29.04.2025 року м.Дніпро Справа № 904/2452/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Дарміна М.О.(доповідач),
суддів: Чус О.В., Кощеєва І.М.
при секретарі судового засідання Карпенко А.С.
Представники сторін:
від позивача: Хлабистін Дмитро Миколайович (в залі суду) - від АТ "Українська залізниця" - адвокат, довіреність №б/н від 09.12.2024р.
представник відповідача у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі №904/2452/24 (суддя Золотарьова Я.С.)
за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Київ в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Дніпро
до Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат", м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.
про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції:
Акціонерне товариство "Українська залізниця", м. Київ в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Дніпро звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" та просить суд стягнути заборгованість у розмірі 924 815, 83 грн, яка складається з 240 031,89 грн - 3% річних, 684 783, 94 грн - інфляційні втрати, та витрати на судовий збір.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі №904/2452/24 позов задоволено повністю.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" інфляційні втрати у розмірі 684783, 94 грн, 3% річних на суму 240 031, 89 грн та судовий збір у розмірі 13872, 24 грн.
Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі №904/1875/23, яке, відповідно, залишено без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024, задоволено позов АТ "Українська залізниця" до ПРАТ "Інгулецький ГЗК" про стягнення 5 039 055,36 грн плати за користування вагонами та 175 177,56 грн збору за зберігання вантажу. Зі змісту рішення по справі №904/1875/23 вбачається, що відповідач не маючи належних підстав, проставив заперечення на відомостях плати за користування ф .ГУ-46 та накопичувальних картках ф. ФДУ-92, чим унеможливив списання залізницею належних їй коштів у строк, визначений Договором. Дії відповідача призвели до порушення з його боку строку виконання грошового зобов'язання по Договору, що є підставою для нарахування та стягнення 3% річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України. При цьому, суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання відповідача про зменшення суми інфляційних втрат та 3% річних, зазначивши, що складне фінансове становище підприємства, спричинене воєнними діями, не є підставою для звільнення від відповідальності, оскільки ці нарахування не є штрафними санкціями, а способом захисту майнових прав кредитора; при цьому сума річних відсотків є незначною порівняно з боргом і співмірною з періодом прострочення, тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими.
Суд також відхилив доводи відповідача про пропуск строку позовної давності, зазначивши, що в умовах дії карантину, встановленого через COVID-19, та воєнного стану, запровадженого з 24.02.2022, перебіг позовної давності відповідно до законодавства був зупинений, а тому підстав для застосування скороченого або загального строку позовної давності в цій справі немає.
Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи апеляційної скарги:
Не погодившись з вказаним рішенням, через систему "Електронний суд", Приватне акціонерне товариство "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат», посилаючись на необгрунтованість рішення суду першої інстанції, прийняття його, з порушенням норм матеріального права, без належного аналізу доказів та фактичних обставин справи, подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Узагальнення доводів апеляційної скарги:
Апеляційна скарга обґрунтована наступним:
- суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статтю 625 Цивільного кодексу України, не врахувавши спеціальне правове регулювання у сфері залізничних перевезень (Статут залізниць України, Закон України «Про залізничний транспорт», умови договору між сторонами). Ці акти передбачають обмеження відповідальності перевізника і вантажоодержувача, що виключає можливість безпідставного стягнення інфляційних втрат і 3% річних.
- суд не надав належної оцінки аргументам Відповідача щодо відсутності прострочення зобов'язання. Помилковим є ототожнення дати підписання документів із моментом настання обов'язку з оплати, оскільки договір передбачає попередню оплату. Крім того, Позивач не довів факт прострочення, тому нарахування санкцій є безпідставним.
- суд безпідставно відхилив обґрунтовані доводи Відповідача щодо необхідності зменшення інфляційних втрат та 3% річних. Відповідач надав докази суттєвого погіршення фінансового стану підприємства внаслідок війни, мобілізації працівників, надання допомоги ЗСУ, що є обставинами, які відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду (справа №902/417/18, №924/1277/20) можуть бути підставою для зменшення компенсаційних нарахувань за принципами справедливості, добросовісності та пропорційності. Суд не дослідив ці докази і не надав їм належної оцінки. При цьому, за твердженням скаржника, суд помилково відхилив доводи щодо пропуску Позивачем строку позовної давності. Згідно з частиною п'ятою статті 315 Господарського кодексу України, статтею 136 Статуту залізниць України та умовами договору між сторонами, строк позовної давності для пред'явлення вимог становить один рік. Оскільки нарахування заборгованості здійснювалося у липні-листопаді 2022 року, граничний строк звернення до суду сплинув у липні-листопаді 2023 року. Позов подано лише 06.06.2024, тобто з пропуском встановленого строку. Відповідно, і основні вимоги, і похідні (3% річних, інфляційні втрати), як акцесорні, підлягають відхиленню у зв'язку з пропуском строку позовної давності, що підтверджується практикою Верховного Суду (справи №756/9094/15, №420/2411/19, №910/4590/19).
Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі:
АТ «Українська залізниця» подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що обов'язок зі сплати 3% річних та інфляційних втрат виникає безпосередньо з Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням інфляції та 3% річних. Ці санкції є способом захисту майнового інтересу кредитора, не потребують окремого погодження в договорі та виникають безпосередньо з норм закону. Верховний Суд неодноразово підтверджував, що вони є обов'язковими заходами відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.
Посилання Відповідача на норми Статуту залізниць України є помилковими. Висновки Верховного Суду у справах № 910/5827/19 та № 910/313/19 підтверджують, що витрати та збитки, не передбачені договором чи Статутом, можуть підлягати стягненню. При цьому норми Статуту не виключають відповідальності вантажоодержувача за грошовими зобов'язаннями.
Твердження апелянта про застосування однорічного строку позовної давності є необґрунтованим. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у справах №127/15672/16-ц та №657/1024/16-ц), до вимог про стягнення інфляційних втрат і 3% річних застосовується загальний трирічний строк. Оскільки позов подано у червні 2024 року, а нарахування розпочато з липня 2022 року, строк позовної давності не пропущено.
Умови договору чітко визначають, що оплата послуг здійснюється з сум попередньої оплати після підписання накопичувальних карток та відомостей плати. Платежі мають бути проведені не пізніше двох робочих днів від дати їх складення. Відсутність підпису або підпис із застереженнями не зупиняє виникнення обов'язку з оплати. Відтак, твердження Відповідача про відсутність строку виконання зобов'язання суперечить умовам договору та фактичним обставинам справи.
Посилання Відповідача на практику щодо зменшення санкцій (справа №902/417/18) не є релевантним, оскільки в даній справі заявлено законодавчо встановлені 3% річних, а не договірно збільшені санкції. При цьому сума нарахованих відсотків (240 тис. грн) є пропорційною до суми боргу (5,2 млн грн) і не є неспівмірною. Отже, правові підстави для зменшення 3% річних відсутні.
Таким чином, доводи апелянта не спростовують законність рішення суду першої інстанції, а апеляційна скарга є необґрунтованою та підлягає відхиленню.
Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді:
Згідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.09.2024 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Дармін М.О., судді: Чус О.В., судді Кощеєв І.М.
Ухвалою суду від 23.09.2024 відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження до Центрального апеляційного господарського суду матеріалів справи № 904/2452/24. Доручено Господарському суду Дніпропетровської області надіслати до Центрального апеляційного господарського суду матеріали справи №904/2452/24.
25.09.2024 до Центрального апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 904/2452/24.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 22.10.2024 у справі № 904/2452/24 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі №904/2452/24 - залишено без руху.
25.10.2024 на адресу Центрального апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» від Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі №904/2452/24. Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 29.04.2025 об 10:30 годин.
29.04.2025 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови Центрального апеляційного господарського суду.
Як вірно встановлено місцевим господарським судом, підтверджено матеріалами справи і не оспорюється сторонами спору:
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі № 904/1875/23 позов Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" до Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" задоволено повністю.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" плату за користування вагонами у розмірі 5 039 055,36 грн., збір за зберігання вантажу у розмірі 175 177,56 грн. та 78 213,49 грн. судового збору.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024 Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі №904/1875/23 залишено без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі №904/1875/23 залишено без змін.
08.02.2024 на виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 та постанови Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024, які набрали законної сили 25.01.2024, господарським судом Дніпропетровської області видано наказ.
Позивач вказує, що відповідно до витягу з реєстру документів по рахунку зі спеціальним режимом використання, станом на дату 31.01.2024 відповідач добровільно виконав рішення суду у справі № 904/1875/23, сплативши позивачу 5 214 232,92 грн.
Посилаючись на ст. 625 ЦК України, позивач нарахував на заборгованість, яка встановлена судовий рішенням у справі № 904/1875/23 три проценти річних- 240 031,89 грн та інфляційні втрати - 684 783,94 грн, які просить стягнути з відповідача.
Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції та оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників провадження у справі і висновків суду першої інстанції:
Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту судового рішення, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню в силу наступного:
З урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги, в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України ,колегією суддів не перевіряється правильність висновків суду першої інстанцїі в частині неоспорюваних сторонами обставин справи відносно того, що у справі № 904/1875/23, судове рішення по якій набрало законної сили, судом доведено правомірність стягнення з відповідача плати за користування вагонами у розмірі 5 039 055, 36 грн, збір за зберігання вантажу у розмірі 175 177, 56 грн за порушення забов'язань з укладенного між сторонами договору від 30.06.2020 про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом № 45-00190905/2020-0001.
Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 75 ГПК). Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ч.5 ст. 75 ГПК). Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду (ч.7 ст. 75 ГПК).
Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Таким чином, обставини (факти), що є преюдиціальними відповідно до ст.75 ГПК, не потребують доказування та є обов'язковими для господарського суду. Суд не вправі ставити під сумнів такі обставини (факти).
Правило про преюдицію спрямоване не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального встановлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.06.2024 у справі №910/7859/23, від 11.01.2024 у справі №911/84/22 та інших.
З урахуванням вищевикладенного, доводи апеляційної скарги в частині: «…Так, дійсно, відповідно до п. 2.1.7. Договору про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом, укладеному 01.07.2020 між АТ «Українська залізниця» та ПРАТ «ПІВНГЗК», Відповідач зобов'язаний не пізніше двох робочих днів від дня надання послуг підписувати накопичувальні картки зборів за роботи (послуги) та штрафів, пов'язаних з перевезенням вантажів (вантажобагажу) форми ФДУ-92, відомості плати за користування вагонами форми ГУ-46, відомості плати за користування контейнерами форми ГУ-46к, відомості плати за подавання, забирання вагонів та маневрову роботу фор-ми ГУ-46а.
Також вірним є те, що підписання вказаних документів із запереченнями, зауваженнями чи застереженням, не дає залізниці права списувати спірні суми із попередньої оплати.
Але Позивач помилково ототожнює строк підписання накопичувальних карток та відомостей плати за користування вагонами (два робочі дні від дня надання послуг) із строком здійснення оплати, змішуючи при цьому строк оплати та строк списання коштів з особового рахунку Відповідача.
Умовами Договору про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом, укладеному 01.07.2020 між АТ «Українська залізниця» та ПРАТ «ПІВНГЗК», та положеннями законодавства не встановлено, в який строк мають бути списані нараховані плата за користування вагонами та збір за зберігання вантажу з особового рахунку Відповідача після підписання ним накопичувальних карток та відомостей плати за користування вагонами без застережень.
Відповідно, неможливо і встановити, коли Відповідач вважатиметься таким, що прострочив виконання зобов'язання зі сплати плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу, у випадку підписання накопичувальної картки та відомості плати за користування вагонами та контейнерами із застереженнями.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як зазначалось вище, наведені Позивачем приписи законодавства та Договору не містять умов щодо того, в який саме момент Відповідач починає вважатись таким, що прострочив виконання зобов'язання зі сплати нарахованих плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу у випадку підписання накопичувальних карток та відомостей плати за користування вагонами із застереженнями. Позивач в позовній заяві не навів відповідних обґрунтувань з посиланням на законодавство та умови Договору.
Відповідно, необґрунтованим є розрахунок 3% річних та інфляційних, що був здійснений Позивачем з урахуванням початку прострочення Відповідача, починаючи через дві доби від дати складання накопичувальних карток та відомостей плати за користування вагонами. З чого слідує, що розмір позовних вимог Позивачем не доведений.
Відповідно до п. 4.2. Договору про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом, укладеному 01.07.2020 між АТ «Українська залізниця» та ПРАТ «ПІВНГЗК» оплата послуг відповідно до Договору здійснюється у національній валюті України на умовах попередньої оплати шляхом перерахування коштів на поточний рахунок зі спеціальним режимом використання Перевізника, вказаний в розд. 14 Договору. Датою надходження платежів вважається дата зарахування коштів обслуговуючим банком на поточний рахунок Перевізника зі спеціальним режимом використання.
Одержані на поточний рахунок з спеціальним режимом використання кошти Перевізник зараховує на особовий рахунок Замовника.
Отже, в даному Випадку Відповідач не може вважатись таким, що прострочив виконання зобов'язання, оскільки зобов'язання по оплаті наданих послуг було виконано ним ще до їх надання - шляхом попередньої оплати…» відхиляються колегією суддів як такі, що свідчать про намагання відповідача переглянути висновки суду, яке набрало законної сили.
Згідно з ч. 3 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставою виникнення цивільних прав і обов'язків можуть бути безпосередньо акти цивільного законодавства. Ч. 2 ст. 4 ЦК України встановлює, що головним нормативним актом у сфері цивільного законодавства є сам Цивільний кодекс України.
Ч. 2 ст. 625 ЦК України унормовано, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, обов'язок зі сплати 3% річних та інфляційних втрат виникає безпосередньо з Цивільного кодексу України.
При цьому, Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, постанови Верховного Суду від 04.10.2019 у справі № 915/880/18, від 26.09.2019 у справі № 912/48/19, від 18.09.2019 у справі №908/1379/17 тощо).
Вимагати сплату суми боргу з врахуванням індексу інфляції та 3 % річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18).
Визначене частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат і 3 % річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг) (постанова Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 921/540/23).
Вищенаведене спростовує доводи апеляційної скарги в частині того, що : «…Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом статті 625 Цивільного кодексу України (ЦК України) нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 703/2718/16).
Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов 'язань.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов 'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов 'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов 'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15).
Нарахування інфляційних втрат та річних процентів входить до складу грошового зобов 'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальним видом цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов 'язання.
Як вже було зазначено, за змістом частини 2 статті 625 ЦК України нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Постанова Верховного Суду від 21.05.2024 у справі № 922/856/23)
Таким чином, стягнуті за рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі № 904/2452/24 з ПРАТ «ІНГЗК» на користь АТ «Укрзалізниця» 3% річних в сумі 240 031,89 грн. та інфляційні втрати в сумі 684 783,94 грн. є особливою мірою відповідальності (спеціальним видом цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання зі сплати плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу, що були нараховані в зв'язку з неналежним виконанням вантажоодержувачем обов'язків, що виникли у зв'язку з перевезенням вантажів…».
У пункті 2.14 Роз'яснень Президії Вищого господарського суду України № 04-5/601 від 29.05.2002 йде мова про майнові вимоги, які не підлягають стягненню з залізниці, а не вантажовласника.
Відтак, вказаний пункт роз'яснень не є релевантним до спірних правовідносин та, відповідно, не може бути застосований до даного спору.
Вищенаведене спростовує доводи апеляційної скарги в частині того, що: «…Пунктом 2.14. Роз'яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 р. N 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» передбачено, що за змістом частини другої статті 924 ЦК України, статті 314 ГК України, статті 105 Статуту сторони несуть обмежену матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених Статутом та окремими договорами. Тому у вирішенні спору, пов'язаного з невиконанням або неналежним виконанням залізницею, вантажовідправником, вантажоодержувачем обов'язків, що виникли у зв'язку з перевезенням вантажів, слід враховувати, що вони несуть відповідальність лише в межах, передбачених Статутом, а у встановлених ним випадках - угодою сторін. Вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору перевезення у розмірі більшому, ніж це передбачено Статутом, задоволенню не підлягають.
Також понад встановлені граничні межі відповідальності перевізника за договором перевезення з залізниці не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні відсотки та інші збитки, які також не нараховуються і на визнані залізницею в претензійному порядку суми до часу їх фактичного перерахування заявнику…».
У пункті 36 постанови Верховного суду від 16.01.2020 у справі № 910/5827/19 сформовано висновок наступного змісту:
«Колегія суддів не бере до уваги недоречні посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на те, що пункт 126 Статуту залізниць нібито регулює виключно питання відповідальності залізниці за самовільне використання вагонів та не регулює позадоговірну відповідальність залізниці за завдану шкоду, оскільки зміст абзаців 1, 2 пункту 126 цього Статуту переконливо свідчить про те, що ними регулюються різні правовідносини, а їх помилкове ототожнення скаржником ґрунтується на безпідставному звуженому тлумаченні зазначених диспозитивних норм та суперечить положенням статті 1166 ЦК України та статей 224, 225 ГК України.
Наведеним також спростовується твердження скаржника про те, що згідно з пунктом 114 Статуту залізниць витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і цим Статутом, не підлягають відшкодуванню».
У пункті 4.32 постанови Верховного суду від 20.02.2020 у справі № 910/313/19 сформовано висновок наступного змісту: «Твердження скаржника про те, що пункт 126 Статуту залізниць нібито регулює виключно питання відповідальності залізниці за самовільне використання вагонів та не регулює позадоговірну відповідальність залізниці за завдану шкоду є недоречними, оскільки зміст абзаців 1, 2 пункту 126 цього Статуту переконливо свідчить про те, що ними регулюються різні правовідносини, а їх помилкове ототожнення скаржником ґрунтується на безпідставному звуженому тлумаченні зазначених диспозитивних норм та суперечить положенням статті 1166 Цивільного кодексу України та статей 224, 225 Господарського кодексу України».
Відповідно, згідно висновків Верховного Суду витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і Статутом залізниць України, підлягають відшкодуванню.
Вищнаведене спростовує доводи апеляційної скарги в частині того, що : «…Верховний Суд у своїй постанові від 30.08.2019 у справі № 910/15119/18 зазначив, що у відповідності до статті 105 Статуту залізниць України залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами.
Таким чином, нормами спеціального законодавства про залізничний транспорт встановлено обмежену відповідальність вантажовідправників, залізниці та вантажоодержувачів за договором перевезення - у межах і розмірах, передбачених Статутом залізниць України та окремими договорами.
Частиною 5 статті 114 Статуту залізниць України прямо встановлено, що витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і цим Статутом, не підлягають відшкодуванню.
Статтею 13 Конституції України встановлено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Стаття 2 ГПК України передбачає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Статтею 7 ГПК України встановлено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно- правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
Згідно зі ст. 6 Господарського кодексу України (ГК України) загальними принципами господарювання в Україні, зокрема, є забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання.
З урахуванням викладеного, виходячи з принципу рівності суб'єктів господарювання, а також з приписів ч. 5 ст. 307 ГК України, ч. 2 ст. 908, ст. 920 ЦК України, ст. 105 Статуту залізниць України, вбачається, що положення абзацу другого п. 2.14. Роз'яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 р. N 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» про те, що понад встановлені граничні межі відповідальності перевізника за договором перевезення з залізниці не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні відсотки та інші збитки, які також не нараховуються і на визнані залізницею в претензійному порядку суми до часу їх фактичного перерахування заявнику, слід вважати як такі, що застосовуються і до вантажовідправників, вантажоодержувачів, пасажирів, транспортних, експедиторських і посередницьких організацій та осіб, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, а не тільки до залізниці.
Тобто, понад встановлені граничні межі відповідальності вантажоодержувача за договором перевезення з вантажоодержувача не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні відсотки та інші збитки.
Отже, підстави для застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України у вигляді стягнення з Відповідача боргу, що виник в в'язку з неналежним виконанням умов договору перевезень, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми - відсутні.
У іншому випадку, застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, у вигляді стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення лише з вантажовідправника, було б дискримінаційним по відношенню до останнього та ставило б у привілейоване становище іншого учасника договору перевезення - залізницю.
Застосування приписів абзацу другого п. 2.14. Роз'яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 р. N 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» лише до залізниці порушувало б принцип рівного захисту державою всіх суб'єктів господарювання, закріплений ст. 13 Конституції України та ст. 6 ГК України.
Приймаючи до уваги, що нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, то стягнення з Відповідача, як з вантажоодержувача, інфляційних втрат та 3% річних у зв'язку з неналежним виконанням договору перевезення (несвоєчасною сплатою плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу) суперечить вимогам законодавства, а саме приписам ч. 5 ст. 307 ГК України, ч. 2 ст. 908, ст. 920 ЦК України, ст. 105 Статуту залізниць України…» як такі, що суперечать вищенаведеній практиці Верховного Суду, яка враховується колегією суддів в порядку статті 316 Господарського процесуального кодексу України.
Таким чином, заявлені позивачем вимоги про стягнення 3% та інфляційних втрат, які обґрунтовані нормою ст. 625 ЦК України, що підлягає застосуванню у разі порушення грошового зобов'язання, підлягають задоволенню.
За положенням частини третьої статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Частиною 2 ст. 233 ГК України встановлено, що у разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказала, зокрема, про те, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання
У справі № 902/417/18 зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, тоді як підстави та обставини для такого зменшення процентів річних суд повинен встановлювати у кожному конкретному випадку.
У пункті 8.41 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже присуджені до стягнення судами попередніх інстанцій, та відмовити у їх стягненні з цих підстав.
Як вбачається з матеріалів даної справи, позивач заявив до стягнення з відповідача відсотки річних у розмірі, передбаченому законодавством - 3%, суми яких є значно меншими за суми прострочених платежів та, відповідно, є співмірними, враховуючи також і період, за який вони нараховувались.
Щодо заявленого в клопотанні відповідача прохання зменшити нараховані інфляційні втрати, колегія суддів зауважує, що положеннями статті 233 ГК України, статті 551 ЦК України не передбачено можливості зменшення інфляційних втрат з огляду на їх компенсаційний характер.
Доводи апелянта щодо необхідності зменшення відповідальності у вигляді інфляційних втрат та процентів річних через складну економічну ситуацію підприємства, скорочення персоналу, втрати унаслідок війни та надання фінансової допомоги Збройним Силам України, є загальними та не підтверджують наявність обставин непереборної сили у розумінні статті 617 ЦК України. Суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що вказані обставини мають загальнодержавний характер і не можуть бути підставою для звільнення від відповідальності лише однієї сторони договору, тим більше - в умовах, коли зобов'язання виконано з порушенням строків.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог про стягнення 3 % річних в сумі 102 135,51 грн. та інфляційний втрат в сумі 517 810,06 грн. в повному обсязі.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо спливу строку позовної давності за заявленими вимогами, з огляду на те, що до правові наслідки порушення грошового зобов'язання, передбачених у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.
Вказане узгоджується з постановами Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 по справі № 127/15672/16-ц та від 24.04.2024 по справі № 657/1024/16-ц.
Оскільки строк позовної давності у даному спорі становить три роки, вона не пропущена станом на момент звернення з позовом до суду.
Окрім того, відповідно до п. 19 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі, а доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені факти, не свідчать про порушення норм права і не впливають на законність чи обґрунтованість прийнятого рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розподіл судових витрат:
У відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі №904/2452/24 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 у справі №904/2452/24 - залишити без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Приватне акціонерне товариство "Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат".
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки передбачені ст. 288 ГПК України.
Повний текст постанови складено 09.05.2025
Головуючий суддя М.О. Дармін
Суддя І.М. Кощеєв
Суддя О.В. Чус