65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"02" травня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/100/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу
за позовом: Акціонерного товариства "Українська залізниця" (код ЄДРПОУ 40075815, 03150, м. Київ, вул. Єжі Гедройця, 5)
до відповідача: Приватного підприємства "Астра-Херсон" (код ЄДРПОУ 39532065, 73000, м. Херсон, вул. Фрітаун, буд. 93)
про стягнення 25267,52 грн.
Позивач Акціонерне товариство "Українська залізниця" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Приватного підприємства "Астра-Херсон" про стягнення 25267,52 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору про компенсацію плати сторонніми особами за користування землею залізниці на ділянках, що не мають кадастрових номерів, від 01.12.2015 №ОД/НКМ-16-114д-НЮ в частині повної та своєчасної оплати земельного податку.
Ухвалою від 20.01.2025 позовну заяву Акціонерного товариства "Українська залізниця" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи.
20.01.2025 копія вищевказаної ухвали суду була направлена відповідачу на адресу, відомості щодо якої містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та повернулась до суду з відміткою поштового відділення про відсутність адресата за вказаною адресою.
Суд враховує, що відповідно до п.5 ч.6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20).
За наведеного суд констатує, що судом було вжито належних заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд даної справи.
Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.
Отже, відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.
Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.
Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).
Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Враховуючи необхідність повного та всебічного розгляду справи із забезпеченням принципу змагальності, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа розглядалась судом у розумний строк.
У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, суд, -
Відповідно до ч.3 ст.2 Закону України "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 №200, 21.10.2015 утворено шляхом злиття підприємств залізничого транспорту Акціонерне товариство "Українська залізниця", яке є правонаступником ДП "Одеська залізниця".
Відповідно до рядка 322 Зведеного переліку земельних ділянок ДП "Одеська залізниця", право постійного користування якими вноситься до статутного капіталу ПАТ "Українська залізниця", затвердженого Міністром інфраструктури України 18.08.2015, право постійного користування, встановлене згідно Державного акту на право постійного користування ІІ-ХС 000922 від 19.01.2000 на земельну ділянку, розташовану за адресою: Херсонська обл., місто Херсон, станція Херсон, було внесено до статутного капіталу АТ "Укрзалізниця"».
Таким чином, з 21.10.2015 АТ "Укрзалізниця" є належним землекористувачем земельної ділянки (щодо відшкодування земельного податку за яку виник спір у даній справі), як правонаступник ДП "Одеська залізниця".
01.12.2015 між АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Одеська залізниця" (далі - товариство) та Приватним підприємством "Астра-Херсон" (далі - платник) був укладений договір компенсації плати земельного податку сторонніми особами за користування землею залізниці на ділянках, що не мають кадастрових номерів (далі - договір).
Договір зареєстрований 01.03.2016 за номером ОД/НКМ-16-114д-НЮ.
За умовами п.п. 1 та 2 договору, земельна ділянка, щодо якої укладається договір компенсації, фактично використовується платником для експлуатації та обслуговування будівлі автоконтрольного пункту (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30.12.2014 №31927005), а також для права проходу та проїзду на транспортному засобі по наявному шляху представниками ПП "Астра-Херсон", без права забудови земельної ділянки, на території станції Херсон в адміністративних межах Херсонської міської ради Херсонської області. Площа земельної ділянки, щодо якої укладається договір, складає 4012 кв.м.
Вищезазначена земельна ділянка знаходиться у користуванні ПАТ "Укрзалізниця", яка є правонаступником ДП "Одеська залізниця" (Державний акт на право постійного користування П-ХС №000922, виданий Херсонською міською радою Херсонської області, зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею №521 від 19.01.2000).
Згідно з п. 3 договору, платник зобов'язується (до укладання відповідного договору сервітуту) на умовах цього договору відшкодувати товариству витрати, пов'язані із сплатою останнього земельного податку за зазначену в п.1. цього договору земельну ділянку.
Відповідно до п. 4 договору, розмір плати, яку сплачує платник на користь товариства в якості відшкодування витрат, пов'язаних із сплатою останнього земельного податку, за цим договором складає: 548,37грн. за грудень місяць 2015 року; 9429,80 грн. на 2016 рік.
За умовами пункту 5 договору, оплата у розмірі 100% річної плати здійснюється платником шляхом перерахування коштів на поточний рахунок товариства до 15 числа розрахункового місяця. Розрахунковим є місяць укладання договору. Для кожного наступного року розрахунковим є місяць, відповідний місяцю укладання договору.
Згідно з п. 6 договору, товариство має право в односторонньому порядку змінити розмір плати, що її сплачує платник в якості відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою земельного податку за цим договором, у разі зміни розміру земельного податку, шляхом письмового повідомлення про такі зміни до першого числа місяця, наступного за розрахунковим.
Відповідно до п. 7 договору, за порушення термінів оплати, визначених у п. 5. цього договору, платник сплачує товариству пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення, від суми прострочення платежу за кожний день прострочення.
За умовами п. 11, цей договір набирає чинності з 01.12.2015 та діє до моменту набуття чинності договору сервітуту на зазначену в цьому договорі земельну ділянку, але приймаючи до уваги п. 9 договору.
Договір підписано між сторонами без будь-яких зауважень, підписи скріплені печатками.
Позивач зазначає, що у грудні 2020 року АТ "Укрзалізниця" було проведено державну реєстрацію земельних ділянок згідно Державного акту на право постійного користування ІІ-ХС 000922 від 19.01.2000 в Державному земельному кадастрі з присвоєнням відповідних кадастрових номерів. При цьому земельній ділянці, складовою частиною якої є ділянка площею 4012 кв.м., щодо якої укладений договір, було присвоєно кадастровий номер 6510136900:01:001:2884.
Як вбачається з наявних у справі податкових декларацій та платіжних доручень, загальна сума земельного податку, задекларована до сплати позивачем за земельні ділянки в межах Херсонської територіальної громади за 2023 рік, склала 6261564,76 грн., а за 2024 рік - 769800,04 грн.
Для здійснення оплати суми компенсації земельного податку позивачем було виставлено рахунки від 30.11.2023 на суму 17690 грн. з ПДВ та від 25.10.2025 на суму 2449,73 грн. з ПДВ, які направлено відповідачу засобами поштового зв'язку.
При цьому, за твердженнями позивача, необхідність включення до бази оподаткування ПДВ коштів, отриманих у вигляді компенсації понесених витрат зі сплати земельного податку, підтверджена індивідуальною податковою консультацією ДПС України від 25.02.2021 №714/ІПК/99-00-21-03-02-06.
Разом з тим, заборгованість зі сплати компенсації земельного податку в сумі 20140,72 грн. відповідачем не погашена, що зумовило нарахування 3% річних, збитків від інфляції та пені з огляду на прострочення виконання відповідачем існуючого грошового зобов'язання, і звернення до суду із даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч.1 ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч.1 ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, в тому числі для відповідача - обов'язку своєчасного та в повному обсязі відшкодування земельного податку в обумовленому договором розмірі.
Судом встановлено, що в межах виконання даного договору для здійснення оплати суми компенсації земельного податку позивачем були виставлені відповідачу рахунки:
1) №20/194 від 30.11.2023 на суму 17690,99 грн. (14742,49 грн. без ПДВ та 2948,50 грн. ПДВ).
2) №37194 від 25.10.2024 на суму 2449,73 грн. (2041,44 грн. без ПДВ та 408,29 ПДВ).
Водночас, відповідачем вказані рахунки оплачені не були, протилежного суду не доведено.
В свою чергу, на переконання суду, вимоги позивача є обґрунтованими в частині, що складаються з сум компенсації земельного податку без ПДВ - 14742,49 грн. за 2023 рік, та 2041,44 грн. за 2024 рік.
Що стосується нарахування ПДВ на компенсацію земельного податку, то суд зауважує наступне.
Так, за приписами ст.9 Податкового кодексу України, до загальнодержавних податків належить, зокрема, податок на додану вартість.
Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України (далі - ПК України). Статтею 185 ПК України, яка входить до цього розділу, об'єктом оподаткування ПДВ визначено: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст.186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст.186 ПК Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
Відповідно до п. 188.1 ст. 188 ПК України, база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв'язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).
Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо).
Додана вартість (Value Added) - це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва, які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.
Згідно з пп. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, податок на додану вартість - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
Постачання послуг - це будь-яка операція, що не є постачанням товарів, чи інша операція з передачі права на об'єкти права інтелектуальної власності та інші нематеріальні активи чи надання інших майнових прав стосовно таких об'єктів права інтелектуальної власності, а також надання послуг, що споживаються в процесі вчинення певної дії або провадження певної діяльності (пп. 14.1.185 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Згідно з пп. "а" п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України, до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів та послуг.
Підпунктом 10.1.1 п. 10.1 ст. 10 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю в складі податку на майно належить до місцевих податків та в силу вимог пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 цього Кодексу справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до п. 269.1 ст. 269 Податкового кодексу України, платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Згідно пп. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які користуються земельними ділянками державної та комунальної власності: на праві постійного користування; на умовах оренди.
Так, у справі №904/4507/18 Велика Палата Верховного Суду погодилась із прийнятим рішенням суду апеляційної інстанції зазначивши, що суд правильно вказав, що позивач безпідставно нарахував на суму компенсації та заявив до стягнення податок на додану вартість, та з урахуванням цього, позовні вимоги в частині орендної плати та інших нарахованих платежів задовольнив частково (постанова від 12.05.2020 у справі №904/4507/18).
Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 21.10.2021 у справі №804/5847/16.
Верховний Суд у постанові від 27.08.2019 у справі №804/5226/16 сформулював правовий висновок про те, що відносини з користування земельною ділянкою (її частиною), належної позивачу на праві постійного користування, які виникли на підставі договорів про компенсацію земельного податку, не мають істотних ознак орендних відносин, зазначених у ст.6 Закону України "Про оренду землі", тим більше відносин постійного землекористування, а є так званими "зобов'язальними правовідносинами" (користування земельними ділянками без надання відповідного титулу на основі дозволу на використання ділянки). Відтак правові підстави для включення сум компенсації земельного податку до бази оподаткування ПДВ, визначеної п. 188.1 ст. 188 Податкового кодексу України, відсутні.
За умовами укладеного між сторонами договору від 01.12.2015 відповідач сплачує позивачу компенсацію в розмірі діючої ставки місцевого земельного податку, пропорційно розміру земельної ділянки. Тобто, відповідач компенсує позивачу плату за землю, законодавчий обов'язок сплати якої покладено на позивача, а не надані йому позивачем будь-які товари чи послуги.
Таким чином, грошові кошти, які отримуються позивачем у вигляді компенсації понесених витрат зі сплати земельного податку, за своєю економічною сутністю не є оплатою вартості поставлених товарів/послуг і, як наслідок, об'єктом оподаткування ПДВ в розумінні п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України.
За наведеного суд констатує про безпідставне включення суми ПДВ до суми відшкодування витрат зі сплати земельного податку.
При цьому суд не приймає як належний та допустимий доказ надану позивачем до матеріалів справи податкову консультацію, викладену у листі Державної податкової служби України від 25.02.2021 вих. №714/ІПК/99-00-21-03-02-06, оскільки позивачем не доведено, що така індивідуальна податкова консультація надана відносно спірних правовідносин, як це передбачено п. 52.2 ст. 52 ПК України.
В свою чергу, відповідно до наведеної норми ПК України, індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення з відповідача заборгованості з відшкодування земельного податку слід задовольнити частково в сумі 16783,93 грн. У задоволенні решти вимог в сумі 3356,79 грн. ПДВ слід відмовити.
Що стосується вимог в частині стягнення пені, 3% річних та збитків від інфляції.
Нормами ст. 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання свого зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 217 ГК України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Частиною 2 ст.218 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
За ст.230 ГК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Відповідно до ч.4 ст.231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачені вищевказаною нормою законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов'язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Так, у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.
Умовами укладеного між сторонами договору передбачено, що оплата у розмірі 100% річної плати здійснюється платником шляхом перерахування коштів на поточний рахунок товариства до 15 числа розрахункового місяця. Розрахунковим є місяць укладання договору. Для кожного наступного року розрахунковим є місяць, відповідний місяцю укладання договору (п.5 договору).
Відповідно до п. 7 договору, за порушення термінів оплати, визначених у п. 5. цього договору, платник сплачує товариству пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення, від суми прострочення платежу за кожний день прострочення.
Судом враховується, що рахунок на відшкодування компенсації земельного податку за 2023 рік було направлено відповідачу 19.12.2023, що унеможливлювало здійснення відповідачем оплати у встановлений договором строк.
Разом з тим, позивачем при нарахуванні пені, річних та інфляційних враховано дату направлення рахунку та початком нарахування визначено 01.01.2024.
Суд здійснив власний розрахунок пені, 3% річних та збитків від інфляції. При цьому останні нараховані на суму основної заборгованості без ПДВ (14742,49 грн.).
Розрахунок пені:
1) 01.01.2024 - 14.03.2024 : 15,00 (облікова ставка НБУ)
14742,49 (сума боргу) x (2 x 15,00 : 366 ) x 74 днів (прострочення) : 100 = 894,22 грн.
2) 15.03.2024 - 25.04.2024 : 14,50 (облікова ставка НБУ)
14742,49 (сума боргу) x (2 x 14,50 : 366 ) x 42 днів (прострочення) : 100 = 490,61 грн.
3) 26.04.2024 - 13.06.2024 : 13,50 (облікова ставка НБУ)
14742,49 (сума боргу) x (2 x 13,50 : 366 ) x 49 днів (прострочення) : 100 = 532,90 грн.
4) 14.06.2024 - 30.06.2024 : 13,00 (облікова ставка НБУ)
14742,49 (сума боргу) x (2 x 13,00 : 366 ) x 17 днів (прострочення) : 100 = 178,04 грн.
Загальна сума пені складає 2095,77 грн.
Розрахунок збитків від інфляції:
IIc (100,40 : 100) (100,30 : 100) (100,50 : 100) (100,20 : 100) (100,60 : 100) (102,20 : 100) (100,00 : 100) (100,60 : 100) (101,50 : 100) (101,80 : 100) (101,90 : 100) (101,40 : 100) = 1.11980202
Інфляційне збільшення:
14742,49 x 1.11980202 - 14 742,49 = 1766,18 грн.
Розрахунок 3% річних:
з 01/01/2024 до 31/12/2024
14742,49 x 3 % x 366 : 366 : 100 = 442,27 грн.
Таким чином, належними до стягнення є 2095,77 грн. пені, 442,27 грн. 3% річних та 1766,18 грн. збитків від інфляції. У задоволенні вимог в частині 356,74 грн. збитків від інфляції, 88,46 грн. 3% річних та 377,38 грн. пені слід відмовити.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
У зв'язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного підприємства "Астра-Херсон" (код ЄДРПОУ 39532065, 73000, м. Херсон, вул. Фрітаун, буд. 93) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" (код ЄДРПОУ 40075815, 03150, м. Київ, вул. Єжі Гедройця, 5) - 16783 (шістнадцять тисяч сімсот вісімдесят три) грн. 93 коп. основної заборгованості, 2095 (дві тисячі дев'яносто п'ять) грн. 77 коп. пені, 442 (чотириста сорок дві) грн. 27 коп. 3% річних, 1766 (одну тисячу сімсот шістдесят шість) грн. 18 коп. інфляційних втрат, 2021 (дві тисячі двадцять одну) грн. 74 коп. судового збору.
3. У задоволенні решти позову відмовити.
4. Судові витрати зі сплати 400,66 грн. судового збору покласти на позивача.
5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Рішення складено і підписано 02 травня 2025 р.