Центральний районний суд м. Миколаєва
54607, м. Миколаїв, вул. Декабристів, 41/12, inbox@ct.mk.court.gov.ua
490/8138/23
нп 1-кс/490/1642/2025
24 квітня 2025 року слідчий суддя Центрального районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 , за участю секретаря ОСОБА_2 , розглянувши заяву ОСОБА_3 про надання дозволу на здійснення телефонних дзвінків,
До Центрального районного суду м. Миколаєва надійшла заява ОСОБА_3 про надання йому дозволу на здійснення телефонних дзвінків в умовах ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор».
Як вбачається з поданого клопотання, ОСОБА_3 підозрюється у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст. 111-1 КК України та останній утримується в ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор». В клопотанні зазначає, що він позбавлений спілкування з батьком ОСОБА_4 , у зв'язку з чим просив суд надати дозвіл на здійснення телефонних дзвінків.
В судове засідання слідчий не з'явилася, подала заяву про розгляд клопотання без її участі, в якій вказала, що заперечує проти задоволення клопотання у зв'язку з тим, що визначені ОСОБА_3 ризики наявні дотепер та не зменшилися.
Вивчивши клопотання та додані документи, слідчий суддя приходить до наступних висновків.
Главою 4 розділу VII Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 14.06.2019 № 1769/5З передбачено, що засудженим надається право на телефонні розмови у мережах фіксованого або рухомого (мобільного) зв'язку без обмеження їх кількості під контролем персоналу СІЗО, а також користуватися мережею Інтернет.
Абзацом 3 глави 4 розділу VII вказаних Правил передбачено, що з дозволу начальника СІЗО, або його заступника, або осіб, які виконують їх обов'язки, телефонні розмови надаються засудженому за його письмовою заявою, в якій зазначаються прізвище, ім'я, по батькові абонента, ступінь спорідненості, телефонний номер абонента, тривалість розмови.
Крім того, слідчий суддя враховує практику ЄСПЛ, в якій наголошується, що ув'язнення, як і інші заходи позбавлення волі, за своєю суттю спричиняють обмеження приватного і сімейного життя відповідної особи. Проте для поваги до сімейного життя важливо, щоб пенітенціарна адміністрація дозволяла і допомагала засудженому у потребі підтримувати стосунки з близькими родичами (див., поміж багатьма іншими, Messina проти Італії (№ 2), № 25498/94, §§ 61-62, CEDH 2000-X; Lavents проти Латвії, № 58442/00, § 139, 28 листопада 2002 року; Estrikh проти Латвії, № 73819/01, § 166, 18 січня 2007 року; Nazarenko проти Латвії, № 76843/01, § 25, 1 лютого 2007 року; Trosin проти України, № 39758/05, § 39, 23 лютого 2012 року; і Epners?Gefners проти Латвії, № 37862/02, §§ 60-66, 29 травня 2012 року).
У даній справі Суд зробив висновок, що після проголошення вироку протягом перших десяти років ув'язнення у виправній колонії особливого режиму заявник утримувався за суворим режимом, тобто за специфічним виправним режимом, котрий передбачає, зокрема, обмеження кількості і тривалості побачень в тюрмі і обмеження кількості відвідувачів, а також різні заходи нагляду під час таких побачень. Заявник міг спілкуватись із зовнішнім світом, але йому було суворо заборонено робити телефонні дзвінки, окрім надзвичайних випадків. Суд також зазначає, що протягом цього періоду заявник намагався підтримувати стосунки з близькими, а саме з батьками, братом і сином, можливості котрих відвідувати свого родича були, цілком безсумнівно, обмеженими.
З огляду на юриспруденцію і на наведені вище обставини даної справи, Суд вважає, що дані заходи становили втручання у право заявника на повагу до його «приватного життя» і «сімейного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Тому слід встановити, чи це втручання було виправданим у розумінні другого параграфа цього положення.
Суд нагадує про свою добре напрацьовану юриспруденцію, відповідно до якої засуджені в'язні протягом позбавлення волі продовжують користуватись усіма гарантованими Конвенцією основоположними правами і свободами, окрім права на свободу (див., наприклад, Dickson проти Сполученого Королівства [ВП], № 44362/04, § 67, CEDH 2007?V, цитуючи Hirst проти Сполученого Королівства (№ 2) [ВП], № 74025/01, § 69, CEDH 2005?IX, і Boulois проти Люксембургу [ВП], № 37575/04, § 82, CEDH 2012).
Отже, особи, позбавлені волі, не втрачають гарантовані Конвенцією права, включно з правом на повагу до їхнього сімейного життя (Pіoski проти Польщі, № 26761/95, §§ 32 і 35, 12 листопада 2002 року), і тому будь-яке обмеження цих прав у кожному випадку має бути виправданим (Dickson [ВП], цитовано, § 68).
Що стосується права на побачення, то для поваги до права на сімейне життя важливо, щоб пенітенціарна адміністрація дозволяла або, за необхідності, допомагала засудженим підтримувати стосунки з близькими родичами (Messina, цитовано, § 61; і Ocalan проти Туреччини (№ 2), №№ 24069/03, 197/04, 6201/06 і 10464/07, §§ 108-149 і §§ 154-164, 18 березня 2014 року). Водночас, не можна не погодитись з тим, що певні заходи, спрямовані на контролювання контактів засудженого із зовнішнім світом, необхідні і не є як такі несумісними з Конвенцією (Aliev проти України, № 41220/98, § 187, 29 квітня 2003 року; і Kalachnikov проти Росії (dec.), № 47095/99, § 7, CEDH 2001?XI (витяги)). Подібні заходи можуть включати в себе обмеження кількості побачень, нагляд за їх проходженням і утримання засудженого за особливим виправним режимом або особливі умови здійснення побачень, якщо це виправдано характером злочину і наявними елементами характеристики становища засудженого (Hagyo проти Угорщини, № 52624/10, § 84, 23 квітня 2013 року).
Інакше кажучи, держава не повинна мати необмеженої можливості запроваджувати загальні обмеження, не передбачивши певного запасу гнучкості, котра дозволила би встановити, чи запроваджені у кожному конкретному випадку обмеження є належними або дійсно необхідними (див., mutatis mutandis, Moisseiev проти Росії, № 62936/00, §§ 254-255, 9 жовтня 2008 року), особливо стосовно засуджених в'язнів (Harakchiev et Tolumov, цитовано, § 204). У зв'язку з цим Суд нагадує своє рішення у справі Trosin (цитовано, §§ 42-44), у якому він вивчав обмеження, автоматично запроваджені національним правом щодо частоти, тривалості і різних умов родинних побачень усіх засуджених до довічного позбавлення волі протягом встановленого терміну у десять років.
Деякі заходи контролю за кореспонденцією ув'язнених осіб не є самі по собі несумісними з Конвенцією, з огляду на звичайні і розумні вимоги ув'язнення (Silver і Інші проти Сполученого Королівства, § 98; Golder проти Сполученого Королівства, § 45). Проте такий контроль не має перевищувати того, що вимагає переслідувана законна мета відповідно до статті 8 § 2 Конвенції. Хоча може бути необхідно стежити за контактами осіб, які перебувають під вартою, із зовнішнім світом, включно із телефонним спілкуванням, чинні правила мають надавати ув'язненій особі належний захист від свавільного втручання з боку державних органів (Doerga проти Нідерландів, § 53).
При цьому слідчий суддя наголошує, що згідно Рішення ЄСПЛ, поняття «ув'язнений» розглядається в ширшому понятті та включає, в тому числі, осіб, які тримаються під вартою під час досудового розслідування та стосовно яких не ухвалено вироку.
Так, втручання у право в'язня на повагу до його чи її кореспонденції також має бути необхідним у демократичному суспільстві (Yefimenko проти Росії, § 142). Така “необхідність» має оцінюватись з огляду на звичайні і розумні вимоги ув'язнення. “Запобігання заворушенням або злочинам» (Kwiek проти Польщі, § 47; Jankauskas проти Литви, § 21), зокрема, можуть виправдовувати більший обсяг втручання у випадку в'язня, ніж особи, яка перебуває на свободі. Тому у зв'язку з цим, і виключно у зв'язку з цим, законне позбавлення свободи у розумінні статті 5 впливатиме на застосування статті 8 до осіб, позбавлених свободи (Golder проти Сполученого Королівства, § 45). У будь-якому випадку, згаданий захід має бути пропорційним у розумінні статті 8 § 2. Обсяг нагляду та існування належних гарантій від зловживань є основоположними критеріями такого оцінювання (TsonyoTsonev проти Болгарії, § 42).
З поданого клопотання вбачається, що ОСОБА_3 позбавлений права на телефонні розмови з своїм батьком.
Орган досудового розслідування заперечував проти задоволення вказаного клопотання.
Згідно ч.1 ст. 206 КПК України, кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.
У зв'язку з вищенаведеним, з метою забезпечення прав та законних інтересів особи, суд вважає за необхідне зобов'язати керівництво ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор» надати дозвіл підозрюваному ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , здійснювати телефонні дзвінки в умовах ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор».
Керуючись ст.206, 350, 309 КПК України, -
Заяву ОСОБА_3 про надання дозволу на здійснення телефонних дзвінків - задовольнити.
Зобов'язати керівництво ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор» надати дозвіл підозрюваному ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , здійснювати телефонні дзвінки в умовах ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор» з батьком ОСОБА_4 ( НОМЕР_1 ), надавши можливість адміністрації установи встановити порядок, умови та графік таких дзвінків.
Копію ухвали направити прокурору та начальнику ДУ «Миколаївський слідчий ізолятор».
Контроль за виконанням ухвали суду покласти на прокурора у вказаному кримінальному провадженні №22022230000000399.
Ухвала оскарженню не підлягає.
СЛІДЧИЙ СУДДЯ ОСОБА_5