суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Сердюка В. В. і Фаловської І. М.
23 квітня 2025 року
м. Київ
на постанову Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 278/673/23 (провадження № 61-11228св24)
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба (управління) у справах дітей Житомирської міської ради, Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації, про відібрання дитини
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на постанову Житомирського апеляційного суду від 05 липня 2024 року у складі колегії суддів Коломієць О. С., Талько О. Б., Шевчук А. М.,
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба (управління) у справах дітей Житомирської міської ради, Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації, про відібрання дитини.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 31 липня
2023 року позов задоволено.
Ухвалено відібрати в ОСОБА_2 дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернуто дитину матері - ОСОБА_1 .
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять доказів, і такі докази не надано відповідачем до суду, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини згідно з рішенням суду, що набрало законної сили, створює загрозу її життю та здоров'ю або негативно впливатиме на її розвиток. Суд не встановив обставин, що повернення дитини буде суперечити її інтересам.
Суд першої інстанції, взявши до уваги, що рішенням Житомирського районного суду від 12 січня 2022 року місце проживання малолітньої дитини визначено разом із матір'ю, а ОСОБА_2 фізично утримує дитину в будинковолодінні за місцем свого проживання, відмовляється виконувати рішення суду та передавати дитину матері, дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог ОСОБА_1 .
При цьому суд звернув увагу на важливість спілкування дитини як з батьком, так і з матір'ю та зазначив, що дії відповідача ОСОБА_2 спрямовані як на умисне невиконання рішення суду, яке має бути виконано в силу закону, так і на обмеження прав малолітньої дитини, догляд, спілкування та виховання з боку матері.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 липня 2024 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 31 липня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що дитина з 17 лютого
2022 року залишилася проживати із батьком за добровільною згодою матері на основі домовленості його батьків та проживає з ним дотепер. Апеляційний суд вважав, що з боку батька самочинної зміни місця проживання дитини не було, у тому числі після набрання законної сили рішенням суду про визначення місця проживання дитини.
Апеляційний суд дійшов висновку про часткову втрату зв'язку матері з дитиною з урахуванням події, яка сталася 20 жовтня 2023 року у Вересівському ліцеї Житомирської міської ради, який не може бути відновлений одномоментно, тому задоволення вимог позивачки на цей час не матиме позитивного впливу на дитину, її психоемоційний стан може призвести до негативних та непередбачуваних психологічних травм для дитини, що не відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Суд апеляційної інстанції взяв до уваги докази на підтвердження зміни психоемоційного стану дитини та її зв'язку з батьками, стану психологічного здоров'я дитини та доцільності відібрання дитини у батька і передачі її матері, які додано відповідачем під час апеляційного розгляду, за обставин, що сталися.
Водночас суд апеляційної інстанції взяв до уваги доводи позивачки, що невиконання рішення суду щодо визначення місця проживання дитини разом із матір'ю, зважаючи на існування конфліктних відносин між сторонами, та те, що позивачка не має змоги безперешкодно бачитися з дитиною, позбавляє дитину повноцінної материнської опіки, а ОСОБА_1 як матері на повноцінне спілкування з дитиною. Мати дитини, яка безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати. Тому позивачці як матері потрібно поступово входити в життя дитини, при цьому обом сторонам - батькам дитини необхідно вчиняти активні дії саме на відновлення зв'язку матері з сином задля повноцінного психологічного розвитку дитини.
01 серпня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла ОСОБА_3 , засобами поштового зв'язку, надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 05 липня 2024 року, в якій представник заявниці, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 05 липня 2024 року та залишити в силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 31 липня 2023 року.
У касаційній скарзі представник заявниці посилалася на:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23), постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19 (провадження № 61-15273св21) та від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 (провадження № 61-2286св21);
- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 цього Кодексу), суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Зазначала, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові встановив обставини, які суперечать встановленим обставинам у справі № 278/2609/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визначення місця проживання дитини. Вказувала, що звичайне місце проживання дитини з матір'ю з вересня 2020 року було: АДРЕСА_1 .
Звертала увагу, що залишаючи дитину на 10 днів за адресою проживання батька в селі Святопетрівське Бучанського району Київської області, мати дитини не надавала дозволу на зміну місця проживання сина з батьком у селі Вереси Житомирського району Житомирської області. Відповідач перешкоджає матері дитини у вихованні та спілкуванні з сином і цій обставині суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки в судовому рішенні та змінив місце проживання дитини без дозволу матері.
Постановою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , задоволено частково. Постанову Житомирського апеляційного суду від 05 липня 2024 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано так.
1. Апеляційний суд належно не обґрунтував прийняття нових доказів з огляду на положення статті 367 ЦПК України (висновок судово-психологічної експертизи від 18 березня 2024 року щодо доцільності зміни місця проживання, проведеної в справі № 752/13504/23 за позовом ОСОБА_2 про зміну визначеного місця проживання дитини, на виконання якої було надано матеріали та документи виключно за ініціативою і на розсуд відповідача), а обставина психологічного стану дитини всупереч частини третьої цієї статті апеляційним судом встановлена на підставі доказів, які не були подані до суду першої інстанції і щодо яких не встановлено виняткового випадку, за якого відповідач надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідач не обґрунтував та не повідомив апеляційному суду причини неможливості звернення на стадії розгляду справи в суді першої інстанції за отриманням вказаних психологічних обстежень, за якими відповідач звернувся лише після ухвалення місцевим судом рішення про задоволення позовних вимог.
2. Апеляційний суд не врахував факт невиконання рішення суду в справі № 278/2609/21 про визначення місця проживання дитини з матір'ю, яке набрало законної сили 16 листопада 2022 року, що визнаний самим відповідачем.
3. Сторони не заявляли клопотання про призначення в справі судово-психологічної експертизи, водночас відповідач визнав за необхідне подати до апеляційного суду як доказ висновок судово-психологічної експертизи від 18 березня 2024 року щододоцільності зміни місця проживання дитини, проведеної в справі № 752/13504/23 за позовом ОСОБА_2 про зміну визначеного місця проживання дитини, на виконання якої було надано матеріали та документи виключно за ініціативою і на розсуд відповідача. Апеляційний суд, незважаючи на те, що позивачка зверталася до апеляційного суду з клопотанням, що вказана експертиза є неналежним доказом з тих підстав, що в порушення вимог статті 107 ЦПК України їй не було надано можливості подати свої заперечення щодо проведення експертизи, оскільки клопотання експерта про надання переліку документів для проведення експертизи нею не було отримано з вини пошти, що підтверджено відповіддю АТ «Укрпошта», визнав такий доказ належним і послався на нього в мотивувальній частині постанови.
Прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів на стадії апеляційного провадження, за відсутності визначених статтею 367 ЦПК України підстав для їх прийняття, тобто без наявності належних доказів неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від заявника, фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, адже в такому випадку суд створює одному учаснику справи більш сприятливі, аніж іншому, умови в розгляді конкретної справи. Право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.
Проте з вказаними висновками колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції не погоджуємося, враховуючи таке.
1. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) зазначено, що в Сімейному кодексі України (далі - СК України) є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості. Тому Об'єднана палата вважала, що мати (батько) має право на пред'явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один із батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання дитини не змінював згідно із статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
У цій справі рішення суду про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з матір'ю набрало законної сили 16 листопада 2022 року. Позивачка під час розгляду справи не заперечувала, що добровільно передала дитину батьку 17 лютого 2022 року, а повернулася за дитиною 12 травня 2022 року, тобто батько не змінював місце проживання дитини без згоди матері до ухвалення рішення про визначення місця проживання дитини з матір'ю.
Отже, у своїй постанові суд апеляційної інстанції правильно вказав на відсутність протиправних дій батька, посилаючись на те, що мати добровільно передала дитину батькові, який не змінював місце проживання дитини без згоди матері до ухвалення судового рішення про визначення місця проживання дитини з нею, та не виконав це рішення після набрання ним законної сили.
Апеляційний суд правильно взяв до уваги подані на стадії апеляційного розгляду справи нові докази, оскільки відповідач не міг їх подати до суду першої інстанції з тих причин, що подія, яка сталася 20 жовтня 2023 року, не залежала від відповідача, виникла після ухвалення рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 31 липня 2023 року внаслідок дій позивачки і таких доказів на час вирішення справи судом першої інстанції не існувало.
Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суду порушення вимог частини третьої статті 367 ЦПК України встановив обставину на підставі доказів, які не були подані до суду першої інстанції і щодо яких не встановлено виняткового випадку, за наявності якого відповідач надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, колегія суддів Верховного Суду не мала б брати до уваги.
Апеляційний суд зазначив, що несподівана поява матері в житті сина з наміром забрати його до себе та у спосіб без повідомлення батька про це шляхом прибуття до навчального закладу з невідомими особами викликали у дитини сильну емоцію страху. Надмірне емоційне переживання цієї події призвело до порушення психологічних структур особистості дитини, зміни її психологічного благополуччя та поведінки (за свідченням батька, почався регрес у фізичному та розумовому розвитку дитини, про що його повідомили в школі), що в психології кваліфікується як переживання дитиною травматичного досвіду.
У цій справі суд апеляційної інстанції встановив, що малолітня дитина безперервно проживає разом із батьком протягом останніх трьох років, тому стрімка зміна звичного місця проживання дитини безперечно може мати негативні наслідки для психоемоційного стану малолітнього ОСОБА_4 , який, у зв'язку з подією, що відбулася 20 жовтня 2023 року, змінив своє ставлення до матері.
За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що за обставин, які склалися, матері потрібно поступово входити в життя дитини, обом батькам дитини необхідно вчиняти активні дії на відновлення зв'язку матері з сином задля повноцінного психологічного розвитку дитини, а батьку ОСОБА_2 слід утриматися від чинення позивачці перешкод у вихованні дитини та спілкуванні з нею, оскільки така поведінка суперечить сімейним цінностям та не відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Отже, вважаємо, що висновки апеляційного суду відповідають обставинам справи, встановлених згідно з вимогами процесуального закону, узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, виходячи з конкретних обставин саме цієї справи.
За результатами перегляду справи в касаційному порядку колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мала касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення, а постанову Житомирського апеляційного суду від 05 липня 2024 року 22 серпня 2023 року - без змін.
Судді: В. В. Сердюк
І. М. Фаловська