07.05.25
22-ц/812/342/25
Справа №487/8449/24
Провадження № 22-ц/812/278/25
№ 22-ц/812/342/25
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
06 травня 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Тищук Н.О., Ямкової О.О.,
із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,
за участі представника позивача - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_2
на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року та рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року, постановлені у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Афоніною С.М., дата складання повних текстів не вказана, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу
У вересні 2024 року ОСОБА_3 , через свого представника ОСОБА_4 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що 24 липня 1998 року між сторонами Заводським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) було зареєстровано шлюб.
За час шлюбних відносин у них народились двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зазначає, що шлюбні відносини між сторонами фактично припинені через відсутність взаєморозуміння, сварки, різні погляди на сімейне життя, що призвело до втрати почуття любові та поваги, спільне господарство не ведуть, шлюб носить формальний характер, примирення та збереження шлюбу є неможливим, оскільки це суперечить інтересам позивача. Спору про місце проживання дітей немає.
Враховуючи вищевикладене, просив розірвати шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
У грудні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_3 про встановлення місця фактичного проживання неповнолітньої ОСОБА_6 , стягнення з ОСОБА_3 аліменти в розмірі 25% від всіх доходів на користь ОСОБА_6 , починаючи з 01 березня 2024 року, виключивши із даної суми підтверджені документально витрати на доньку за період з 01 лютого 2024 року по 31 грудня 2024 року.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року відмовлено у прийнятті вказаної зустрічної позовної заяви та повернуто її ОСОБА_2 .
Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_2 пропустив встановлений статтею 193 ЦПК України строк на звернення до суду із зустрічним позовом.
Крім того, суд зазначив, що обидва позови не взаємопов'язані, розгляд первісного позову разом з розглядом зустрічного позову є не доцільним та призведе лише до затягування вирішення спору про розірвання шлюбу та ніяким чином не вплине на економію процесуального часу, а задоволення зустрічного позову не виключить повністю або частково задоволення первісного позову.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року позов задоволено.
Шлюб, зареєстрований 24 липня 1998 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис №492 від 24 липня 1998 року розірвано.
Після розірвання шлюбу позивачці залишено прізвище « ОСОБА_7 ».
Зобов'язано Головне управління Державної казначейської служби України в Миколаївській області повернути ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211,20 грн., відповідно до квитанції від 12.09.2024 в АТ «Укрсиббанк".
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що шлюбні відносини між сторонами фактично припинені через відсутність взаєморозуміння, сварки, різні погляди на сімейне життя, що призвело до втрати почуття любові та поваги, спільне господарство не ведуть, шлюб носить формальний характер, примирення та збереження шлюбу є неможливим, оскільки це суперечить інтересам позивача, що має істотне значення.
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_2 подав на неї апеляційну скаргу.
Мотивуючи доводи апеляційної скарги вказував, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому просив про її скасування та прийняття нового рішенням, яким поновити пропущений строк за його заявою від 11 грудня 2024 року на подання зустрічної позовної заяви, прийняти до розгляду зустрічну позовну заяву, яку об'єднати в одне провадження з первісним позовом, а справу повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апелянт зазначає, що ухвалу суду про відкриття провадження у справі від 04 жовтня 2024 року ним була отримана 12 листопада 2024 року. У період з 18 листопада по 03 грудня 2024 року він перебував на стаціонарному лікуванні в Державній установі «ТМО МВС України по Миколаївській області», що підтверджується довідкою № 355, яку він надав до суду. Зустрічну позовну заяву подав 09 грудня 2024 року, а додаткову заяву про поновлення строку на подання зустрічної позовної заяви - 11 грудня 2024 року.
Таким чином, з 12 листопада 2024 року (дати вручення ухвали суду) по 09 грудня 2024 року (дата подачі зустрічного позову), без врахування часу перебування на стаціонарному лікуванні, минуло 11 діб (13 по 17 листопада 2024 року, з 04 по 09 грудня 2024 року), а щодо його додаткової заяви від 11 грудня 2024 року - 13 діб, що очевидно менше 15 діб, а тому вважає, що заяви подані ним своєчасно, у встановлений законом процесуальний строк.
Більш того, судом рішення по його зустрічній позовній заяві було прийнято з урахуванням позиції позивача, викладеній у запереченні на його зустрічний позов, але без врахування його заперечень стосовно позиції позивача, обов'язковість яких передбачено нормами процесуального права та ухвалою суду від 04.10.2024 по справі № 487 /8449/24.
Апелянт вважає, що розглядаючи його зустрічну позовну заяву та враховуючи соціальний статус й фактичні обставини (лікування) пропуску строку подання заяви, суд мав можливість за своєю ініціативою продовжити строки з метою об'єктивного та справедливого розгляду справи та виключення формального підходу до розгляду справи за таким важливим для нього питанням.
Також апелянт не погоджується з висновком суду в оскаржуваній ухвалі про те, що обидва позови не взаємопов'язані та розгляд первісного позову разом з розглядом зустрічного позову є не доцільним, оскільки він суперечать фактичним обставинам справи та свідчать про формальний підхід суду до розгляду справи про розірвання шлюбу.
Так, у позові позивач зазначала, що спору з відповідачем про місце проживання дітей немає, а ним в свою чергу спростовано цей факт та, відповідно, пред'явлено позовну вимогу щодо встановлення місця фактичного проживання його неповнолітньої доньки ОСОБА_8 . Крім того, розірвання шлюбу спричинить неповнолітній донці суттєвої психологічної травми, що очевидно, тому надання судом строку для примирення має, нехай навіть невеликі, но все ж таки шанси на примирення, що позитивно вплине на розвиток та психологічний стан неповнолітньої дитини.
Враховуючи вищевикладене, є очевидним, що первісний позов його дружини та його зустрічна позовна заява безспірно взаємопов'язані та первісний доцільно об' єднати в одне провадження.
В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 , посилаючись на грубі та численні порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив про його скасування та прийняття нового, яким прийняти для розгляду зустрічний позов, об'єднати в одне провадження з первісним позовом та повернути справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Так, вказує, що 04 жовтня 2024 року Заводським районним судом м. Миколаєва винесено ухвалу, якою постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, судове засідання призначене на 13 листопада 2024 року о 11:45 год.
Всупереч вимогам статті 128 ЦПК України суд не повідомив його про дату, час і місце судового засідання, відповідну судову повістку та ухвалу суду від 04 жовтня 2024 року про відкриття провадження разом з копією позовної заяви та доданих до неї документів йому не надіслав.
Про наявність провадження по справі № 487/8449/24 йому стало відомо 1l листопада 2024 року випадково при перегляді Єдиного реєстру судових рішень, тобто в термін, менший ніж за п'ять днів до судового засідання.
Звертає увагу, що 12 листопада 2024 року він подав до суду заяву про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, зупинення розгляду справи та надання строку для примирення. Також, у вказаній заяві він просив надати йому примірник позовної заяви та додатки до неї, копію ухвали суду від 04 жовтня 2024 року, та просив про відкладення розгляду справи. Вказані документи він отримав лише 12 листопада 2024 року та всупереч вимогам процесуального закону розгляд справи не було відкладено.
13 листопада 2024 року судом було винесено ухвалу, якою у задоволені його клопотання про розгляд справи про розірвання шлюбу за правилами загального позовного провадження було безпідставно відмовлено, також було відмовлено у задоволенні клопотання про надання подружжю строку для примирення.
Крім того, всупереч вимогам пункту 4 його заяви від 12 листопада 2024, а також частини 5 статті 128 та частини 4 статті 279 ЦПК України, судом не було відкладено судове засідання 13 листопада 2024 року для забезпечення його права на ознайомлення з позовом та подання відповідних документів на цей позов та в ухвалі суду не відображене.
Також вказував, що рішення суду першої інстанції без прийняття рішення про захист прав неповнолітньої доньки, він вважає таким, що суперечить Конституції України та правам дитини.
У відзивах на апеляційні скарги на ухвалу та рішення суду представник позивача просив залишити ухвалу та рішення суду без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
Про дату, час та місце розгляду справи позивач повідомлена належним чином, що в силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи без її участі.
Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні апеляційна скарги підтримав, просив про їх задоволення.
Представник позивача у судовому засіданні апеляційні скаргу не визнавала, просила залишити без задоволення.
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року задоволено клопотання відповідача та сторонам надавався строк на примирення - 2 місяці.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з'явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Таким вимогам закону оскаржувані ухвала та рішення суду першої інстанції відповідають у повній мірі.
Щодо оскарження рішення суду про розірвання шлюбу.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 24 липня 1998 року (а.с.9)
У шлюбі у них народились двоє дітей. На теперішній час неповнолітньою є ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Сторони не ведуть спільного господарства, мешкають окремо, на сьогодні шлюб існує лише формально.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що подальше збереження сім' неможливе, тому подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них і мають істотне значення.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується у повному обсязі з огляду на наступне.
Згідно статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Відповідно до статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя
Встановлено, що позивачка наполягає на розірванні шлюбу, тому відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Відповідно до частини 2 статті 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.
Згідно із частини 2 статті 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Відповідно до частина 3 статті 115 цього Кодексу документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Судом встановлено, що сторони припинили подружні стосунки. Позивачка не бажає надалі перебувати у цьому шлюбі, а збереження сім'ї суперечить її інтересам.
Головним завданням сімейного законодавства є зміцнення сім'ї. Проте завдання СК України щодо подальшого зміцнення сім'ї не виключає існування права на розлучення. Держава заінтересована у збереженні лише такої сім'ї, яка б відповідала принципам моралі і вимогам закону. Відсутність почуттів любові і поваги, неможливість подолання непорозумінь, неприязні, ворожнечі - все це негативно відбивається на особистому житті кожного із подружжя.
Основою сімейних відносин є добровільний шлюб жінки та чоловіка, що ґрунтується на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги всіх членів сім'ї.
Відповідно до статті 109 СК України шлюб розривається судом, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх права, а також права їх дітей.
Згідно п. 10 постанови Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року, шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.
Відповідно до статті 112 СК України суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Частиною 3, 4 статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Судом встановлено, що позивачка наполягає на розірванні шлюбу, вказує що не бажає продовжувати подружнє життя з відповідачем. На підставі цього, відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Колегія суддів з огляду на вищевикладене, знаходить необґрунтованим та безпідставним посилання скаржника в апеляційній скарзі про можливість зберегти шлюб, зважаючи на відсутність навіть спілкування між сторонами.
Згідно зі статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.
За змістом указаної норми заходи щодо примирення подружжя вживаються судом за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов'язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя.
Отже, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
З урахуванням встановленого, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що шлюб між сторонами необхідно припинити шляхом його розірвання, оскільки це відповідатиме волі позивача і після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права подружжя.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову про розірвання шлюбу, оскільки такий шлюб існує формально, докази про можливість збереження сім'ї сторін відсутні, подальше спільне проживання буде суперечити інтересам сторін.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до того, що відповідач не погоджується із розірванням шлюбу з позивачем, оскільки має на меті зберегти шлюбні відносини.
Слід зазначити, що незгода відповідача з розірванням шлюбу не є підставою для відмови у позові, оскільки кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини, і не може бути примушений до їх збереження.
Щодо покликів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині зупинення провадження та ненадання строку для примирення, то колегією суддів відхиляються з огляду на таке.
Так, відповідач звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про надання строку на примирення. Ухвалою суду від 13 листопада 2024 року у задоволенні такого клопотання відмовлено, з огляду на категоричне заперечення щодо примирення зі сторони позивача. І такі висновки суду не суперечать приписам сімейного законодавства, усталеній практиці Верховного Суду та не свідчать про порушення прав відповідача.
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року клопотання відповідача задоволено, сторонам надано строк на примирення 2 місяці. Однак, як пояснив у судовому засіданні відповідач та представник позивача примирення не відбулося. За пояснення відповідача протягом наданих апеляційним судом двох місяців на примирення він з дружиною не спілкувався, а намагався зателефонувати їй за тиждень до судового засідання.
У судовому засіданні відповідач просив апеляційний суд надати додатковий строк для примирення, посилаючись на необхідність з'ясування фактичних обставин та дійсних сімейних стосунків між сторонами, оскільки, на його думку, бажання позивача розірвати з ним шлюб сформовано під впливом інших осіб. Колегією суддів протокольною ухвалою відмовлено у наданні додаткового строку на примирення, оскільки надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов'язком.
Разом з тим, відповідачем об'єктивних доказів можливості примирення між подружжям, дієвості застосованого судом апеляційної інстанції заходу для примирення подружжя з урахуванням обставин цієї справи, до суду не надано і судом таких не встановлено. Враховуючи, що суд не може примушувати одного з подружжя вчиняти дії, направлені на примирення з іншим, такі дії з боку відповідача, який висвітлює свою категоричну позицію щодо відсутності підстав для розірвання шлюбу, можуть свідчити про навмисне затягування розгляду справи та є зловживанням своїми процесуальними правами.
Доводи апеляційної скарги про неповідомлення відповідача про розгляд справи та невручення йому копії позовної заяви з додатками та ухвали про відкриття апеляційного провадження, колегія суддів апеляційного суду також відхиляє, оскільки вказанні твердження спростовуються матеріалами справи, а саме розпискою, яка міститься в матеріалах справи (а.с.33).
Також колегія суддів апеляційного суду зауважує, що відповідач в ході розгляду справи звернувся до суду із заявою у якій особисто вказав електронну пошту - youra732@ukr.net, на яку судом першої інстанції йому направлялись процесуальні документи, в тому числі, і судові повістки.
У постанові Верхового Суду від 28 червня 2023 року у справі за 757/48467/21 зазначено: «що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов'язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.»
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 947/26777/19 (провадження № 61-9161св22), від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22), від 30 листопада 2022 року у справі №725/486/22 (провадження № 61-7107 св22).
Щодо посилання апеляційної скарги про порушення оскаржуваним рішенням прав неповнолітньої дитини, то колегія суддів відхиляє, оскільки під час розгляду цієї справи права неповнолітньої дитини не були предметом судового розгляду.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки є необґрунтованими та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим.
Щодо оскарження ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року.
Повертаючи зустрічну позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що останню подано з пропуском строку, встановленого ст. 193 ЦПК України, та з того, що вимоги зустрічного позову не є взаємопов'язаними з вимогами первісного позову.
Колегія судді погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до частини другої статті 187 ЦПК України, про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначаються, крім іншого, строк для подання відповідачем відзиву на позов (пункт 8); строки для подання відповіді на відзив та заперечень, якщо справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження (пункт 9); строк надання пояснень третіми особами, яких було залучено при відкритті провадження у справі (пункт 10).
Відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі . Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі (частини сьома, восьма статті 178 ЦПК України).
У частині першій статті 193 ЦПК України зазначено, що відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.
Відповідно до статті 122 ЦПК України, строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (статті 123 ЦПК України).
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події (частина четверта статті 124 ЦПК України).
За приписами статті 126 ЦПК України, право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Перелік поважності причин, які враховуються для поновлення пропущеного строку, законом не встановлено, вони визначаються у кожному конкретному випадку, виходячи з певних обставин, які мають юридичне значення.
Отже, наведені норми права свідчать, що право відповідача подати зустрічний позов для його спільного розгляду з первісним позовом не є абсолютним. Зазначене право може бути реалізовано за умови дотримання загальних правил подання позовів, а також правил пред'явлення зустрічних позовів, встановлених процесуальним законодавством.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що 30 вересня 2024 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 04 жовтня 2024 року було відкрито провадження у цій справі №487/8449/24. Розгляд справи призначено проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Розгляд справи призначено на 13 листопада 2024 року о 11:45 год в приміщенні суду.
Встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали, протягом якого він має право: подати заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження; подати відзив, який повинен відповідати вимогам ст. 178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову (ст. 83 ЦПК України). Якщо відповідач не подасть у визначений строк заперечення проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, він має право ініціювати перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише у випадках, якщо доведе, що пропустив строк з поважних причин (ч. 5 ст. 277 ЦПК України).
12 листопада 2024 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою в якій просив вказану справу розглядати за правилами загального позовного провадження; зупинити провадження у справі терміном на 6 місяців з наданням сторонам у справі строку на примирення; надати йому примірник позовної заяви, додатки до неї, копію ухвали суду від 04 жовтня 2024 року та в подальшому надавати копій процесуальних документі по справі; судове засідання призначене на 13 листопада 2024 року за правилами спрощеного позовного провадження відкласти.
Ухвалою суду від 13 листопада 2024 року у задоволенні клопотань відповідача ОСОБА_2 про перехід з розгляду справи у спрощеному позовному провадженні із викликом (повідомленням) сторін до розгляду справи в порядку загального позовного провадження за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та надання строку для примирення відмовлено.
Після чого справу призначено до розгляду на 10 грудня 2024 року на 11:15 год.
Отже матеріалами справи підтверджено, що 12 листопада 2024 року відповідачеві було вручено копію ухвали про відкриття провадження разом з копією позовної заяви.
Колегія суддів зазначає, що саме з часу отримання цих документів має відраховуватися строк для подання відзиву та/або зустрічного позову, що також підтверджується змістом ухвали про відкриття провадження у справі.
Тому, починаючи з 13 листопада 2024 року для ОСОБА_2 розпочався строк для подання зустрічного позову, який закінчився 27 листопада 2024 року.
Однак, протягом визначеного п'ятнадцятиденного строку з дня отримання ухвали про відкриття провадження ОСОБА_2 із зустрічним позовом не звертався.
Зустрічний позоввідповідача ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення місця фактичного проживання в м. Одеса неповнолітньої ОСОБА_6 , стягнути з ОСОБА_3 аліменти в розмірі 25% від всіх доходів на користь ОСОБА_6 , починаючи з 01 березня 2024 року, надійшов до суду 09 грудня 2024 року.
У позові відповідач зокрема зазначав, що вказаний позов він подає в межах строку встановленого процесуальним законом, враховуючи отримання ухвали суду про відкриття провадження 12 листопада 2024 року, період перебування з 18 листопада по 03 грудня 2024 року на стаціонарному лікуванні.
Ураховуючи те, що зустрічний позов ОСОБА_2 подав до суду 09 грудня 2024 року, тобто із пропуском строку, який встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження, зустрічна позовна заява не містить окремої вимоги щодо визнання поважними причин пропуску процесуального строку та його поновлення, колегія суддів уважає, що суд першої інстанції правильно застосував положення частини першої статті 193, частини третьої статті 194 ЦПК України та обґрунтовано повернув зустрічну позовну заяву заявнику.
В доводах апеляційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що ним подано зустрічний позов своєчасно у встановлений законом процесуальний строк, адже з вирахуванням часу перебування його на стаціонару лікуванні, минуло 11 діб, а щодо його заяви від 11 грудня 2024 року -13 діб. Проте таке твердженняпов'язаного з неправильного тлумачення та розуміння норм процесуального права. Перебування на лікуванні не перериває процесуального строку, а за наявності заяви про поновлення пропущеного строку могло б бути підставою для його поновлення,
Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що в матеріалах справи хоча і міститься заява про поновлення пропущеного процесуального строку на подання зустрічної позовної заяви, проте така заява ОСОБА_2 подана 11 грудня 2024 року, тобто після постановлення оскаржуваної ухали та рішення суду першої інстанції по суті спору.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач не пред'явив зустрічний позов у строк для подання відзиву, не довів, що він пропустив цей строк з поважних причин, тому відмовив у прийняття зустрічної позовної заяви.
Більш того, відповідно до ч. 3 ст. 194 ЦПК України зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику.
Отже, прийняття зустрічного позову можливе за дотримання умов, передбачених частиною другою статті 193 ЦПК України, і залежить від того, наскільки суд вважає за доцільне розглядати цей позов у одному провадженні з первісним.
За своєю сутністю зустрічний позов є матеріально-правовою вимогою відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог виключає задоволення вимог позивача.
Умовами пред'явлення зустрічного позову є: взаємопов'язаність зустрічного позову з первісним, що виявляється у тому, що вони виникають з одних правовідносин; доцільність сумісного розгляду основного і зустрічного позовів, оскільки це дозволяє більш повно і об'єктивно дослідити обставини справи, встановити фактичні взаємовідносини сторін, виключити ухвалення взаємосуперечливих чи взаємовиключних судових рішень.
Отже, зустрічний позов є матеріально-правовою вимогою відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог унеможливлює задоволення вимог позивача. Зустрічний позов має бути пред'явлений лише до первісного позивача (або одного зі співпозивачів). Умовою пред'явлення зустрічного позову є його взаємопов'язаність із первісним; взаємопов'язаність позовів виявляється у тому, що вони виникають з одних правовідносин.
Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483 цс 19).
Подання такого зустрічного позову має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб'єктивне право позивача за первісним позовом. У таких випадках задоволення зустрічного позову тягне за собою відмову у первісному позові повністю або частково (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №904/6157/19).
З обставин цієї справи вбачається, що подання зустрічного позову ОСОБА_2 не має на меті доведення відсутності правової підстави на задоволення первісного позову.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що спільний розгляд первісного та зустрічного позову не є доцільним, а призведе до затягування розгляду справи, задоволення зустрічного позову не виключить повністю або частково задоволення первісного позову.
Отже, визначені судом першої інстанції підстави для повернення зустрічного позову є необґрунтованими.
Повернення зустрічної позовної заяви не перешкоджає ОСОБА_2 у реалізації права звернутись до суду із зазначеними вимогами у самостійному провадженні.
Доводів, які спростовують правильність висновків суду в апеляційній скарзі не наведено, тому ухвалу суду слід залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала та рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, тому апеляційні скарги не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_2 залишити без задоволення, ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року та рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Н.О. Тищук
О.О. Ямкова
Повний текст постанови складено 07 травня 2025 року.