23 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 466/4361/20
провадження № 61-360св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Пророка В. В.,
Ситнік О. М.
учасники справи:
позивач - Львівська міська рада,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління комунальної власності Львівської міської ради,
особа, яка звернулась з касаційною скаргою - заступник керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради,
розглянув касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури Друзюка Миколи Васильовича в інтересах держави в особі Львівської міської ради, на ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року, додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року у складі суддів Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
17 червня 2020 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Управління комунальної власності Львівської міської ради, про скасування реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, в якому просила:
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлове приміщення підвалу загального площею
33,5 кв. м, яке входить до складу будівлі під літ. "А-2" площею 238,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 490835946101) за адресою АДРЕСА_1 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на будівлю під літ. "А-2" площею 238,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 490835946101) за адресою
АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 вересня 2021 року позов задоволено.
Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 нежитлове приміщення підвалу загального площею 33,5 кв.м, яке входить до складу будівлі під літ. "А-2" площею 238,8 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 490835946101) за адресою АДРЕСА_1 .
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 на будівлю під літ. "А-2" площею 238,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 490835946101) за адресою АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Львівської міської ради судовий збір в розмірі 4 204 грн (по 2 102 грн. з кожного).
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 липня 2022 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 вересня 2021 року в частині задоволення позовної вимоги Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на будівлю під літ. "А-2" площею 238,8 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 490835946101) за адресою АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
В решті позовних вимог рішення суду першої інстанції залишено без змін.
08 травня 2023 року Шевченківським районним судом м. Львова видано виконавчі листи на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 вересня 2021 року
Шевченківським відділом державної виконавчої служби у м. Львові Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції відкрито виконавче провадження № 71779355 за вказаними виконавчими листами.
19 травня 2023 року Львівська міська рада (стягувач у виконавчому провадженні № 71779355, позивач по справі №466/4361/20) та
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (боржники у виконавчому провадженні
№ 71779355, відповідачі по судовій справі №466/4361/20), дійшли згоди мирно врегулювати спір у судовій справі №466/4361/20 за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, на визначених умовах.
24 травня 2023 року старший державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Львові Західного міськрайонного управління Міністерства юстиції Павлів Д. звернувся до суду із заявою про затвердження мирової угоди від 19 травня 2023 року, укладеної між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Львівською міською радою в порядку виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 вересня 2021 року у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Управління комунальної власності Львівської міської ради, про скасування реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року затверджено мирову угоду, укладену 19 травня 2023 року між Львівською міською радою та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якій сторони дійшли згоди щодо мирного врегулювання спору у справі № 466/4361/20 на викладених нижче умовах:
1.Львівська міська рада визнає право власності ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 на нежитлове приміщення підвалу (№І, ІІ, ІІІ) загальною площею 33,5 кв.м, яке входить до складу будівлі під літ. «А-2» площею 238,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 490835946101),за адресою: АДРЕСА_1 .
2. Львівська міська рада відмовляється від будь-яких претензій щодо цього нежитлового приміщення.
3. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобов'язуються протягом 30 робочих днів з моменту набрання законної сили судовим рішенням, яким затверджено мирову угоду у справі № 466/4361/20, компенсувати вартість вказаного приміщення за ціною, визначеною суб'єктом оціночної діяльності у Звіті про оцінку майна
від 30 листопада 2022 року №4360/11, а саме - 250 000 грн.
4. Львівська міська рада та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заявляють, що не мають та не матимуть, не заявлятимуть у майбутньому жодних претензій один до одного з приводу предмету спору у справі № 466/4361/20.
5. Львівська міська рада не вимагає та не вимагатиме у сторін відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи № 466/4361/20.
6. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не вимагає та не вимагатиме у сторін відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи № 466/4361/20.
7. Львівська міська рада, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також домовляються, що наслідком набуття чинності цією мировою угодою відповідно до
статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» є закінчення виконавчих проваджень, відкритих на підставі виконавчих документів, виданих на виконання судових рішень по справі № 466/4361/20.
8. Львівська міська рада, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заявляють, що ні у процесі укладення цієї мирової угоди, ні у процесі виконання її умов не були, не будуть і не можуть бути порушені права будь-яких третіх осіб, у тому числі й держави.
9. Сторони погоджуються з тим, що відповідно до умов цієї мирової угоди вони дійшли згоди щодо повного та остаточного врегулювання будь-яких зустрічних претензій.
10. Сторони цієї мирової угоди повністю усвідомлюють умови, мету та сутність цієї мирової угоди.
11. Сторони підтверджують, що всі викладені умови цієї мирової угоди відповідають їх реальному волевиявленню та інтересам і породжують настання наслідків, зазначених у тексті цієї мирової угоди. Наслідки затвердження цієї мирової угоди сторонам відомі.
12. Якщо у процесі виконання цієї мирової угоди відбудеться реорганізація, зміна підпорядкованості чи форми власності однієї або обох сторін, то ця мирова угода зберігає силу для правонаступника такої Сторони.
13. Вся інформація, викладена у цій мировій угоді, сприймається сторонами як повною мірою достовірна. Кожна сторона окремо несе повну відповідальність за недостовірність інформації, яка зазначена в цій мировій угоді.
14. Сторони підтверджують, що особи, які підписали від імені Сторони цю мирову угоду, мають всі необхідні повноваження на її підписання та не мають будь-яких застережень або обмежень таких повноважень та/або своєї правоздатності, та/або дієздатності.
15. Ця мирова угода складена у чотирьох автентичних примірниках, що мають однакову юридичну силу: один примірник залишається в матеріалах справи № 466/4361/20, другий примірник залишається у Львівської міської ради, третій примірник залишається у ОСОБА_1 , четвертий примірник залишається у ОСОБА_2 та набирає чинності після її затвердження Шевченківським районним судом м. Львова.
05 вересня 2023 року керівник Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі територіальної громади міста .Львова звернулась до апеляційного суду з апеляційної скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року закрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Галицької окружної прокуратури міста Львова, поданою в інтересах держави в особі територіальної громади м.Львова, на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова
від 14 червня 2023 року у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Управління комунальної власності Львівської міської ради, про скасування реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Закриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції зазначив, що апеляційну скаргу подано прокуратурою в інтересах Львівської міської ради, яка брала участь у справі, самостійно забезпечувала права відповідної територіальної громади та, разом з іншими сторонами справи, уклала мирову угоду, просила суд першої інстанції її затвердити з метою врегулювання спору. Обґрунтованих підстав для представництва в даній справі інтересів територіальної громади м. Львова саме прокуратурою, з урахуванням здійснення представництва в суді першої інстанції інтересів відповідної територіальної громади Львівською міською радою, Львівському апеляційному суду не надано.
14 грудня 2023 року від представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката адвокатського об'єднання «Юридична фірма «Марусяк і Партнери» - Каблака Ю.-І.П. надійшла заява про ухвалення додаткового рішення.
Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року стягнуто з Львівської обласної прокуратури в особі Галицької окружної прокуратури міста Львова на користь відповідачів витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 18 500 грн.
У решті вимог заяви відмовлено.
Апеляційний суд, з урахуванням критеріїв складності справи, предмету судового розгляду та розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу; доводів іншої сторони, викладених у запереченнях на заяву про ухвалення додаткового рішення, дійшов висновку про те, що заява представника
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвоката Каблака Ю.-І. П. про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, підлягає частковому задоволенню у вказаному розмірі, що на переконання колегії суддів буде відповідати критеріям розумності, виваженості, справедливості.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
03 січня 2024 року заступник керівника Львівської обласної прокуратури засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Львівської обласної прокуратури на ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року, додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
15 березня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заступник керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради зазначив, що набуття права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі затвердженої судом мирової угоди здійснено всупереч вимог Конституції та Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна».
Ухвала суду, за загальним правилом, не є підставою виникнення права власності.
Звернення прокуратури з апеляційною скаргою на ухвалу від 14 червня
2023 року спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо відчуження нерухомого майна комунальної власності на користь інших осіб та повернення об'єкта нерухомості територіальній громаді, який вибув з її власності незаконно шляхом грубого порушення порядку та умов її відчуження, встановлених чинним законодавством.
Спір, що виник, зачіпає інтереси територіальної громади м. Львова у сфері комунальної власності, а відсутність належного самоврядного контролю на вказаному напрямі створює сприятливі умови для незаконного використання майна комунальної власності територіальної громади м. Львова.
Обраний прокурором спосіб захисту порушених прав територіальної громади м. Львова є ефективним, відповідає змісту порушеного права та інтересу, призведе до реального відновлення інтересів держави та попередить загрозу порушення права на майно комунальної власності.
Львівська міська рада, будучи достеменно обізнаною про порушення інтересів територіальної громади м. Львова, належним чином не здійснила захист інтересів територіальної громади.
Саме укладення мирової угоди Львівської міської ради із грубим порушенням Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», свідчить про неналежне виконання здійснення суб'єктом, на якого покладається захист інтересів держави, своїх повноважень.
Відтак Львівська міська рада, достовірно знаючи про допущені порушення, володіючи достатнім обсягом повноважень для належного захисту інтересів територіальної громади м. Львова, не вжила необхідних та достатніх заходів реагування в розумний строк.
Вказані обставини свідчать про неналежне здійснення уповноваженим органом своїх обов'язків у сфері контролю за збереженням комунального майна та як наслідок, неналежний захист територіальної громади м. Львова, що підтверджує наявність «виключного випадку» для звернення прокурора з даним позовом до суду.
Львівська обласна прокуратура також не погоджується з додатковою постановою апеляційного суду про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, оскільки подані представником відповідачів розрахунки щодо вартості наданих послуг є неспівмірними зі складністю справи. Так, правовідносини, що склались між сторонами регулюються незначною кількістю нормативно-правових актів, існує певна судова практика щодо розгляду справи такої категорії, обсяг доказів, наданих представником відповідачів, є невеликим.
Таким чином, враховуючи наведені обставини, а також зміст та обсяг наданих послуг, прокурор вважає заявлений представником відповідачів розмір витрат на професійну правничу допомогу, явно завищеним.
Позиція інших учасників справи
11 березня 2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в інтересах яких діє адвокат Кабрак Ю-І. П., подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Також відповідачі просили стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Львівської обласної прокуратури витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи, докази на підтвердження яких будуть надані протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення.
Відповідачі вважають, що прокуратурою не обґрунтовано, в чому полягає порушення інтересів територіальної громади, необхідність їх захисту прокуратурою, не зазначені визначені законом підстави для звернення до суду прокурора з апеляційною скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року.
Також прокуратурою наведено помилкові висновки щодо правових підстав оскарження вказаної ухвали, яка, на думку відповідачів, ухвала є законною.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала та додаткова постанова апеляційного суду зазначеним вимогам відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо оскарження ухвали Львівського апеляційного суду від 07 грудня
2023 року.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах..
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (частина перша). Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина друга).
Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким визначаються виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII).
Згідно зі статтею 1 Закону № 1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону № 1697-VII).
ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).
Відповідно до вимог абзаців першого і другого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII (у редакції, чинній на час подання прокурором апеляційної скарги) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Таким чином, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя статті 56 ЦПК України)
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України)
Зазначені норми поширюються на всі стадії судового процесу, стосуються позовних заяв, апеляційних і касаційних скарг.
Отже, реалізація прокурором права на подання апеляційної скарги потребує обґрунтування, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
При цьому, ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 у справі №1-1/99, "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Відтак, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації. Тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі
№ 915/478/18).
Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям,
а прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає
з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту
та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Виходячи з системного аналізу вказаних правових норм, першочерговим для з'ясування наявності або відсутності підстав щодо представництва прокурором інтересів держави, в даному випадку територіальної громади м. Львова, є встановлення порушення або загрози порушення інтересів останньої та неналежного здійснення захисту інтересів територіальної громади м. Львова органом місцевого самоврядування - Львівською міською радою.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, питання стосується затвердження мирової угоди на стадії виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 вересня 2021 року у справі № 466/4361/20 за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Управління комунальної власності Львівської міської ради, про скасування реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року затверджено мирову угоду, укладену 19 травня 2023 року між Львівською міською радою та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якій сторони дійшли згоди щодо мирного врегулювання спору у справі № 466/4361/20 на погоджених сторонами умовах.
Суд першої інстанції затвердив мирову угоду між сторонами виконавчого провадження № 71779355, а саме: стягувачем - Львівською міською радою, та боржниками - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , виходячи з того, що така не суперечить вимогам закону, не порушує законних прав та інтересів сторін та інших осіб, у тому числі держави, сприяє вирішенню спору між сторонами.
Вищевказану ухвалу суду першої інстанції оскаржив в апеляційному порядку керівник Галицької окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі територіальної громади м. Львова.
На виконання вимог частини четвертої статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурором в апеляційній сказі зазначено, що органом, який уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Львівська міська рада, проте остання неналежним чином здійснює захист інтересів територіальної громади м. Львова.
Звертаючись з апеляційною скаргою в інтересах територіальної громади м. Львова, прокурор посилався на те, що Львівська міська рада, будучи достеменно обізнаною про порушення інтересів держави, належним чином не здійснила захист інтересів територіальної громади. Укладення вказаної мирової угоди Львівською міською радою із грубим порушенням Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», свідчить про неналежне здійснення суб'єктом, на якого покладається захист інтересів територіальної громади м. Львова, своїх повноважень.
В апеляційній скарзі прокурор наводить мотиви в обґрунтування здійснення неналежного захисту інтересів територіальної громади Львівською міською радою під час укладення вказаної мирової угоди, зазначаючи, що набуття права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі затвердженої судом мирової угоди здійснено всупереч вимог Конституції та Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна».
Звернення прокуратури з апеляційною скаргою на ухвалу від 14 червня
2023 року спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо відчуження нерухомого майна комунальної власності на користь інших осіб та повернення об'єкта нерухомості територіальній громаді, який вибув з її власності незаконно шляхом грубого порушення порядку та умов її відчуження, встановлених чинним законодавством.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року закрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Галицької окружної прокуратури м.Львова, подану в інтересах держави в особі територіальної громади м.Львова, на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління комунальної власності Львівської міської ради, про скасування реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.
При закритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанції зробив висновок, що апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки апеляційну скаргу підписано особою, яка не має права її підписувати.
Таких висновків апеляційний суд дійшов, оскільки позов подано Львівською міською радою в інтересах територіальної громади м. Львова, яка брала участь у справі, самостійно забезпечувала права відповідної територіальної громади та, разом з іншими сторонами справи, уклала мирову угоду, яку просила затвердити з метою врегулювання спору.
Суд апеляційної інстанції, за наслідками вивчення матеріалів справи та наданих заявником доказів, не встановив неналежного захисту Львівською міською радою інтересів територіальної громади м. Львова.
Верховний Суд погоджується з такими висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Договір є універсальним регулятором приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).
Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі (частини перша-четверта статті 207 ЦПК України).
Виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і в строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом і має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень (стаття 208
ЦПК України).
Мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору та на умовах, погоджених сторонами. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне врегулювання розбіжностей на погоджених умовах.
Мирова угода є вираженням взаємного волевиявлення сторін, що спрямоване на вирішення спору між ними на основі компромісу та припинення його подальшого судового розгляду. У ній можуть вирішуватися питання, що стосуються виключно прав і обов'язків сторін.
Таким чином, сторонам надано можливість комплексно врегулювати відносини між собою, в тому числі, не обмежуючись обсягом вимог, що були заявлені у позові.
До основних завдань та переваг мирової угоди належать процесуальна економія, спрощення роботи суду, можливість сторонам самостійно врегулювати основні питання пов'язані із захистом порушених прав, за умови комплексного врахування інтересів всіх сторін.
У такий спосіб мирова угода є однією з форм прояву свободи (диспозитивності) в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними угоди про заміну зобов'язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов'язанням з метою врегулювання такого спору.
Такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 911/427/19, від 24 квітня 2024 року у справі № 463/6134/20.
Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони у процесі виконання рішення відповідно до процесуального законодавства мають право укласти мирову угоду, що затверджується (визнається) судом, який видав виконавчий документ.
У постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у cправі № 914/1789/19, зазначено, що спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення.
Згідно з частинами першою, другою статті 434 ЦПК України мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ. Питання затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, задоволення заяви про відмову стягувача від примусового виконання рішення вирішується судом протягом десяти днів з дня надходження до суду відповідної заяви, про що постановляється ухвала.
Виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення (пункт 2 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, між сторонами у справі
№ 466/4361/20 19 травня 2023 року укладено мирову угоду на стадії виконання судового рішення, яку надіслано до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.
24 травня 2023 року старший державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції звернувся до суду першої інстанції із поданням про затвердження мирової угоди.
Умови мирової угоди сторін у цій справі викладені у відповідних заявах сторін та в поданні про затвердження мирової угоди.
При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що мирова угода була укладена між сторонами виконавчого провадження, які були сторонами у справі №466/4361/20, зокрема Львівська міська рада була як позивачем у справі, так і стягувачем у виконавчому провадженні. Відповідна мирова угода укладена з метою ефективного та швидкого вирішення спору, з урахуванням інтересів органу місцевого самоврядування та територіальної громади міста.
Верховний Суд в ухвалі від 04 травня 2022 року у подібній справі
№ 461/3672/20 (провадження № 61-3987св21) задовольнив спільну заяву сторін у вказаній справі, у тому числі Львівської міської ради та затвердив мирову угоду, укладену між сторонами.
При цьому в ухвалі від 03 грудня 2020 року у справі № 462/2534/18 (провадження № 61-2986св20) Верховний Суд закрив касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника прокурора Львівської області на ухвалу Львівського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року у справі за позовом Львівської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію права власності.
Верховний Суд зазначив, що Львівська міська рада брала участь у справі, самостійно забезпечувала права відповідної територіальної громади та, разом із іншою стороною справи, уклала мирову угоду та просила суд її затвердити з метою врегулювання спору.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, враховуючи наведені норми права, правові висновки Верховного Суду, дійшов обґрунтованого висновку про затвердження мирової угоди.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції на підставі пункту 2 частини першої статті 362 ЦПК України правильно закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою керівника Львівської обласної прокуратури, який не довів наявності підстав для подання в інтересах держави апеляційної скарги на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року про затвердження мирової угоди замість учасника справи - Львівської міської ради, наділеної відповідною процесуальною дієздатністю.
Щодо оскарження додаткової постанови Львівського апеляційного суду від
27 грудня 2023 року.
Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша, друга статті 141 ЦПК України).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі, оскільки цивільно-процесуальне законодавство встановлює критерії, які необхідно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічні висновки викладені Об'єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Таким чином, під час вирішення питання визначення суми відшкодування витрат на правничу допомогу у кожному конкретному випадку суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з фінансового стану обох сторін, поведінкою сторін під час судового процесу тощо.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19, на яку посилається заявник).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited» v Ukraine), заява № 19336/04, пункт 268).
У рішенні від 18 лютого 2022 року у справі «Чоліч проти Хорватії» (COLIC v. Croatia), заява № 49083/18, ЄСПЛ зазначив, що згідно з практикою ЄСПЛ скаржник має право на відшкодування витрат у випадку, якщо такі витрати були дійсними, необхідними а також були розумними у своєму розмірі (пункт 77).
ЄСПЛ наголошує на необхідності об'єднання об'єктивного критерію (дійсність витрат) та суб'єктивного критерію, розподіляючи суб'єктивний критерій на якісні показники (необхідність витрат для цілей конкретної справи) та кількісні (їх розумність).
Водночас не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінюючи їх необхідність. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (на яку посилається заявник), від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.
Під час визначення суми відшкодування суд має керуватись критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21);
- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п'ятій, дев'ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21).
Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року у cправі № 910/615/14, від 26 вересня 2024 року у cправі № 910/11903/23.
Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені у частині третій статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24).
Суд керується тим, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, оскільки цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24.
Отже, суд з власної ініціативи перевіряє, чи є судові витрати, зокрема, неминучими, реальними, розумними, пов'язаними з розглядом справи, фактично понесеними, пропорційними.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги, Верховний Суд керується таким.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 вказала, що «при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв. Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як «форма винагороди адвоката», але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу».
У справі, що переглядається, апеляційним судом встановлено, що на стадії апеляційного розгляду справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надавалася професійна правнича допомога адвокатським об'єднанням «Юридична фірма «Марусяк і Партнери» в особі адвоката Каблака Ю.-І.П.
31 жовтня 2023 року від адвоката Каблака Ю-І.П. до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу Галицької окружної прокуратури міста Львова, поданої в інтересах держави в особі територіальної громади м.Львова, у якому він просив стягнути з Галицької окружної прокуратури міста Львова на користь
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 витрати, понесені ними у зв'язку із розглядом справи, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу.
14 грудня 2023 року Голубецький П. А. та Мінаєв Д. О., в інтересах яких діє адвокат адвокатського об'єднання «Юридична фірма «Марусяк і Партнери» Каблак Ю.-І. П., звернулися із заявою про ухвалення додаткового судового рішення, в якій просили сягнути зі Львівської обласної прокуратури в особі Галицької окружної прокуратури міста Львова на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 39 500 грн.
На підтвердження понесення вказаних витрат відповідачем надано: договір про надання правничої допомоги № 38/23 від 09 травня 2023 року, договір про надання правничої допомоги № 39/23 від 09 травня 2023 року, протоколи узгодження гонорару (Додаток № 1 до Договору про надання правової допомоги № 38/23 від 09 травня 2023 року) від 09 травня 2023 року, акт приймання-передачі послуг №119/23-04 від 30 жовтня 2023 року, акт приймання-передачі послуг №133/23-4 від 04 грудня 2023 року, акт приймання-передачі послуг №144/23-4 від 08 грудня 2023 року, детальний опису робіт від 12 грудня 2023 року та платіжна квитанція від 01 грудня 2023 року.
Згідно з актами приймання-передачі послуг та детальним описом робіт, адвокатом Каблаком Ю-І П. були надані наступні послуги: аналіз висновків Верховного Суду з питань представництва органами прокуратури інтересів держави та складення і подання відзиву на апеляційну скаргу Галицької окружної прокуратури міста Львова на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 червня 2023 року тривалість 14 годин вартістю 28 000 грн; участь у судовому засіданні, що відбулось 02 листопада 2023 року (включно з витратами часу на очікування початку судового засідання та часу на дорогу) тривалістю 1,75 годин вартістю 3 500 грн; участь у судовому засіданні, що відбулось 02 листопада 2023 року (включно з витратами часу на очікування початку судового засідання та часу на дорогу) тривалістю 2,25 годин вартістю 4 500 грн та участь у судовому засіданні, що відбулось 02 листопада 2023 року (включно з витратами часу на очікування початку судового засідання та часу на дорогу) тривалістю 1,75 годин вартістю 3 500 грн.
Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду, що заявлені витрати не повною мірою відповідають критеріям реальності, неминучості, розумності, пропорційності, визначеним положеннями статті 141 ЦПК України, з огляду на таке.
Надавши оцінку доказам на підтвердження заявлених вимог щодо стягнення з Львівської обласної прокуратури на користь відповідачів витрат на професійну правничу допомогу, клопотання Львівської обласної прокуратури про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, а також ураховуючи критерій складності справи, обсяг виконаних робіт, досвід адвоката, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував про достатність правових підстав для стягнення з позивача на користь відповідачів витрат на правничу допомогу в розмірі 18 500 грн.
Заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в іншій частині не відповідають критерію неминучості витрат сторони у судовій справі.
Верховний Суд зазначає, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).
Такі висновки апеляційного суду не суперечать наведеним заявником в касаційній скарзі постановам Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц,
від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876, у постанові Верховного Суду
від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків апеляційного суду не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування ухвали та додаткової постанови апеляційного суду, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга заступника прокурора Львівської обласної прокуратури залишена без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника прокурора Львівської обласної прокуратури Миколи Друзюка, залишити без задоволення.
Ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 27 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Пророк
О. М.Ситнік