Номер провадження: 22-ц/813/1480/25
Справа № 495/3107/23
Головуючий у першій інстанції Савицький С.І.
Доповідач Лозко Ю. П.
18.03.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1
на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини у матері з позбавленням батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері,
встановив:
У квітні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом, у якому просив розірвати шлюб між ним та відповідачкою ОСОБА_2 шлюб, зареєстрований 24.12.2005 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, актовий запис № 1729; визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з ним, за адресою: АДРЕСА_1 ; відібрати неповнолітню дитину сина ОСОБА_4 від матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з позбавленням її батьківських прав, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 24.12.2005 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач зазначає, що спільне життя з відповідачкою не склалося через відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні цінності, в результаті чого, між ними виникали непорозуміння та сварки, що призвело до припинення шлюбних відносин та окремого проживання, шлюб носить формальний характер. Неповнолітній син ОСОБА_4 , проживає разом з ним, перебуває на його утриманні.
Позивач має житло, у якому створені усі належні умови для проживання дитини, постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням сина, піклується про його стан здоров'я, цікавиться його успіхами, дитина почуває себе у безпеці.
Відповідачка, як мати належної уваги, турботи та піклування дитині не надає, що свідчить про самоусунення від виконання належним чином своїх батьківських обов'язків по вихованню та утриманню дитини.
В апеляційній скарзі особа, яка не приймала участь у розгляді справи, Військова частина НОМЕР_1 , просить скасувати рішення суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини сина сторін ОСОБА_4 , разом з батьком, відібрання дитини у матері та позбавлення її батьківських прав, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 .
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначає, що суд першої інстанції фактично вирішив питання щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби, котре прямо стосується прав та обов'язків Військової частини НОМЕР_1 , що є підставою для оскарження рішення суду у вказаній вище частині, при цьому, всупереч вимогам ч.5 ст.19 СК України судове рішення не містить будь-яких відомостей стосовно письмового висновку з приводу заявлених позивачем вимог, обстеження умов проживання дитини. Також, на день звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом та до дня звільнення на підставі цього рішення суду, позивач постійно перебував у військовій частині НОМЕР_1 , де виконував свій військовий обов'язок, що спростовує твердження позивача стосовно проживання неповнолітнього сина сторін разом із ним, перебування дитини на його повному утриманні та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов'язків.
У судове засідання представник скаржника не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, що відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Учасники справи будучи повідомленими про дату, час і місце розгляду справи не з'явилися до судового засідання, що відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в оскаржуваній частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Апеляційна перевірка судових рішень, ухвалених судом першої інстанції, є гарантією реалізації права на судовий захист.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
З огляду на доводи та вимоги апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини сина сторін ОСОБА_4 , разом з батьком, відібрання дитини у матері та позбавлення її батьківських прав.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вказаним вимогам рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає.
Ухвалюючи рішення в оскаржуваній частині суд виходив з того, що сторони проживають окремо, їх неповнолітній син проживає разом з позивачем, відповідачка безвідповідально ставиться до виховання та догляду за своєю неповнолітньою дитиною та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов'язків, тобто зняла з себе усі обов'язки з виховання та забезпечення сина ОСОБА_4 , про що свідчить її заява про визнання позовних вимог ОСОБА_1 в частині відібрання дитини з позбавленням її батьківських прав.
Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, до яких суд першої інстанції дійшов з порушенням норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду в оскаржуваній частині, на підставі ст. 376 ЦПК України.
Так, як убачається з матеріалів справи, 29 березня 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про стягнення з відповідача ОСОБА_1 на її користь аліментів на утримання неповнолітньої дитини сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до якого, долучила у копіях свій паспорт, свідоцтво про народження дитини сторін, паспорт відповідача ОСОБА_1 , договір оренди житла (а.с. 1-15).
Протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 29 березня 2023 року визначено головуючого суддю у справі - Савицького С.І. (а.с. 16)
Ухвалою від 30 березня 2023 року відкрито спрощене позовне провадження у справі за позовом ОСОБА_2 , справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.04.2023 року на 09 год.
03 квітня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, до якого не додано додатків, що зазначені у ньому.
При цьому, матеріали справи, у порушення Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України, не містять Акт про відсутність додатків до вказаного документу.
Ухвалою судді Білгород - Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 квітня 2023 року прийнято вказану вище зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 та об'єднано в одне провадженні із позовом ОСОБА_2 (а.с. 23-24), а також ухвалою від 04 квітня 2023 року залучено до участі у справі у якості третьої особи, орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (а.с. 21-22).
Доказів щодо відправки вказаних вище процесуальних документів та викликів до суду учасникам справи матеріали справи не містять.
Ухвалою від 25 квітня 2023 року, вказаний вище позов ОСОБА_2 , на підставі п.5 ч.1 ст. 257 ЦПК України, залишено без розгляду ( а.с. 31).
24 квітня 2023 року ОСОБА_2 подано до суду заяву про розгляд справи без її участі, та долучення до справи нотаріально посвідченої 17.04.2023 року її заяви про визнання нею обставин, яким ОСОБА_1 обґрунтовує свій позов ( а.с. 28-29) .
25 квітня 2023 року, розгляд судом цієї справи відбувся без участі учасників справи, які будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи до судового засідання не з'явилися, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу не здійснювалось, про що секретарем судового засідання складено довідку (а.с. 30).
Так, відповідно до .ч.3, 4 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
Отже, судом першої інстанції, у порушення вимог ч.ч.1, 4 ст. 274 ЦПК України, вказані вище позовні вимоги ОСОБА_1 , розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження.
Як убачається з матеріалів доданих до апеляційної скарги, що не спростовано позивачем, станом на час подання та реєстрації судом його зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 був мобілізований до лав ЗСУ та згідно з Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 13 вересня 2022 року № 244, він був призначений на посаду командира телефонного відділення взводу управління командира дивізіону військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень цивільного процесуального закону.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з'ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов'язки скаржника, і які конкретно. Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, та, як наслідок, скасування судового рішення на підставі пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку обов'язковою підставою для скасування рішення місцевого суду, якщо суд першої інстанції прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі, в зв'язку з чим відсутній суб'єкт апеляційного оскарження.
Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції.
Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з'ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов'язків скаржника, та лише після встановлення таких обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права і обов'язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися, - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/12 та від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, а також у постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13 (провадження №61- 41547сво18). Тобто зазначена правова позиція є незмінною тривалий час.
Як убачається з матеріалів справи, 20 травня 2023 року позивач ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення його з займаної посади на підставі пп «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військової обов'язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: самостійним вихованням дітей віком до 18 років (а.с.51), тобто за обставин, що встановлені судом під час вирішення цієї справи. При цьому, відомостей щодо отримання ОСОБА_1 копії цього судового рішення матеріали справи не містять.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби передбачено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Зокрема вказаний нормативно-правовий акт визначає, під час воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, можуть бути звільнені у зв'язку із тим, що вони самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років (абз. 12, п.п. «г», п. 2, ч. 4 ст. 26 цього Закону).
Відповідно до приписів Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) на підставах, передбачених, зокрема, п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них (абз. 1 пп. 2 п. 225).
Отже, ОСОБА_1 на день звернення до суду із вказаним зустрічним позовом виконував військовий обов'язок із оборони України, виконання якого забезпечується військовим командуванням зазначених військових частин. Тому питання щодо його звільнення відноситься до компетенції командира військової частини НОМЕР_1 (бригади).
Вказаним судовим рішенням, зокрема, встановлено факт самостійного виховання позивачем дитини віком до 18 років, на що останній посилався як на підставу для його звільнення з військової служби, про що зазначено у відповідному рапорті.
Таким чином, ухвалення 25 квітня 2023 року Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області рішення в оскаржуваній частині, слугувало підставою для звільнення позивача ОСОБА_1 з військової служби.
За обставинами цієї справи позивач ОСОБА_1 звернувся з рапортом про його звільнення з військової служби з підстав самостійного виховання ним дитини віком до 18 років, уповноваженим суб'єктом розгляду якого є військова частина НОМЕР_1 .
Згідно зі ст. 54 ЦПК України, якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред'явити вимоги до сторони, така сторона зобов'язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява.
Вказаних вище вимог закону позивачем не дотримано, що залишилось поза увагою суду під час вирішення цієї справи по суті.
Таким чином, розгляд справи без участі скаржника, призвело до позбавлення останнього права заперечувати проти вказаних вище позовних вимог та обставин, якими позивач обґрунтовує свій позов, які суд вважав встановленими, зокрема, стосовно самостійного виховання ним дитини віком до 18 років, що в подальшому стало підставою для подання ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 вказаного вище рапорту, у зв'язку з вказаними вище обставинами, що встановлені цим судовим рішенням, тому апеляційний суд доходить висновку, що скаржник військова частина НОМЕР_1 є особою, для якої створені штучні підстави для виникнення обов'язків, які не існували до ухвалення судом першої інстанції рішення в оскаржуваній частині, що стосується її прав та інтересів.
Згідно з пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права.
Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення першої інстанції та ухвалення нового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Крім того, апеляційний суд зауважує, що згідно з ч. 4 ст. 200 ЦПК України ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 206, 207 цього Кодексу. В свою чергу згідно з частиною ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Як убачається з позову ОСОБА_1 позовні вимоги у вказаній вище частині стосувалися прав та законних інтересів неповнолітньої дитини, а саме визначення її місця проживання з батьком, відібрання його від матері-відповідачки по справі тощо. Частиною 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Статтею 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно зі статтею 150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, поважати дитину.
Відповідно до ч. 4, ч. 6 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Частиною 1 ст.161 СК України встановлено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
За обставинами цієї справи відповідачка визнала позов ОСОБА_1 , зокрема у вказаній вище частині, погодилась на відібрання від неї неповнолітнього сина, проте чи відповідає таке інтересам дитини та як вона буде реагувати на її відібрання від матері, судом не було перевірено, хоча в такому випадку суд мав у першу чергу здійснити перевірку дотримання прав неповнолітньої дитини, а не формально приймати від відповідачки заяву про визнання нею позову ОСОБА_1 у вказаній вище частині, і таке виключення з загального правила змагальності встановлено виключно в інтересах дитини.
При цьому, згідно з ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Частиною 5 вказаної статті передбачено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Однак, як убачається з матеріалів цієї справи орган опіки та піклування хоча формально і був залучений до участі в розгляді справи судом, проте не був повідомлений жодного разу про дату, час і місце розгляду справи, і висновок щодо предмету розгляду суду не надавав.
Так само судом в порушення вимог ч. 1 ст. 161 СК України під час прийняття визнання позову не було прийнято до уваги (а фактично не з'ясовано) ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, зокрема факт перебування позивача в ЗСУ, а також те, що за твердженням останнього малолітній син ОСОБА_4 , після припинення між сторонами шлюбних відносин проживає разом із ним, проте жодного доказу на підтвердження цих обставин позивачем суду не надано, як власно й факту спору між сторонами щодо визначення місця проживання неповнолітньої дитини (ст. 162 СК України), натомість як слушно зазначено скаржником, факт постійного проживання дитини неповнолітньої сторін із позивачем спростовується перебування останнього до дня його звільнення на підставі рішення суду, безпосередньо у військовій частині НОМЕР_1 , де ОСОБА_1 виконував свій військовий обов'язок.
Також поза увагою суду залишилось і те, що згідно зі ст. 163 СК України суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Проте, оскільки суд формально підійшов до розгляду справи, то інтереси дитини залишились поза межами судового дослідження, хоча згідно зі ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.
Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право ухвалити у справі рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Згідно зі ст. 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
Згідно із пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно із частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17).
Отже, під час апеляційного перегляду, колегія суддів доходить висновку, що заявлення ОСОБА_1 позовних вимог про визначення місця проживання неповнолітнього сина разом з ним та відібрання дитини від матері включало встановлення юридичного факту самостійного виховання дитини батьком без участі матері, так як:
- правовий статус ОСОБА_1 - військовозобов'язаний, який на момент розгляду справи судом першої інстанції проходив військову службу;
- використаний приватно-правовий інструментарій для здійснення спроби звільнення від конституційного обов'язку, передбаченого ст. 65 Конституції України;
- беззаперечне визнання відповідачкою вказаних вище позовних вимог, що не є притаманним для цієї категорії спорів;
- формулювання ОСОБА_1 позовних вимог таким чином, що співпадають з підставою його звільнення з військової служби;
- формальне залучення органу опіки і піклування до розгляду справи, яке не передбачало участі їх реальної участі в судовому засіданні;
- незалучення до участі у цій справі всіх зацікавлених осіб (скаржника), коло яких мав з'ясувати суд.
З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини разом з батьком та відібрання дитини у матері з позбавленням батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері у цій справі є штучним, фактично пред'явленим військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Вказане свідчить про намагання позивача застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання ним військового обов'язку (проходження військової служби).
На підставі викладеного колегія суддів виснує про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини у матері з позбавленням батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері.
Вказане, узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про задоволення апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 , скасування рішення суду в оскаржуваній частині, та ухвалення у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини у матері з позбавленням батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, з вказаних вище підстав.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2023 року у оскаржуваній частині скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини у матері з позбавленням батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь Військової частини НОМЕР_1 , код СДРПОУ НОМЕР_3 , судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1610,40 грн.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 24 березня 2025 року.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова