02 травня 2025 року м. Львівсправа № 380/20658/24
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення,-
ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип «А») капітана ОСОБА_2 від 06 вересня 2024 року про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 );
- стягнути на користь позивача усі понесені ним судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06 вересня 2024 року позивач здійснював виїзд за кордон у міжнародному автомобільному пункті пропуску «Шегині». Під час перевірки документів у прикордонному контролі у пункті пропуску «Шегині» вказав, що перетинає кордон на підставі того, що є особою, яка має дружину із числа осіб з інвалідністю і супроводжує таку дружину для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність та надав усі необхідні для виїзду за кордон документи, а саме: закордонний паспорт (свій та дружини); оригінал свідоцтва про одруження; оригінал довідки МСЕК дружини; оригінал пенсійного посвідчення дружини; витяги про зареєстроване місце свого проживання та проживання дружини; копію військово-облікового документа. Однак після надання та перевірки вказаних вище документів уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону - начальником 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип «А») капітаном ОСОБА_2 було ухвалене рішення від 06 вересня 2024 року про відмову у перетинанні державного кордону (далі - також спірне/оскаржуване рішення) у зв'язку із порушеннями пункту 2.1 Правил перетинання державного кордону України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила № 57).
Позивач зауважує, що в оскаржуваному рішенні не зазначено жодної підстави (умови) порушень пункту 2.1 Правил № 57, в чому вони полягають та коли вони трапилися. Своєю чергою, згідно з абзацом третім пункту 2-1 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність.
На переконання позивача, у спірній ситуації у нього було наявне право на перетин державного кордону відповідно до умов, що визначені абзацом третім пункту 2-1 Правил № 57. Натомість посадовим особам відповідача під час проходження позивачем паспортного контролю належало водночас дослідити комплексно як надані позивачем документи, так і комплексно застосовувати положення чинного законодавства, зокрема Правил № 57 та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», чого зроблено не було. Тож з огляду на вказані обставини позивач, прибувши до міжнародного автомобільного пункту пропуску через державний кордон України, мав право на перетин державного кордону України як особа, яка згідно з абзацом третім пункту 2-1 Правил № 57 супроводжує для виїзду за межі України свою дружину із числа осіб з інвалідністю другої групи.
Позивач підсумовує, що не порушував приписи пункту 2.1 Правил № 57, тому спірне рішення відповідача про відмову у перетинанні державного кордону є протиправним, свавільним, ухваленим на підставі вигаданих причин, а також таким, що не ґрунтується на нормах чинного законодавства, тому підлягає скасуванню.
З огляду на викладене просить адміністративний позов задовольнити повністю.
Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що законодавством встановлена загальна умова для всіх громадян України для перетину державного кордону крім паспортних документів в передбачених законодавством випадках також мати підтверджувальні документи. З огляду на введення в Україні воєнного стану гарантоване частиною першою статті 33 Конституції України конституційне право на свободу пересування зазнало тимчасових обмежень на підставі дії особливого правового режиму воєнного стану в країні, що цілком узгоджується з вимогами статті 64 Основного Закону. Отже, переконання позивача про незаконне порушення його конституційного права, гарантованого статтею 33 Конституції України, та статті 8 Конституції України є помилковим та спростовується нормативними підставами, зумовленими введенням обмеження цього конституційного права в умовах особливого режиму воєнного стану в країні.
Відповідач відзначає, що відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон. Також за змістом абзацу 13 пункту 2-1 Правил № 57 громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому пункту 2-1, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували. Зважаючи на наведене, у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють пошук інформації у відповідних базах даних в тому числі й щодо дотримання приписів абзацу 13 пункту 2-1 Правил № 57.
З урахуванням викладеного відповідач зазначає, що не заперечує можливість позивача щодо реалізації права на перетин державного кордону у разі наявності документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, а також проходження інших заходів прикордонного контролю, передбачених законом, однак в ході пошуку інформації у відповідних базах даних щодо дотримання приписів абзацу 13 пункту 2-1 Правил № 57 особою, що здійснювала супровід особи з інвалідністю (дружини) позивача, не було дотримано приписів абзацу 13 пункту 2-1 Правил № 57, а саме не дотримано обов'язку щодо повернення такого в Україну не пізніше повернення на територію України особи, яку такий супроводжував.
Відповідач підсумовує, що спірне рішення, яким позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України, є правомірним, отже, підстави для його скасування відсутні.
З огляду на викладене просить у задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач подав додаткові пояснення у справі, в яких вказує, зокрема, що відповідач не може виправдовувати протиправність своїх дій поясненнями, які не покладені у зміст відмови, яка є предметом оскарження. Крім цього, покликається на висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 12 листопада 2024 року у справі № 380/11916/22, у аспекті обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень про відмову в перетинанні державного кордону.
Відповідач, своєю чергою, подав додаткові пояснення у справі, в яких вказує, зокрема, що ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2024 року зобов'язано відповідача подати до суду письмові пояснення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип «А») капітана ОСОБА_2 щодо підстав ухвалення спірного рішення з обґрунтуванням того, у чому саме полягало порушення позивачем пункту 2.1 постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, що уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України було виконано, та не вказує на «виправдовування», про яке зазначає позивач, а є виконанням вимог ухвали суду.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 11 жовтня 2024 року позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою судді від 18 жовтня 2024 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін; витребувано у відповідача письмові пояснення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип «А») капітана ОСОБА_2 щодо підстав ухвалення спірного рішення з обґрунтуванням того, у чому саме полягало порушення позивачем пункту 2.1 постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.
Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_3 від 26 липня 2018 року.
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є подружжям, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 від 05 лютого 1994 року.
Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААГ № 622465 від 04 січня 2024 року ОСОБА_3 встановлено другу групу інвалідності безтерміново.
06 вересня 2024 року позивач прибув до пункту пропуску «Шегині» з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України як особа, яка супроводжує дружину з інвалідністю другої групи - ОСОБА_3 .
Під час здійснення прикордонного контролю позивач надав такі документи: закордонний паспорт (свій та дружини); оригінал свідоцтва про одруження; оригінал довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією дружини; оригінал пенсійного посвідчення дружини; витяги про зареєстроване місце свого проживання та проживання дружини; копію військово-облікового документа.
06 вересня 2024 року начальник 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) капітан ОСОБА_2 ухвалила рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, яким згідно з вимогами статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_4 з тієї причини, що вищезазначений громадянин порушив умови пункту 2.1 Постанови КМ України від 27 січня 1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Позивач, уважаючи зазначене рішення відповідача протиправним, звернувся з цим адміністративним позовом до суду.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка правомірності рішення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) капітана ОСОБА_2 від 06 вересня 2024 року, яким відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_1 .
Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За приписами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень
Згідно із частиною другою цієї ж статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тобто судовий контроль за реалізацією суб'єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, і якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.
Відповідно до абзацу першого статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Конституційні права і свободи людини і громадянина згідно із статтею 64 Конституції України не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України від 05 листопада 2009 року № 1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі - Закон № 1710, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно із частинами першою, другою статті 2 Закону № 1710 прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.
Частиною першою статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (частина друга статті 14 Закону № 1710).
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок розв'язання спорів у цій сфері регулюється Законом України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За змістом статті 1 Закону № 3857 громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Приписами статті 2 Закону № 3857 передбачено, що документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Частиною першою статті 6 Закону № 3857 встановлено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України.
Так, право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Суд відзначає, що вищевказані підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України, передбачені частиною першою статті 6 Закону № 3857, функціонують за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України, одним із яких є правовий режим воєнного стану.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, а також гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України від 02 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону № 389).
Відповідно до статті 2 Закону № 389 правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
В указі Президента України про введення воєнного стану згідно зі статтею 6 Закону № 389, серед іншого, зазначаються вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (пункт 5 частини першої цієї статті).
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - також Указ № 64/2022) у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія якого неодноразово продовжена.
Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 цього Указу встановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Отже, Президент України на виконання пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України видав указ, який фактично запровадив особливий правовий режим воєнного стану.
Своєю чергою, указаний правовий режим на підставі Закону № 389 є правовою основою запровадження певних обмежень для конституційних прав і свобод громадян з встановленням чітких критеріїв запровадження таких обмежень у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону № 389 в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів
Тобто повноваження Кабінету Міністрів України встановлювати особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, делеговане саме статтею 8 Закону № 389.
Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначені приписами статті 20 Закону № 389, а саме:
- правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону;
- в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України;
- у процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров'я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).
Тобто наведені приписи статті 20 Закону № 389 дозволяють дійти висновків про те, що в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану цим Законом визначено правовий статус громадян, обмеження їх прав та гарантій їх здійснення. Такі обмеження прав, своєю чергою, характеризуються законністю мети, легітимністю підстав таких обмежень, обсягом прав, які підпадають під такі обмеження, межі, визначені тимчасовим періодом дії особливого режиму воєнного стану.
Вказане цілком узгоджується з приписами статті 64 Конституції України, норми якої знайшли своє продовження у правовому регулюванні Закону № 389.
Пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455, який виданий відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону № 389, встановлено, що перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Частиною другою статті 3 Закону № 3857 передбачено, що правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), визначено порядок перетинання громадянами України державного кордону.
За змістом пункту 2 Правил № 57 перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну, зокрема паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Отже, законодавством встановлена загальна умова для всіх громадян України для перетину державного кордону, крім паспортних документів в передбачених законодавством випадках також мати підтверджувальні документи.
Відповідно до абзаців третього, тринадцятого пункту 2-1 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність.
Громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Отже, правом на перетин державного кордону в умовах воєнного стану наділені особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність. Водночас такі особи зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Суд встановив, що 06 вересня 2024 року позивач прибув до пункту пропуску «Шегині» з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України як особа, яка супроводжує дружину з інвалідністю другої групи - ОСОБА_3 , проте спірним рішенням відповідач відмовив позивачу у перетинанні державного кордону України з підстави порушення ним умови пункту 2.1 Правил № 57 в умовах дії правового режиму воєнного стану.
З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи суд своєю ухвалою від 18 жовтня 2024 року витребував у відповідача письмові пояснення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип «А») капітана ОСОБА_2 щодо підстав ухвалення нею спірного рішення з обґрунтуванням того, у чому саме полягало порушення позивачем пункту 2.1 Правил № 57.
На виконання вимог цієї ухвали відповідач подав до суду письмові пояснення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип «А») капітана ОСОБА_2 , за змістом яких в період з 08 год. 00 хв. по 20 год. 00 хв. 06 вересня 2024 року вона виконувала наказ на охорону державного кордону України в прикордонному наряді «Старший прикордонних нарядів в пункті пропуску» для автомобільного сполучення «Шегині». 06 вересня 2024 року близько 09 год. 10 хв. на виїзд з України прибув громадянин України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . На паспортний контроль як підставу для перетину державного кордону України здійснював відповідно до постанови КМ України № 57, пункт 2.1, абзац 3 - супровід дружини з інвалідністю ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . В ході перевірки з БД «Ризик» було встановлено, що 09 січня 2024 року супровід матері ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , здійснював син ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та не повернувся ( ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , повернулася 11 січня 2024 року). Громадянину ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було відмовлено у перетині державного кордону України згідно зі статтею 14 Закону України «Про прикордонний контроль» з причини порушення пункту 2.1 постанови КМ України № 57.
Суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 7 Закону № 1710 у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.
Отже, за змістом наведеної норми уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України у ході перевірки документів під час здійснення прикордонного контролю осіб наділені правом пошуку необхідної інформації у відповідних базах даних Державної прикордонної служби України.
У спірній ситуації під час здійснення прикордонного контролю позивача відповідач у ході пошуку інформації у відповідних базах даних Державної прикордонної служби України (БД «Ризик») виявив, що 09 січня 2024 року супровід дружини позивача - ОСОБА_3 здійснював її син - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який не повернувся разом з ОСОБА_3 , яка повернулася 11 січня 2024 року.
Тобто підставою для обмеження виїзду позивача за межі України був супровід дружини з інвалідністю, яка за обставин, встановлених посадовою особою прикордонної служби вже поверталася з-за кордону без особи, яка її супроводжувала.
Отже, у розглядуваних правовідносинах відповідач дійшов обґрунтованого висновку про наявність порушення пункту 2-1 Правил № 57, у зв'язку з чим спірним рішенням підставно відмовив позивачу в перетинанні державного кордону України.
Посилання позивача на те, що відповідач не може виправдовувати протиправність своїх дій поясненнями, які не покладені у зміст відмови, яка є предметом оскарження, суд оцінює критично, оскільки такі письмові пояснення відповідач надав на виконання вимог суду з урахуванням того, що відповідно до абзацу другого частини другої статті 77 КАС України суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Своєю чергою, надані відповідачем пояснення не «виправдовують» протиправність його дій як помилково уважає позивач, а лише деталізують підстави відмови, вказані у спірному рішенні, яке є предметом оскарження у цій справі.
Щодо посилань позивача на необґрунтованість оскаржуваного рішення про відмову в перетинанні державного кордону України суд ураховує правову позицію, висловлену Верховним Судом у постанові від 23 травня 2024 року у справі № 380/16591/22, та зазначає таке.
Спірне рішення відповідача від 06 вересня 2024 року про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 відповідає формі, затвердженій наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05 червня 2023 року № 457.
У рішенні вказано персональні дані позивача, його паспортний документ. Також зазначено підстави його ухвалення (як нормативні, такі і фактичні), а саме: позивач порушив умови пункту 2.1 Постанови КМ України від 27 січня 1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Отже, відповідач в оскаржуваному рішенні зазначив конкретні нормативні та фактичні підстави для обмеження позивача у виїзді за кордон, а тому доводи позивача у цій частині суд відхиляє, як і відхиляє посилання на постанову Верховного Суду від 12 листопада 2024 року у справі № 380/11916/22, оскільки така з огляду на обставини ухвалення відповідачем спірного рішення не є релевантною до обставин розглядуваної справи.
Верховний Суд, застосовуючи критерії, визначені статтею 2 КАС України, у постанові від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22 дійшов висновку про те, що враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.
Крім того, суд підкреслює, що оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому у разі пред'явлення позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, спірне рішення від 06 вересня 2024 року у жодний спосіб не створить перешкод для перетину позивачем державного кордону України за наявності на те законних підстав.
Така ж правова позиція підтримана Верховним Судом у постановах від 31 серпня 2023 року у справі № 380/572/23, від 29 листопада 2023 року у справі № 260/2807/22.
Тож за встановлених у цій справі обставин та наведених вище норм права, якими врегульовані спірні правовідносини, суд доходить висновку про те, що рішення начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) капітана ОСОБА_2 від 06 вересня 2024 року, яким відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_1 , відповідає критеріям правомірного рішення суб'єкта владних повноважень, що визначені частиною другою статті 2 КАС України, а тому підстави для визнання його протиправним та скасування відсутні.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову повністю.
Зважаючи на висновок суду про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, а також ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити повністю.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Повне рішення складено 02 травня 2025 року.
СуддяКлименко Оксана Миколаївна