ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/13398/16-ц
провадження № 2/753/3192/25
23 квітня 2025 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Мицик Ю.С.,
при секретарі Власенку Д.А.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
представник відповідача 1 не з'явився,
відповідач 2 не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед», ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди,
встановив:
І. Стислий виклад позиції позивача та відповідача
У липні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки з 22 травня 2014 року і на теперішній час, з урахуванням вимог статті 95 КЗпП України та пункту 10 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100; зобов'язати ТОВ «Компанія «Інкомед» здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов'язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року і до теперішнього часу; стягнути з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь борг з урахуванням інфляції за весь час прострочення та 3 відсотки річних від простроченої суми з 22 травня 2014 року і до теперішнього часу, а також 24 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначав, що 26 серпня 2003 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва змінено формулювання про його звільнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» за наказом №16 від 05 грудня 2000 року із «звільнення за прогули» на «звільнення за власним бажанням», зобов'язано ТОВ «Компанія «Інкомед» видати йому ( ОСОБА_1 ) трудову книжку, а також стягнуто заборгованість по заробітній платі у сумі 432 грн 29 коп, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591 грн 65 коп та моральну шкоду у сумі 12 250 грн 00 коп 22 жовтня 2003 року рішення суду набрало законної сили.
Посилався на те, що оскільки рішення суду протягом дев'яти років не було виконано, він звернувся до суду вдруге із позовом.
Так, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року його позов задоволено частково та стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року до дня винесення рішення у розмірі 49 876,00 грн, моральну шкоду у сумі 5 000,00 грн.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року, з урахуванням ухвали Апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2014 року про виправлення описки, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних, відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 8 315,47 грн, інфляційні втрати - 41 487,17 грн, моральну шкоду - 70 000,00 грн, а всього 119 802,64 грн. Проведено розподіл судових витрат. В решті рішення суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року залишено без змін.
Зауважував, що і на теперішній час рішення судів не виконано в примусовому порядку.
З дня постановлення наказу про його звільнення і на теперішній час товариство не виплатило всіх належних йому сум, не видало трудову книжку, чим порушило його трудові права.
В обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивач зазначав, що незаконними діями відповідача та третьої особи йому спричинено значної моральної шкоди, яка виражена в стражданнях за незаконне звільнення, відсутності протягом тривалого часу грошових коштів на існування, через неможливість реалізувати право на працю.
За вимогами позову, з урахуванням заяви від 17 лютого 2025 року, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» (далі - відповідач 1, товариство) на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі на руки трудової книжки після звільнення з 22 травня 2014 року і на теперішній час (до дня ухвалення рішення судом), з урахуванням вимог ст. 95 КЗпП України та п.10 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року; зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством України обов'язкові відрахування до державних фондів соціального страхування з 01 грудня 2000 року і на теперішній час; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» на користь позивача борг з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, з 22 травня 2014 року і на теперішній час; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» та ОСОБА_2 (далі - відповідач 2) на користь позивача 42 000 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримав, посилаючись на доводи, що викладені в заявах по суті справи та письмові докази.
Представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» та відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, зокрема відповідач 1 повідомлявся рекомендованим листом за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, відповідач 2 повідомлявся рекомендованим листом за останнім відомим місцем проживання, а також шляхом розміщення на офіційному вебпорталі судової влади України відповідного оголошення в порядку, передбаченому ч. 11 ст. 128 ЦПК України.
Відповідачами відзив у строк встановлений в ухвалах від 26 листопада 2024 року та від 17 лютого 2025 року до суду не подано. Заяв та клопотань від відповідачів не надходило.
ІІ. Рух справи на новому розгляді, заяви (клопотання) учасників справи та процесуальні дії суду.
? 25 листопада 2024 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду справи визначено головуючим суддею Мицик Ю.С. (том 5, а.с. 2).
? 26 листопада 2024 року ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва Мицик Ю.С. вказану цивільну справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження в підготовче судове засідання на 16 грудня 2024 року о 14 год 00 хв; встановлено сторонам та третій особі строки для подання заяв по суті справи (том 5, а.с.4-6);
? 16 грудня 2024 року підготовче засідання було відкладено на 15 січня 2025 року, у зв'язку із неявкою учасників справи ( том 5, а.с. 14);
? 15 січня 2025 року підготовче засідання було відкладено на 05 лютого 2025 року, у зв'язку із неявкою учасників справи (том 5, а.с.25);
? 05 лютого 2025 підготовче засідання було відкладено за клопотанням позивача на 17 лютого 2025 року (том 5, а.с. 40);
? 17 лютого 2025 від позивача надійшло клопотання про залучення до участі у вказаній справі, як співвідповідача ОСОБА_2 та позовна заява в редакції від 17 лютого 2025 року (том 5, а.с.50-59);
? 17 лютого 2025 року ухвалою Дарницького районного суду м. Києва виключено ОСОБА_2 зі складу третіх осіб; залучено ОСОБА_2 до участі у вказаній справі, як співвідповідача; встановлено позивачу та співвідповідачу строки для подання заяв по суті справи (том 5, а.с.65-67);
?17 лютого 2025 року до електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА» направлено запит щодо зареєстрованого місця проживання ОСОБА_2 (том 5, а.с. 69);
?17 лютого 2025 року з електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА» надійшла відповідь, що згідно з відомостями електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА», станом на 17 лютого 2025 року ОСОБА_2 зареєстрованим в м. Києві не значиться (том 5, а.с. 69);.
?12 березня 2025 року позивач залишив без розгляду клопотання про виклик у судове засідання свідків;
?12 березня 2025 року ухвалою суду залишено без задоволення клопотання ОСОБА_1 про розшук відповідача ОСОБА_2 та постановлення окремої ухвали (том 5, а.с. 85-88);
? відповідно до вимог п. 3 ч. 2 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого засідання 12 березня 2025 року суд постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 09 квітня 2025 року (том 5, а.с. 82);
?14 березня 2025 року надійшла відповідь з Єдиного державного демографічного реєстру, за відомостями якого особу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не знайдено (том 5, а.с.89);
?09 квітня 2025 року від позивача надійшла заява про відвід головуючого судді Мицик Ю.С. та секретаря судового засідання Власенка Д.А. (том 5, а.с. 105-115);
?09 квітня 2025 року ухвалою суду відмовлено позивачу ОСОБА_1 у задоволенні заяви про відвід головуючому судді Мицик Ю.С. та секретарю судового засідання Власенку Д.А. у вказаній справі (том 5, а.с. 136, 141-143);
?10 квітня 2025 року ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва виправлено описку допущену в тексті ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2025року. Доповнено вступну частину ухвали суду від 17 лютого 2025 року вказівкою на Єдиний унікальний номер справи «№753/13398/16-ц» та номер провадження «№ 2/753/3192/25» (том 5, а.с. 144-145);
?10 квітня 2025 року ухвалою суду, що занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву у судовому засіданні у зв'язку із закінченням робочого часу до 23 квітня 2025 року(том 5, а.с. 134)
? 23 квітня 2025 року у судовому засіданні було проголошено вступну та резолютивну частину рішення суду.
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, зміст спірних правовідносин, норми права та мотиви їх застосування.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
З матеріалів справи вбачається, що вказана справа розглядалася судами неодноразово.
Зокрема, заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, позов задоволено частково. Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки, з 22 травня 2014 року до дати винесення рішення суду, а саме до 16 вересня 2019 року. Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 загальну суму боргу, яка станом на 22 травня 2014 року становить 194 952,58 грн, інфляційні втрати з 01 червня 2014 року до 31 серпня 2019 року (включно) у розмірі 259 091,98 грн, 3 % річних з 22 травня 2015 року до 15 вересня 2019 року (включно) у розмірі 33 224,25 грн. Стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Додатковим заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, стягнено з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та затримки видачі трудової книжки за період з 22 травня 2014 року до дати винесення рішення суду, а саме до 16 вересня 2019 року, у сумі 24 623,50 грн.
Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, додаткове заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 листопада 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли безпідставного висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості, оскільки частина друга статті 625 ЦК України не застосовується до трудових відносин, які виникли у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні працівника з роботи та несвоєчасною виплатою заробітної плати, оскільки такі відносини врегульовані нормами трудового права. Суди правильно розрахували заборгованість відповідача, однак помилково вказали про стягнення з відповідача середнього заробітку і за час затримки розрахунку при звільненні, і за час затримки видачі трудової книжки.
Крім того, суд першої інстанції не постановляв ухвалу про заочний розгляд справи, умови проведення заочного розгляду справи, передбачені статтею 280 ЦПК України, були відсутні, оскільки справа розглянута без належного повідомлення відповідача.
З урахуванням наведеного, суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнено з ТОВ «Компанія Інкомед» на користь ОСОБА_1 50 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що вирішуючи вказану справу суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження. Прийнявши справу до свого розгляду на стадії підготовчого провадження, суд заявлених ОСОБА_1 клопотань про залучення до участі у розгляді справи третьої особи ОСОБА_2 , як співвідповідача від 17 січня 2022 року; заяву-клопотання про вчинення кримінальних правопорушень від 18 квітня 2023 року та виклик у судове засідання свідків; заяву-клопотання про розшук відповідача, місце перебування якого невідоме, та про постановлення окремої ухвали від 14 травня 2023 року не розглянув, підготовче судове засідання не закрив та фактично ухвалив оскаржуване судове рішення на стадії підготовчого судового провадження, що не відповідає завданням підготовчого провадження. У справі, що переглядається, суди встановили, що роботодавець фактичного розрахунку з позивачем не провів, а отже, і перебіг строку звернення працівника до суду із вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні передбачений статтею 233 КЗпП України не розпочався (див. постанову Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 204/3645/20).
Фактичні обставини справи встановлені судами.
Суди встановили, що з 05 травня 2000 року по 05 грудня 2000 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Компанія «Інкомед».
Наказом від 05 грудня 2000 року № 16 ОСОБА_1 було звільнено з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України.
26 серпня 2003 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва змінено формулювання про звільнення ОСОБА_1 з ТОВ «Компанія «Інкомед» за наказом №16 від 05 грудня 2000 року із «звільнення за прогули» на «звільнення за власним бажанням», зобов'язано ТОВ «Компанія «Інкомед» видати йому ( ОСОБА_1 ) трудову книжку, а також стягнуто заборгованість по заробітній платі у сумі 432,29 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591,65 грн та моральну шкоду у сумі 12 250,00 грн.
22 жовтня 2003 року рішення суду набрало законної сили.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року до дня винесення рішення у розмірі 49 876,00 грн, моральну шкоду у сумі 5 000,00 грн.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року, з урахуванням ухвали Апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2014 року про виправлення описки, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних, відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 8 315,47 грн, інфляційні втрати - 41 487,17 грн, моральну шкоду - 70 000,00 грн, а всього 119 802,64 грн. Проведено розподіл судових витрат. В решті рішення суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року в не скасованій частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року залишено без змін.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Вирішуючи вимоги вказаного позову суд керується наступним.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У статті 4 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтями 116, 117 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин"; далі - Закон №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Тобто з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ.
Таким чином, в межах даної справи підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України у редакції що діяла до 19 липня 2022 року та відповідно врахуванню висновки Верховного Суду викладені у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції що діяла до 19 липня 2022 року, а вже з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ.
Відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання зобов'язані здійснювати компенсацію громадянам втрати частин доходів у випадку порушення встановлених строків виплати заробітної плати, яка проводиться у разі її затримки на один і більше календарних місяців.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно роз'яснень, які містяться у абз. 3 п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» вбачається, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Відповідно до п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Позивач посилається, що на момент розгляду справи розрахунки по заробітній платі з ним проведені не були, товариством вказану обставину не спростовано.
Визначаючи розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні суд виходить із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягала стягненню за рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року за період з 05 грудня 2000 року до дня винесення рішення - 26 серпня 2003 року в розмірі 12 591,65 грн, відповідно до чого середньоденна заробітна плата становить - 18,50 грн (12 591,65 грн : 681 роб. дн.) та періоду затримки розрахунку, починаючи з 22 травня 2014 року до 19 січня 2023 року, що складає 2184 робочих дні.
Відтак, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 40 404,00 грн та підлягає стягненню з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 .
Вимогу про стягнення середнього заробітку з урахуванням положень ч. 4 ст. 43 Конституції України, ч. 3, ч. 4, ч. 5 ст. 95 КЗпП України та п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, суд відхиляє, оскільки в матеріалах справи відсутні докази підвищення тарифних ставок і посадових окладів позивачу.
Позивач звертаючись до суду з позовом просив стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку після звільнення та затримки видачі трудової книжки, однак щодо одночасного заявлення таких позовних вимог слід зазначити таке.
Відповідно до частини п'ятої статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Отже, положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Однак за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16.
Отже суд не вбачає підстав для стягнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки.
Вимога позову про зобов'язання відповідача 1 здійснити в повному обсязі всі передбачені чинним законодавством обов'язкові відрахування до державних фондів соціального страхування, починаючи з 01 грудня 2000 року і по теперішній час, є очевидно необґрунтованою та безпідставною, оскільки позивач з 05 грудня 2000 року звільнений з роботи у ТОВ «Компанія «Інкомед» на підставі наказу № 16 від 05 грудня 2000 року, а тому задоволенню не підлягає.
Вирішуючи вимогу позивача про стягнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь боргу з урахуванням інфляції за весь час прострочення та 3 відсотки річних від простроченої суми з 22 травня 2014 року і до теперішнього часу, суд керується наступним.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги п'ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги п'ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги п'ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
Правові висновки щодо відсутності підстав для застосування приписів статті 625 ЦК України до трудових правовідносин, які регулює спеціальне законодавство також наведено в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 757/14073/16-ц (провадження № 61-29305сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19).
Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відтак, відсутні підстави для задоволення цієї вимоги позивача.
Обґрунтовуючи вимоги позову про стягнення із відповідачів моральної шкоди, позивач посилався на те, що ОСОБА_2 є власником, директором та головою ліквідаційної комісії ТОВ «Компанія «Інкомед», у якого особисто з 01 грудня 2000 року та до тепер (понад 24 роки) знаходиться трудова книжка позивача, яку він свідомо та безпідставно не видає. Крім того, товариство з 26 серпня 2003 року не виконує рішення суду, що набрало законної сили 22 жовтня 2003 року. Внаслідок цього відповідачами спричинено позивачу значної моральної шкоди, яка виражається в стражданнях за незаконне звільнення, відсутність тривалий час грошових коштів на існування. Відсутність на руках у позивача трудової книжки, порушує його конституційне право на працю та звичайний ритм життя, змушує його постійно звертатись з цього приводу до відповідних державних органів та до суду за захистом своїх конституційних прав. Розмір моральної шкоди позивач визначив у сумі 42 000 000,00 грн, яких на його переконання, має вистачити на відновлення здоров'я, професійних здібностей, нормальних життєвих зв'язків та рівня життя.
Вирішуючи вимоги про стягнення моральної шкоди, суд керується наступним.
У постанові Великої Палати ВС від 15 грудня 2020 року № 752/17832/14-ц визначено, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з людьми, які його оточують, інших негативних наслідків морального характеру.
Компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм законодавства (постанова ВП ВС від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц). Така позиція відповідає практиці ЄСПЛ (рішення від 22 лютого 2005 року у справі «Новоселецький проти України» (Novoseletskiy v. Ukraine, заява № 47148/99).
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
Згідно з ч.3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
У цій справі позивачем доведено порушення його трудових прав ТОВ «Компанія «Інкомед», та як наслідок спричинення моральної шкоди, внаслідок невиплати як працівнику всіх сум при його звільненні, невидачі трудової книжки понад 24 роки, невиконання рішень судів, які набрали законної сили.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини «STANKOV v. BULGARIA», № 68490/01, від 12 липня 2007 року).
Враховуючи обсяг порушення трудових прав позивача, завданих цими порушеннями моральних страждань, які виразились у втраті нормальних життєвих зв'язків, що вимагали від позивача в подальшому додаткових зусиль для організації свого життя, зважаючи на тривалість такого порушення, з урахуванням принципу пропорційності, розумності, виваженості та справедливості, суд приходить до висновку про стягнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь позивача моральної шкоди в сумі 150 000,00 грн, задовольняючи позов в цій частині частково.
Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більше аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, а заявлений до стягнення позивачем розмір є очевидно завищеним.
Згідно з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «Компанія «Інкомед» перебуває в стані припинення (28.12.2005, 1065130000005339, внесення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з її банкрутством).
Запис про припинення юридичної особи ТОВ «Компанія «Інкомед» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесено.
Позивач заявляючи вимогу про стягнення моральної шкоди з ОСОБА_2 , посилався на те, що останній є власником, директором та головою ліквідаційної комісії ТОВ «Компанія «Інкомед» і у нього особисто знаходиться трудова книжка ОСОБА_1 понад 24 років.
Разом з тим, суд ураховує, що ОСОБА_2 , як фізична особа, трудові права ОСОБА_1 не порушував, а ОСОБА_2 , як керівник ТОВ «Компанія «Інкомед», не є самостійним суб'єктом цивільних правовідносин.
Зважаючи на викладене, суд відмовляє у задоволенні заявлених до ОСОБА_2 вимог про стягнення моральної шкоди, з підстав заявлення таких вимог до неналежного відповідача.
Отже, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які досліджені в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та стягнення з ТОВ «Компанія «Інкомед» на його користь суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період часу з 22 травня 2014 року по 19 січня 2023 року у розмірі 40 404,00 грн., визначену без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов'язкових платежів та моральну шкоду в розмірі 150 000,00 грн.
Щодо постановлення окремої ухвали.
Позивач заявив клопотання про постановлення окремої ухвали в межах розгляду вказаної справи.
При цьому, посилався на те, що за його заявою, на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 04 березня 2015 року № 757/2684/15-к було внесено відомості до ЄРДР № 42015100000001105, проте понад 19 років прокуратура на чолі з Генеральним прокурором неправомірно/злочинно бездіє по окремій ухвалі Дарницького районного суду м. Києві № 2-30 від 26 серпня 2003 ркоу. У вказаному кримінальному провадженні не вчиняються жодні слідчі та процесуальні дії, внаслідок чого позивач понад 22 роки позбавлений засобів на існування та своїх конституційних прав. У клопотанні позивач просив постановити окрему ухвалу, якою зобов'язати Генерального прокурора вчинити у розумні строки всі необхідні процесуальні дії та прийняти у розумні строки всі необхідні процесуальні рішення у кримінальному провадженні № 42015100000001105 від 29 вересня 2015 року, у відповідності до ч. 1 ст. 262 ЦПК України.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 262 ЦПК України, суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.
Окрема ухвала суду - це процесуальне судове рішення, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення.
Отже, підставою для постановлення окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення. Відтак, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час судового розгляду встановлено склад правопорушення. Якщо суд не встановив такого порушення, підстав для окремої ухвали немає.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року в справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що «при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком».
Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 (провадження № 11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
Наведені норми вказують на те, що у суду є право, коли він встановив порушення закону, постановити окрему ухвалу. Інститут окремої ухвали направлений на реагування суду у тих випадках, коли порушення закону настільки очевидне, зухвале та систематичне, що не дозволяє суду бути інертним до таких порушень і спонукає до ефективних дій, втіленням яких має бути окрема ухвала (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 990/131/22 (провадження № 11-137заі23).
Разом з тим, суд при перевірці доводів клопотання встановив, що стороною позивача не наведено достатніх підстав та аргументів для постановлення окремої ухвали в рамках розгляду даної справи.
ІV. Розподіл судових витрат між сторонами.
За змістом статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що позов задоволено частково, суд стягує з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» на користь держави судовий збір у розмірі 2051,20 грн, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 12, 19, 48, 81, 89, 92, 141, 258-259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період часу з 22.05.2014 по 19.01.2023 у розмірі 40 404,00 грн., визначену без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов'язкових платежів та моральну шкоду в розмірі 150 000,00 грн.
В решті вимог позову відмовити.
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 .
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед» на користь держави судовий збір у розмірі 2051,20 грн.
Повне найменування сторін:
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 .
Відповідач 1: Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Інкомед», місцезнаходження: м. Київ, вул. Руднева, 9/1, код ЄДРПОУ 25398765.
Відповідач 2: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ,
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 29.04.2025.
СУДДЯ: Ю.С.МИЦИК