29 квітня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/2219/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
позивача - Яценко А. В.,
відповідача - Шульги А. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Консорціуму "Блек Сі Консорціум"
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 (судді: Радіонова О. О. - головуючий, Істоміна О. А., Медуниця О. Є.) і рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 (суддя Жигалкін І. П.) у справі
за позовом Акціонерного товариства "Харківобленерго"
до Консорціуму "Блек Сі Консорціум"
про стягнення 2 325 047,45 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову
1.1. У червні 2024 року Акціонерне товариство "Харківобленерго" (далі - АТ "Харківобленерго") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Консорціуму "Блек Сі Консорціум" про стягнення з нього 2 325 047,45 грн, з яких: 1 624 607,21 грн заборгованості, 120 114,40 грн - 3 % річних, 580 325,84 грн інфляційних втрат.
1.2. Позов обґрунтовано невиконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору про надання послуги з перенесення об'єктів електроенергетики від 07.07.2021 № Ч1586 (далі - договір від 07.07.2021) в частині повної і своєчасної оплати наданих позивачем послуг за таким договором.
1.3. Відповідач у відзиві на позов заперечив проти його задоволення, посилався на ненастання строку оплати за спірним договором, зокрема через непідписання акта здачі-приймання наданих послуг та неотримання плати від замовника будівництва об'єкта.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 позов задоволено повністю. Стягнуто з Консорціуму "Блек Сі Консорціум" на користь АТ "Харківобленерго" 1 624 607,21 грн боргу, 120 114,40 грн - 3 % річних, 580 325,84 грн інфляційних втрат і 27 900,57 грн судового збору.
Аргументуючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивач належним чином виконав зобов'язання за договором від 07.07.2021, а саме надав послуги з перенесення об'єктів електроенергетики, що підтверджується актом здачі-приймання наданих послуг з перенесення об'єктів електроенергетики від 22.12.2021 № 1 (далі - акт № 1), проте відповідач їх не оплатив. Суд також зазначив, що відповідачем не заперечується факт отримання коштів від Управління з будівництва, ремонту та реконструкції Департаменту будівництва та шляхового господарства Харківської області (після перейменування - Департамент з благоустрою, відбудови та реконструкції Харківської міської ради, далі - Департамент з благоустрою) у сумі 13 127 044,76 грн в рамках укладеного між ним та департаментом договору від 01.06.2021 про закупівлю робіт за державні кошти № 7 (далі - договір про закупівлю); послуги за спірним договором були замовлені відповідачем на виконання договору про закупівлю. Отже, вартість послуг з перенесення об'єктів електроенергетики згідно зі спірним договором підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у заявленій до стягнення сумі. Водночас, перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3 % річних та інфляційних витрат, суд першої інстанції дійшов висновку про його арифметичну правильність та обґрунтованість, а отже, й про наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних витрат і 3 % річних у розмірі, заявленому позивачем.
2.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 залишено без змін.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із рішенням і постановою судів попередніх інстанцій, Консорціум "Блек Сі Консорціум" звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 і рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скаржник вважає, що оскаржені у справі судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та без дійсного встановлення всіх обставин справи; на обґрунтування підстав касаційного оскарження він посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, по-перше, застосування судами норм права без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 щодо свободи та обов'язковості договору та належного виконання зобов'язань, що передбачено статтями 626- 629 Цивільного кодексу України; у постанові Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 916/1349/21 щодо визначення строку настання зобов'язання з оплати за договором (стаття 530 Цивільного кодексу України) та щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат (стаття 625 Цивільного кодексу України); у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 стосовно застосування статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо оцінки доказів, повного дослідження всіх обставин справи, прийняття законного та обґрунтованого рішення. По-друге, суди не дослідили зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилили клопотання про витребування доказів (оригіналу акта № 1), клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, клопотання про залучення до участі у справі третьої особи - Департаменту з благоустрою; а також суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (акта № 1.)
Зокрема, за доводами скаржника, суди не встановили настання строку оплати за спірним договором, а також обставин виконання сторонами всіх умов такого договору, що передують здійсненню оплати. Скаржник посилається на те, що уповноважені представники відповідача не отримували акта № 1 та його не підписували; відповідач не отримав в повному обсязі від Департаменту з благоустрою оплату за договором про закупівлю робіт за державні кошти від 01.06.2021 № 7, у тому числі, оплату послуг з перенесення електричних мереж, які є предметом спірного договору.
3.2. Від АТ "Харківобленерго" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому товариство заперечує проти доводів касаційної скарги, вважає оскаржені рішення та постанову у справі законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, 01.06.2021 між Управлінням з будівництва, ремонту та реконструкції Департаменту будівництва та шляхового господарства Харківської міської ради (наразі - Департамент з благоустрою) (замовник), та Консорціумом "Блек Сі Консорціум" (підрядник) було укладено договір про закупівлю робіт за державні кошти № 7, за умовами якого підрядник зобов'язався у 2021-2022 роках виконати роботи з реконструкції перехрестя Білгородського шосе з вул. Академіка Проскури та вул. Чкалова у м. Харкові (згідно з ДК 021:2015:4523300C-9 - Будівництво влаштовування фундаменту та покриття шосе, доріг) відповідно до проєктно-кошторисної документації та тендерної документації, а замовник - прийняти ці роботи та оплатити їх.
В процесі виконання зазначеного договору про закупівлю Консорціум "Блек Сі Консорціум" отримав від Департаменту з благоустрою листа від 09.06.2021 № 09-1210, в якому було повідомлено відповідача про необхідність виносу електричних мереж із зони виконання робіт на об'єкті - Реконструкція перехрестя Білгородського шосе в вул. Академіка Проскури та вул. Чкалова у м. Харкові згідно з Т/У 11/9/2894 від 16.03.2021; зазначено, що вартість робіт із виносу електричних мереж буде врахована при корегуванні проєктно-кошторисної документації.
Попередні судові інстанції також установили та це підтверджено матеріалами справи, що 07.07.2021 між АТ "Харківобленерго" (виконавець) та Консорціум "Блек Сі Консорціум" (замовник) укладено договір про надання послуги з перенесення об'єктів електроенергетики № Ч1586, за умовами якого виконавець зобов'язався забезпечити перенесення існуючих електричних мереж та введення їх в експлуатацію відповідно до технічних вимог, викладених у листі вих. від 16.03.2021 № 11-1-/2894, за проєктом: Реконструкція: КЛ 6 кВ ПС Сокольники ком. 09 - РП - 0440 к. 1 (інв. № 00624093/01); КЛ 6 кВ ПС Сокольники ком. 09 - РП - 0440 к. 2 (інв. № 00625487/01); КЛ 6 кВ РП - 0440-РП-0960 (інв. № 00624268/01); КЛ 6 кВ РП-0440-ТП-0537 (інв. 00624267/01); КЛ 6 кВ РП-0440-ТП-1193 (інв. № 00625565/01); КЛ 6 кВ РП-0440 - ТП 1565 (інв. 00624269/01); КЛ 6 кВ ТП-0264 - РП-0440 (інв. № 00624210/01); КЛ 6 кВ ТП-0537 ТП-6026 (інв. 00843192/01) (далі - об'єкти) за адресою: шосе Білгородське, м. Харків, Харківська обл., а замовник оплачує виконавцеві вартість послуг, визначених цим договором.
У пункті 4.1 договору від 07.07.2021 передбачено, що плата за надання послуг з перенесення об'єктів, з урахуванням погоджених позивачем та відповідачем змін, становить 1 624 607,21 грн.
За змістом пункту 4.2 цього договору замовник сплачує виконавцю вартість послуг після підписання сторонами акта здачі-приймання наданих послуг та отримання оплати від замовника будівництва об'єкта (Управління з будівництва, ремонту та реконструкції Департаменту будівництва та шляхового господарства Харківської області) протягом 7 календарних днів.
Надання виконавцем послуг за договором підтверджується шляхом підписання сторонами акта здачі-приймання наданих послуг (пункт 4.3 договору від 07.07.2021).
Згідно з пунктами 4.4, 4.5 цього договору у строк 5 календарних днів після повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором виконавець послуг подає замовнику акт здачі-приймання наданих послуг у двох примірниках. Замовник зобов'язаний протягом 7 календарних днів із дня отримання акта здачі-приймання наданих послуг підписати та повернути один примірник акта або надати мотивовану відмову від його підписання.
Відповідно до пункту 5.1 договору від 07.07.2021 у випадку порушення зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством. Порушення зобов'язання є його невиконання та неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Суди першої та апеляційної інстанції під час розгляду спору установили, що позивач належним чином виконав зобов'язання за спірним договором, а саме надав обумовлені ним послуги (перенесення об'єктів електроенергетики), що підтверджується актом № 1, підписаним сторонами та скріпленим їх печатками.
Також суди установили, що позивач надсилав відповідачеві вимогу про необхідність здійснення повного розрахунку за договором шляхом сплати заборгованості на розрахунковий рахунок позивача із урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, яку було залишено відповідачем без реагування.
4.3. У зв'язку із неоплатою наданих послуг за спірним договором позивач звернувся із позовом у цій справі про стягнення з відповідача 2 325 047,45 грн, з яких: 1 624 607,21 грн основної заборгованості, 120 114,40 грн - 3 % річних і 580 325,84 грн інфляційних втрат.
4.4. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено повністю.
4.5. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про наявність підстав для задоволення вимог заявленого позову. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з частиною 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу у строки та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтями 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 625 Цивільного кодексу України унормовано, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливості виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Попередні судові інстанції установили, що сторони дотрималися умов договору та підписали акт № 1, як то передбачено пунктами 4.3- 4.5 договору. Згідно з цим актом виконавець послуг надав замовнику послугу з перенесення об'єктів електроенергетики, яка відповідає умовам договору від 07.07.2021, вартістю 1 624 607,21 грн, з урахуванням ПДВ. Вказаний акт, як з'ясували суди, містить всі необхідні для даного виду документа реквізити, а саме дату та місце складання, найменування сторін та імена їхніх представників (від замовника - Уста Бекір - Голова правління та Бібер Мустафа - заступник Голови правління, від виконавця - Ямпольський А. Ю., заступник директора з перспективного розвитку та інвестицій), зміст наданої послуги та її вартість, відмітку про відсутність у сторін претензій одна до одної, печатки юридичних осіб позивача та відповідача та підписи їхніх представників. Водночас, як зазначив суд апеляційної інстанції, відповідач не надав жодних доказів, що печатка його підприємства була загублена представником відповідача, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння через що нею могла би протиправно скористатися інша особа, а також доказів звернення відповідача до правоохоронних органів з приводу викрадення чи загублення печатки та доказів проведення службового розслідування з цього приводу.
Разом із тим, попередні судові інстанції установили, що Департамент з благоустрою здійснив оплату робіт відповідача на суму 13 127 044,76 грн в рамках договору про закупівлю, що свідчить про надходження до відповідача коштів від цього Департаменту.
Зважаючи на вказані фактичні обставини, з урахуванням положень спірного договору щодо умов та порядку проведення розрахунків за ним, попередні судові інстанції констатували виникнення у відповідача обов'язку розрахуватися з позивачем за надані послуги, настання строку оплати за спірним договором та наявність у відповідача заборгованості у сумі, заявленій до стягнення сумі. Водночас, перевіривши розрахунок 3 % річних та інфляційних витрат, суди дійшли висновку про його арифметичну правильність та обґрунтованість, та, відповідно, правомірність задоволення позову у повному обсязі.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на ненастання строку оплати за спірним договором, зокрема, через непідписання ним акта здачі-приймання наданих послуг та неотримання плати від замовника будівництва об'єкта.
Дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку доводам обох сторін, господарські суди попередніх інстанцій визнали позовні вимоги обґрунтованими та відхилили аргументи відповідача за безпідставністю.
Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд також надав оцінку доводам відповідача щодо безпідставної відмови суду першої інстанції у задоволенні його клопотань про призначення експертизи у справі, про залучення до участі у справі третьої особи та про витребування доказів та визнав їх необґрунтованими. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з положеннями Господарського процесуального кодексу України подання заяв, клопотань, залучення третіх осіб, подання доказів можливе лише на стадії підготовчого провадження, тоді як після закриття підготовчого здійснюється розгляд справи по суті на підставі вже зібраних доказів та вирішених заяв та клопотань; вирішення спору на підставі матеріалів, які зібрані поза межами підготовчого провадження, не відповідає завданням, які визначені процесуальним законом для кожної стадії господарського процесу.
Як установив суд апеляційної інстанції, відзив на позовну заяву з додатками та клопотаннями про залучення третьої особи, про витребування оригіналу документу, про призначення судової почеркознавчої експертизи, про витребування доказів були надані до суду лише 04.09.2024, тобто вже після закриття судом підготовчого провадження відповідно до ухвали місцевого господарського суду від 22.08.2024, хоча відповідач та його представники мають зареєстровані кабінети в системі "Електронний суд" та своєчасно отримували всі процесуальні документи у справі, в тому числі, і ухвалу про відкриття провадження у справі від 01.07.2024, якою було призначено підготовче засідання на 18.07.2024, ухвалу від 18.07.2024 про відкладення підготовчого засідання на 01.08.2024, ухвалу від 01.08.2024 про відкладення підготовчого засідання на 22.08.2024 та ухвалу від 22.08.2024 про закриття підготовчого засідання.
Отже, як наголосив суд апеляційної інстанції, відповідач в рамках підготовчого провадження у справі, яке тривало значний період часу з 18.07.2024 по 22.08.2023 через відкладення двічі підготовчого засідання, не скористався своїм правом на подання доказів та клопотань; після закриття підготовчого провадження у справі відповідач не заявляв клопотання про повернення на стадію підготовчого провадження, не зазначав вагомих причин неподання доказів та незаявлення клопотань в рамках підготовчого провадження. Крім того, як уже зазначалося, відповідач та його представник зареєстровані в системі "Електронний суд" та мали з самого початку розгляду справи електронні кабінети, в яких отримували всю судову кореспонденцію, в тому числі і ухвалу про відкриття провадження у справі від 01.07.2024, ухвали від 18.07.2024, від 01.08.2024 про відкладення підготовчого засідання, ухвалу від 22.08.2024 про закриття підготовчого засідання. Звідси у суду першої інстанції були відсутні виключні підстави повертатися на стадію підготовчого засідання після його закриття, тому суд правомірно залишив вказані клопотання відповідача без розгляду за ухвалою від 05.09.2024. При цьому місцевий господарський суд не розглядав цих клопотань, та, відповідно, не відмовляв в їх задоволенні, як помилково стверджує відповідач, а залишив їх без розгляду, оскільки розгляд таких клопотань на стадії розгляду справи по суті суттєво порушило би базові принципи змагальності та диспозитивності судового процесу, а також принцип добросовісності, що є недопустимим.
Поза тим, як зазначив суд апеляційної інстанції, клопотання про витребування оригіналу документа не містить жодного обґрунтування, які заходи вжилися заявником для отримання відповідного доказу самостійно, не долучено доказів вжиття таких заходів, не повідомлено причини неможливості самостійного отримання цього доказу.
Стосовно заявлених відповідачем повторно на стадії апеляційного провадження клопотань про залучення третьої особи у справі, про витребування оригіналу документа, про призначення судової почеркознавчої експертизи, то суд апеляційної інстанції не знайшов підстав для їх задоволення, навівши в оскаржуваній постанові у справі відповідні норми процесуального права, аргументи та мотиви їх відхилення.
Верховний Суд, переглянувши оскаржені у справі судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.
4.6. Відповідно до положень частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
4.7. Як уже зазначалося, скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилався на пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних скаржником судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Разом із тим зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.
Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що здійснене судами попередніх інстанцій правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваних у цій справі судових рішеннях, не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстави для відкриття касаційного провадження.
Так, скаржник посилається на неврахування попередніми судовими інстанціями висновків суду касаційної інстанції щодо застосування правових норм, які є загальними та стосуються, зокрема свободи та обов'язковості договору, належного виконання зобов'язань, строку виконання зобов'язань, відповідальності за порушення грошового зобов'язання та можуть бути застосовані господарськими судами під час вирішення по суті будь-якого спору, що пов'язаний із договірними правовідносинами. При цьому, у кожній із вказаних скаржником справ відповідні рішення Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом були ухвалені з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування. Висновки у зазначених справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у зазначених справах доказів та встановлених фактичних обставин.
Натомість посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови, саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. До того ж цитування скаржником окремих висновків, наведених у постанові Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Щодо посилань скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків суду касаційної інстанції щодо застосування статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, то такі висновки є загальними висновками щодо застосування процесуальних норм та по суті є їх констатацією; оцінка доказів у вказаній скаржником справі здійснена судами з урахуванням обставин справ та сукупності наявних у них доказів. Отже, вони не можуть бути покладені у заперечення висновків судів попередніх інстанцій у цій справі, які ґрунтуються на оцінці судом іншої сукупності наявних у ній доказів та за іншого предмета доказування.
Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла підтвердження.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
4.8. Також колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неналежне дослідження судами зібраних у справі доказів, оскільки відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи відповідача зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як уже зазначалося, скаржник при цьому належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча би однієї із підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (на яку посилався скаржник) не знайшла підтвердження.
За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
4.9. Щодо посилання скаржника на те, що обставини, що мають суттєве значення, встановлені судами на підставі недопустимих доказів, то колегія суддів їх теж відхиляє.
Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
У разі посилання на встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, скаржник повинен вказати, який із доказів, на його думку, є недопустимим, та обґрунтувати таке твердження, а також зазначити, які обставини встановлено на підставі цього доказу, чому вони є суттєвими або як вони вплинуть на прийняття оскаржуваного рішення.
Колегія суддів зазначає, що законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).
Разом із тим за приписами статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 910/13647/19.
Згідно із частинами 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.
Доводи скаржника про ухвалення судових рішень на підставі недопустимих доказів не можна визнати обґрунтовано аргументованими, адже вони зводяться до спроби переконати суд касаційної інстанції здійснити переоцінку доказів із точки зору достовірності та належності, проте не доводять їх недопустимість та нормативно необґрунтовані. При цьому такі доводи скаржника зводяться передусім до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів, тоді як згідно з імперативними положеннями частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Як свідчить зміст оскаржених судових рішень, попередні судові інстанції, вирішуючи спір у справі, оцінили подані сторонами докази (у тому числі акт № 1) за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням вимог процесуального закону, до переоцінки яких (доказів), в силу меж перегляду справи в суді касаційної інстанції, Верховний Суд вдаватись не може.
4.10. Щодо посилань скаржника на необґрунтоване, на його думку, відхилення судами клопотань про витребування доказів, про залучення третьої особи у справі, про призначення судової експертизи, то такі доводи також не отримали підтвердження, вони зводяться до незгоди скаржника з вирішенням судом процесуальних питань та відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки відповідні висновки судів у зазначеній частині є достатньо мотивованими та аргументованими і доводи касаційної скарги їх не спростовують. У вирішенні наведеного суди керувалися чіткими приписами процесуального права; вимоги процесуального закону не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання засадничих принципів судового процесу - принципу змагальності сторін та принципу диспозитивності господарського судочинства, тоді як відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
4.11. Зважаючи на викладене, інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржених судових рішень попередніх судових інстанцій із такої підстави.
4.12. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
У рішенні Європейського Суду з прав людини від 21.06.2007 у справі "Васильєв проти України" (заява №11370/02) також зазначається, що перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох поглядів на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.
4.13. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що скаржником у межах підстав касаційного оскарження не наведено обґрунтованих доводів, які би зумовлювали скасування рішень судів попередніх інстанцій.
5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
5.1. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
5.2. З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою скаржника у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.
5.3. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
5.4. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову, в зв'язку з чим оскаржені у справі судові рішення підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Консорціуму "Блек Сі Консорціум", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
Касаційну скаргу Консорціуму "Блек Сі Консорціум" залишити без задоволення.
Постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 і рішення Господарського суду Харківської області від 03.10.2024 у справі № 922/2219/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак