ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
24.04.2025Справа № 757/3634/23-ц
За позовомФермерського господарства ОСОБА_1
до Держави Україна в особі 1) Міністерства юстиції України 2) Державної казначейської служби України
провідшкодування 6 000 000,00 грн матеріальної шкоди та 1 000 000,00 грн моральної шкоди
Суддя Підченко Ю.О.
Секретар судового засідання Лемішко Д.А.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: Жук Ю.О.;
від відповідача-2: не з'явився.
У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 757/3634/23-ц за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича (далі також - позивач, ФГ Бурки В.В.) до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України (далі також - відповідач-1, Міністерство, Мінюст), Державної казначейської служби України (далі також - відповідач-2, Казначейство) про відшкодування майнової шкоди в розмірі 6 000 000,00 грн та моральної шкоди в розмірі 1 000 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що протягом тривалого часу позивач був позбавлений доступу до правосуддя, оскільки на його численні звернення до судів з вимогами про захист своїх прав не було відкрито провадження. На думку позивача, така судова практика свідчить про системне порушення його права на доступ до правосуддя та є підставою для стягнення як матеріальної, так і моральної шкоди.
11.12.2024 відповідачем-1 подано відзив на позов.
Позивач, у свою чергу, 12.12.2024 подав клопотання про проведення підготовчого засідання за його відсутності.
17.12.2024 позивачем подано відповідь на відзив у якій, зокрема, зазначено, що у випадку виявлення судом, що позовну заяву подано до неналежного відповідача, позивач просить суд замінити первісного відповідача належним або залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
Представник відповідача-1 безпосередньо в підготовчому засіданні 13.02.2025 надав пояснення по справі та усно наголосив на необхідності перевірки повноважень представника позивача.
Суд встановив, що позовну заяву, клопотання про розгляд справи без участі та відповідь на відзив підписані представником Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича - Буркою Валерієм Володимировичем.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ФГ Бурки В.В. (код ЄДРПОУ 25235046), ОСОБА_1 є керівником та засновником, із часткою в статутному капіталі 80%, а Бурка Валерій Володимирович є представником (має повноваження вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори тощо (без обмежень)) та засновником із часткою в статутному капіталі 20%.
Крім того, у матеріалах справи наявна довіреність № 300 від 18.08.2021 зі строком дії до 18.08.2030, яку видано головою Фермерського господарства Буркою Віталієм Володимировичем члену фермерського господарства - Бурці Валерію Володимировичу.
Згідно з указаною довіреністю Бурці Валерію Володимировичу надано право представляти інтереси господарства в судах та у всіх судових установах.
Наведені вище обставини підтверджують право Бурки Валерія Володимировича бути представником Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича в суді.
Зважаючи на викладені позивачем у клопотання про розгляд без участі та у відповіді на відзив доводи, суд наголосив, що відповідно до положень ст. 48 Господарського процесуального кодексу України, суд не наділений повноваженнями за власною ініціативою залучати співвідповідача або замінювати неналежного відповідача без відповідної заяви позивача. Оскільки такої заяви подано не було, то підстави для вирішення питання про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача наразі відсутні.
З огляду на те, що в підготовчому провадженні здійснено дії передбачені ст. 182 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 27.03.2025.
Враховуючи першу неявку представників позивача та відповідача-2 в судове засідання з розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про необхідність оголосити перерву до 24.04.2025 з метою надання можливості представникам сторін бути присутніми в судовому засіданні.
Представник позивача в судове засіданні 24.04.2025 не з'явився, про причинки неявки суд не повідомляв.
Відповідач-2 також явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив.
Під час вступного слова, керуючись ч. 6 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, суд оголосив стислий зміст позовної заяви. Позивач в своїй позовній заяві наполягав на задоволенні заявленого позову, а представник відповідача-1 безпосередньо в судовому засіданні 24.04.2025 позовні вимоги заперечував у повному обсязі.
Суд заслухав вступне слово відповідача-1, закінчив з'ясування обставин справи та перевірку їх доказами, провів судові дебати.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
З матеріалів справи вбачається, що Фермерське господарство «Бурки В.В.» 02.11.2011 звернулося до Сокольського районного суду Львівської області з позовною заявою до Держава Україна про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої органом державної влади - Львівським апеляційним адміністративним судом шляхом ненадання нормативного документа, прийнятого за результати розгляду апеляційної скарги, внаслідок чого ФГ «Бурки В.В.» було позбавлене права на касаційне оскарження прийнятого рішення і порушено права, гарантовані ст.ст. 40, 55 Конституції України.
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 03.11.2011 у справі № 2-1394/11 відмовлено у відкритті провадженні у справі за позовною заявою Фермерського господарства Бурки В. В. до Держави Україна в особі Державного казначейства України про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди.
30.01.2012 колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у справі №22-ц-1320/12 апеляційну скаргу Фермерського господарства Бурки В. В. відхилила, ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 03.11.2011 залишила без змін.
14.05.2012 колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ по справі №6-9282св12 ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 03.11.2011 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30.01.2012 залишила без змін.
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 28.03.2019 у справі № 2-1394/11 закрито провадження за заявою Фермерського господарства Бурки В. В. про перегляд заочного рішення за нововиявленими обставинами.
Постановою від 12.04.2022 колегії суддів Судової палати у цивільних справах Львівського апеляційного суду по справі № 2-1394/2011 апеляційну скаргу Фермерського господарства Бурки В. В. залишено без задоволення, ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28.03.2019 залишено без змін.
03.11.2022 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №2-1394/2011 відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства Бурки В. В. на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28.03.2019 та постанову Львівського апеляційного суду від 12.04.2022 у справі за заявою Фермерського господарства Бурки В. В. про перегляд заочного рішення за нововиявленими обставинами.
Позивач вважає, що сукупність вказаних обставин свідчить про порушення його конституційного права на доступ до правосуддя, що, у свою чергу, спричинило моральну та матеріальну шкоду. Зокрема, позивач зазначає, що внаслідок затримки у розгляді справ і відмови у відкритті проваджень, він був позбавлений можливості своєчасно захистити свої права та інтереси, що призвело до економічних втрат у його господарській діяльності.
Спір у справі виник у зв'язку з тим, на думку позивача, що в результаті незаконних рішень Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Львівського апеляційного суду, Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 2-1394/11, спричинено шкоду Фермерському господарству «Бурки В.В.» шляхом відмови в доступі до правосуддя та приниження честі, гідності, ділової репутації.
На думку позивача, неправомірні дії судів під час розгляду справи № 2-1394/11 були вчинені всупереч вимог, закріплених у ст.ст. 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України.
Заперечуючи проти заявленого позову відповідачі посилалися, зокрема, на наступне:
- позивав помилково визначив Казначейство, яке відповідно до законодавства є органом, який здійснює списання коштів з державного бюджету за рішеннями суду, відповідачем у справі;
- позивач мав довести наявність всіх чотирьох елементів правопорушення, в тому числі і вини, а посилання на необхідність застосування статей 1173, 1174 ЦК України, які не потребують доведення вини, є безпідставними;
- безумовне залучення Міністерства юстиції України в якості представника держави в судах в усіх випадках є помилковим;
- Міністерство юстиції України, яке позивач визначає представником держави, не має права у будь-який спосіб впливати на суддю при відправленні ним правосуддя;
- Міністерство не наділене повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю судді під час відправлення ним правосуддя та надавати вказівки із цього приводу;
- розмір заявленої до відшкодування моральної та матеріальної шкоди позивачем не доведено.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
У статті 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Правовідносини з відшкодування шкоди також врегульовані положеннями Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити:
- по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта;
- по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.
За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 сформульовано також висновок про те, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Цими правовими нормами передбачено, зокрема, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов'язкова наявність інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. А тому необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України (пункти 6.11-6.13).
У цивільному праві протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою полягає в тому, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
При цьому природа такого зв'язку має бути пряма, тобто дії відповідача мають завдавати шкоду позивачеві як conditio sine qua non ("умова, без якої не може бути") (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 910/10501/19).
Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, а також немайнова шкода, заподіяна юридичній особі, що полягає у втратах немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Отже, для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння позивачеві моральної шкоди та майнової шкоди у цій справі позивачу належить довести наявність усієї сукупності зазначених ознак складу цивільного правопорушення (наявність шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та її результатом - шкодою), у той час як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (статті 13, 74 ГПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (частини перша, друга статті 73 ГПК України).
Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання фундаментального принципу змагальності господарського судочинства забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібний висновок є усталеним і викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 18.01.2021 у справі № 915/646/18).
Відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Згідно із ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частиною 2 ст. 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України).
Як вже було вказано вище, статті 1173 та 1174 ЦК є спеціальними, зокрема з наступних підстав.
Суб'єктами завдання шкоди є органи державної влади, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи влади Автономної республіки Крим та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові чи службові особи; завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними організаційно-розпорядчих функцій, покладених на них законами або іншими нормативними актами. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми: ними можуть бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані.
Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, шкода у зазначеній сфері може бути заподіяна і шляхом протиправної бездіяльності, оскільки в області владно-адміністративних відносин та організаційно-розпорядчих функцій вимагається активність, і неприйняття необхідних мір чи заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, може призвести до завдання шкоди.
Завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Незаконними діяннями органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб, є діяння, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів, посадових чи службових осіб, а також бездіяльність останніх, тобто невиконання покладених на них службових, посадових обов'язків.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що обов'язковими підставами відшкодування моральної шкоди є наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. А у випадку відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України, незаконність рішення, дії чи бездіяльності завдавача шкоди повинна бути доведена.
Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов'язань у випадках, передбачених договором або законом.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
При встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі ст. 440-1 ЦК чи іншого законодавства.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Сам по собі факт порушення права, за відсутності доведеної наявності вищезазначених втрат немайнового характеру, не є підставою для відшкодування моральної шкоди, а її наявність відповідно до загальних засад змагальності цивільного процесу підлягає доведенню особою, яка порушує питання про її відшкодування.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за ст. ст. 1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Таким чином, головною підставою відшкодування моральної шкоди, відповідно до норм цивільного законодавства, у даному випадку, є наявність причинного зв'язку між незаконними діями суб'єкта владних повноважень та ушкодженням здоров'я позивача, причому суд повинен визнати дії органу такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства, а позивач зобов'язаний довести, що ушкодження здоров'я сталися саме внаслідок таких дій, підтвердив це відповідними доказами. Ніяких доказів, які б це підтверджували, позивач не надав.
Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Так, позивач звертаючись до суду із позовом про відшкодування моральної шкоди, посилається на те, що йому було завдано моральну шкоду у розмірі 1 000 000, 00 грн, постановленням судами ухвал по справі №2-1394/11, однак на підтвердження зазначеного, не надано суду ніяких доказів, а вказане твердження ґрунтується лише на показах та припущеннях позивача.
Також вимога позивача про відшкодування моральної шкоди у такому розмірі не обґрунтована, суду не надано доказів, що підтверджують такі обставини.
При цьому, позивач зазначає, що судовими рішеннями у справі №2-1394/11 йому було також завдано матеріальної шкоди у розмірі 6 000 000, 00 грн, однак не вказує якої саме і в чому вона полягає, яких майнових втрат він зазнав.
З аналізу судових рішень, на які посилається позивач, убачається, що йому не було відмовлено в доступі до правосуддя, а відмова у відкритті проваджень та закриття справ були наслідком недотримання процесуальних вимог, передбачених законом.
Відповідно, дії судів були в межах їхніх повноважень і не можуть визнаватись протиправними.
Стаття 1176 Цивільного кодексу України передбачає можливість відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі судів, однак у даному випадку позивач не довів факту незаконності дій суду або інших органів державної влади.
Окрім того, заявлений розмір моральної (1 000 000 грн) та матеріальної (6 000 000 грн) шкоди не підтверджений жодними належними доказами. Позивачем не надано жодного розрахунку матеріальних втрат, а твердження про душевні страждання не підкріплені ані медичними документами, ані іншими доказами, що могли б підтвердити реальність та обсяг шкоди.
Таким чином, відсутні елементи складу деліктного правопорушення, які є обов'язковими умовами для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати шкоду, а саме: протиправність дій, настання шкоди, причинний зв'язок між ними та вина.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, оскарження дій і бездіяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені (пункт 78-80 постанови від 08.05.2018 у справі № 521/18287/15-ц; пункти 62-64 постанови від 21.11.2018 у справі № 757/43355/16-ц).
Аналогічну позицію викладено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
Отже, в межах даного господарського процесу судом не можуть досліджуватись питання дотримання/порушення законодавства судами при розгляді та прийнятті судових рішень у справі № 2-1394/11, що буде фактичним переглядом судового рішення.
Крім того, як неоднаразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах, застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов'язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду (постанови від 03.02.2021 у справі № 454/192/17, від 22.04.2020 у справі № 454/3206/16-ц, від 25.04.2019 у справі № 757/25713/16-ц, від 10.01.2018 у справі № 454/1642/16-ц.
Отже, незгода позивача із судовими рішеннями у справі № 2-1394/11 не може обґрунтовувати позовні вимоги щодо незаконності дій та рішень судів під час вирішення вказаної справи.
Таким чином, враховуючи недоведеність факту спричинення позивачу шкоди у розумінні статей 1167, 1174, 1176 ЦК України без установлення усіх складових елементів, необхідних для цивільно-правової відповідальності за наведеними статтями закону, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Так, згідно п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.
Отже, з урахуванням змісту заявлених позовних вимог розподіл судових витрат за правилами статті 129 Господарського процесуального кодексу України не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 232, 233, 237, 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову Фермерського господарства ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Державної казначейської служби України відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили згідно зі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 30.04.2025 року.
Суддя Ю.О.Підченко