09 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 299/4802/21
провадження № 61-6133св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко Олена Іванівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Стасюк Юрій Павлович, на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 05 липня 2023 року в складі судді Кашуба А. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 березня 2024 року в складі колегії суддів: Кожух О. А., Джуги С. Д., Собослоя Г. Г. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко Олена Іванівна, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними і застосування наслідків їх недійсності,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко О. І., про визнання договорів купівлі-продажу недійсними і застосування наслідків їх недійсності.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що вона проживає та зареєстрована у житловому будинку АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), який побудовано у 1967 році під час її перебування у шлюбі з ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті чоловіка вона прийняла спадщину одноосібно, у зв'язку з чим стала єдиним власником житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, площею 0,0523 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 2121210100:00:005:0336 (далі - земельна ділянка).
Позивач зазначала, що вона є особою похилого віку (82 роки), із 1996 року вона перебуває на обліку у лікаря-невролога з діагнозом «хвороба Паркінсона з вираженим акінетико-ригідним синдромом, вираженим порушенням функції та ходи». У зв'язку із хворобою вона практично не виходить із будинку протягом останніх двадцяти років.
Відповідач є колишньою невісткою позивача, яка з 30 жовтня 1990 року до 16 листопада 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із її сином ОСОБА_4 , який розірвано рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 16 листопада 2006 року. Під час шлюбу у них народилися двоє синів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а після розірвання шлюбу у них народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 дочка ОСОБА_6 . Після народження дочки шлюбні відносини її сина та відповідача припинилися. Деякий час відповідач та внуки проживали у спірному житловому будинку. З осені 2018 року відповідач виїхала на роботу до Угорщини, приїжджаючи додому щомісяця, а з 2019 року вона постійно проживає у м. Будапешті разом із дочкою ОСОБА_6 . Двоє старших синів відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 мають зареєстроване місце проживання у спірному житловому будинку, однак у ньому не проживають, оскільки постійно працюють і проживають за кордоном.
На час подання позову позивач постійно проживає разом із сином ОСОБА_4 та його теперішньою дружиною ОСОБА_4 та дітьми невістки від попереднього шлюбу - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
Позивач зазначала, що у неї була домовленість із сином ОСОБА_4 , що спірний будинок та земельну ділянку вона заповість у рівних частках своєму синові та онуці ОСОБА_6 .
У грудні 2018 року відповідач ОСОБА_2 повідомила позивачу, що відвезе її до нотаріуса для складання заповіту на користь сина та онуки, що позивач не заперечувала.
Під час складання заповіту в нотаріуса у зв'язку з тим, що позивач не повною мірою володіє українською мовою, всі запитання нотаріуса позивачу перекладала відповідач на угорську мову.
Позивач стверджувала, що документи, які їй дали на підпис, вона не читала, їх зміст їй не роз'яснювали, вважала, що підписує заповіти на сина та онучку.
Надалі позивачу стало відомо від її сина, що 13 грудня 2018 року вона підписала не тільки заповіт, яким заповідала сину 1/2 частку спірного майна, а й підписала два договори купівлі-продажу, відповідно до яких вона нібито відчужила відповідачу ОСОБА_2 іншу 1/2 частку спірного житлового будинку за 492 477,00 грн та 1/2 частку спірної земельної ділянки за 18 456,50 грн.
Позивач зазначала, що відповідач, скориставшись її похилим віком, безпорадним станом, відсутністю вдома сина, не повідомивши її дочок, ввела її в оману щодо правової природи договорів, які вона підписала.
Вказувала, що не мала наміру продавати 1/2 частку спірного нерухомого майна відповідачу. Жодних грошових коштів за спірне майно вона не отримувала ні до, ні після підписання оскаржуваних договорів купівлі-продажу, що не заперечувала сама відповідач під час розмови влітку 2021 року з її дочками.
17 вересня 2021 року син позивача ОСОБА_4 разом із адвокатом отримали у приватного нотаріуса Рішко О. І. завірені копії оспорюваних договорів купівлі-продажу. Ознайомившись із зазначеними правочинами, позивач впізнала свої підписи. Однак вона запевняла, що, підписуючи у нотаріуса документи, була переконана, що підписує заповіт на користь сина та онуки. Стверджувала, що вона як власник нерухомого майна не зверталася до Приватного підприємства «Алекс-Хуст» та до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гео Карпати», а також до відділу Головного управління Держгеокадастру для проведення оцінки спірного нерухомого майна - предмета оспорюваних правочинів, а також видання довідок.
Також зазначала, що оскільки ціна оспорюваного правочину з продажу будинку становить 492 477,00 грн, тому на цей розрахунок поширюються вимоги законодавства про його здійснення безготівковим шляхом. Цієї вимоги дотримано не було. Крім того, під час вчинення оспорюваних правочинів нотаріус порушила Порядок вчинення нотаріальних дій, не встановила дійсні наміри кожної із сторін правочину та розуміння сторонами умов та правових наслідків вчинення правочинів.
Також ОСОБА_1 вказувала на те, що вона помилилася щодо природи правочинів, які підписала у нотаріуса 13 грудня 2018 року, оскільки вважала, що підписує заповіт на користь сина та онуки у рівних частках на спірне нерухоме майно. Жодного наміру у свої 80 років продавати колишній невістці частину спірного нерухомого майна позивач не мала. Жодних грошових коштів від відповідача не отримувала, як це записано в оспорюваних правочинах. Її помилці сприяли дії відповідача ОСОБА_2 , яка не повідомила дійсний зміст оспорюваних правочинів.
01 березня 2022 року позивач на виконання ухвали Виноградівського районного суду Закарпатської області від 14 лютого 2022 року, якою було надано можливість позивачу визначитися із правовою підставою позову, а саме між вчиненням правочину під впливом помилки (стаття 229 ЦК України) та вчиненням правочину під впливом обману (стаття 230 ЦК України), подала заяву про уточнення позовних вимог. У цій заяві ОСОБА_1 конкретизувала, що вона помилилася щодо природи правочинів, оскільки вважала, що підписує заповіт, яким заповідає 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки сину ОСОБА_4 , а іншу 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки - своїй онуці ОСОБА_6 .
Посилаючись на відсутність наміру продавати відповідачу єдине житло та земельну ділянку, на якій воно розташоване, свій вік (80 років), стан здоров'я та потребу у догляді й сторонній допомозі, відсутність достатнього рівня володіння українською мовою для розуміння юридичного змісту спірних правочинів, відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна за оспорюваними правочинами та передання їй коштів, продовження проживання у спірному будинку після укладення договорів, а також на статтю 229 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки спірного житлового будинку з надвірними спорудами, посвідчений 13 грудня 2018 року приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко О. І. та зареєстрований у реєстрі за № 2443;
- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 14 грудня 2018 року, індексний номер 44610149, номер запису про право власності 29444536;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки спірної земельної ділянки, посвідчений 13 грудня 2018 року приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко О. І. та зареєстрований у реєстрі за № 2442;
- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 14 грудня 2018 року, індексний номер 44609225, номер запису про право власності 29443881.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 05 липня 2023 року Виноградівський районний суд Закарпатської області у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що крім обставин, які вказують на похилий вік позивача та наявність у неї тривалого хронічного розладу фізичного здоров'я, позивачу потрібно було довести належними, допустимими, достовірними доказами, що це суттєво вплинуло на її здатність розуміти, усвідомлювати, сприймати і переробляти зовнішню інформацію саме у момент укладення оспорюваних правочинів. Адже помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Здатність розуміти, усвідомлювати, сприймати і переробляти зовнішню інформацію - це обставини, які мають значення у справі, однак для всебічного та об'єктивного з'ясування очевидно потрібні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право - медичній. З цього питання сторона позивача не забезпечила допустимих доказів, яким, на переконання суду, мав бути висновок експерта. Інформація про обмежену здатність позивача розуміти, сприймати та переробляти зовнішні дані (когнітивні функції) міститься лише у показаннях свідків, які є її дітьми та особами, які заінтересовані у результатах судового розгляду справи. Тому сукупність цих доказів суд вважав недостатньою для підтвердження вказаної обставини. Зазначена обставина є недоведеною. Сторона, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати, які правочини підписує. Інакше поведінка, за якої сторона договору підписує тексти договорів, не ознайомлюючись з їх змістом, не проявляючи активну цікавість щодо їх змісту, розцінюється судом як власне недбальство. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. У зв'язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Закарпатський апеляційний суд постановою від 18 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 05 липня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки спірного житлового будинку з надвірними спорудами, посвідчений 13 грудня 2018 року приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко О. І. та зареєстрований у реєстрі за № 2443.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки спірної земельної ділянки, посвідчений 13 грудня 2018 року приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Закарпатської області Рішко О. І. та зареєстрований у реєстрі за № 2442.
У решті позовних вимог відмовив.
Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов неправильних висновків щодо пред'явлених у цій справі підстав позову, помилково вважав, що суд повинен був встановити неспроможність особи у момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (частина перша статті 225 ЦК України), а позивач не надала висновок експерта, який має стосуватися стану особи саме на момент вчинення оспорюваних правочинів. Натомість у цій справі позивач посилався саме на правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки (стаття 229 ЦК України).
Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд керувався тим, що позивач довела належними та допустимими доказами відсутність у неї волевиявлення на відчуження частки будинку та земельної ділянки відповідачу. При цьому суд врахував вік позивача (80 років на час укладення правочинів), її стан здоров'я (діагноз «хвороба Паркінсона») та потребу у догляді й сторонній допомозі, а також відсутність доказів про передання грошових коштів позивачу за договорами купівлі-продажу, а також те, що спірний житловий будинок є єдиним житлом ОСОБА_1 , іншого житла вона не має, продовжує проживати у спірному будинку, фактичного передання спірного майна між сторонами не відбулося. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, оскільки під час укладення договорів купівлі-продажу мала місце помилка щодо обставин, які мають істотне значення. Позивач хотіла укласти саме заповіти, а не договори купівлі-продажу. Вказаній помилці також сприяла та обставина, що в той же день, 13 грудня 2018 року, у нотаріуса було одночасно складено заповіт на користь сина ОСОБА_4 на 1/2 частку спірного нерухомого майна. Під час укладення оспорюваних договорів волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договорами купівлі-продажу від 13 грудня 2018 року.
Однак суд не вбачав підстав для задоволення позовних вимог про скасування рішень про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 , оскільки задоволення позовних вимог про визнання на підставі судового рішення недійсними правочинів є підставою для відновлення відповідних записів про право власності позивача на спірне майно.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
25 квітня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Стасюк Ю. П., через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 05 липня 2023 року і постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 березня 2024 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів, а також суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року в справі № 206/6401/18, від 18 липня 2018 року в справі № 143/280/17, від 02 вересня 2020 року в справі № 569/24347/18, від 14 листопада 2018 року в справі № 916/667/18, від 06 листопада 2019 року в справі № 439/67/14, від 07 грудня 2021 року в справі № 905/902/20, від 14 серпня 2018 року в справі № 905/2382/17, від 10 жовтня 2019 року в справі № 193/584/16, від 26 жовтня 2022 року в справі № 947/32485/20, від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19.
Аргументи касаційної скарги свідчать про те, що позивач не надала належних доказів щодо відсутності у неї волевиявлення на вчинення оспорюваних правочинів, а також доказів того, що вона припустилася помилки щодо правової природи договорів, правових наслідків її вчинення. Зазначає, що доводи позивача свідчать про її недбальство, а не про помилку, що не є підставою для визнання договорів купівлі-продажу спірного майна недійсними. Крім того, вказує, що апеляційний суд встановив фактичні обставини у справі на підставі недопустимих доказів - показань свідків, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 06 листопада 2019 року в справі № 439/67/14.
Також зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28 березня 2018 року в справі № 645/10160/15, від 03 травня 2018 року в справах № 465/826/13 та № 334/7904/15, від 18 листопада 2020 року в справі № 202/2578/19, від 24 травня 2023 року в справі № 337/5653/19, та не врахував те, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження проживання у житлі після укладення договору самі собою - без доведення наявності такої вади волі у позивача, як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути достатніми підставами для визнання такого договору недійсним. Наведені обставини можуть бути опосередкованими доказами наявності такої помилки. Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19).
Суд не врахував, що, незважаючи на те, що спірний будинок є єдиним житлом позивача, вона продала лише 1/2 частку спірного будинку, тому не обмежена правом користуватися своїм житлом. Тому проживання позивача не свідчить про помилку у правовій природі правочину.
Також заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність відповідачем факту передання грошових коштів за договорами купівлі-продажу частки спірного майна у безготівковій формі на поточний рахунок позивача, чи у готівковій формі до укладення договорів купівлі-продажу. Зазначає, що такі висновки суперечать презумпції правомірності правочину та правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 2-383/2010 та від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18. Крім того, суд неправильно розподілив обов'язок доказування обставин передання коштів, оскільки така обставина встановлена в оспорюваних договорах, а спростування таких обставин повинно покладатися на сторону, яка оспорює чи не визнає таку обставину.
Щодо розуміння позивачем української мови та факту підписання нею оспорюваних правочинів заявник посилалася на те, що під час надання пояснень у судах першої та апеляційної інстанцій позивач надавала такі пояснення українською мовою, у суді першої інстанції перекладач брав участь лише формально, а в суді апеляційної інстанції позивач відповідала на питання суду без перекладача. Суди не врахували те, що оскільки позивач як особа, яка 80 років прожила в Україні, має трудовий стаж з 1959 року, підписала позовну заяву та інші документи, складені українською мовою, це свідчить про те, що вона володіє українською мовою на достатньому рівні для укладення оспорюваних правочинів.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2024 року позивач ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 13 травня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Виноградівського районного суду Закарпатської області.
Справу передано до Верховного Суду у червні 2024 року.
Ухвалою від 01 квітня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є особою похилого віку, на момент посвідчення оспорюваних правочинів від 13 грудня 2018 року її вік становив 80 років (т. 1, а. с. 14).
Згідно з довідкою від 26 липня 2021 року № 1541/03, виданою директором Комунального некомерційного підприємства «Виноградівська районна лікарня», позивач перебуває на обліку у лікаря-невролога із 1996 року з діагнозом «хвороба Паркінсона з вираженим акінетико-ригідним синдромом, з вираженим порушенням функції та ходи» (т. 1, а. с. 16). Ця обставина також підтверджується наявною у справі медичною документацією амбулаторної картки ОСОБА_1 щодо неврологічних розладів здоров'я, поставленого діагнозу «Синдром Паркінсона» (т. 1, а. с. 41-48).
ОСОБА_1 є спадкоємцем майна після смерті свого чоловіка ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з чим їй було видано два свідоцтва про право на спадщину за законом від 02 липня 2018 року на житловий будинок з надвірними спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а також на земельну ділянку площею 0,0523 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за цією ж адресою, кадастровий номер 2121210100:00:005:0336 (т. 1, а. с. 17, 20).
02 липня 2018 року право власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок та земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 19, 21).
13 грудня 2018 року ОСОБА_1 вчинила заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Рішко О. І., та яким заповіла своєму сину ОСОБА_4 1/2 частку спірної земельної ділянки та 1/2 частку спірного житлового будинку (т. 1, а. с. 22).
У той же день, 13 грудня 2018 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено два договори купівлі-продажу, які посвідчені приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Рішко О. І. та зареєстровані у реєстрі за № 2443, № 2442, та згідно з якими позивач відчужила на користь відповідача 1/2 частку спірного житлового будинку та 1/2 частку спірної земельної ділянки (т. 1, а. с. 27, 29).
На підставі цих договорів купівлі-продажу від 13 грудня 2018 року за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку спірного житлового будинку та 1/2 частку спірної земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 23-26).
За змістом пункту 5 договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку продаж за домовленістю сторін здійснювався за 492 477,00 грн, які продавець отримав від покупця до підписання цього договору. Зазначено, що сторони підтверджують факт повного розрахунку за вказану в цьому договорі 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами.
За змістом пункту 5 договору купівлі-продажу 1/2 частки земельної ділянки продаж за домовленістю сторін здійснювався за 18 456,50 грн, які продавець отримав від покупця до підписання цього договору. Зазначено, що сторони підтверджують факт повного розрахунку.
Таким чином, відповідно до змісту оспорюваних договорів нотаріус не була свідком передання грошових коштів.
Також встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є колишньою невісткою позивача ОСОБА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 та син позивача ОСОБА_4 з 30 жовтня 1990 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 16 листопада 2006 року у справі № 2-1185/2006 (т. 1, а. с. 39, 40).
Згідно з довідкою виконавчого комітету Виноградівської міської ради від 12 грудня 2018 року № 3234 у спірному будинку разом із ОСОБА_1 проживають ОСОБА_4 (син, ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_2 (невістка, ІНФОРМАЦІЯ_5 ), ОСОБА_5 (внук, ІНФОРМАЦІЯ_6 ), ОСОБА_4 (внук, ІНФОРМАЦІЯ_7 ), ОСОБА_6 (онука, ІНФОРМАЦІЯ_8 ) (т. 1, а. с. 89).
Розпорядженням Виноградівської районної державної адміністрації від 02 листопада 2018 року № 327 надано дозвіл ОСОБА_1 на укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_2 1/2 частки спірного будинку та земельної ділянки, право користування якими має малолітня ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 (т. 1, а. с. 90).
Відповідно до змісту заяви від 23 жовтня 2018 року, поданої до Виноградівської районної державної адміністрації від імені ОСОБА_1 , остання порушувала питання про надання їй дозволу на здійснення правочину - продажу майна, право на користування яким мають діти, а саме дозволу на укладання договору купівлі-продажу 1/2 частки спірного будинку, право користування яким має малолітня ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , та спірної земельної ділянки (т. 1, а. с. 180). Зазначена заява підписана відповідачем ОСОБА_2 (про що свідчить підпис та зазначення особи, яка підписує документ), а не позивачем ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 180).
Стосовно цього факту позивач ОСОБА_1 зверталася до відділення поліції № 1 Берегівського РВП ГУНП у Закарпатській області із заявою про вчинення кримінальних правопорушень (т. 1, а. с. 185-188).
Відповідно до наданої до справи копії довіреності від 15 вересня 2021 року ОСОБА_1 уповноважувала на представництво ОСОБА_4 , при цьому від імені ОСОБА_1 , у зв'язку із хворобою Паркінсона, така довіреність була підписана на прохання довірителя за її дорученням іншою особою - ОСОБА_11 (т. 1, а. с. 34).
У судовому засіданні в суді першої інстанції допитані свідки надали показання щодо розмови, у якій брали участь вони та відповідач, в якій остання у їх присутності визнала ту обставину, що передання грошових коштів не відбулося.
Так, допитана позивач ОСОБА_1 дала показання, що вона згадує, що два-три роки тому вона з дітьми була у нотаріуса, де мова йшла про те, що будинок належатиме лише їй. Більше згадати нічого не може. Стверджувала, що невістці ОСОБА_2 вона нічого не продавала. Розповіла, що невістка ОСОБА_2 одного дня наказала їй збиратися до нотаріуса, пояснила, що щось треба підписати. До нотаріуса вони йшли лише удвох. Вона не пояснювала, що саме треба підписати. Всі документи мала при собі невістка ОСОБА_2 . Позивач підписала все. Не питаючи, що саме. У кабінеті нотаріуса були присутні нотаріус, позивач та відповідач. Їй ніхто не пояснював, що вона підписує, лише вказували місця, де треба підписати. Гроші відповідач їй не передавала. На запитання суду позивач відповіла, що в побуті розмовляє угорською мовою, не має мобільного телефону, не зверталася ні до органів опіки, ні в будь-які інші організації з метою збору документів для оформлення правочинів. Не виходить із дому сама. Має неповну середню освіту, працювала швачкою на швейній фабриці з 1956 року, розписувалася про ознайомлення із технікою безпеки на виробництві, яка була викладена українською мовою. Відповідач не проживає у спірному будинку.
Свідок ОСОБА_12 у суді першої інстанції зазначала, що вона є рідною дочкою позивача, а відповідач є колишньою дружиною брата ОСОБА_4 . Вона перебуває із відповідачем у нейтральних стосунках, які погіршилися після виявлення факту оформлення оспорюваних правочинів. Зазначала, що у сім'ї ОСОБА_13 була усна домовленість про те, що будинок батьків перейде онуці ОСОБА_6 (дочці ОСОБА_4 ). Але їх невістка, відповідач ОСОБА_2 , вирішила зробити інакше і здійснила оформлення правочину - договору купівлі-продажу 1/2 частки будинку та земельної ділянки на свою користь. На той час відповідач працювала в Угорщині і час від часу поверталася додому. Про цей договір не знав ніхто із сім'ї, дізналися через деякий час і одразу заперечили його законність, тому що такої домовленості у сім'ї не було. Про те, що їх мати відвідувала нотаріуса із відповідачем, їм відомо не було. Свідок ОСОБА_12 описала подію, яка відбувалася у будинку матері, де були присутні брат ОСОБА_4 , його колишня дружина ОСОБА_2 та дві сестри ОСОБА_12 та ОСОБА_14 . Брат розмовляв із відповідачем на підвищених тонах стосовно оформлених відповідачем правочинів. Під час розмови відповідач почала стверджувати, що вона виплатила матері гроші, однак згодом вона зізналася, що грошей не передавала, зробила так на зло ОСОБА_4 .
На запитання свідок ОСОБА_12 відповіла, що після смерті їх батька ОСОБА_3 діти разом із матір'ю відвідали нотаріуса для оформлення спадщини. Спадщина була оформлена одноосібно на позивача. У будинку зараз проживає її брат ОСОБА_4 із сім'єю та матір'ю (позивачем). Позивач із 1996 року хворіє на неврологічне захворювання «хвороба Паркінсона». За нею треба доглядати. Вона має проблеми із пам'яттю. Мати не говорила про те, що має намір продати половину нерухомого майна. Позивач стверджувала, що будинок згодом перейде її онуці ОСОБА_6 .
Свідок ОСОБА_14 - інша дочка позивача зазначала, що за життя їх батька у сім'ї було досягнуто усної домовленості про те, що спірний будинок перейде онуці (дочці ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ) ОСОБА_6 , або половина онуці, а половина брату ОСОБА_4 . Свідок ОСОБА_14 не була присутня під час укладання оспорюваного правочину, дізналася про нього від брата, точного часу не пам'ятає, десь два-три роки тому. Свідок описала подію, яка відбувалася у будинку матері, де були присутні брат ОСОБА_4 , його колишня дружина відповідач ОСОБА_2 , дві сестри - ОСОБА_12 та ОСОБА_14 . Брат розмовляв із відповідачем на підвищених тонах щодо оформлених відповідачем правочинів. Під час розмови відповідач почала стверджувати, що вона виплатила матері гроші, однак згодом відповідач зізналася, що грошей не передавала, зробила так на зло ОСОБА_4 . Вони не погодилися із таким продажем і вимагали у відповідача анулювати договір. Свідок стверджувала, що мати (позивач) запевняла їх, що не продавала нічого невістці. Мати розказувала, що йшла складати заповіт, а жодні продажі не вчиняла і гроші не отримувала. Також зазначала, що мати тривалий час хворіє, синдром Паркінсона , потребує догляду, має погану пам'ять. Давно нікуди з дому не виходить. Кожного дня приймає ліки, що необхідно контролювати. З віком хвороба прогресує. Зараз матір доглядає брат. Їх батьки (за життя батька) вирішили передати будинок онуці ОСОБА_6 . Це була сімейна домовленість, оскільки батько допоміг їй та її сестрі збудувати будинки, а тому батьківський будинок справедливо залишається брату ОСОБА_4 . Після смерті батька діти та їх мати (позивач) відвідали нотаріуса для оформлення спадщини на матір. Вони з матір'ю розмовляють угорською мовою. Угорською мовою володіє добре. Українською - погано, на розмовному рівні.
Свідок ОСОБА_4 - син позивача пояснив, що відповідач є його колишньою дружиною. Зараз вони не спілкуються через те, що вона приховано оформила оспорювані правочини. Про це ОСОБА_4 нічого не знав. Крім того, про продаж будинку ніколи мова не йшла. На сімейних нарадах склалася усна домовленість про те, що весь будинок перейде його дочці. Однак, як повідомив свідок ОСОБА_4 , він заявив про необхідність переходу половини будинку у його власність, а іншої половини - його дочці. Цей варіант вони обговорювали ще з колишньою дружиною, відповідачем. Але потім спілкування зіпсувалося і питання не було вирішене документально. Тому, коли свідок дізнався, що відповідач оформила 1/2 частку будинку та земельної ділянки, то обурився і почав з'ясовувати щодо передання відповідачем грошей в оплату придбаного майна. Відповідач відповідала, що то не його справа та що гроші він «закопав». З того часу стосунки зіпсувалися і відповідач почала погрожувати вигнати його з будинку, заявляла, що вселиться у будинок з новим чоловіком, що він не суддя, щоб її судити за вчинене. З урахуванням того, що це дім, де він народився і виріс, дім його батьків, така ситуація є неприпустимою на його думку.
На запитання свідок відповів, що примірника оспорюваних договорів купівлі-продажу він не бачив, його у матері не було. Мати його запевняла, що не продавала спірне майно, а їздила з відповідачем складати заповіт. Мати українську мову розуміє погано, хворіє тривалий час на невиліковну хворобу «Синдром Паркінсона». З матір'ю вони спілкуються угорською мовою. Відповідач у будинку не проживає, за будинком не доглядає, не користується ним, комунальні послуги не сплачує. За його показаннями, мати стверджувала, що не отримувала гроші в оплату за продаж будинку.
Також свідок описав подію, яка відбувалася у будинку матері, де були присутні він, мати, його колишня дружина відповідач ОСОБА_2 та дві сестри ОСОБА_12 та ОСОБА_14 . Між ним та відповідачем відбулася розмова на підвищених тонах щодо оформлених відповідачем правочинів. Під час розмови відповідач почала стверджувати, що вона виплатила матері гроші, однак згодом відповідач зізналася, що грошей не передавала, вчинила так на зло йому.
На запитання представника відповідача свідок ОСОБА_4 пояснив, що у них з колишньою дружиною на двох було декілька об'єктів житлової нерухомості, які вони за домовленістю поділили усно на майбутнє між своїми дітьми. Так, квартира дружини у смт Королево мала відійти одному сину, будинок батьків дружини у с. Гудя перейшов навпіл на користь їх сина та на його користь. Будинок на АДРЕСА_1 мав залишитись їх дочці. Будинок у с. Гудя перейшов спочатку до нього та його дружини за договорами дарування по 1/2 частці, а згодом його колишня дружина свою половину подарувала сину.
Вони жили разом із матір'ю, оскільки там у одному дворі дві хати. За матір'ю доглядали разом. Після розлучення у 2006 року життя у спільному дворі не склалося, тому він вирішив переїхати до с. Гудя, щоб дружина з дітьми залишалася в місті. Так вийшло, що колишня дружина в той період доглядала за матір'ю. Свідок розповів, що з метою збору документів від імені матері він попросив її дати довіреність на вчинення цих дій, роз'яснивши їй зміст та мету. Вона погодилася. Нотаріус ОСОБА_16 погодилася посвідчити довіреність, однак, коли побачила стан позивача, поставила вимогу присутності свідків, тобто через її стан здоров'я не стала посвідчувати правочин.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Предметом спору у цій справі є вимоги позивача про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірного майна, які вчинені під впливом помилки.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.
Здійснення правочину законодавчо може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.
Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), яка (які) його вчинили.
Однією з підстав виникнення зобов'язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, у тому числі вільне волевиявлення учасника правочину.
У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У частині першій статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
З укладенням договору купівлі-продажу у кожної зі сторін виникають права та обов'язки, які становлять його зміст. Обов'язком продавця є передання майна у власність (у господарське відання або оперативне управління) покупця, а покупець набуває право вимагати передання йому цього майна. У свою чергу, покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець, відповідно, має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому заінтересований) і сплатити за нього належну грошову суму.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Тлумачення змісту статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК України розуміє, зокрема, і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов'язків сторін.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість заповіту, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору купівлі-продажу та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу та продовження позивачем проживати у спірному будинку після укладення договору купівлі-продажу. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 655 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Аналогічні за змістом правові висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16; а у подальшому такий висновок підтвердив Верховний Суд у постановах від 16 січня 2019 року в справі № 461/4980/17 (провадження № 61-44057св18), від 01 жовтня 2020 року в справі № 585/2413/19 (провадження № 61-8097св20), від 14 липня 2021 року в справі № 552/7241/17 (провадження № 61-1142св20), від 30 серпня 2021 року в справі № 493/1677/17 (провадження № 61-6519св21).
У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено: «Тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, враховуючи принцип змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог та визнання недійсними договорів купівлі-продажу 1/2 частки спірного житлового будинку та земельної ділянки, оскільки позивач ОСОБА_17 довела, що вона на момент укладення оспорюваних правочинів помилилася щодо правової природи укладених нею договорів.
Укладаючи оспорювані договори, ОСОБА_1 сподівалася на те, що вона укладає заповіт на користь своєї онучки, що підтверджується вчиненим позивачем у цей же день (13 грудня 2018 року) заповітом на користь свого сина ОСОБА_4 на 1/2 частку спірного майна, а тому під час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу вона помилилася щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, що вплинуло на її волевиявлення. Намір позивача укласти саме заповіти щодо спірного майна підтверджено також показаннями свідків, що відповідач не спростувала.
Крім того, встановлена судами фактична обставина того, що позивач не вчиняла жодних підготовчих дій для укладення оспорюваних правочинів і не уповноважувала будь-кого на вчинення таких дій, що підтверджується заявою від 23 жовтня 2018 року про надання дозволу на укладення оспорюваних правочинів, поданою від імені позивача та підписаною відповідачем, а також заявою про вчинення кримінального правопорушення до правоохоронних органів (т. 1, а. с. 180, 185-188), свідчить про відсутність волевиявлення позивача на укладання договорів купівлі-продажу спірного майна.
Також суд апеляційної інстанції правильно врахував те, що доказів передання позивачу грошових коштів відповідачем матеріали справи не містять. Після укладення оспорюваних договорів позивач продовжує проживати у спірному житловому будинку, іншого житла не має. Будь-яких дій на виконання умов договорів сторони не здійснювали.
Факт підписання власноручно позивачем ОСОБА_1 оспорюваних нею договорів та роз'яснення нотаріусом наслідків укладених таких правочинів сам собою не може бути безумовною підставою для відмови у задоволенні позову про визнання таких договорів недійсними. Суд правильно врахував похилий вік позивача (80 років на момент укладення спірних правочинів), хворобу позивача («синдром Паркінсона»), потребу у сторонній допомозі, недостатній рівень володіння українською мовою для розуміння юридичного змісту спірних правочинів, а також те, що після укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу відповідач не вселилася до спірного будинку, витрати на його утримання та комунальні платежі не сплачувала.
Отже, суд апеляційної інстанції, врахувавши встановлені обставини щодо віку позивача на момент укладення договорів купівлі-продажу, стану її здоров'я, а також інші наведені обставини, дійшов обґрунтованого висновку про наявність помилки у діях позивача під час підписання нею оспорюваних правочинів та відсутність її волевиявлення на відчуження 1/2 частки спірного житлового будинку та земельної ділянки.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнання правочинів недійсними, оскільки під час укладення договорів купівлі-продажу мала місце помилка щодо обставин, які мають істотне значення. Позивач бажала укласти саме заповіти, а не договори купівлі-продажу.
Оскільки оспорювані правочини не відповідають загальним підставам дійсності правочинів (частина третя статті 203 ЦК України), а тому відповідно до частин першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України висновки суду апеляційної інстанції про визнання недійсними договорів купівлі-продажу є правильними, обґрунтованими та не спростовані доводами касаційної скарги.
Доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас Верховний Суд, проаналізувавши наведені заявником постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження касаційних судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Стасюк Юрій Павлович, залишити без задоволення.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк