ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
05 травня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/4441/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Принцевської Н.М., Савицького Я.Ф.,
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м.Одеса - не з'явився;
від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м.Одеса - не з'явися.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м.Одеса
на рішення Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року м. Одесі, суддя першої інстанції Петров В.С., повний текст складено та підписано 13.01.2025 року
у справі № 916/4441/24
за позовом: Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м.Одеса
до відповідача: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м.Одеса
про визнання недійсним договору оренди
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У жовтні 2024 року Громадська організація «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса, в якому просила визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року, укладеного між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса та Громадською організацією Спортивний клуб дзюдо, самбо Європа, м. Одеса; вирішити питання щодо відшкодування на користь Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса за рахунок відповідача сплаченого судового збору.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (номер інформаційної довідки 396481232 від 29.09.2024) вбачається, що під реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна 2152770451101 зареєстровано будівлю загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць, загальною площею 11551,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , складовими частинами якого є: загальноосвітня школа (А), загальною площею 10635,7 кв.м.; будівля майстерень (Б), загальною площею 915,9 кв.м. Поряд з цим, позивач зазначає, що 25.08.2020 року о 13 год. 52 хв. державним реєстратором Юридичного департаменту Одеської міської ради Одеської області Панфіловою О.І. з відкриттям розділу прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису 37885858 про реєстрацію з 19.08.2020 року права власності територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 26597691), розмір частки 1/1.
При цьому, позивач вказує, що державна реєстрація права власності за номером запису 37885858 відбулась на підставі наступних документів: технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 30.08.2018 року, видавник: КП Міське капітальне будівництво; сертифікат ДАБІ, серія та номер ІУ163182351288, виданий 23.08.2018 року, видавник ДАБІ; розпорядження про присвоєння адреси: АДРЕСА_1 об'єкту незавершеного будівництва загальноосвітній школі на 1000 учбових місць, серія та номер 222, видавник: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради.
Приймаючи до уваги, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою відноситься до договорів оренди, а майно, яке виступає предметом договору, належить до комунальної власності, позивач вважає, що між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України Про оренду державного та комунального майна.
В свою чергу, за ствердженнями позивача, будівля загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць загальною площею 11551,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , введена в експлуатацію 23.08.2018 року, а право власності на об'єкт нерухомого майна під реєстраційним № 2152770451101 вперше зареєстровано 25.08.2020 року за власником - територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, з огляду на що остання набула право власності на нерухоме майно відповідно до ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України з дня державної реєстрації права на нерухоме майно, тобто, з 25.08.2020 року.
Так, позивач зазначає, що 15.05.2019 року між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» (орендар) укладено договір оренди № 289/19 нежитлового приміщення, згідно з яким орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 391,3 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (36 годин на місяць).
Відтак, позивач зазначає, що договір № 289/19 від 15.05.2019 року укладено Департаментом комунальної власності Одеської міської ради до того часу, як на об'єкт нерухомого майна, який передано в оренду, було зареєстровано в установленому законодавством порядку право власності.
Крім того, з посиланнями на ст. 182 , ч. 1 ст. 328, ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 4, 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», позивач зазначає, що законодавством встановлений обов'язок з реєстрації права власності на нерухоме майно, у зв'язку з чим закон пов'язує виникнення права на нерухоме майно саме з моментом державної реєстрації прав на таке майно. При цьому, позивач додає, що відомості щодо реєстрації прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав в порядку, передбаченому цим законом. Як вказує позивач, державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності.
Так, за цим позовом недійсність договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року позивач пов'язує з порушенням вимог чинного законодавства в момент його укладення, тому підставою визнання спірного договору недійсним є ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України. На переконання позивача, предмет договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року не відповідає вимогам ст. ст. 181, 182, 760, 761 Цивільного кодексу України та оскільки договір оренди не може існувати без цієї істотної умови, то договір оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року слід визнати недійсним в цілому, а правило ст. 217 Цивільного кодексу України не застосовується.
Додатково позивач наголошує, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради станом на 15.05.2019 року не мала права власності на нежитлове приміщення, зареєстроване в реєстрі речових прав на нерухоме майно під реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 2152770451101 у вигляді будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць загальною площею 11551,6 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, буд. 8-А, а тому Департамент комунальної власності Одеської міської ради, як орендодавець, станом на час укладання такого договору не мав права на його укладення.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року у справі №916/4441/24 (суддя Петров В.С.) у задоволенні позову Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м.Одеса до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про визнання недійсним договору оренди відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м.Одеса, місцевий господарський суд дійшов висновку про невідповідність позовних вимог фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, їх недоведеність та безпідставність.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Громадська організація «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса з рішенням Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року не погодилась, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просила рішення Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року у справі №916/4441/24 скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Зокрема, в апеляційній скарзі позивач вказує, що суд першої інстанції не врахував, що сторони не є вільними в укладенні правочину згідно ст. 627 Цивільного кодексу України, якщо визначають в договорі умови, які суперечать вимогам законодавства, зокрема, укладають договір оренди нерухомого майна з явними ознаками його недійсності згідно ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки орендодавцем нерухомого майна виступає особа, яка не зареєструвала право власності на нерухоме майно в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно та не виконала вимоги ч. 4. статті 334 Цивільного кодексу України де зазначено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, а також, умови договору суперечать вимогам статті 761 Цивільного кодексу України, де зазначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права, однак за спірним договором нерухоме майно передала в оренду особа, яка не є власником речі, оскільки не зареєструвала право власності на нерухоме майно в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно.
Апелянт наголошує, що діюче законодавство України жодним чином не наділяє орендаря обов'язком перевіряти наявність у наймодавця перед укладенням договору оренди нерухомого майна прав на передачу у користування відповідних приміщень.
Таким чином, апелянт вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що майно, яке виступало об'єктом оренди за договором оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року станом на дату укладання такого договору належало до комунальної власності територіальної громади міста Одеса, не відповідає даним Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна про те, що згідно запису 37885858 про реєстрацію з 19.08.2020 року об 10 годині 38 хвилин 31 секунда зареєстровано право власності Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, код ЄДРПОУ: 26597691 , розмір частки 1/1 на майно, яке виступало об'єктом оренди за договором оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року.
На думку апелянта, суд першої інстанції неправильно застосував положення ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України та через це дійшов до помилкового висновку про те, що право власності на нерухоме майно виникло у відповідача з моменту прийняття цього новоствореного нерухомого майна до експлуатації, а не з моменту державної реєстрації такого права власності з 19.08.2020 року згідно запису 37885858 в ДРРП.
Також, скаржник зазначає, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 не є релевантною спірним правовідносинам у справі №916/4441/24 про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №289/19 від 15.05.2019 р., оскільки у справі № 911/3594/17 не надавався правовий висновок щодо застосування ч. 2 ст. 331 , ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України та нічого не зазначалось про те, що часом набуття права власності на новостворене нерухоме майно є момент завершення будівництва (створення майна), прийняття нерухомого майна до експлуатації навіть без державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Апелянт наголошує, що суд, відмовляючи в задоволенні позову, безпідставно не застосував зазначений позивачем у позовній заяви в якості обгрунтування підстав позову, правовий висновок про застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: ч. 1 ст. 761, 319, ч.1 ст.236 Цивільного кодексу України, викладений у постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 27.06.2018 по справі №907/892/15, де зазначено наступне: «Згідно з ч. 1 ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права, а у відповідності до ст. 319 Цивільного кодексу України право розпорядження майном належить його власнику. Отже, суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що договір оренди №2 від 17.12.2014 укладено з порушенням норм ст. 761 Цивільного кодексу України, оскільки такий договір був укладений особою, яка не була його власником, що дає підстави у відповідності до положень ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України визнати оспорюваний договір оренди недійсним з моменту його вчинення».
На думку апелянта, висновок суду про відсутність порушеного права позивача укладанням договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року, оскільки не впливає на його права та інтереси не відповідає дійсності, оскільки у 2024 році Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» про стягнення неустойки за договором оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 за прострочення повернення об'єкта оренди за період з 01.01.2021 по 31.05.2024 у розмірі 362 016 грн 32 коп., та виселення відповідача з нежитлових приміщень першого поверху, загальною площею 391,3 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Апелянт вважає, що виконання та припинення вказаного договору оренди на момент розгляду справи про визнання договору недійсним не є підставою для відмови у задоволенні позову, так як згідно постанови Великої палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 сформульовано висновок про те, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» на рішення Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року у справі №916/4441/24, справу призначено до судового розгляду.
14.02.2025 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради надійшов відзив (вх. №403/25/Д1), у якому відповідач просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відзив колегією суддів долучено до матеріалів господарської справи.
Зокрема, у відзиві відповідач вказує, що у ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Крім того, як вказує відповідач, реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Посилаючись на ч. 1, 2 ст. 761 Цивільного кодексу України, відповідач зазначає, що територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради у встановленому законом порядку набуто майнові права на об'єкт нерухомого майна у вигляді будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: АДРЕСА_1 з моменту прийняття об'єкта в експлуатацію за відповідним актом та видачі сертифікату, що відбулось 23.08.2018, а у подальшому міською радою вчинено дії щодо розпорядження об'єктом нерухомого майна шляхом прийняття рішення виконавчого комітету від 30.08.2018 № 387. Окремо відповідач наголошує, що договір оренди, який є предметом спору у даній справі, укладено Департаментом як уповноваженим органом Одеської міської ради у сфері оренди нерухомого майна та управління відповідним майном. За ствердженнями відповідача, на момент укладання договору оренди (15.05.2019) Одеська міська рада, як власник майнових прав на об'єкт нерухомого майна, мала правоздатність на володіння та розпорядження майном, в тому числі, і передачу в орендне користування об'єкта через відповідний уповноважений орган, що, на переконання відповідача, спростовує твердження позивача, наведені в обґрунтування позовних вимог, та свідчать про викривлене тлумачення положень ч. 1 ст. 761 Цивільного кодексу України.
Разом з тим відповідач зауважує, що при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення. Між тим відповідач зазначає, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. При цьому відповідач додає, що відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові, у разі з'ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.
Відповідач, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, наголошує, що заявляючи вимогу про визнання недійсним договору, позивач не заявляє жодних вимог про застосування наслідків недійсності правочину та не обґрунтовує, яким саме чином порушено його права та яким чином рішення про визнання договору оренди недійсним буде слугувати відновленню його порушеного права та якого саме права, а тому на думку у цій справі позивач обрав ще й неефективний спосіб захисту.
Підсумовуючи вищевикладене, відповідач вважає, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими як нормативно так і фактично, позивачем не доведено факт порушеного права, за захистом якого він звернувся з відповідними вимогами, а отже, позовні вимоги та вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню.
Представники сторін до судового засідання, до якого була оголошена перерва, не з'явилися, про дату час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином шляхом направлення копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на їх електронних кабінетів, а також врученням розписки про дату та час слухання справи, про причини неявки в судове засідання суд апеляційної інстанції не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань процесуального характеру суду апеляційної інстанції не надали.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема “Іззетов проти України», “Пискал проти України», “Майстер проти України», “Субот проти України», “Крюков проти України», “Крат проти України», “Сокор проти України», “Кобченко проти України», “Шульга проти України», “Лагун проти України», “Буряк проти України», “ТОВ “ФПК “ГРОСС» проти України», “Гержик проти України» суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка учасників справи до суду ухвалами не визнавалася обов'язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд справи за відсутності представників сторін.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Заслухавши пояснення представників учасників справи, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року у справі № 916/4441/24 є правомірним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Господарським судом Одеської області, Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
15 травня 2019 року між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» (орендар) було укладено договір оренди нежилого приміщення № 289/19, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 391,3 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (36 годин на місяць).
Ринкова вартість об'єкта оренди становить 4559 грн. (без урахування податку на додану вартість). Звіт про незалежну оцінку вартості об'єкта оренди складений ТОВ АФ «Абокус». Сертифікат суб'єкта оціночної діяльності № 186/18, виданий 02.03.2018 Фондом державного майна України.
В п. 1.3 договору встановлено термін його дії, а саме: з 15 травня 2019 року до 15 травня 2019 року.
За умовами п. 2.1 договору орендна плата визначається на підставі ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Методики розрахунку орендної плати за майно комунальної власності, затвердженої рішенням Одеської міської ради 30.01.2019 № 4214-VII «Про затвердження методики розрахунку орендної плати за майно комунальної власності територіальної громади м. Одеса».
Пунктом 2.2 договору встановлено, що за орендоване приміщення орендар зобов'язується оплачувати орендну плату, що становить за перший після підписання договору оренди місяць 2764,66 грн. без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції та є базовою ставкою орендної плати за місяць.
Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України.
Відповідно до п. 2.3 договору до орендної плати не входить плата за комунальні послуги, вартість експлуатаційних витрат та плата за користування земельною ділянкою та інші послуги, які надаються спеціалізованими організаціями.
Згідно з п. 2.4 договору орендар вносить орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.
За положеннями п. 3.4 договору орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду нежиле приміщення згідно п. 1.1 договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.
За умовами п. 4.1 договору вказане у п. 1.1 приміщення орендодавцем передається орендарю виключно під розміщення громадської організації, що проводить заняття з дзюдо згідно зі статутною діяльністю.
Пунктом 4.7 договору встановлено, що після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання, орендар зобов'язаний у 15-денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди.
Відповідно до п. 7.1 договору питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.
Положеннями п. 7.4 договору передбачено, що суперечки, що виникають між сторонами у ході виконання умов договору оренди, вирішуються за згодою сторін. Якщо згоди не досягнуто, справа передається на розгляд до Господарського суду Одеської області.
Відповідно до п. 7.8 договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, що були передбачені договором.
Пунктом 7.11 договору сторони передбачили, що його дія припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.
В пункті 7.13 договору передбачено, що вступ орендаря у користування приміщенням настає одночасно з підписанням акту приймання-передачі вказаного приміщення.
За умовами п. 7.14 договору передача приміщення в оренду не спричиняє передачу орендарю права власності на це приміщення. Власником орендованого приміщення залишається територіальна громада міста Одеси.
У розділі 8 договору визначено, що до нього додається:
-8.1 Розрахунок орендної плати.
-8.2 Акт приймання-передачі.
15 травня 2019 року відповідною комісією (орендодавець) та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» (орендар) був складений та підписаний акт приймання-передачі нежилого приміщення до договору оренди № 289/19 від 15.05.2019 р., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 на підставі ст. 13 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», відповідно до якого орендареві передано нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 391,3 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі наказу директора Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 15 травня 2019 року № 289.
Також із матеріалів справи вбачається, що Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» (орендар) було погоджено розрахунок орендної плати до договору оренди 289/19 від 15.05.2019 року за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до Методики розрахунку орендної плати за майно комунальної власності, затвердженої постановою рішенням Одеської міської ради 30.01.2019 № 4214-VII, відповідно до якого розмір орендної плати визначено в сумі 3 317 грн. 59 коп. (в т.ч. ПДВ 552 грн. 93 коп.).
Додатковим договором № 1 від 18.06.2019 року про внесення змін до договору № 289/19 оренди нежитлового приміщення від 15.05.2019 року сторонами внесені зміни до розрахунку розміру орендної плати та погоджено, що орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 01.06.2019 по 31.07.2019 в розмірі 77,31 грн. на місяць (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 309795604 від 14.09.2022 року будівля загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 2152770451101), яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-а, належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності; підстава виникнення права власності: технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 30.08.2018, видавник: КП «Міське капітальне будівництво»; сертифікат ДАБІ, серія та номер: ІУ163182351288, виданий 23.08.2018 р., видавник ДАБІ; розпорядження про присвоєння адреси: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-А об'єкту незавершеного будівництва загальноосвітній школі на 1000 учбових місць, серія та номер 222, видавник: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради.
З копії акту готовності об'єкта до експлуатації від 23.08.2018 року Будівництво загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць, розташованої за адресою: вул. Маршала Говорова, 8 у місті Одесі, коригування, клас наслідків СС3, код об'єкта 1263.3, вбачається, що Приватним підприємством «Сеал Строй» здійснено нове будівництво; проектно-кошторисна документація виконана ТОВ «Одесгражданпроект» та затверджена розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації № 73/А-2016 від 17.10.2016; висновок експертизи проекту № 16-1335/1-16 від 05.09.2016 наданий ДП «Укрдержбудекспертиза» філія в Одеській області; будівельні роботи виконано у строк: травень 2007 - серпень 2018.
23.08.2018 року на підставі зазначеного вище акту готовності об'єкта до експлуатації Головним інспектором будівельного нагляду Відділу методології та нагляду за видачею дозволів на виконання будівельних робіт Департаменту дозвільних процедур видано сертифікат серії ІУ № 163182351288, відповідно до якого Державна архітектурно-будівельна інспекція України засвідчила відповідність закінченого будівництвом об'єкта (черги, окремого пускового комплексу): Будівництво загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць, розташованої за адресою: вул. Маршала Говорова, 8 у місті Одесі. Коригування.
Згідно з рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 30.08.2018 № 387 «Про передачу Департаменту освіти та науки Одеської міської ради будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова. 8-А» відповідно до статті 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 78, 137 Господарського кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», рішення Одеської міської ради від 23 грудня 2005 року № 5050-ІV «Про делегування повноважень з передачі на баланс (в управління) майна, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси», з метою організації експлуатації будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-А Виконавчий комітет Одеської міської ради вирішив, зокрема:
1) Передати в управління Департаменту освіти та науки Одеської міської ради будівлю загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-А.
2) Доручити Управлінню капітального будівництва Одеської міської ради та Департаменту освіти та науки Одеської міської ради здійснити приймання-передачу майна, зазначеного у пункті 1 цього рішення, в порядку, визначеному чинним законодавством України.
3) Департаменту комунальної власності Одеської міської ради вжити заходів щодо реєстрації права комунальної власності територіальної громади міста Одеси на об'єкт нерухомості, будівлю, зазначений у пункті 1 цього рішення, в порядку, визначеному чинним законодавством України.
Так, на виконання вказаного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 30.08.2018 року № 387 за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради 19.08.2020 року зареєстровано право комунальної власності на будівлю загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 2152770451101), яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-а; підстава виникнення права власності: технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 30.08.2018, видавник: КП «Міське капітальне будівництво»; сертифікат ДАБІ, серія та номер: ІУ163182351288, виданий 23.08.2018 р., видавник ДАБІ; розпорядження про присвоєння адреси: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-А об'єкту незавершеного будівництва загальноосвітній школі на 1000 учбових місць, серія та номер 222, видавник: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради.
Інших належних та допустимих доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.
Предметом спору у даній справі № 916/4441/24 є наявність або відсутність підстав для визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року, укладеного між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржниками в апеляційних скаргах, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
При вирішенні позовних вимог про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
За змістом положень статей 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 Цивільного кодексу України).
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття заінтересована особа такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Як було вірно встановлено судом першої інстанції, правовідносини між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» (орендар) виникли на підставі укладеного між ними договору оренди нежилого приміщення № 289/19, від 15.05.2013, об'єктом якого є нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 391,3 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Як зазначалось вище, апелянт наполягає на тому, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради станом на 15.05.2019 (дату укладення договору) не мала права власності на нежитлове приміщення, зареєстроване в Реєстрі речових прав на нерухоме майно під реєстраційним номером: 2152770451101, у вигляді будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць загальною площею 11551,6 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно й Департамент комунальної власності Одеської міської ради, як орендодавець, станом на час укладання договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 не мав права на його укладення. Таким чином, позивач зазначає, що договір оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року було укладено з порушенням норм ст.761 Цивільного кодексу України, оскільки такий договір був укладений особою, яка не була його власником чи титульним володільцем, що дає підстави суду у відповідності до положень ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України визнати оспорюваний договір оренди недійсним з моменту його вчинення.
З приводу цього судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до норми частини 1 статті 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм належить власникові речі (або особі, якій належать майнові права).
Тобто, лише у власника майна (чи уповноваженої особи) наявним є належний обсяг цивільної дієздатності щодо розпорядження майном (у тому числі - щодо надання його у найм).
Відповідно до частин 1,2 статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Проте державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2022 року у справі № 906/424/20.
У частині 2 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» зазначено, що підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Як вже зазначалося раніше за текстом постанови, в матеріалах справи наявні належні та допустимі докази проведення належним чином процедури прийняття новостіореного об'єкту нерухомості в експлуатацію (акт готовності об'єкта до експлуатації від 23.08.2018 року Будівництво загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць, розташованої за адресою: вул. Маршала Говорова, 8 у місті Одесі, коригування, клас наслідків СС3, код об'єкта 1263.3, з якого вбачається, що Приватним підприємством Сеал Строй здійснено нове будівництво; проектно-кошторисна документація виконана ТОВ «Одесгражданпроект» та затверджена розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації № 73/А-2016 від 17.10.2016; висновок експертизи проекту № 16-1335/1-16 від 05.09.2016 наданий ДП «Укрдержбудекспертиза» філія в Одеській області).
23.08.2018 року на підставі зазначеного вище акту готовності об'єкта до експлуатації Головним інспектором будівельного нагляду Відділу методології та нагляду за видачею дозволів на виконання будівельних робіт Департаменту дозвільних процедур видано сертифікат серії ІУ № 163182351288, відповідно до якого Державна архітектурно-будівельна інспекція України засвідчила відповідність закінченого будівництвом об'єкта (черги, окремого пускового комплексу): Будівництво загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 30.08.2018 № 387 «Про передачу Департаменту освіти та науки Одеської міської ради будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: АДРЕСА_1 » відповідно до статті 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 78, 137 Господарського кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», рішення Одеської міської ради від 23 грудня 2005 року № 5050-ІV Про делегування повноважень з передачі на баланс (в управління) майна, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси, з метою організації експлуатації будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-А Виконавчий комітет Одеської міської ради вирішив передати в управління Департаменту освіти та науки Одеської міської ради будівлю загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-А.
На виконання вказаного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 30.08.2018 № 387 за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради 19.08.2020 року зареєстровано право комунальної власності на будівлю загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 2152770451101), яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Говорова, 8-а.
Стаття 190 Цивільного кодексу України визначає майно особливим об'єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а відтак і майном (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі Броньовські проти Польщі, заява N 31443/96: пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі Сук проти України, заява N 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ Фон Мальтцан та інші проти Німеччини від 02 березня 2005 року, заяви N 71916/01, 71917/01 та 10260/02).
У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути, у тому числі, легітимні очікування та майнові права (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії, заява N 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, N 10741/84).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі Федоренко проти України (N 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути існуючим майном або виправданими очікуваннями щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи законними сподіваннями отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі Стреч проти Сполучного Королівства, заява N 44277/98).
Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.
Частиною першою статті 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
У частині другій статті 331 Цивільного кодексу України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, шо набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Судова колегія вважає правомірним висновок суду першої інстанції про те, що належними та допустимими доказами доведено факт того, що територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради у встановленому законом порядку набуто майнові права на об'єкт нерухомого майна у вигляді будівлі загальноосвітньої школи на 1000 учбових місць за адресою: АДРЕСА_1 з моменту прийняття об'єкта в експлуатацію за відповідним актом та видачею сертифікату, що відбулось 23.08.2018 року та у подальшому Одеською міською радою вчинено дії щодо розпорядження об'єктом нерухомого майна шляхом прийняття рішення Виконавчого комітету від 30.08.2018 № 387.
З огляду на викладене колегія суддів вважає також правильним висновок місцевого господарського суду про те, що майно, яке виступало об'єктом оренди за договором оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року станом на дату укладання такого договору належало до комунальної власності територіальної громади міста Одеса, що в свою чергу, позивачем належними та допустимими доказами не спростовано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції.
При цьому колегія суддів вказує, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Наразі доказів перебування спірного майна в державній чи в приватній власності на момент укладення оспорюваного договору оренди матеріали справи не містять, що додатково підтверджує факт перебування майна у комунальній власності.
Також колегія суддів зазначає, що у договорі оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019, укладеному між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Громадською організацією «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа» (орендар), останніми досягнуто і погоджено істотні умови такого договору оренди, що свідчить про схвалення позивачем оспорюваного правочину як шляхом сплати орендних платежів, так і шляхом продовження строку дії договору оренди нежитлового приміщення 289/19 від 15.05.2019. До того ж, даний договір був предметом дослідження суду у іншій справі, де позивач не зазначав про його недійсність тощо.
Крім того, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Однак, враховуючи добровільне укладення сторонами оспорюваного договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року, його схвалення позивачем та відповідно закінчення строку дії вказаного договору, позивачем не доведено суду, яке ж його право в даному випадку порушене, а також, яким чином визнання договору недійсним може його поновити.
Крім того, апеляційний суд ще раз наголошує, що на момент укладення договору, а також під час його дії та під час виконання сторонами у позивача були відсутні заперечення щодо того, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради станом на 15.05.2019 року (дату укладення договору) не мала права власності на нежитлове приміщення та відповідно й Департамент комунальної власності Одеської міської ради, як орендодавець, станом на час укладання договору оренди нежитлового приміщення № 289/19 від 15.05.2019 року не мав права на його укладення. Іншого ж позивачем не доведено під час розгляду даної господарської справи.
У зв'язку із вищезазначеним, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірне було відмовлено у задоволенні позовних вимог Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №289/19 від 15.05.2019 року.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Надаючи оцінку всім доказам та доводам позивача у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані позивачем на підтвердження обставин щодо визнання договору оренди нежитлового приміщення №289/19 від 15.05.2019 року є такими, що не відповідають таким стандартам.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Згідно ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив його з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв'язку із чим оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.
За таких обставин судова колегія вважає, що апеляційна скарга Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року у справі №916/4441/24 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його зміни або скасування не вбачається.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Громадської організації «Спортивний клуб дзюдо, самбо «Європа», м. Одеса у справі № 916/4441/24 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 06.01.2025 року у справі № 916/4441/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 05.05.2025 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Н.М. Принцевська
Я.Ф. Савицький