Номер провадження: 22-ц/813/2507/25
Справа № 522/16854/23
Головуючий у першій інстанції Федчишена Т. Ю.
Доповідач Назарова М. В.
22.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Назарової М.В.,
суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,
за участю секретаря Соболєвої Р.М.,
учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року, ухвалене Приморським районним судом м. Одеси у складі: судді Федчишеної Т.Ю. в приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні часткою квартири шляхом вселення та виселення, стягнення матеріальної шкоди,
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом до ОСОБА_2 , який мотивувала тим, що позивачці на праві власності належить частина квартири АДРЕСА_1 .
Право власності на іншу частину указаної квартири не зареєстровано за будь-якою особою, а попередній власник ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Указує, що вона намагалася потрапити у квартиру, проте з'ясувалося, що у ній проживає невідома їй особа.
Після звернення до органів поліції встановлено, що у квартирі проживає ОСОБА_2 , яка перешкоджає позивачу у доступі до квартири, не зареєстрована за даною адресою і проживає у ній без законних на те підстав, чим порушує право власності позивача. Відповідач самоправно зайняла квартиру, оскільки не має жодних документів, які б підтверджували законність її проживання в ній.
Вважає, що вона як власник квартири має право на вселення до неї, оскільки відповідачем не забезпечено їй можливості вільного доступу до квартири, а тому порушене право підлягає захисту шляхом вселення її у квартиру.
Крім того зазначає, що з реєстрів нарахувань і оплат, наданих КП «Теплопостачання міста Одеси», слідує, що за адресою: АДРЕСА_2 наявна заборгованість за період з листопада 2017 року по липень 2023 року включно.
Указує, що з матеріалів перевірки поліції їй стало відомо, що відповідач у даній квартирі проживає з 21 вересня 2022 року, а тому опаленням вона користувалася в період з листопада 2022 року по березень 2023 року. За цей період нарахування склали 5576, 70 грн. Відповідач сплатила у березні 2023 року 1661,64 грн, тому заборгованість за опалення за період її проживання склала 3915,06 грн. Абонплата за період з жовтня 2022 року по липень 2023 року склала 148,64 грн, а разом заборгованість відповідача за опалення разом з абонплатою складає 4063,70 грн.
Також позивач сплатила в КП ЖКС «Порто-Франківський» послуги за обслуговування за липень 2023 року у сумі 578,51 грн.
Таким чином, за період свого проживання відповідач створила заборгованість за комунальні платежі на час звернення до суду у розмірі 4642,21 грн.
Указує, що на неї як на власницю частини квартири покладено обов'язок зі сплати комунальних платежів, а тому борги за комунальні платежі за період проживання відповідача вважає матеріальною шкодою.
На підставі наведеного, просить суд усунути перешкоди у користуванні належною їй частиною квартири АДРЕСА_1 шляхом вселення до неї ОСОБА_1 ; усунути перешкоди у користуванні належною їй частиною квартири АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення та стягнути з ОСОБА_2 на її користь суму матеріальної шкоди у розмірі 4642,21 грн.
У відзиві на позовну заяву відповідачка просила у задоволенні позову відмовити та зазначила, що за усною домовленістю з ОСОБА_5 , яка є дружиною померлого ОСОБА_4 , з початку воєнного стану вона вселилася у квартиру АДРЕСА_1 .
08 квітня 2022 року вона була вимушена шукати іншого прихистку та покинути своє житло у м. Києві й переїхати до м. Одеси, де небайдужі люди допомогли їй з житлом без сплати орендної плати. Вона сплачувала лише комунальні платежі, починаючи з 21 вересня 2022 року.
Ключі від спірної квартири вона отримала від ОСОБА_6 , яка є племінницею ОСОБА_5 , та має від неї генеральну довіреність.
Зазначає, що ОСОБА_5 має право на спадкування після смерті ОСОБА_4 , однак останнім часом її стан здоров'я погіршився та вона виїхала до іншої країни на лікування й видала ОСОБА_7 генеральну довіреність на вчинення дій щодо прийняття спадщини.
Крім того, відповідачка зазначила, що з 08 квітня 2022 року її взято на облік як внутрішньо переміщену особу та видано про це довідку, в якій місцем її реєстрації указано АДРЕСА_3 , а фактичним місцем проживання - АДРЕСА_2 .
Також зазначає, що позивач ніколи не намагалася вселитися у дану квартиру.
Щодо вимог позивачки про стягнення з неї матеріальної шкоди зазначає, що заборгованість за теплопостачання за спірною квартирою обліковується ще з 2017 року, однак вона проживає в ній з 21 вересня 2022 року та сплачує комунальні послуги.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні часткою квартири шляхом вселення та виселення, стягнення матеріальної шкоди задоволено частково.
Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення. У решті позову - відмовлено. Вирішено судові витрати.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідачка ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 звернулась з апеляційною скаргою, вважає оскаржуване рішення необґрунтованим, ухваленим з неповне з'ясування обставин справи, просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції помилково встановлено, що ОСОБА_2 проживає у квартирі без законних на те підстав, оскільки ОСОБА_5 є власницею частки з 15.07.2024 як спадкоємець, а тому має право на користування своєї частки квартири, у тому числі надавати право проживання своїм знайомим у своїх частках.
Зазначає, що відповідачка користується лише частини квартири, оскільки має на це дозвіл від власника ОСОБА_5 ; сплачує комунальні платежі, слідкує та прибирає квартиру подруги ОСОБА_5 .
Вказує, що в суді першої інстанції під час судових дебатів не приймався витяг, який підтверджував право власності ОСОБА_8 , а довіреність саме на дозвіл проживання у частки була в наявності після ухвалення оскаржуваного рішення.
Від представника позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_9 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що стороною відповідача порушено порядок подання доказів, встановлений ЦПК України, посилаючись на численну практику Верховного Суду; відповідачка мешкає у вказаній квартирі абсолютно безпідставно, оскільки під час розгляду справи судом не надала належних доказів, підтверджуючих її право проживання у квартирі, перешкоджаючи доступ співвласнику ОСОБА_1 до належного їй майна.
Крім того, відповідачка має в наявності в її власності житло в м. Києві.
Від представника відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що доводи позивачки є безпідставним, так як правова позиція останнього заснована на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства. Довід щодо нікчемності довіреності не заслуговує уваги, оскільки довіреність, яка видана на території рф, це єдиний спосіб дозволити відповідачу користуватися власністю іншого співвласника ОСОБА_5 .
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).
Аналіз змісту апеляційної скарги свідчить про те, що фактично оскаржується лише в частині виселення, оскільки доводів щодо незаконності рішення в частині позовних вимог про вселення та стягнення шкоди не містить, в частині чого у позові ОСОБА_1 судом відмовлено, хоча і ставиться питання про скасування рішення в цілому.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в абзаці першому пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» та частини 1статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У третьому абзаці пункту 15 названої постанови Пленуму зазначено, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини в мотивувальній ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
Отже, предметом апеляційного перегляду справи є рішення суду в частині позовних вимог про виселення відповідачки з квартири без надання іншого жилого приміщення.
Рішення суду в частині відмови позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення позивачки та стягнення з відповідачки матеріальної шкоди не оскаржується.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Представник позивачки - ОСОБА_9 апеляційну скаргу відповідачки не визнала.
Інші учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, до судового засідання не з'явилися, що відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, зокрема, ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином у відповідності до вимог ч. 5 ст. 130 ЦПК України, в установленому законом порядку, оскільки її представник повістку отримала 06.03.2025 15:56:31 в особистому кабінеті підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідкою (а.с.170 зв). ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ч. 5 ст. 130 ЦПК України, в установленому законом порядку, оскільки її представник повістку отримав 06.03.2025 20:24:53 в особистому кабінеті підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідкою (а.с. 170)
Від представника відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з участю представника в іншому судовому засіданні у приміщенні Приморського районного суду м. Одеси (справа № 522/1702/25) (справа про адміністративне правопорушення).
Розглядаючи вказане клопотання, колегія суддів зазначає наступне.
Вказаний представник діє на підставі Доручення для надання безоплатної вторинної допомоги від 15.07.2024 та представляє інтереси ОСОБА_2 у справі № 522/16854/23.
Справа перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду з жовтня 2024 року, апеляційне провадження відкрито 09.10.2024, передбачений частиною першою статті 371 ЦПК України строк розгляду справи апеляційної скарги сплинув у грудні 2024 року, у той час коли правом на справедливий судовий розгляд у відповідності до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, складовою якого є розумність строків розгляду справи, наділені всі учасники справи, у тому разі і позивачка.
Участь відповідачки ОСОБА_2 та її представника в суді апеляційної інстанції не визнавалася судом обов'язковою. Свої міркування щодо позовних вимог та законності рішення суду першої інстанції представником відповідача висловлено у заяві по суті справи - в апеляційній скарзі, а також у відповіді на відзив позивачки на апеляційну скаргу.
Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.
Заявник не навів у своїй заяві обставин, які б перешкоджали розглянути справу за його відсутності, а також не мотивував необхідність його безпосередньої явки до суду, як і не надав поважних причин у підтвердження викладених ним у заяві про відкладення розгляду справи обставин, оскільки розгляд теперішньої справи було призначено ухвалою суду від 27.12.2024, і представник відповідачки як учасник Електронного суду отримав таку 29.12.2024 2:10:06.
Оскільки справи, у розгляді якої представник бере участь, є справою 2025 року, то не є поважною причина, на яку він посилається як на об'єктивну підставу для неможливості своєє участі у теперішній справі.
Вказане вочевидь не відповідає засадам добросовісності здійснення учасниками цивільного процесу своїх процесуальних прав та обов'язків, а відповідач, як ініціатор судового провадження в суді апеляційної інстанції, має демонструвати готовність на всіх етапах такого брати участь у судових процедурах.
Отже, у задоволенні клопотання представника відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи слід відмовити, і наведене не є перешкодою в розумінні ч. 2 ст. 372 ЦПК України для розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником частки квартири АДРЕСА_1 загальною площею 53,4 кв.м, житловою площею 33,2 кв.м, на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13.12.2022 у справі № 522/21127/19, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав № 344023279 від 24.08.2023. Державну реєстрацію права власності здійснено 24.07.2023 (а.с. 10).
У вказаній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Перша Одеська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання спільною сумісною власністю нерухомого майна та визнання заповіту недійсним, та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_5 за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Перша Одеська нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання права власності в порядку спадкування рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Перша Одеська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання спільною сумісною власністю нерухомого майна та визнання заповіту недійсним відмовлено. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Перша Одеська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції в Одеській області про права власності в порядку спадкування задоволено та визнано, крім іншого, право власності ОСОБА_1 на (одну другу) частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
Останньому право власності на квартиру АДРЕСА_1 належало на підставі свідоцтва про право власності 7-5887 від 04 квітня 1995 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради (а.с. 11).
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що 11 жовтня 2015 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Одеського міського управління юстиції зроблено відповідний актовий запис № 10460 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 (а.с. 15).
Також вказаним судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що 16 березня 2001 року ОСОБА_4 складено заповіт на користь відповідачки ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом Четвертої Одеської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі № 2-277.
02 липня 2014 року між позивачкою ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 691, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_2 .
Отже, щодо іншої спірної житлової квартири, то вона відповідно до свідоцтва про право на спадщину, серія та номер 2-688, виданого 15.07.2024, видавник: Приморська Державна нотаріальна контора в місті Одеса, належить ОСОБА_5 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 74117426 від 15.07.2024 13:31:35, ОСОБА_10 , Приморська державна нотаріальна контора у місті Одесі, Одеській міський нотаріальний округ, Одеська обл.
Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № К1-153572-ф/л, виданої Департаментом надання адміністративних послуг від 08.08.2023, у квартирі АДРЕСА_4 зареєстровані особи відсутні (а.с. 16).
Відповідач ОСОБА_2 в суді першої інстанції не заперечувала свого проживання в указаній квартирі, пояснила, що проживає в ній з 21 вересня 2022 року. Як на підставу проживання в ній посилалася на усну домовленість з ОСОБА_5 , яка є дружиною померлого власника квартири - ОСОБА_4 . Ключі від квартири вона отримала від ОСОБА_6 , яка є племінницею ОСОБА_5 . Остання наразі проживає у російській федерації та надала ОСОБА_7 довіреність, зокрема на управління всім її майном, що знаходиться на території України.
Задовольняючи позовні вимоги про виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення, суд виходив із вимог ст. 116 ЖК України та вважав, що відповідач не є власником квартири АДРЕСА_1 , не є членом сім'ї позивача, проживає у квартирі без законних на те підстав, добровільно виселитися не бажає, тому суд дійшов висновку, що вимога позивача про виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Переглядаючи вказане судове рішення, за доводами апеляційної скарги, колегія суддів погоджує такий висновок суду з огляду на наступне.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).
Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).
У частинах першій, другій статті 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок -два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18) зроблено висновок, що «відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається, суд правильно виходив із того, що відсутній факт законного вселення відповідачки ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_5 , оскільки відповідачка вселилися в цю квартиру з без згоди іншого співвласника - позивачки ОСОБА_1 .
Суд вірно врахував на підставі наявних в матеріалах справи доказів, що спірна квартира належить ОСОБА_1 -в частині , проте зазначив помилково про відсутність щодо іншої спірної квартири відомостей про власність чи інше речове право, зокрема ОСОБА_5 , оскільки право на спадщину належить спадкодавцю з часу відкриття спадщини, а не з часу отримання свідоцтва про право на спадщину, коли виникає саме право власності (ст. 1268 ЦК України).
Крім того, роблячи вказаний висновок, суд мав перевірити вказані відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Проте, судом беззаперечно встановлено про належність позивачці частки спірної кватири саме на праві спільної часткової власності, яке поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна; відповідач не заперечувала та доводами апеляційної скарги не спростувала того, що вселилася у спірну квартиру без згоди всіх співвласників, саме - позивачки, доказів визначення порядку користування квартирою з правом такого користування інших осіб (зокрема, іншого співвласника) не надала; якщо співвласник вважає порушеними своє право власності іншою особою, зокрема шляхом вселення до спільного житла інших осіб без його згоди, він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Тому вселення ОСОБА_2 до квартири без згоди позивачки як співвласника квартири є порушенням визначеного статтею 358 ЦК України порядку здійснення права спільної часткової власності. За встановленого порушення майнових прав позивачки внаслідок недотримання порядку вселення відповідачки до спірної квартири, остання може бути виселена за вимогою позивачки, що відновлює становище, яке існувало до такого порушення.
До іншого співвласника ОСОБА_5 на відновлення порушеного права позивачки шляхом виселення ОСОБА_2 позовних вимог не заявлено.
За таких обставин суд зробив правильний висновок про задоволення вказаних позовних вимог та оцінив можливість виселення відповідачки з урахуванням відповідних принципів статті 8 Конвенції, балансу інтересів сторін, загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності, а також доводів позивачки щодо відсутності її згоди як співвласника на вселення туди відповідачки.
Вказаного не спростовують помилкові доводи апеляційної скарги.
Не заслуговує на увагу посилання заявниці на те, що її вселено до спірної квартири з дозволу іншого співвласника ОСОБА_5 в особі її довіреної особи та намагання відповідачки надати про таке відповідні довіреності, видані ОСОБА_5 на території іншої держави (рф) іншій особі щодо оформлення спадкових прав, тощо, оскільки вказане не має правового значення для правильного вирішення справи за умови відсутності згоди на таке вселення іншого співвласника.
Крім того, спірне житло є двокімнатною квартирою, порядок користування якою не визначений між співвласниками, кожен з яких володіє ідеальною часткою, без визначення конкретного майна у власності в натурі, про що свідчать відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто, без вирішення питання щодо виділення часток в натурі відповідно до частки у спільному частковому майні, що унеможливлює законність вселення відповідачки в квартиру в цілому, і наведеного не спростовує помилкове посилання заявниці на користування нею лише часткою спірної квартири, що належить ОСОБА_5 .
На вказане не впливає помилкове зазначення суду про відсутність зареєстрованого відповідного речового права на іншу спірної квартири, оскільки набуття ОСОБА_5 права власності в порядку спадкування за законом на спірної квартири не позбавляє позивачку як співвласника права погоджувати з нею володіння та користування спільним частковим майном.
Проте, суд розглядає справи на інакше як за заверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи (ч. 1 ст. 13 ЦПК України), і підставою позову ОСОБА_1 зазначено саме усунення перешкод у користуванні майном з боку ОСОБА_2 та її виселення як особи, у якої відсутні законні підстави для вселення до належної позивачці на праві спільної часткової власності квартири.
Незалучення до участі у справі ОСОБА_5 не впливає на суб'єктний склад осіб по справі, оскільки до неї жодних позовних вимог не заявляється, вона не має відповідати за матеріально-правовою вимогою про виселення іншої особи, а незалучення її до участі у справі у якості 3-ї особи не впливає на правильність висновків суду.
Рішення суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Оскільки, оскаржуване рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині залишити без змін.
Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі свого представника Пуйди Євгена Юрійовича залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2024 року в оскаржуваній частині про усунення перешкод у користуванні часткою квартири шляхом виселення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Дата складення повного тексту постанови - 25 квітня 2025 року
Головуючий М.В. Назарова
Судді: В.А. Коновалова
В.В. Кострицький