06 травня 2025 року
м. Київ
справа № 947/38571/20
провадження № 61-5612ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
розглянув касаційну скаргу представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - Погребняк Олени Геннадіївни, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року в справі за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , заінтересована особа, - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із заявою, в якій просили:
встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у повнолітньому віці на території України за станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року;
встановити факт постійного проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у неповнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року;
встановити факт постійного проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у неповнолітньому віці на території України за станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Заява обґрунтована тим, що вказаний факт заявникам треба встановити з метою подання заяви про оформлення паспорту громадянина України до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС в Одеській області) та служби заявників ОСОБА_2 та ОСОБА_2 в лавах Збройних Сил України.
Заявниця ОСОБА_1 вказує, що у 1979 року отримала паспорт громадянки СРСР, у період до 1994 року разом із дітьми: ОСОБА_2 та ОСОБА_2 (на той час неповнолітніми) проживала у приватному будинку в с. Кагарлик Біляївського району Одеської області, в подальшому сім'я проживала в АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 зверталася до відповідних органів щодо сприяння в реєстрації місця проживання її та дітей та отримання паспортів громадян України.
Також ОСОБА_3 у листопаді 2019 року звертався до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про видачу йому паспорта громадянина України, у чому було фактично відмовлено.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року, заяву задоволено.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у повнолітньому віці на території України за станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у неповнолітньому віці на території України за станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у неповнолітньому віці на території України за станом на 1991 рік, у тому числі за станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Встановивши, що заявники проживали та проживають постійно на території України, зверталися до відповідних органів із заявами про документування їх паспортом громадянина України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви.
Суд апеляційної інстанції відхилив довід апеляційної скарги ГУ ДМС в Одеській області про те, що в даному випадку наявний спір про право, оскільки заявники звернулися до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, тому вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України.
Також апеляційний суд відхилив довід апеляційної скарги про сумніви щодо показів свідків, допитаних в судовому засідання місцевим судом, оскільки вказані свідки були приведені до присяги, при цьому, доказів спростування цих свідчень апелянтом не надано.
У квітні 2025 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ГУ ДМС України в Одеській області - Погребняк О. Г., на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року.
У касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що не можуть бути встановленні в судовому порядку факти, зокрема належності до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави. Крім того, будь-які дії, спрямовані на проходження процедури набуття громадянства, перебувають в межах інтересу ГУ ДМСУ в Одеській області, тому в цій справі наявний спір про право.
Заявник вважає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суд першої та апеляційної інстанціїй виходили з того, що заявниками підтверджено факт постійного проживання на території України належними доказами, що є підставою для встановлення юридичного факту з метою отримання заявниками паспорта громадянина України.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).
Тлумачення статті 315 ЦПК України дає підстави для висновку, що перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, є невичерпним і в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому не виключається встановлення факту постійного проживання на території України. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 363/214/17-ц (провадження № 61-15154св18).
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2 - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Підстави встановлення громадянства України встановлені статтею 8 Закону України «Про громадянство України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі №320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зазначено, що «у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20) зазначено, що:
«оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України». Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001 (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року. Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду). Тобто, у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року є отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність спору про право та наявність підстав для розгляду заяви в порядку окремого провадження, що спростовує доводи касаційної скарги. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2020 року в справі № 521/21665/18 (провадження № 61-23379св19).».
Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 24 березня 2021 року у справі № 521/6094/19 (провадження
№ 61-15297св20).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2024 року (справа № 161/9609/22) сформував висновок, що якщо метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 статті 3 Закону України «Про громадянство України», предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; у разі коли метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є дітьми заявниці ОСОБА_1 .
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була документована паспортом громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданого 12 липня 1979 року РОВД м. Одеси.
28 жовтня 1983 року ОСОБА_1 звернулася із заявою про видачу паспорта громадянина СРСР в зв'язку із втратою попереднього паспорту, виданого Київським РВ МВС м. Одеси.
ОСОБА_3 звертався до Київського районного відділу ГУ ДМС України в Одеській області із заявою щодо оформлення паспорта громадянина України. У відповідь на його звернення листом від 30 листопада 2019 року
№ 5112- 2738/5112-1-19 було запропоновано звернутися для оформлення паспорту громадянина України до територіального підрозділу ДМС України або до Центру надання адміністративних послуг за зареєстрованим місцем проживання .
Листом в.о. начальника ВГПІС ОМУ МВС України в Одеській області, адресованим ОСОБА_1 у відповідь на звернення до адміністрації Президента України про сприяння в реєстрації (прописці) та одержанні паспортів, повідомлено про те, що для реєстрації місця проживання необхідно подати заяву встановленої форми разом з правовстановлюючими документами на житло, документами, що встановлюють родинні стосунки, паспортами з відміткою про зняття з реєстраційного обліку за попереднім місцем проживання та адресними листками про вибуття до них до паспортної служби Київського РМ м. Одеси. Для одержання паспортів громадянина України необхідно надати документи, які підтверджують належність до громадянства.
Отже, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції встановив факт постійного проживання ОСОБА_1 та на той час її неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , мотивував його встановлення відповідними належними доказами, у зв'язку з чим зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення заяви.
Переоцінка встановлених судом обставин на підставі письмових доказів, на які є посилання у судовому рішенні із зазначенням аркушу справи, відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17, від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц, є необґрунтованими, оскільки обставини, встановлені у вказаних справах, не є подібними до обставин, встановлених судами в цій справі.
Таким чином, не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
Касаційна скарга не містить посилання на інші підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України.
Тому відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України є підстави для визнання касаційної скарги ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - Погребняк Олени Геннадіївни, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року в справі за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , заінтересована особа, - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді Н. Ю. Сакара
О. В. Білоконь
О. М. Осіян