Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"29" квітня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/4440/24
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Аріт К.В.
при секретарі судового засідання Христенко І.С.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Лозівської окружної прокуратури Харківської області, м.Лозова в інтересах держави, в особі Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області, смт Близнюки
до Фізичної особи-підприємця Гарібяна Спартака Самвеловича, смт Близнюки
про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку
за участю представників:
прокурор - Клейн Л.В. (посвідчення № 072868 від 01.03.2023 року);
позивача - Бреус В.В. (самопредставництво);
відповідача - Красноперов С.Г. (адвокат, ордер ВІ №1276074 від 27.01.2025 року).
12.12.2024 року до Господарського суду Харківської області надійшла позовна заява Керівника Лозівської окружної прокуратури Харківської області, в інтересах держави в особі Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області до Фізичної особи-підприємця Гарібяна Спартака Самвеловича, в якій просить суд:
- визнати недійсним договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності від 02.08.2021 між Близнюківською селищною радою Лозівського району Харківської області та Фізичною особою - підприємцем Гарібяном Спартаком Самвеловичем.
- зобов'язати Фізичну особу - підприємця Гарібяна Спартака Самвеловича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) повернути Близнюківській селищній раді Лозівського району Харківської області (64801, Харківська область, смт Близнюки, вул. Свободи, 30, код ЄДРПОУ 04400021) земельну ділянку загальною площею 42,00 кв.м., розташовану за адресою: Харківська обл., смт Близнюки, вул. Свободи (привокзальна площа), що складається з території, на якій розміщено тимчасову споруду (ТС № 3) для провадження підприємницької діяльності з реалізації промислових та продовольчих товарів, площею 30,00 кв.м., та площі для благоустрою площею 12,00 кв.м., у стані, в якому вона була одержана.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.12.2024 року позовну заяву залишено без руху.
30.12.2024 року прокурор надав до суду заяву про усунення недоліків (вх.№32695).
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 30.12.2024 року відкрито провадження у справі №922/4440/24 та призначено підготовче засідання на 28.01.2025 року.
10.01.2025 року позивач надав до суду відзив на позовну заяву (вх.№627), в якому зазначає, що Близнюківська селищна рада, приймаючи рішення Близнюківської селищної ради № 1444-VІІ від 04.06.2020 про продовження ФОП Гарібяну С.С. погодження розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності - продажу продовольчих товарів в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа) діяли у спосіб та в межах повноважень, передбачених чинним законодавством. У зв'язку з чим, просить позов Лозівського прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Близнюківської селищної ради залишити без розгляду, так як ніякі інтереси держави не порушені, а Прокурор подав позов в інтересах держави проти держави.
В обґрунтування свої заперечень, позивач зазначає, що механізм розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності регулюється Порядком затвердженим наказом від 21 жовтня 2011 року № 244 Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. Згідно з пунктами 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку підставою для розміщення ТС є паспорт прив'язки ТС, установлення ТС здійснюється відповідно до паспорта прив'язки. Позивач стверджує, що Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядок не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити ТС для здійснення підприємницької діяльності. Таким чином, на думку позивача, для розміщення ТС за умови наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.
Враховуючи викладене, позивач вважає, що посилання прокурора на те, що право встановлення ТС має лише землекористувач, після оформлення договору оренди є безпідставним.
Також, позивач звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦКУ право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб. Якщо ж дотримуватися вказівок Порядку № 244, то орган містобудування, отримавши заяву суб'єкта господарювання (у якій не передбачено надання документів, що посвідчують землекористування), протягом 10 р. дн. оформлює паспорт прив'язки ТС. У цей строк суб'єкт господарювання при всьому бажанні оформити землекористування просто не встигне. Тож дотримується перша ознака сервітуту: право користування земельною ділянкою у цьому випадку не може бути задоволено в інший спосіб.
Також, 10.01.2025 року позивач надав до суду такий самий відзив на позовну заяву (вх.№629).
16.01.2025 року прокурор надав до суду додаткові письмові пояснення (вх.№1140), в яких позовні вимоги підтримував в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.
Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор зазначає, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Отже прокурор вважає, що належним позивачем у спірних правовідносинах є Близнюківська селищна рада, а не Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, як стверджує позивач.
Прокурор стверджує, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також у тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту. У спірному Договорі про встановлення земельного сервітуту не зазначено потреб, для яких встановлюється сервітут, а вказано лише мету - для провадження підприємницької діяльності. Отже, на підставі вимог статей 98, 99 ЗК України, ст. 401 ЦК України ОСОБА_1 не є ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки. Відсутні докази того, що потреби Сервітуарія, а саме здійснення підприємницької діяльності, не могли бути задоволені іншим способом.
Також, прокурор зазначає, що реальною потребою ФОП Гарібян С.С. є не задоволення потреб, обумовлених статтею 404 ЦК України, а отримання права володіння та користування земельної ділянкою для розташування на ній тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, тобто земельну ділянку фактично було надано в оренду, що зумовлює застосування до спірного договору положень законодавства, яке регулює саме правовідносини, пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності.
Отже, на думку прокурора, враховуючи вказані обставини та норми чинного законодавства, правом земельного сервітуту було підмінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ч. 2 ст. 124 та ч. 1 ст. 134 ЗК України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів. У зв'язку з чим, вказаний правочин суперечать вимогам Закону, тому є підстави для визнання його недійсним та повернення земельної ділянки територіальній громаді в особі Близнюківської селищної ради Харківської області.
Окремо прокурор звертав увагу, що з огляду на те, що рішення органу місцевого самоврядування № 1444-VІІ від 04.06.2020 вже виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення 02.08.2021 договору про встановлення особистого строкового земельного сервітуту, визнання недійсним такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору про встановлення особистого строкового земельного сервітуту та повернення спірної земельної ділянки або відшкодування шкоди (за наявності підстав).
Разом з тим позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного рішення без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані (пункт 7.9. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі 922/1830/19, пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, також у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18).
27.01.2025 року представник відповідача надав до суду заяву про вступ у справу у якості представника (вх.№2228).
Також, 27.01.2025 року представник відповідача надав до суду клопотання про перенесення судового засідання (вх.№2239).
Протокольною ухвалою суду від 28.01.2025 року задоволено клопотання представника відповідача та відкладено підготовче засідання на 18.02.2025 року.
12.02.2025 року представник відповідача надав до суду письмові пояснення по справі (вх.№3906), в яких заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування свої заперечень, відповідач зазначає, що матеріали справи не містять доказів звернення прокурора до Держгеокадастру з повідомленням про порушення земельного законодавства, натомість саме Держгеокадастр наділений повноваженнями звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень із нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності. Отже, на думку відповідача, встановлення судом факту звернення прокурора в інтересах неналежного позивача має наслідком відмову в задоволенні позову за результатом розгляду справи по суті.
Також, відповідач стверджує, що Близнюківська селищна рада, приймаючи рішення Близнюківської селищної ради № 1444-VІІ від 04.06.2020 про продовження ФОП Гарібяну С.С. погодження розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності - продажу продовольчих товарів в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа), діяли у спосіб та в межах повноважень, передбачених чинним законодавством.
Крім того, відповідач зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦКУ право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб. Якщо ж дотримуватися вказівок Порядку № 244, то орган містобудування, отримавши заяву суб'єкта господарювання (у якій не передбачено надання документів, що посвідчують землекористування), протягом 10 р. дн. оформлює паспорт прив'язки ТС. У цей строк суб'єкт господарювання при всьому бажанні оформити землекористування просто не встигне. Тож дотримується перша ознака сервітуту: право користування земельною ділянкою у цьому випадку не може бути задоволено в інший спосіб.
Відповідач також звертає увагу, що для розміщення ТС, за умови наявності відповідного рішення органу містобудування про видачу паспорта прив'язки, земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки (постанова ВСУ від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16).
17.02.2025 року позивач надав до суду клопотання про перенесення судового засідання (вх.№4222).
18.02.2025 року позивач надав до суду документи для долучення до матеріалів справи, а саме докази на самопредставництво в суді (вх.№4303).
Протокольною ухвалою суду від 18.02.2025 року продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 18.03.2025 року.
19.02.2025 року позивач надав до суду заяву про долучення документів до матеріалів справи, а саме довіреності на представника Бреус В.В. (вх.№4562).
Протокольною ухвалою суду від 18.03.2025 року відкладено підготовче засідання на 25.03.2025 року.
В підготовчому засіданні 25.03.2025 року представник відповідача надав до суду клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вх.№7516).
Судом в підготовчому засіданні 25.03.2025 року було оголошено протокольну ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання на підставі ч.8 ст.80, ст.119, ч.5 ст.233 ГПК України про відмову в задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження у справі, про відмову в задоволенні клопотання позивача про залишення позову без розгляду. Також, постановлено долучити до матеріалів справи клопотання представника позивача про долучення доказів, однак такі докази не приймаються судом до розгляду.
Частиною третьою статті 80 ГПК України визначено, що відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Відповідно до частини восьмої статті 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 119 ГПК України).
Зі змісту наведених норм вбачається, що прийняття доказів, поданих з пропуском строку встановленого судом є можливим лише у разі поновлення цього строку. Поновлення строку є можливим виключно за умови поважності причин пропуску строку. Поважність причин строку є наслідком об'єктивних, тобто таких, що не залежали від заявника, причин.
Отже, з огляду на викладені вище обставини та наведені норми процесуального законодавства, судом не встановлено підстав для визнання поважними причин пропуску відповідачем процесуального строку на подання доказів, а заявником у свою чергу таких підстав не зазначено.
Суд зазначає, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 13 ГПК України).
Принцип рівності сторін у процесі у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
За приписами статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
За наведених обставин, зважаючи на те, що клопотання відповідача про долучення доказів подане поза межа строку, встановленого статтею 80 ГПК України, без заяви на його поновлення, суд дійшов висновку не приймати до розгляду надані відповідачем докази.
Щодо клопотання про залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 188 Земельного кодексу України державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
Державний контроль за використанням та охороною земель в обсязі, визначеному законом, також здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад набувають установлених законом повноважень із здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у разі прийняття відповідною радою рішення про здійснення такого контролю.
Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом (частина друга статті 188 Земельного кодексу України).
Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області є органом місцевого самоврядування, що діє від імені територіальної громади відповідно до статті 80 Земельного кодексу України. На підставі статей 122, 172, 321, 327, 356, 388, 392 Цивільного кодексу України, а також статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальна громада є законним власником земельних ділянок комунальної власності в межах своєї адміністративно-територіальної одиниці.
Відповідно до абзацу 15 статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, користуватися і розпоряджатися майном. Управління таким майном (у тому числі земельними ділянками) здійснюється відповідною радою або створеними нею органами.
Таким чином, Близнюківська селищна рада як орган, уповноважений діяти в інтересах громади, має законне право на захист прав на земельну ділянку комунальної власності, у тому числі шляхом звернення до суду із позовом про визнання недійсним правочину (договору сервітуту), укладеного з порушенням прав територіальної громади.
Крім того, згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, органи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду для захисту публічних інтересів громади у випадках відсутності іншого ефективного механізму їх захисту.
Крім того, прокурор визначає склад сторін самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі №633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 вказала, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Враховуючи вищевикладене, Близнюківська селищна рада є належним позивачем у цій справі, оскільки звертається до суду в межах наданих законом повноважень з метою захисту майнових прав територіальної громади.
01.04.2025 року прокурор надав до суду додаткові пояснення (вх.№8106), в яких позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
За твердженнями прокурора, та обставина, що відповідачем розроблені 3 паспорти прив'язки не спростовує, що між Близнюківською селищною радою та ФОП Гарібян С.С. 02.08.2021 укладений договір про встановлення особистого строкового сервітуту на територію (об'єкт благоустрою) в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа) (далі - Договір), який є удаваним. Ураховуючи категорію та цільове призначення спірної земельної ділянки, мету укладення спірного Договору, а також його оплатний характер, між сторонами Договору склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для здійснення підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у ст. 1 Закону України «Про оренду землі». З огляду на викладене, прокурор стверджує, що незаконне надання земельної ділянки Гарібяну С.С. на підставі земельного сервітуту порушує встановлений державою порядок надання земельних ділянок, у зв'язку з чим порушуються інтереси держави у сфері використання та охорони земель, ефективного і раціонального використання земельних ресурсів.
Окрім того, надання незаконних переваг Гарібяну С.С. на отримання земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності, у спосіб не передбачений законодавством України, знижує рівень довіри суб'єктів господарювання та населення до органів державної влади, у зв'язку з чим також порушуються інтереси держави.
01.04.2025 року позивач надав до суду заяву про відкладення розгляду справи (вх.№8131).
Протокольною ухвалою суду від 01.04.2025 року відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 15.04.2025 року, яке також протокольною ухвалою було відкладено на 29.04.2025 року.
29.04.2025 року позивач надав до суду документи для долучення до матеріалів справи, а саме повноваження на самопредставництво в суді (вх.№10553).
Прокурор у судовому засіданні 29.04.2025 року позовні вимоги підтримував повністю та просив суд їх задовольнити.
Представник позивача у судовому засіданні 29.04.2025 року позовні вимоги не підтримував, просив суд відмовити в задоволенні позову.
Представник відповідача у судовому засіданні 29.04.2025 року проти позову заперечував повністю, з підстав викладених у письмових поясненнях, просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, заслухавши пояснення представників сторін, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Лозівською окружною прокуратурою Харківської області під час вивчення стану дотримання вимог земельного законодавства на території Близнюківської територіальної громади Лозівського району Харківської області виявлено порушення в частині передачі у користування земельної ділянки відповідно до укладеного договору особистого строкового земельного сервітуту.
Як стверджує прокурор, в ході здійснення моніторингу рішень органів місцевого самоврядування встановлено, що рішенням Близнюківської селищної ради № 961-VІІ від 04.10.2018 погоджена можливість розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності ФОП Гарібяну Спартаку Самвеловичу за адресою: смт Близнюки вул. Свободи (привокзальна площа) (рішення розміщене на офіційному сайті Близнюківської селищної ради за посиланням https://bliznjuki selrada.gov.ua/docs/538602/).
На підставі вказаного рішення Фізичною особою-підприємцем Гарібян С.С. 22.12.2018 розроблений паспорт прив'язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності торговельного павільйону з реалізації промислових та продовольчих товарів.
Рішенням Близнюківської селищної ради № 1444-VІІ від 04.06.2020 продовжене ФОП Гарібяну С.С. погодження розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності - продажу продовольчих товарів в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа) (рішення розміщене на офіційному сайті Близнюківської селищної ради за посиланням https://bliznjuki-selrada.gov.ua/rishennya-lkhkhkhviii sesiyi-vii-sklykannya-10-49-43-11-06-2020/).
На підставі рішення № 1444-VІІ від 04.06.2020 між Близнюківською селищною радою та ФОП Гарібян С.С. 02.08.2021 укладений договір про встановлення особистого строкового сервітуту на територію (об'єкт благоустрою) в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа) (далі - Договір).
Відповідно до пунктів 1.1., 1.2. Договору його предметом є особистий строковий сервітут, встановлений виключно «Сервітуарію» на територію (об'єкт благоустрою) в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа), на якій буде розміщуватися та використовуватись для провадження підприємницької діяльності ТС №3 для провадження підприємницької діяльності - з реалізації промислових та продовольчих товарів, площею 30 кв.м.
Даним Договором, окрім території (об'єкта благоустрою), на яку «Сервітуарію» встановлено особистий строковий сервітут, за ТС для провадження підприємницької діяльності «Сервітуарія» закріплюється територія для благоустрою (підтримання в санітарному стані), площею 12 кв.м.
Згідно з пунктом 1.2 Договору будь-які обмеження та обтяження на земельну ділянку відсутні.
Пунктами 2.1., 2.2. Договору встановлено строковий земельний сервітут з 01.01.2021 по 01.01.2031.
Згідно з п. 2.3 Договору після закінчення строку дії Договору «Сервітуарій» має право на укладення на новий строк нового договору особистого строкового сервітуту у разі ухвалення Близнюківською селищною радою відповідного рішення щодо розміщення (продовження розміщення) «Сервітуарієм» ТС для провадження підприємницької діяльності та/або укладення договору особистого строкового сервітуту.
Згідно з пунктом 3.1 Договору за користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання ТС для провадження підприємницької діяльності «Сервітуарій» сплачує «Власнику» річну плату в розмірі 12 відсотків від грошової (нормативної) оцінки земельної ділянки (території), що визначається управлінням у Лозівському районі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області для кожного календарного року.
Відповідно до відомостей з Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Гарібян Спартак Самвелович з 22.05.2017 зареєстрований як фізична-особа підприємець.
Відповідно до рапорту начальника Близнюківського відділу Лозівської окружної прокуратури Харківської області від 07.10.2024 проведено обстеження земельної ділянки в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа) та встановлено, що на ній знаходиться тимчасова споруда для провадження підприємницької діяльності.
Крім того, згідно з рапортом начальника Близнюківського відділу Лозівської окружної прокуратури Харківської області від 07.10.2024 встановлено, що на земельній ділянці (привокзальна площа), яка знаходиться в смт Близнюки, за координатами 48°51'27.1"N 36°32'57.2"E розміщена тимчасова споруда. Обміром зайнятої ділянки за допомогою інструментів карти встановлено, що її площа становить 30 кв.м. Ліва стіна знаходиться на відстані 14,7 м. від будівлі залізничного вокзалу, 1,29 м. від правої стіни до найближчої капітальної будівлі.
Прокурор зазначає, що суть правовідносин між сторонами договору, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут, а зміст договору суперечить положенням ЦК України, ЗК України та Закону України Про оренду землі, і цей договір не спрямований на реальне настання наслідків, що ним обумовлені. Ураховуючи категорію та цільове призначення спірної земельної ділянки, мету укладення спірного договору, а також його оплатний характер, між сторонами договору склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для здійснення підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у ст. 1 Закону України "Про оренду землі".
Отже, як вказує прокурор, враховуючи вказані обставини та норми чинного законодавства, правом земельного сервітуту було підмінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ч.2 ст.124 та ч.1 ст.134 ЗК України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів.
Прокурор стверджує, що Рішення Близнюківської селищної ради № 1444-VІІ від 04.06.2020 щодо надання у користування земельної ділянки під розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності прийняте з порушенням вимог законодавства, укладений на його підставі Договір повинен бути визнаний недійсним, а земельна ділянка повинна бути повернута територіальній громаді Близнюківської селищної ради.
В позовній заяві прокурор зазначає, що незаконне надання земельної ділянки Гарібяну С.С. на підставі земельного сервітуту порушує встановлений державою порядок надання земельних ділянок, у зв'язку з чим порушуються інтереси держави у сфері використання та охорони земель, ефективного і раціонального використання земельних ресурсів. Окрім того, надання незаконних переваг Гарібяну С.С. на отримання земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності, у спосіб не передбачений законодавством України, знижує рівень довіри суб'єктів господарювання та населення до органів державної влади, у зв'язку з чим також порушуються інтереси держави
Наведені обставини стали підставами для звернення прокурора до суду з позовом у даній справі.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 3 статті 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Як неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).
Тож, у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі №915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)).
Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99).
Крім того, у вказаному рішенні Конституційного Суду України, Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави», висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 08.02.2019 у справі №915/20/18).
Згідно з ст. 15-1 Земельного кодексу України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 188 Земельного кодексу України державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
Державний контроль за використанням та охороною земель в обсязі, визначеному законом, також здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад набувають установлених законом повноважень із здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у разі прийняття відповідною радою рішення про здійснення такого контролю.
Відповідно до положень ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів.
Згідно зі ст. 12 Закону України «Про охорону земель» до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі охорони земель на території сіл, селищ, міст належать: розробка, затвердження і реалізація цільових програм та документації із землеустрою щодо охорони та використання земель відповідно до закону; прийняття рішень про здійснення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад державного контролю за використанням та охороною земель; економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель відповідно до закону; вирішення інших питань у галузі охорони земель відповідно до закону.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, земля, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада. Отже, порушення прав територіальної громади, яка є невід'ємною частиною держави, беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів.
За змістом статті 2 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» серед основних завдань державного контролю за використанням та охороною земель є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України.
Так, державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державний контроль за використанням та охороною земель також здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах повноважень, визначених законом, у разі прийняття відповідною радою рішення про здійснення такого контролю. Державний контроль за дотриманням вимог законодавства України про охорону земель здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Моніторинг родючості ґрунтів земель сільськогосподарського призначення та агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення проводить центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики.
За змістом статті 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належать: 1) звернення до суду з позовами про визнання недійсними угод, укладених із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, ренти, дарування, застави, обміну земельних ділянок державної, комунальної власності.
Враховуючи викладене, суд відхиляє твердження позивача та відповідача про те, що до повноважень Головного управління Держгеокадастру у Харківській області належить право звернення до суду про визнання недійсним договору сервітуту.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 сформульовано правові висновки про застосування ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» в поєднанні з нормами процесуального законодавства щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді.
Зокрема, що порядок виконання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» залежить від суб'єктного складу спірних правовідносин.
Прокурор визначає склад сторін самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права.
Визначаючи суб'єктний склад спору, прокурор насамперед має встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб'єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб'єктів задовольнити позовні вимоги.
Процесуальний статус сторін у спорі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
Особливістю суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково має існувати інструмент захисту таких інтересів у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен згідно з Конституцією України виступати такий орган, як прокуратура.
За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування значною мірою може стати ілюзорним.
Так, у випадку порушення суспільних (публічних) інтересів їх захист покладається на відповідні органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Водночас у випадках, коли зазначені органи, їхні посадові особи не бажають чи не можуть ефективно діяти з метою усунення порушень, або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів, повноваження на звернення до суду на захист таких інтересів надаються прокурору.
Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області, як орган місцевого самоврядування територіальної громади, виступає суб'єктом права власності на спірну земельну ділянку (ст. 80, 83 Земельного кодексу України) та зобов'язана здійснювати захист комунальних майнових прав.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України).
Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, а саме стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність.
Крім того, прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).
Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.17 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 виснувала, що сторони - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 вказала, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Лозівська окружна прокуратура листом №61/1-4210вих-24 від 05.11.2024 повідомила Близнюківську селищну раду про встановлені порушення вимог законодавства у спірних правовідносинах та запропоновано здійснити захист інтересів територіальної громади шляхом подання до суду позовної заяви про визнання недійсним договору від 02.08.2021 між Близнюківською селищною радою та ФОП Гарібян С.С. про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності та зобов'язати ФОП Гарібян Спартак Самвелович повернути Близнюківській селищній раді Лозівського району Харківської області земельну ділянку, площею 42,00 кв. м., що складається з території, на якій розміщено ТС для провадження підприємницької діяльності та площа для благоустрою, розташовану за адресою: смт Близнюки, вул.Свободи (привокзальна площа), у стані, в якому вона була одержана.
У відповідь Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області листом №02-37/3734/2024 від 06.11.2024 повідомила, що буде самостійно здійснюватися захист інтересів громади шляхом подання до суду відповідної позовної заяви.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 виснувала про те, що, звертаючись до компетентного органу перед пред'явленням позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VІІ, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Оскільки Близнюківська селищна рада в розумний строк ні з моменту укладення спірного договору сервітуту, ні з часу повідомлення прокурором, заходів для звернення до суду не вжила, що свідчить про відсутність наміру щодо вжиття заходів для захисту інтересів держави в судовому порядку в подальшому.
Усі вищевказані обставини щодо порушень інтересів держави, тривале невжиття жодних заходів спрямованих на скасування свого незаконного рішення, повернення неправомірно наданої земельної ділянки, на припинення дії чи розірвання договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку комунальної власності та її повернення, з боку вищевказаного органу місцевого самоврядування, не вжито, у зв'язку з чим, унеможливлюється передача цієї земельної ділянки у користування на конкурентних засадах відповідному користувачу- є виключними випадками, що встановлено вимогами ст.131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Лозівська окружна прокуратура листом від 06.12.2024 №61/1-449вих-24 повідомила позивача - Близнюківську селищну раду про наміри подати позовну заяву до суду в інтересах держави до ФОП Гарібян С.С. про визнання недійсним означеного договору та зобов'язання повернути земельну ділянку.
Отже, на виконання статті 53 ГПК України та частин 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви здійснив всі необхідні дії, а також обґрунтував неналежне здійснення захисту інтересів держави в особі Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області.
В силу статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічну норму права наведено у статті 20 Господарського кодексу України.
За змістом зазначених норм права, суд, шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Щодо рішення Безлюдівської селищної ради.
Відповідно до вимог ст.12 Земельного кодексу України та п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільська, селищна, міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно до закону та в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Великою Палатою Верховного в постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 наголошено на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи.
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом або про визнання недійсним договору), не допускається відмова в позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia суд знає закони (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).
Рішення Близнюківської селищної ради № 1444-VІІ від 04.06.2020 вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39) та від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження №14-206цс21).
З огляду на те, що рішення органу місцевого самоврядування № 1444-VІІ від 04.06.2020 вже виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення 02.08.2021 договору про встановлення особистого строкового земельного сервітуту, визнання недійсним такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору про встановлення особистого строкового земельного сервітуту та повернення спірної земельної ділянки або відшкодування шкоди (за наявності підстав).
Разом з тим, позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного рішення без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані (пункт 7.9. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі 922/1830/19, пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, також у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18).
Враховуючи зазначене, прокурор в позовній заяві не заявляє вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору.
Частиною 1 статті 2 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 Земельного кодексу України).
Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.
За приписами частин другої, четвертої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
За змістом положень статей 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 Цивільного кодексу України).
Статтею 401 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Згідно з частинами 1, 2 статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу.
Частинами 1, 2 статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
Види права земельного сервітуту встановлені статтею 99 Земельного кодексу України. Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів, зокрема, на право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) (пункт в).
Відповідно до частини 1, абзаців 1, 4 частини 2 статті 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Разом з тим, статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно з частинами 1, 2 статті 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
З положень частини 5 статті 403 Цивільного кодексу України і частини третьої статті 98 Земельного кодексу України вбачається, що встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Тоді як, за змістом статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі" оренда передбачає для орендаря усі права щодо володіння та користування об'єктом оренди, права орендаря не можуть бути обмежені власником.
Тобто, на відміну від договору оренди землі, за яким орендареві передається право володіння та користування земельною ділянкою, за правом земельного сервітуту жодну із правомочностей власника земельної ділянки набувач сервітуту в повному обсязі не отримує.
При цьому, у відповідності до частини 4 статті 98 Земельного кодексу України сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений, та відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України встановлюється виключно у разі, коли потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, не можуть бути задоволені іншим способом.
З аналізу вказаних вище норм права вбачається, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також у тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.
Така позиція також закріплена у пунктах 2.32., 2.34. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року №6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", а саме: види права земельного сервітуту визначає стаття 99 Земельного кодексу України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. (пункт 2.32.); обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.
Аналогічна позиція висловлена в Постановах Вищого господарського суду України, зокрема, від 22 квітня 2015 року по справі №926/1348/14, від 03 червня 2015 року по справі №926/1360/14, постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року по справі №917/133/17, від 28 листопада 2018 року по справі №920/1173/17, від 21 лютого 2018 року по справі №905/3280/16.
Проте, з обставин справи та досліджених доказів не вбачається, що потреба у встановленні строкового сервітуту для встановлення тимчасової споруди для комерційного використання на спірній земельній ділянці не могла бути задоволена іншим способом, аніж встановлення земельного сервітуту, зокрема, шляхом надання земельної ділянки в оренду.
Як вже зазначалось, 02.08.2021 року між Близнюківською селищною радою та ФОП Гарібян С.С. укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту, згідно з яким предметом цього Договору є особистий строковий сервітут, встановлений виключно «Сервітуарію» на територію (об'єкт благоустрою) в смт Близнюки по вул. Свободи (привокзальна площа), на якій буде розміщуватися та використовуватись для провадження підприємницької діяльності ТС № 3 для провадження підприємницької діяльності - з реалізації промислових та продовольчих товарів, площею 30 кв.м.
Даним Договором, окрім території (об'єкта благоустрою), на яку «Сервітуарію» встановлено особистий строковий сервітут, за ТС для провадження підприємницької діяльності «Сервітуарія» закріплюється територія для благоустрою (підтримання в санітарному стані), площею 12 кв.м.
Пунктами 2.1., 2.2. Договору встановлено строковий земельний сервітут з 01.01.2021 по 01.01.2031.
Згідно з п. 2.3 Договору після закінчення строку дії Договору «Сервітуарій» має право на укладення на новий строк нового договору особистого строкового сервітуту у разі ухвалення Близнюківською селищною радою відповідного рішення щодо розміщення (продовження розміщення) «Сервітуарієм» ТС для провадження підприємницької діяльності та/або укладення договору особистого строкового сервітуту.
Згідно з пунктом 3.1 Договору за користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання ТС для провадження підприємницької діяльності «Сервітуарій» сплачує «Власнику» річну плату в розмірі 12 відсотків від грошової (нормативної) оцінки земельної ділянки (території), що визначається управлінням у Лозівському районі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області для кожного календарного року.
Із встановлених обставин справи не вбачається, що потреба у встановлені строкового сервітуту для встановлення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці не могла бути задоволена іншим способом, аніж встановлення земельного сервітуту, зокрема шляхом надання земельної ділянки в оренду.
Реальною потребою відповідача є не задоволення потреб, обумовлених статтею 404 ЦК України, а отримання права володіння та користування земельною ділянкою для розташування на ній тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, тобто земельну ділянку фактично було надано в оренду, що зумовлює застосування до спірного договору положень законодавства, яке регулює саме правовідносини, пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності.
Так, зміст статті 1 Закону України "Про оренду землі" напряму передбачає, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Зі спірного договору вбачається, що метою встановлення земельного сервітуту є розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.
Згідно із частинами 2, 3 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Якщо тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності є малою архітектурою формою, її встановлення здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів".
Частиною 4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" установлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Водночас, правова природа сервітуту не передбачає можливості сервітуарія (особи, на користь якої встановлено сервітут) здійснювати підприємницьку діяльність на території, якою він користується, а також отримувати продукцію і доходи від користування землею. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.09.2021 у справі №904/144/20.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 905/798/19 викладено правову позицію, що встановлення особистого строкового сервітуту щодо спірної земельної ділянки, зокрема, з метою провадження підприємницької діяльності не відповідає правовій природі земельного сервітуту та меті його надання.
Натомість орендар вправі самостійно господарювати на земельній ділянці, проводячи при цьому підприємницьку або інший вид діяльності. Відповідно, орендар може мати економічну вигоду від такого господарювання на землі, а саме - отримувати продукцію і доходи.
Розміщення на земельній ділянці комунальної власності майна відповідача для здійснення підприємницької діяльності позбавляє селищну раду можливості самостійного використання даної земельної ділянки.
Суд зауважує, що надання земельної ділянки особі для здійснення на ній підприємницької діяльності, зокрема, шляхом розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності безпосередньо пов'язане з переданням власником земельної ділянки підприємцю правомочностей з володіння та користування такою земельною ділянкою.
Отже між сторонами існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від здійснення підприємницької діяльності шляхом розміщення на ній тимчасової споруди для здійснення такої підприємницької діяльності.
Суд зазначає, що зміст спірного договору та його правова природа не залежать від його назви, а умови укладеного між відповідачем та позивачем оспорюваного правочину та фактичні правовідносини, що виникли між сторонами правочину свідчать про те, що останні фактично уклали договір оренди земельної ділянки.
Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За таким правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають з його змісту.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Така правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 у справі №916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17.
Так, відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 1, пункту "а" частини 2 статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
Частиною першою статті 122 Земельного кодексу України встановлено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідності до вимог ст.12 Земельного кодексу України та п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільська, селищна, міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно до закону та в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Відповідно до частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (частина 2 статті 124 Земельного кодексу).
Відповідно до положень частини 1 статті 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Вищенаведені вимоги при передачі спірної земельної ділянки позивачем та відповідачем дотримані не були, відповідні рішення щодо проведення земельних торгів, рішення про передачу земельної ділянки в оренду в матеріалах справи відсутні.
Крім того, виходячи зі змісту статті 15 Закону України "Про оренду землі" укладений позивачем та відповідачем Договір не містить відомостей щодо об'єкта оренди, умов щодо орендної плати у відповідності до вимог закону.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 17, 19 Закону України "Про оренду землі" є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, Близнюківська селищна рада, приймаючи рішення №1444-VII «Про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності», яким ФОП Гарібяну Спартаку Самвеловичу надано земельну ділянку з кадастровим номером 63206500:00:000:0000, площею 42,0 кв.м, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (КВЦПЗ В.03.07), землі житлової та громадської забудови, в користування за договором про встановлення особистого строкового сервітуту строком до 01.01.2031 року під розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, за адресою: Харківська область, смт Близнюки по вул.Свободи, фактично здійснила розпорядження земельною ділянкою, передавши її в оренду відповідачу в порушення встановленої законом процедури, а саме без проведення земельних торгів, а тому зазначене рішення міської ради є незаконним.
Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 Цивільного кодексу України.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Таким чином, судом встановлено, що оспорюваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. Незаконна передача означеної земельної ділянки в користування на умовах особистого сервітуту порушує інтереси територіальної громади, оскільки унеможливлює правомірне її використання на умовах оренди і співмірне отримання коштів за таке користування та перешкоджає законному розпорядженню земельною ділянкою.
За вимогами частини першої статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюванний.
Позивач та відповідач у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях посилались на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 905/1552/16 від 12 червня 2018 року, відповідно до якої встановлення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності не потребує отримання документів, що дають право на виконання будівельних робіт, а також наявності права користування або права власності замовника на земельну ділянку, на якій здійснюватиметься встановлення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності. При цьому, Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядок не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити ТС для здійснення підприємницької діяльності. Постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 № 406 затверджено Перелік будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об'єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, в пункті 7 якого зазначено розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності відповідно до статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Для розміщення ТС за умови наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.
Разом з цим, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №905/1552/16 судом наголошено, що механізм розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності регулюється Порядком, затвердженим Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244, відповідно до пунктів 1.3, 1.4 якого тимчасова споруда - це одноповерхова споруда, що встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасові споруди можуть бути пересувними та стаціонарними.
За положеннями пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 цього Порядку підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди, установлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки.
Надання судом остаточної правової оцінки правомірності розміщення відповідачем на спірній земельній ділянці будівель торгівлі як тимчасової споруди наразі не потребується, оскільки виходить за межі предмета спору та межі доказування у цій справі. А той факт, що, виходячи з Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, для встановлення тимчасової споруди не вимагається наявність документа на землекористування не свідчить про використання спірної земельної ділянки відповідно до вимог закону.
Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.09.2021 року у справі №904/144/20.
Беручи до уваги, що розміщення на земельній ділянці комунальної власності майна відповідача для здійснення підприємницької діяльності позбавляє селищну раду можливості самостійного використання даної земельної ділянки, враховуючи, що між сторонами існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від здійснення підприємницької діяльності шляхом розміщення на ній тимчасової споруди для здійснення такої підприємницької діяльності, тобто між сторонами фактично склались правовідносини щодо оренди земельної ділянки, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється лише за результатами проведення земельних торгів, суд дійшов висновку про те, що договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності від 02.08.2021 року, власником якої є Близнюківська селищна рада, площею 42 кв.м, кадастровий номер 63206500:00:000:0000, розташовану за адресою: Харківська область, смт Близнюки по вул.Свободи, укладений між Близнюківською селищною радою Лозівського району Харківської області та Фізичною особою - підприємцем Гарібяном Спартаком Самвеловичем, суперечить приписам наведеного законодавства, а тому вимоги прокурора про визнання його недійсним та повернення Близнюківській селищній раді Лозівського району Харківської області земельної ділянки загальною площею 42,00кв.м., розташованої за адресою: Харківська обл., смт Близнюки вул. Свободи (привокзальна площа), що складається з території, на якій розміщено тимчасову споруду (ТС № 3) для провадження підприємницької діяльності з реалізації промислових та продовольчих товарів, площею 30,00 кв.м., та площі для благоустрою площею 12,00 кв.м., у стані, в якому вона була одержана, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Статтею 129 Конституції України унормовано, що до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до приписів статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд зазначає, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд керується при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до ст. 79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 79 ГПК України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Судом враховується, що Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги прокурора правомірними, обґрунтованими, такими, що підтверджуються матеріалами справи, відповідачем не спростовані, отже, підлягають повному задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень ст.129 ГПК України, відповідно до яких витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача, з вини якого виник спір.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1, 2, 5, 7, 11, 13, 14, 15, 42, 46, 73, 74, 76-80, 86, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд-
Позов задовольнити повністю.
Визнати недійсним договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності від 02.08.2021 між Близнюківською селищною радою Лозівського району Харківської області (адреса: 64801, Харківська область, смт Близнюки, вул. Свободи, 30; код ЄДРПОУ 04400021) та Фізичною особою - підприємцем Гарібяном Спартаком Самвеловичем (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).
Зобов'язати Фізичну особу - підприємця Гарібяна Спартака Самвеловича (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) повернути Близнюківській селищній раді Лозівського району Харківської області (адреса: 64801, Харківська область, смт Близнюки, вул.Свободи, 30; код ЄДРПОУ 04400021) земельну ділянку загальною площею 42,00кв.м, розташовану за адресою: Харківська обл., смт Близнюки, вул. Свободи (привокзальна площа), що складається з території, на якій розміщено тимчасову споруду (ТС №3) для провадження підприємницької діяльності з реалізації промислових та продовольчих товарів, площею 30,00 кв.м, та площі для благоустрою, площею 12,00 кв.м, у стані, в якому вона була одержана.
Стягнути з Фізичної особи - підприємця Гарібяна Спартака Самвеловича (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської обласної прокуратури (адреса: 61001, м.Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4; код ЄДРПОУ 02910108; р/р UA178201720343160001000007171; Банк одержувача: ДКСУ м.Києва, код банку: 820172, код класифікації видатків бюджету - 2800, призначення платежу: повернення судового збору) 4844,80 грн судового збору.
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "09" травня 2025 р.
Суддя К.В. Аріт