Справа № 203/2506/25
Провадження № 2-о/0203/85/2025
КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
29 квітня 2025 року Центральний районний суд м. Дніпра у складі:
головуючого судді Колесніченко О.В.,
за участі секретаря Погрібному О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі в порядку окремого провадження цивільну справу у паперовій формі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Центрально-Міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, -
14 квітня 2025 року ОСОБА_1 за представництва адвоката Карлаша І.А. в підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС звернулася до суду із вказаною заявою окремого провадження, відповідно до якої просить суд встановити факт народження дитини жіночої статі, народженої ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Севастополь, що знаходиться на тимчасово окупованій території України, вказавши матір'ю дитини ОСОБА_1 , оскільки у відділі державної реєстрації актів цивільного стану не можуть здійснити належне юридичне оформлення реєстрації народження дитини за законами України з огляду на подання заявником документів, що мають підтверджувати факт народження, виданих на тимчасово окупованій території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження. В заяві також зазначається, що в зареєстрованому шлюбі заявник не перебувала та до органів державної реєстрації актів цивільного стану жодна особа не зверталася із заявою про визнання батьківства. Наразі заявник разом з дитиною перебувають в Німеччині. Встановлення цього факту необхідно заявнику для державної реєстрації народження дитини та отримання свідоцтва про народження.
Будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, у судове засідання не прибули усі учасники та представник заявника - адвокат Карлаш І.А. одночасно з подачею заяиви про встановлення факту народження подав заяву про розгляд справи у його та заявника відсутність, у зв'язку з чим на підставі чого відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити з наступних підстав.
Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 293 та п. 7 ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення; суд розглядає справи про встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження.
Відповідно ч. 1 ст. 317 ЦПК України заява про встановлення факту народження особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, може бути подана батьками або одним з них, їхніми представниками, членами сім'ї, опікуном, піклувальником, особою, яка утримує та виховує дитину, або іншими законними представниками дитини до будь-якого місцевого суду України, що здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання (перебування) заявника.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII від 15 квітня 2014 року Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 року.
Таким чином, м. Севастополь розташоване на тимчасово окупованій території України, що є загальновідомою обставиною.
Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в Казахстані, про що до заяви додана ксерокопія паспорту громадянина України № НОМЕР_1 у формі ID картки (а.с. 6).
Відповідно до Розділу III Глави 1 Наказу Міністерства юстиції України № 52/5 від 18.10.2000, «Про затвердження Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні. Державна реєстрація окремих актів цивільного стану», державна реєстрація народження дитини проводиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням їй прізвища, власного імені та по батькові. Походження дитини визначається відповідно до Сімейного кодексу України. Підставами для проведення державної реєстрації народження є один із документів: а) медичний висновок про народження, сформований в Реєстрі медичних висновків електронної системи охорони здоров'я відповідно до Порядку формування та видачі медичних висновків про народження в Реєстрі-медичних висновків електронної системи охорони здоров'я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 18 вересня 2020 року № 2136, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 30 вересня 2020 року за № 953/35236; б) медичне свідоцтво про народження (форма № 103/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024; в) медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024; г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть (форма № 106-2/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024; ґ) медичний документ, виданий компетентним суб'єктом іншої держави, що підтверджує факт народження, належним чином легалізований, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
В той же час, частиною третьою статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду) визначено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
07.05.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України», яким, зокрема, частину третю статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» доповнено словами "крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану".
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Положеннями статей 3, 8, 9 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Питання про окуповані території у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані як "намібійські винятки": документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але "у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів".
У практиці Європейського суду з прав людини розвинений принцип узгодженості спірного питання, зокрема, якщо у справі "Лоізіду проти Туречиини" (Loizidou v. Turkey, 18.12.96, § 45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах "Кіпр проти Туреччини" (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики.
При цьому ЄСПЛ констатував, що Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] є далеким від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі й цим. Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать" (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 96). При цьому, за змістом цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" наголосив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою)" (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, § 142).
Таким чином, суд може застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, у контексті як мінімум «реєстрація народжень, смертей і шлюбів», виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами, як встановлення можливих фактів, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для реалізації низки прав людини (громадянина України).
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 235/2357/17 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року у справі № 759/1443/22.
Розгляд державними органами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади. У той же час держава має вживати заходів щодо ефективного захисту прав громадян на своїй території, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої держави.
Таким чином, заявницею та її представником не надано жодного доказу на підтвердження неможливості реєстрації факту народження дитини на тимчасово окупованій території України у відповідному державному органу, що прямо визначено змінами у чинному законодавстві від 07.05.2022.
Крім цього, суд критично відноситься до наданих представником заявників доказів на підтвердження факту, який вона просила встановити у заяві та відхиляє їх, з огляду на наступне.
Представником заявника на підтвердження факту народження дитини на тимчасово окупованій території України м. Севастополі АР Крим були надані ксерокопія паспорта громадянина України ОСОБА_1 (№ НОМЕР_1 ), свідоцтво про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , видане « Отделом записи актов гражданского состояния Лениского района города Севастополя росийской федерации» в м. Севастополь, де батьками вказані: батько - ОСОБА_3 , громадянин російської федерації, мати - ОСОБА_1 , громадянка російської федерації (а.с. 6-7, 8).
Разом з тим, жодних належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 є матір'ю народженої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , суду не надано, з огляду на те, що жодних медичних документів, про народження ОСОБА_1 , як громадянкою України, дитини жіночої статі, заявником не надано.
Відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до обґрунтованого висновку про неможливість прийняття долучених до заяви доказів до уваги.
Крім того, для встановлення судом факту народження особи необхідно надати такі докази, що є підставами для реєстрації дитини: медичну довідку про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми № 103-1/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, та письмову заяву двох свідків, присутніх при пологах, у разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я; акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потягу тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у разі народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. За відсутності лікаря або фельдшера реєстрація народження провадиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми № 103-1/о; лікарське свідоцтво про перинатальну смерть форми № 106-2/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, у разі мертвонародження.
Доказом народження особи можуть бути й інші документи, які підтверджують факт її народження, а саме: індивідуальна картка вагітної і породіллі (обмінна карта), акт свідків про народження дитини (батьків, друзів, сусідів) тощо.
Доказами, що підтверджують факт народження особи в умовах воєнного стану або на тимчасово окупованій території України, можуть бути: пояснення заявників, свідків; письмові докази; речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів; копії лікарського свідоцтва/довідки про народження; тощо.
В той же час, будь-яких інших доказів, крім тих, що були відхилені судом та які б могли свідчити про факт народження дитини на тимчасово окупованій території України громадянкою України ОСОБА_1 матеріали даної справи не містять. Тим паче, що відповідно до змісту заяви дитина народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто на ІНФОРМАЦІЯ_3 їй має бути майже 10 років. Однак, жодних доказів, таких як фототаблиці, відомості з лікарень, показів свідків, тощо матеріали справи не місять взагалі, а тому суд має обґрунтовані сумніви щодо того, що дитина, яка можливо народилась у ОСОБА_1 є ОСОБА_2 та щодо добросовісності заявника.
Крім того, суд звертає увагу на те, що згідно доданої до заяви ксерокопії паспорту, заявник ОСОБА_1 є громадянкою України. В той же час, із змісту ксерокопії свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 , від 09 червня 2015 року, виданого «відділом загс ленінського району міста севастополя управління загс міста севастополя», видно, що мати дитини: « ОСОБА_1 » є громадянкою російської федерації, батько: « ОСОБА_4 » є громадянином російської федерації (а.с. 8).
З урахуванням вищезазначеного, у суду виникають обґрунтовані сумніви щодо відповідності наданих суду ксерокопій документів їх оригіналам та відповідно, їх дійсності.
Також, суд враховує положення Закону України «Про громадянство України», а саме статті 19, в якій законодавцем встановлено, що підставами для втрати громадянства України є, зокрема, добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
Судом встановлено, що відомості про громадянство матері, які зазначені у заяві про встановлення факту народження дитини, не відповідають відомостям, зазначеними у свідоцтві про народження дитини.
Отже, у суду є всі підстави вважати, що заявник ОСОБА_1 , на момент народження дитини, втратила громадянство України, шляхом добровільного набуття громадянства російської федерації, що виключає встановлення факту народження дитини від громадянки України з зазначенням народженій дитині прізвища - ОСОБА_5 .
Окремо необхідно також зауважити, що у відповідності до статті 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Законодавство України виключає можливість наявності подвійного громадянства.
Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).
Крім того, суд відзначає, що ні в заяві про встановлення факту не зазначається про наявність у представника оригіналів поданих ним перелічених вище документів, ні такі документи не подавалися суду для дослідження, а тому суд критично ставиться до допустимості таких доказів лише на підставі засвідчення представником ксерокопій паперів шляхом проставляння електронного цифрового підпису представника заявника за відсутності у останнього оригіналів цих документів.
Також суд відзначає, що не зважаючи на об'єктивну неможливість виїзду з АР Крим на материкову частину України лише з 24 лютого 2022 року, заявниця не надала суду жодних доказі того, що вона з часу народження дитини у 2015 році прибувала на підконтрольну Україні територію держави, натомість наразі заявляє про проживання у ФРН, проте проживання у Німеччині з дитиною є неможливим за відсутності документів про народження дитини, через що суд доходить висновку про використання документів дитини - як громадянки російської федерації для в'їзду і проживанні у Німеччині, тому заявником не доведено відповідно до п.1 ч.1 ст. 318 ЦПК України з якою дійсно метою вона просить встановити факт народження дитини, якщо за десять років проживання на окупованій рф території з отриманням громадянства рф, заявник зацікавилась встановленням факту народження дитини як громадянки України лише після виїзду до країн Євросоюзу.
Враховуючи встановлені судом обставини справи, вищевикладені норми матеріального та процесуального права, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд приходить до обґрунтованого висновку, що заява про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 5, 10, 11, 13, 76-82, 89, 258, 259, 263-265, 293, 294, 315, 317, 319 ЦПК України, суд,
Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа - Центрально-Міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги у паперовій формі до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.В. Колесніченко