03 квітня 2025 року м. Київ
Справа № 757/35495/23
Провадження: № 22-ц/824/1835/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Нежури В. А., Соколової В. В.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Григоренко І. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,
У серпні 2023 року до суду звернувся ОСОБА_2 із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року, зміненим постановою Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року у справі № 757/4091/20-ц, на його користь було стягнуто 20 000 грн на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку ДКС України.
29.07.2021 року Печерським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист № 757/4091/20-ц на примусове виконання постанови Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року, з яким він, позивач, звернувся до ДКС України.
Зазначає, що постановою Верховного Суду від 25.01.2023 року у справі № 757/4091/20-ц його касаційну скаргу було частково задоволено; рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року (в незміненій під час апеляційного перегляду частині) та постанову Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди змінено. Абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції викладено в такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 20 000 грн як відшкодування моральної шкоди». В іншій частині рішення Печерського районного суду та постанова апеляційного суду залишені без змін.
Вказує, що 26.04.2023 року ДКС України повернула стягувачу виконавчий лист, виданий 29.07.2021 року, з підстав невідповідності виконавчого документа вимогам частини 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
ОСОБА_2 вважає, що, повернувши виконавчий лист без виконання, відповідач порушив гарантоване Конституцією України право на виконання судового рішення, чим було завдано як майнової, так і немайнової (моральної) шкоди.
На його думку, у разі належного виконання відповідачем рішення суду, він отримав би процентний прибуток у розмірі 13% річних на суму стягнення (20 000 грн), починаючи з 27.04.2023 року до дня фактичного виконання судового рішення. Крім того, на суму стягнення підлягають нарахуванню інфляційні втрати відповідно до офіційного індексу споживчих цін за вказаний період.
Також, з огляду на характер порушеного права, обсяг, глибину й тривалість завданих душевних страждань, а також приниження авторитету держави та зменшення довіри до її здатності до належного урядування, вважає розумним і справедливим стягнення з відповідача 1 000 000 грн як компенсацію моральної шкоди, відповідно до загальних засад цивільного права.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, залишив поза увагою те, що перевірка виконавчого листа на відповідність вимогам закону відбулась ще під час прийняття його до виконання у вересні 2021 року. Виконавчий лист був прийнятий до виконання і зарахований у відповідну чергу, а органи Державної виконавчої служби не наділені повноваженнями здійснювати повторні перевірки на відповідність вимогам закону виконавчих листів, які вже перебувають на виконанні у відповідній черзі бюджетної програми. Зазначив, що постановою Верховного Суду від 25 січня 2023 року, по суті, лише уточнено спосіб та порядок виконання рішення суду.Відмічає, що виконавчий лист не визнавався таким, що не підлягає виконанню в судовому порядку (визначеному статтею 432 ЦПК України), а тому, його повернення без виконання є абсолютно протиправним. Звертає увагу суду й на те, що суб'єктний склад цієї справи збігається з суб'єктним складом справи №757/4091/20-ц. Тобто, відповідач фактично визнав таким, що не підлягає виконанню і повернув стягувачу без виконання виконавчий лист, в якому сам відповідач є боржником (зобов'язаною особою). Вважає, що держава повністю унеможливила можливість виконання рішення, і там самим грубо порушила конституційне право позивача на виконання судового рішення. За таких умов, правову поведінку відповідача (держави Україна) не можна вважати правомірною. Крім того, відмітив, щосуд першої інстанції допустив до участі у справі особу, яка не підтвердила своїх повноважень на представництво (самопредставництво) відповідача у справі.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 13 вересня 2024 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу представник Державної казначейської служби України Тимофєєва Т. М. доводи апеляційної скарги вважала необґрунтованими, з огляду на те, що позивач не надав жодних належних та допустимих доказів незаконності дій чи рішень Казначейства. Вказує, що оскільки рішенням суду у справі № 757/4091/20-ц кошти стягнуто з Державного бюджету України, то боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету у цій справі, відповідно, є держава Україна, а не Казначейство, як окрема юридична особа. Звертає увагу, що після зміни Верховним Судом резолютивної частини рішення суду першої інстанції у справі № 757/4091/20-ц, виконавчий лист про стягнення коштів на користь позивача став таким, що не відповідає вимогам, передбаченим Законом. Тобто, дії щодо повернення виконавчого документа стягувачу вчинено Казначейством у відповідності до норм законодавства, тому, прав та законних інтересів відносно позивача Казначейством не порушено.
Щодо повноважень особи, яка забезпечує самопредставництво Казначейства зазначила, що в Єдиному державному реєстрі, за кодом ЄДРПОУ казначейства 37567646, міститься інформація щодо дій, які уповноважена вчиняти вона, Тимофєєва Т. М., в рамках представництва інтересів казначейства. А відтак, вважає, що наявність відповідного запису в Єдиному державному реєстрі є належним та достовірним підтвердженням того, що вона уповноважена на вчинення будь-яких процесуальних дій від імені казначейства, в розумінні частини 4 статті 58 ЦПК України.
Від ОСОБА_1 надійшли до суду додаткові пояснення, у яких позивач вважав за необхідне поінформувати колегію суддів про дії, вчинені відповідачем під час апеляційного розгляду справи. На його переконання, ці дії спрямовані на перешкоджання виконанню рішення у справі № 757/4091/20-ц.
Зокрема, зазначає, що після його неодноразових звернень, Печерський районний суд м. Києва 17 червня 2024 року видав новий виконавчий лист (у редакції постанови Верховного Суду від 25 січня 2023 року), який повторно пред'явлено до виконання Державній казначейській службі України. Лист було прийнято до виконання та 25 липня 2024 року направлено до ГУ ДКС у м. Києві. ГУ ДКС у м. Києві, у свою чергу, 30 серпня 2024 року переслало його назад до центрального органу ДКС. Таким чином, виконавчий лист наразі перебуває на виконанні в ДКС України.
Повідомляє суд й про те, що 4 грудня 2024 року відповідач звернувся до Печерського районного суду із заявою про заміну боржника у виконавчому листі: замість «Державної казначейської служби України» - на «Державний бюджет України». На його думку, така заява має на меті штучне перешкоджання виконанню судового рішення та є зловживанням процесуальним правом.
ОСОБА_2 вважає таку вимогу юридично абсурдною, оскільки Державний бюджет України не є суб'єктом права, не має правосуб'єктності, а тому не може бути зазначений у виконавчому документі як боржник. Крім того, виконавчий документ має містити обов'язкові реквізити, зокрема, код боржника, якого бюджет, як абстрактна категорія, не має. Наголошує, що згідно з постановою Верховного Суду від 25 січня 2023 року, боржником за рішенням є держава Україна.
Водночас, від представника ДКС України Тимофєєвої Т. М. також надійшли додаткові пояснення, в яких вона вказує на необґрунтованість доводів позивача. Представник зазначає, що виконавчий лист від 3 вересня 2024 року обліковується в Казначействі за бюджетною програмою КПКВК 3504030, яка передбачає виплати за шкоду, завдану незаконними діями органів державної влади. Разом із тим вказує, що у виконавчому листі наявна технічна помилка - невідповідність даних про боржника резолютивній частині судового рішення. Звертає також увагу, що кошти державного бюджету належать державі на праві власності, тому боржником у відповідному зобов'язанні є держава Україна як суб'єкт цивільних правовідносин (ч. 2 ст. 2 ЦК України).
В судовому засіданні ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, та просив її задовольнити.
Представник Державної казначейської служби України Тимофєєва Т. М., заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважала їх необґрунтованими, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року у справі № 757/4091/20-ц позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Печерського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, ДКС України про відшкодування шкоди, заподіяної протиправною бездіяльністю задоволено частково.
Стягнуто за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку ДКС України на користь ОСОБА_1 1 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Постановою Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року у справі № 757/4091/20-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року змінено в частині задоволених вимог про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди, збільшивши її розмір до 20 000 грн.
29.07.2021 року Печерським районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 757/4091/20-ц на виконання постанови Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року у справі № 757/4091/20-ц про стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку ДКС України на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди (а. с. 16 - 17).
29.07.2021 року у передбаченому законом порядку ОСОБА_2 направив до ДКС України заяву про прийняття до виконання виконавчого листа з примусового виконання рішення суду та оригінал виконавчого листа № 757/4091/20-ц, виданого Печерським районним судом м. Києва 29.07.2021 року (а. с. 18 - 19).
Листом від 07.09.2021 року Головне управління ДКС України у м. Києві направило заяву ОСОБА_1 з оригіналом виконавчого листа № 757/4091/20-ц, виданого Печерським районним судом м. Києва 29.07.2021 року до ДКС України для здійснення заходів, передбачених Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845 (а. с. 20).
Постановою Верховного Суду від 25.01.2023 року у справі № 757/4091/20-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року в незміненій під час апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди змінено, викладено абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції в такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 20 000 грн», в іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року в незміненій під час апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 07.07.2021 року залишено без змін.
ДКС України листом від 26.04.2023 року повернуло виконавчий лист № 757/4091/20-ц, виданий Печерським районним судом м. Києва 29.07.2021 року, ОСОБА_1, оскільки вказаний виконавчий документ не відповідає вимогам ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» (а. с. 21 - 22).
Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що, повертаючи без виконання виконавчий лист у справі №757/4091/20, відповідач діяв правомірно, а отже, він не порушував прав позивача на виконання винесеного на його користь рішення суду у справі №757/4091/20.
Відтак, оскільки ОСОБА_2 не довів протиправності дій відповідача як елементу делікту, позов, за висновком суду першої інстанції, підлягає залишенню без задоволення у повному обсязі.
Перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо позовних вимог про визнання дій Державної казначейської служби України протиправними у зв'язку з поверненням виконавчого листа стягувачу, колегія суддів виходить з такого.
Як зазначено вище, ДКС України листом від 26.04.2023 року повернуло виконавчий лист № 757/4091/20-ц, виданий Печерським районним судом м. Києва 29.07.2021 року ОСОБА_1, оскільки вказаний виконавчий документ не відповідає вимогам ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» (а. с. 21 - 22).
Статтею 3 Конституції України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
В силу положень ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1, п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Як визначено у ст. 129-1 Конституції України, судове рішення є обов'язковим до виконання.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини 2 статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Відповідно до статті 25 Бюджетного кодексу України Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 (далі - Порядок № 845).
Абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 845 визначено, що виконавчі документи оформлюються в установленому порядку.
Вимоги до виконавчого документа передбачені статтею 4 Закону.
Згідно із частиною першою статті 4 Закону у виконавчому документі, зокрема, зазначається:
- дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ;
- повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи;
- резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень;
- дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню);
- строк пред'явлення рішення до виконання.
З матеріалів справи убачається, що постановою Верховного Суду від 25.01.2023 у справі № 757/4091/20-ц, рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 в незміненій під час апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 07.07.2021 про відшкодування моральної шкоди змінено та викладено абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції в такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти в сумі 20 000,00 грн».
Отже, після зміни Верховним Судом резолютивної частини рішення суду першої інстанції у справі № 757/4091/20-ц, виконавчий лист про стягнення коштів на користь позивача став таким, що не відповідає вимогам, передбаченим Законом.
Згідно абз. 5 п. п. 1 п. 9 Порядку, орган Казначейства повертає виконавчий документ стягувачеві у разі, коли виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим Законом України «Про виконавче провадження».
Оскільки постановою Верховного Суду від 25.01.2023 року у справі № 757/4091/20-ц рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року на виконання якого видано вищевказаний виконавчий лист, змінено, відповідно, вказаний виконавчий документ не відповідає вимогам ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, п. 5 ч. 1 ст. 4 зазначеого Закону.
Тобто, дії щодо повернення виконавчого документа стягувачу вчинено Казначейством у відповідності до норм законодавства, тому, прав та законних інтересів відносно позивача Казначейством не порушено.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ДКС України правомірно та в установленому порядку повернуло позивачу виконавчий лист № 757/4091/20-ц, виданий 29.07.2021 року Печерським районним судом м. Києва.
В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що «повертаючи виконавчий лист без виконання, відповідач діяв завідомо протиправно, у власних інтересах і на шкоду позивачу. Так, скаржник вказує, що відповідач фактично визнав таким, що не підлягає виконанню і повернув стягувачу без виконання виконавчий лист, в якому сам відповідач є боржником (зобов'язаною особою), однак, до повноважень Державної казначейської служби України не віднесено визнання виконавчих документів такими, що не підлягають виконанню.
Проте, колегія суддів не може погодитися з такими твердженнями ОСОБА_1 , адже, як правильно встановлено судом першої інстанції, Казначейство не є боржником за рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16.02.2021 року у справі № 757/4091/20-ц про стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача 20 000 грн на відшкодування моральної шкоди шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Казначейства.
Так, частиною першою статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон) передбачено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 15 Закону визначено, що боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.
Статтею 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є окремо юридичні особи та держава Україна.
Верховний Суд неодноразово наголошував у постановах від 25.09.2019 у справі № 607/5841/17, від 18.11.2020 у справі № 554/5980/18, від 15.06.2022 у справі № 398/2910/20, від 09.02.2022 у справі № 757/6203/21-ц, від 23.02.2022 у справі № 757/23994/20-ц, від 28.04.2022 у справі № 464/5200/19, від 25.01.2023 у справі №757/4091/20-ц, від 04.10.2023 у справі № 757/5351/21-ц, від 18.10.2023 у справі № 127/1407/22 про те, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі.
Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Тобто, оскільки рішенням суду у справі № 757/4091/20-ц кошти стягнуто саме з Державного бюджету України, то боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету у цій справі, відповідно, є держава Україна, а не Казначейство як окрема юридична особа.
Доводи скаржника щодо неврахування судом правових висновків Верховного Суду у справі №299/0/2-20 (щодо невиконання судового рішення) не знайшли свого підтвердження, адже такі правові висновки не підлягають застосуванню до даних правовідносин з огляду на те, що державний орган, ДКС України, об'єктивно був позбавлений можливості виконати таке судове рішення у зв'язку зі зміною його відповідної частини.
Крім того, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що внаслідок повернення ДКС України виконавчого документа, порушено гарантоване право на виконання рішення суду, чим завдано майнової та немайнової (моральної шкоди).
На підставі статті 56 Конституції України, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Частиною 1 статті 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.
Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.
Відсутність будь-якої з зазначених ознак виключає настання цивільноправової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов'язку з відшкодування шкоди.
Колегія суддів відмічає, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових чи службових осіб.
При цьому, факт неправомірності (незаконності) прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності органу державної влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто, повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має значення для справи про відшкодування шкоди.
Отже, належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади є, як правило, відповідне судове рішення, що набрало законної сили.
Постановами Верховного Суду, зокрема, від 29.08.2018 у справі № 686/16161/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 641/2328/17, від 22.03.2018 у справі № 638/13100/14-ц, від 23.11.2019 у справі № 308/1990/16-ц висловлено правову позицію про неможливість відшкодування шкоди у разі відсутності судового рішення про визнання протиправними рішень, дій або бездіяльності державного органу чи конкретної посадової (службової) особи державного органу (заподіювач шкоди).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупностідають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У даному випадку, позивачем не було надано жодних належних чи допустимих доказів, які б підтверджували незаконність рішень або бездіяльності Казначейства. Також відсутнє будь-яке судове рішення, яким би визнано протиправність дій цього органу.
Згідно з частиною третьою статті 12 та статтями 80-81 ЦПК України, саме сторона позивача повинна довести обставини, на які посилається, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У цій справі таких доказів суду не надано.
Крім того, слід зазначити, що у випадку незгоди з діями Казначейства, позивач мав можливість оскаржити такі дії в адміністративному або цивільному порядку, однак не скористався цим правом. Відтак, твердження про протиправну бездіяльність органу є необґрунтованими.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутні правові підстави для покладення на державу обов'язку з відшкодування шкоди, в тому числі й моральної, адже в цьому випадку її компенсація вимагає обов'язкового встановлення вини заподіювача шкоди (ст. 1167 ЦК України), чого також не доведено.
Доводи апеляційної скарги є повторенням правової позиції викладеної в позовній заявіі не спростовують висновки суду першої інстанції в цій частині.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 13% річних на суму 20 000 грн за період з 27.04.2023 року, до дня фактичного виконання рішення суду, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої та другої статті 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків унаслідок порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Зокрема, збитками визнаються доходи, які особа могла б реально отримати за звичайних умов, якби її право не було порушене (так звана упущена вигода).
Разом із тим, для задоволення вимог про стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між ними та вини.
У постанові Верховного Суду від 17.01.2023 року у справі № 910/2488/21 підкреслено, що саме на позивача покладено обов'язок довести факт порушення з боку відповідача, наявність та розмір збитків, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками. При цьому позивач повинен не лише обґрунтувати, а й документально підтвердити реальну можливість отримання відповідного доходу.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що у разі своєчасного виконання відповідачем рішення суду, він мав би можливість розмістити грошові кошти на депозитному рахунку відповідно до умов договору з АТ «Альфа-Банк» та отримувати 13% річних.
Однак, колегія суддів зазначає, що угода від 06.11.2015 року № TDRC000013711, на яку посилається позивач, не має безпосереднього зв'язку із предметом спору, оскільки не доведено, що саме кошти, підлягаючі стягненню за судовим рішенням, мали бути розміщені на депозит. Також не надано доказів, що умови договору передбачали можливість зарахування нових коштів або їх часткове повернення на рахунок.
На підставі наведеного, позивачем не підтверджено реальної можливості отримання відповідного доходу, а викладені розрахунки мають лише гіпотетичний характер. За відсутності доказів реального понесення упущеної вигоди, правових підстав для задоволення відповідних вимог не вбачається.
Як наслідок, не підлягають задоволенню і вимоги позивача про стягнення інфляційних збитків у зв'язку з тим, що вони є похідними від вимог про стягнення упущеної вигоди та не можуть існувати окремо.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у частині стягнення упущеної вигоди та інфляційних втрат.Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що наведені у додаткових поясненнях доводи позивача щодо нібито продовження відповідачем протиправних дій, зокрема шляхом подання необґрунтованої заяви з метою створення штучних підстав для відкладення або зупинення виконання судового рішення, не є предметом розгляду у межах цієї апеляційної скарги та не стосуються предмету апеляційного перегляду у даній справі.
Щодо доводів про участь до участі у справі особи, яка не підтвердила своїх повноважень на представництво (самопредставництво) відповідача у справі, колегія суддів зазначає про таке.
Відповідно до частина 3 статті 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.
Частиною 4 статті 58 ЦПК України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
Відповідно до пункту 8 частини 3 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: відомості про керівника юридичної особи та інших осіб (за наявності), які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо; прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.
Колегія суддів звертає увагу, що в Єдиному державному реєстрі, за кодом ЄДРПОУ Казначейства - 37567646, міститься інформація щодо дій, які уповноважена вчиняти Тимофєєва Т. М. в рамках представництва інтересів Казначейства.
Ураховуючи вищевикладене, наявність відповідного запису в Єдиному державному реєстрі є належним та достовірним підтвердженням того, що Тимофєєва Т. М. уповноважена на вчинення будь-яких процесуальних дій від імені Казначейства в розумінні частини 4 статті 58 ЦПК України.
Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до тлумачення норм чинного законодавства.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі т. 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2024 рокузалишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 29 квітня 2025 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді В. А. Нежура
В. В. Соколова