18 грудня 2024 рокуСправа №160/27476/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кадникової Г.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України (далі - відповідач), оформленого протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 16.08.2024 №15/в, в частині відмови позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності поранення (травми, контузії) отриманої під час виконання обов'язків військової служби;
- зобов'язати відповідача прийняти рішення щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності поранення (травми, контузії) отриманої під час виконання обов'язків військової служби.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що своїм рішенням відповідач порушує право позивача на соціальний захист та отримання належної грошової допомоги, у зв'язку із встановленням часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення (травми, контузії), отриманої під час виконання обов'язків військової служби.
Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Від відповідача засобами електронного зв'язку через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив, в обґрунтування якого заперечує проти заявлених позовних вимог, просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, зазначає, що позивачу 25 відсотків (одноразово) втрати професійної працездатності (Довідка МСЕК 12ААА №003438 від 10.10.2023 року) встановлено 10.10.2023 року, а звільнений позивач, згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 22.03.2023 №176. Також, згідно з медичними документами, доданими до позовної заяви, поранення позивача було 21.10.2022. Відповідно до свідоцтва про хворобу №1389, видане 22.02.2023 госпітальною військово-лікарською комісією військової частини НОМЕР_2 , військово-лікарська комісія постановила причинний зв'язок захворювання, поранення, контузії, каліцтва із проходженням військової служби. Тобто, позивач звернувся до МСЕК більше ніж через півроку після звільнення, для визначення ступеня втрати працездатності. Відтак, відповідач вважає законним рішення Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум оформлене протоколом від 16.08.2024 № 12/в, в частині відмови позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення (травми, контузії), отриманої під час виконання обов'язків військової служби.
Вивчивши матеріали справи, оцінивши наведені сторонами доводи, суд виходить з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ під час повномасштабного вторгнення держави-агресора.
21.10.2022 під час виконання бойового завдання позивач отримав мінно-вибухову травму, що підтверджується копією з витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 №14925 від 09.12.2022 «Про результати службового розслідування» та перебував на лікуванні з 22.10.2022 по 01.11.2022.
Згідно довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 11.01.2023 №591, травмування/поранення отримане позивачем під час виконання ним обов'язків військової служби при захисті Батьківщини, не пов'язане з вчиненням кримінального чи адміністративного правопорушення, та не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.
Відповідно до свідоцтва про хворобу №1389 від 22.02.2023 госпітальною військово-лікарською комісією в/чА1615, за розпорядженням командира в/ч НОМЕР_1 №432 від 10.01.2023 проведено медичний огляд ОСОБА_1 з метою визначення придатності до військової служби та встановлено непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку, а також встановлено причинний зв'язок захворювання, поранення, контузії, каліцтва із проходженням військової служби.
На підставі витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №176 від 22.03.2023 старшого сержанта військової служби за призовом по мобілізації ОСОБА_1 звільнено у відставку відповідно до пп.«б» п.4 ч.2 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби: непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку), вважати таким, що здав справи та посаду 22.03.2022 року.
Згідно витягу з протоколу засідання штатної військово-лікарської комісії 18 Регіональної військово-лікарської комісії, протокол №3535 від 12.09.2023, встановлено, що травма ОСОБА_1 так, пов'язана із захистом Батьківщини.
10.10.2023 довідкою про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності у відсотках серії 12ААА №003433 встановлено позивачу 25% ступінь втрати працездатності.
Позивач звернувся до територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою для отримання одноразової грошової допомоги, встановленої п.7 ч.2 ст.16 Закону країни «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
У вересні 2024 ОСОБА_1 ознайомлено із витягом з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №15/в від 16.08.2024 відповідно до якого, останньому відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги, у зв'язку з тим, що встановлення ступеня втрати працездатності внаслідок поранення відбулося пізніше ніж через три місяці після звільнення з війської служби.
При цьому, позивач зазначає, що у вказаному витязі з протоколу допущено помилку щодо дати звільнення з військової служби, а саме: 06.06.2023 замість вірної 22.03.2023.
Позивач не погоджується із рішення відповідача, оформленого протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 16.08.2024 №15/в, тому звернувся до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав, свобод та інтересів.
При розгляді спору норми законодавства застосовуються в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.
Частиною 5 ст.17 Конституції Українипередбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (Закон №2232-ХІІ).
Відповідно до ст.41 Закону №2232-ХІІ виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом №2011-XII.
Статтею 16 Закону №2011-ХІІ регламентовано питання одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
Частиною 1 ст.16 Закону №2011-XII визначено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Відповідно до п.7 ч.2 ст.16 Закону №2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі: отримання військовослужбовцем поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання під час виконання ним обов'язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності, а також особою, звільненою з військової служби, яка частково втратила працездатність внаслідок зазначених причин, але не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби.
Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України (ч.9 ст.16-3 Закону №2011-XII).
Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст) визначає Порядок №975.
Згідно із положеннями пункту 3 цього Порядку днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Абзацом другим пункту 7 Порядку №975 визначено, що у разі часткової втрати працездатності без установлення інвалідності одноразова грошова допомога виплачується залежно від ступеня втрати працездатності, який установлюється медико-соціальною експертною комісією, у розмірі, що визначається у відсотках від 70-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому вперше встановлено ступінь втрати працездатності, - військовослужбовцю, який отримав поранення (контузію, травму або каліцтво), захворювання під час виконання ним обов'язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності, а також особі, звільненій з військової служби, яка частково втратила працездатність внаслідок зазначених причин, але не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби.
Суд бере до уваги, що аналіз вищевказаних положень Закону №2011-ХІІ та Порядку №975 дозволяє дійти висновку про те, що право звільненої з військової служби особи на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності обмежено:
тримісячним строком для встановлення такій особі часткової втрати працездатності, що рахується з дня звільнення такої особи з військової служби;
причинами отримання такою особою поранення (контузії, травми або каліцтва) або захворювання, оскільки останні повинні бути набуті особою саме під час виконання нею обов'язків військової служби.
Суд зауважує, що відповідачем жодним чином не заперечується факт втрати позивачем професійної працездатності внаслідок захворювання пов'язаного із захистом Батьківщини, Єдиною підставою для відмови в призначенні одноразової грошової допомоги, за оскаржуваним рішенням, є те, що ступінь втрати працездатності внаслідок поранень було встановлено позивачу у понад тримісячний термін після звільнення з військової служби.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 15.12.2023 року у справі №380/2772/21, встановлення законодавцем обмеженого строку є однією з умов дисциплінування фізичних осіб як учасників публічно-правових відносин при реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги. У випадку пропуску такого строку виключними підставами для визнання судом поважними причин такого пропуску може бути лише наявність об'єктивно непереборних обставин, які пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Разом з тим, це не означає, що зі збігом цього строку особа безумовно втрачає соціальні гарантії, які надані їй Законом, зокрема можливість реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги у виключних випадках із застосуванням судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову).
Наведене підтверджується позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23.10.2018 року у справі №161/69/17 та від 12.03.2019 року у справі №760/18315/16-а, у яких колегія суддів Верховного Суду дійшла обґрунтованого висновку, що строк може вважатись присічним за умови, якщо особа протягом цього строку має можливість в будь-який час звернутися за захистом своїх соціальних прав, а саме, права на отримання грошової виплати; не вважається завершеним строк за умови об'єктивної відсутності можливості особи безперешкодного звернення за захистом відповідного соціального права; таке обмеження буде порушенням права особи на соціальне забезпечення та проявом дискримінації.
Велика Палата Верховного Суду сформулювала позицію щодо можливості поновлення преклюзивного строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій особи, зокрема, у постановах від 20.06.2018 року у справі №553/1642/15-ц, від 29.08.2018 року у справі №755/17365/15-ц та від 20.03.2019 року у справі №456/450/16-ц, де зазначила, що строкові обмеження для реалізації особою свого майнового права без можливості поновлення такого строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій такої особи, не є необхідним у правовій державі; таке обмеження буде непропорційним і неправомірним обмеженням прав особи, неправомірним втручанням у право на мирне володіння своїм майном та реалізації майнових прав.
З огляду на таке, Верховний Суд у постанові від 15.12.2023 року у справі №380/2772/21 дійшов висновку про те, що за об'єктивної відсутності у особи можливості для отримання відповідної довідки МСЕК у строки, визначені законодавством, ця особа не має зазнавати негативних наслідків від того, що огляд не відбувся у межах 3-місячного строку.
Аналогічна за змістом правова позиція була також викладена у постановах Верховного Суду від 22.08.2019 року у справі №826/7472/18, від 08.09.2022 року у справі №200/4753/20-а та від 15.11.2023 року у справі №160/11386/20 та від 15.12.2023 року у справі №380/2772/21.
З матеріалів справи вбачається, що позивач об'єктивно не мав можливості отримати відповідну довідку МСЕК у строк, визначений законодавством, через перебування на стаціонарному лікуванні, що підтверджено виписками із медичної карти стаціонарного хворого.
Відтак в цьому конкретному випадку позивач не має зазнавати негативних наслідків від того, що огляд не відбувся у межах тримісячного строку.
Тому посилання відповідача на відсутність у позивача права на цю допомогу у зв'язку з пропуском тримісячного строку є помилковим.
Слід звернути увагу на неоднозначність норми підпункту 7 пункту 2 статті 16 Закону №2011 у співставленні з пунктом 8 статті 16-3 цього ж Закону, якщо в першому випадку визначений присічний строк - три місяці з дати звільнення з військової служби, то в другому випадку особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.
При цьому, виходячи з приписів пункту 3 Порядку №975, дата довідки медико-соціальної експертної комісії є днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги.
Оскільки позивач, в силу вимог пункту 2 статті 16-3 Закону №2011, є особою, яка має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, то підпункт 7 пункту 2 статті 16 Закону №2011суперечить пункту 8 статті 16-3 цього ж Закону.
Слід вказати, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (див.рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року №8-рп/99тавід 20 березня 2002 року №5-рп/2002).
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року №5-рп/2002).
Окремо в Рішенні від 6 квітня 2022 року №1-р(II)/2022 у справі №3-192/2020(465/20) за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 статті 163 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (справа про посилений соціальний захист військовослужбовців) Конституційний Суд України зробив висновок, що конституційний обов'язок держави щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців (статті 17, 46 Конституції України) є значущішим, ніж будь-які цілі, досягнення яких законодавець визначав як підставу для запровадження обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги у збільшеному розмірі при зміні групи інвалідності, збільшенні відсотка втрати працездатності часовими рамками.
В Рішенні також відмічено, що «Конституційний Суд України зважає на те, що військовослужбовці, з урахуванням специфіки служби, піддаються екстремальним критичним навантаженням, які мають значний негативний вплив (екстремальний психогенний вплив) на особистість та за своїми наслідками вимагають надання психологічної допомоги та здійснення реабілітації. Визначено, що посттравматичний стресовий розлад може виникнути як відстрочена або затяжна реакція на кризову подію чи ситуацію загрозливого або катастрофічного характеру та може спровокувати виникнення дистресу (наказ Міністерства оборони України "Про затвердження Положення про психологічну реабілітацію військовослужбовців Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, які брали участь в антитерористичній операції, здійснювали заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях чи виконували службові (бойові) завдання в екстремальних умовах" від 9 грудня 2015 року №702, зі змінами).
Конституційний Суд України зауважує, що згідно з Міжнародною класифікацією хвороб (ICD-10 Version:2015) посттравматичний стресовий розлад позначається як такий, що "виникає як відстрочена або затяжна реакція на стресову подію або ситуацію (коротку або тривалу) виключно загрозливого або катастрофічного характеру, яка, ймовірно, спричинить поширений дистрес майже у кожного . У невеликій частині випадків стан може мати хронічний перебіг протягом багатьох років з остаточним переходом до стійкої зміни особистості".
Отже, Конституційний Суд України вважає невиправданим законодавчо обмежувати часовими рамками (строком у два роки) настання причиново-наслідкового зв'язку між пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), отриманим особою під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням нею обов'язків військової служби, та динамікою стану здоров'я. Такий правоприпиняльний (преклюзивний) строк має бути об'єктивно оцінений, обумовлений індивідуальним станом здоров'я кожної особи, яка отримала поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням нею обов'язків військової служби, в межах розумного строку». (п.п.5.3, 6.1).
З огляду на наведене, суд доходить висновку про визнання протиправним та скасування рішення Міністерства оборони України, оформленого Витягом з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 16.08.2024 року №15/в про відмову у призначенні і виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення (травми, контузії), отриманої під час виконання обов'язків військової служби та, відповідно про задоволення позовних вимог в цій частині.
Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, зобов'язання судовим рішенням суб'єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб'єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов'язання суб'єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об'єктивно встановлено безальтернативність рішення суб'єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16.05.2019 року у справі №826/17220/17.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Враховуючи, встановлені судом обставини у справі та досліджені докази, суд приходить до висновку, що з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача необхідно зобов'язати відповідача прийняти рішення щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення (травми, контузії), отриманої під час виконання обов'язків військової служби.
Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а за змістом ст. 90 цього Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
На підставі вищевикладених положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, даючи оцінку поведінці відповідача, яка зумовила звернення позивача до суду з цим позовом, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 9, 72-78, 90, 139, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України, оформленого протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 16.08.2024 №15/в, в частині відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення (травми, контузії), отриманої під час виконання обов'язків військової служби.
Зобов'язати Міністерство оборони України (03168, м.Київ, пр.Повітрофлотський, 6; код ЄДРПОУ 00034022) прийняти рішення щодо призначення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) одноразової грошової допомоги у зв'язку із частковою втратою працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення (травми, контузії), отриманої під час виконання обов'язків військової служби.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Г. В.Кадникова