П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/20038/24
Суддя першої інстанції: Танцюра К.О.
Час та місце ухвалення судового рішення «--:--», м. Одеса
Повний текст судового рішення складений 02.10.2024
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Крусяна А.В.,
суддів Єщенка О.В., Яковлєва О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
25.06.2024 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправною відмову щодо звільнення її з військової служби, зобов'язання звільнити її з військової служби на підставі пп.«г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років), шляхом прийняття відповідного наказу.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у позивачки наявні підстави для звільнення її з військової служби на підставі пп.«г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», оскільки вона самостійно виховує дитину віком до 18 років. На думку позивачки, факт самостійного виховання дитини віком до 18 років необхідно розуміти як утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто, без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02.10.2024 у задоволенні позову відмовлено з підстав того, що надані позивачкою документи не свідчать про наявність підстав для її звільнення з військової служби з підстав самостійного виховання дитини віком до 18 років. Надаючи оцінку документам на підтвердження факту самостійного виховання позивачкою дитини, суд вказав, що рішення про розірвання шлюбу не свідчить, що батько дитини не бере участі у її вихованні, ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлений батьківських прав.
Не погоджуючись з ухваленим у справі судовим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції при вирішенні справи норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги, як і в позовній заяві, позивачка зазначає, що здійснює самостійне виховання дитини, оскільки забезпечує її фінансово та усіма благами, необхідними для здорового розвитку дитини, при цьому, батько дитини припинив спілкування з дитиною. На думку позивачки, самостійне виховання дитини полягає у тому, що виховання здійснюється без участі одного із батьків. Крім того, ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» не оперує таким поняттям як «одинока мати», а чітко визначає підставу звільнення з військової служби - військовослужбець, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до витягу з наказу начальника до ІНФОРМАЦІЯ_1 №20-ос від 27.01.2016 позивачку прийнято на військову службу за контрактом та зараховано до списків особового складу. /а.с.43/
26.04.2024 позивачка звернулася із рапортом на ім'я начальника відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) про звільнення з військової служби на підставі п.«г» ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме через сімейні обставини, -військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років. /а.с.16/
До вказаного рапорту додано: рішення про розірвання шлюбу; свідоцтво про народження дитини; довідку з ЗДО №4 «Ластівка».
Згідно витягу з протоколу №07 від 10.05.2023 засідання атестаційної комісії НОМЕР_1 Прикордонного загону, на підставі розглянутого рапорту ОСОБА_1 від 27.04.2024, роз'яснено вимоги законодавства України щодо підстав звільнення військовослужбовців під час дії воєнного стану. /а.с.41/
07.06.2024 відповідач листом №08/16638/24-Вн повідомив позивачку про те, що рапорт про звільнення атестаційною комісією розглянуто та було прийнято рішення клопотати перед начальником прикордонного загону про відмову у задоволенні рапорту у зв'язку з відсутністю повного обсягу документів, які підтверджують наявність підстав для звільнення. /а.с.20/
Вважаючи протиправною відмову відповідача щодо звільнення з військової служби на підставі пп.«г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Перевіривши матеріали справи, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог виходячи з наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У зв'язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово було продовжено.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (надалі - Закон № 2232-XII).
Частиною 6 ст.2 Закону № 2232-XII передбачено, зокрема, такий вид військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Пунктом 12 ч.1 ст.1 Закону України «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Відповідно до ч.5 ст.1 Закону №2232-ХІІ від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Підпунктом «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та до 19.06.2024) встановлено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), а саме військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Таким чином, у випадку самостійного виховання дитини (дітей) віком до 18 років, військовослужбовець за його бажанням може бути звільнений з військової служби під час дії воєнного стану.
З матеріалів справи вбачається, що позивачка звернувся до відповідача з рапортом від 26.04.2024, в якому просила звільнити її з військової служби, оскільки вона є військовослужбовцем, яка самостійно виховує дитину до 18 років.
Відповідно до ст.ст.150, 155 Сімейного Кодексу України (надалі - СК України) батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно із ч.1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів, в той час як батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні, та мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Як визначено ч.ч.1-3 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Згідно із ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
При цьому, відповідно до п.2 ч.1 ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
За аналізом наведених норм можна дійти висновку, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони в шлюбі між собою. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що факт самостійного виховання дитини віком до 18 років необхідно розуміти як утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто, без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Надаючи оцінку вказаним обставинам, колегія суддів зазначає, у постанові від 11.09.2024 у справі 201/5972/22 Велика Палата Верховного Суду (цивільна справа про встановлення факту самостійного виховання дитини) дійшла висновку, що сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою ст.15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Таким чином, враховуючи вказану правову позицію Великої Палати у взаємозв'язку з обставинами даної справи, колегія суддів доходить висновку, що необхідною умовою при вирішенні питання щодо наявності підстав для звільнення позивачки з військової служби на підставі пп.«г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», є встановлення факту одноосібного виховання позивачкою її сина, яке вирішується судом в окремому судовому провадженні.
Так, на підтвердження обставин щодо самостійного виховання дитини позивачкою надано до суду та до рапорту: рішення про розірвання шлюбу; свідоцтво про народження дитини; довідку з ЗДО №4 «Ластівка» про те, що мати дитини приймає активну участь у її вихованні, а батько - дитиною не цікавиться.
Дослідивши вказані документи, колегія суддів зазначає, що вони не підтверджують в повній мірі факт самостійного виховання позивачкою сина, оскільки розірвання шлюбу не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від обов'язку та не позбавляє права брати особисту участь у вихованні дитини, про що також вірно зазначив суд першої інстанції.
Водночас, відомостей про позбавлення колишньої чоловіка позивачки батьківських прав або рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини матір'ю, матеріали справи не містять.
Разом з тим, одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
Тобто, для набуття статусу «одинока матір» необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самою матір'ю, тобто без участі батька у житті дитини.
Так, розірвання шлюбу на підставі рішення суду без встановлення факту одноосібного виховання дитини його матір'ю, не свідчить про відсутність участі батька у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджує наявність у позивачки статусу «одинока матір».
Слушними є посилання апелянта, що ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» не оперує таким поняттям як «одинока мати», а чітко визначає підставу звільнення з військової служби - військовослужбець, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Однак, колегія суддів зауважує, що самостійне виховання дитини (дітей) віком до 18 років має бути доведено позивачкою на законодавчому рівні, чого з матеріалів справи не вбачається.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що позивачкою не надано доказів, які б свідчили про самостійне виховання нею дитини до 18 років, відсутні підстави для її звільнення з військової служби відповідно до пп.«г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
За правилами ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судові витрати відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст.139, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення.
Суддя-доповідач А.В. Крусян
Судді О.В. Єщенко О.В. Яковлєв