23 квітня 2025року м. Київ
Справа №752/7437/24
Апеляційне провадження №22-ц/824/6081/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Верланова С.М., Поліщук Н.В.
за участі секретаря Цюрпіти Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва, постановлену під головуванням судді Кордюкової Ж.І. 12 грудня 2024 року у м. Києві, повний текст ухвали складений 12 грудня 2024 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування в особі Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини,
У квітні 2024 року позивач звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини, в якій просила визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 15 липня 2024 року прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування в особі Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини та об'єднано в одне провадження вимоги за зустрічним позовом з первісним позовом.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2024 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування в особі Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини.
Ухвала суду мотивована тим, що місце постійного проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінилось, керуючись положеннями статей 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, суд констатував припинення юрисдикції суду України на вирішення спору про визначення місця проживання дитини у даній цивільній справі. А тому суд прийшов до висновку про наявність підстав закриття провадження у справі.
Не погодилась із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 , її представником подана апеляційна скарга, в якій він вказує на те, що суд першої інстанції закриваючи провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України дійшов хибних висновків, що дана справа не може бути розглянута судом України, виходячи з такого.
Представник зазначає, що позивач, відповідач та їх спільна дитина є громадянами України, мають місце проживання на території України та мають право на судовий захист суду України. У даному випадку позивачем було дотримано вимоги ст. 27 ЦПК України та подано позов за зареєстрованим місцем проживанням відповідача.
Жодна з обставин зазначених у цій справі відповідно до вимог ст. 255 ЦПК України не вказує на наявність підстав у суду для закриття провадження.
Приймаючи рішення про закриття провадження у справі через відсутність юрисдикції у суду першої інстанції для розгляду вказаної справи , суд першої інстанції не звернув увагу, що доказів наявності обставин, з якими Конвенція про юрисдикцію пов'язує втрату судами України юрисдикції щодо розгляду даного позову матеріали справи не містять. На момент подачі позову була відсутня підстава визначена п. b ч.1 ст. 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки дитина не проживала в Україні менше одного року.
На підставі викладеного, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Мілетич О.О. підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просила про її задоволення.
Відповідач ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважає ухвалу суду першої інстанції законною і обґрунтованою, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились. Про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.
Тому, керуючись положеннями ч.2 ст. 372 ЦПК України, колега суддів вважала, що їх неявка не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах апеляційного оскарження, колегія суддів виходить з такого.
З матеріалів справ вбачається, що в квітні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування в особі Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини, в якому просила визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю.
Зазначила, що у зв'язку із військовою агресією РФ проти України, позивач разом із дитиною переїхали та проживають у Федеративній Республіці Німеччині, де позивачка з дочкою отримали дозволи на проживання, винаймають житло, донька отримує освіту, відвідує школу та гуртки /т.1 а.с.1-4/.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 21 травня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження /т.1 а.с.49-50/.
В липні 2024 року відповідачем ОСОБА_2 був поданий зустрічний позов до ОСОБА_1 третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини, в якому він просив визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком /т.1 а.с.53-55/.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 15 липня 2024 року зустрічну позовну заяву відповідача прийнято до спільного розгляду з первісною позовною заявою позивача /т.1 а.с.77/.
В судовому засіданні 12 грудня 2024 року судом першої інстанції було ініційоване питання про закриття провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2024 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування в особі Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини.
Ухвала суду мотивована тим, що місце постійного проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінилось, керуючись положеннями статей 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, суд констатував припинення юрисдикції суду України на вирішення спору про визначення місця проживання дитини у даній цивільній справі. А тому суд прийшов до висновку про наявність підстав закриття провадження у справі.
Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.
Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.
Права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (ст.66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ч. ч. 1,2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Україна згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року).
Отже питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (надалі - Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
З урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Стаття 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року встановлює, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункту 1 статті 5 Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлено.
У статті 7 цієї Конвенції вказано, що у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та
a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або
b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.
Переміщення або утримування дитини вважається неправомірним, якщо:
a) це порушує права опіки, набуті особою, установою чи будь-яким іншим органом, спільно чи окремо, за правом держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування; та
b) на момент переміщення або утримування такі права фактично здійснювалися, спільно або окремо, чи здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
Права опіки, зазначені вище в підпункті «a», можуть виникати, зокрема, в силу закону або внаслідок судового чи адміністративного рішення або з угоди, яка має юридичну силу згідно з правом тієї Держави.
Увесь час, упродовж якого органи, уперше згадані в пункті 1, зберігають свою юрисдикцію, органи тієї Договірної Держави, до якої дитину було переміщено або в якій вона утримується, можуть вживати лише таких невідкладних заходів згідно зі статтею 11, які є необхідними для захисту особи чи майна дитини.
Відповідно до ст. 12 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у будь-якому невідкладному випадку органи будь-якої Договірної Держави, на території якої перебуває дитина або майно, яке належить дитині, мають юрисдикцію вживати будь-яких необхідних заходів захисту.
Заходи, ужиті згідно з попереднім пунктом стосовно дитини, яка має звичайне місце проживання в Договірній Державі, припиняються як тільки органи, які мають юрисдикцію відповідно до статей 5 - 10, вжили заходів, яких потребує ситуація.
Заходи, ужиті згідно з пунктом 1 стосовно дитини, яка має звичайне місце проживання в не-Договірній Державі, припиняються в кожній Договірній Державі, як тільки заходи, яких потребує ситуація та яких ужили органи іншої держави, були визнані у відповідній Договірній Державі.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 зробив висновок про те, що нормами чинного законодавства України не передбачено імперативної умови про те, що перебування дитини за межами України є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини. Більше того, зважаючи на положення міжнародних договорів щодо збереження юрисдикції судів України у питаннях батьківської відповідальності, очевидним є можливість вирішення справи про визначення місця проживання дитини саме національними судами.
Таким чином, сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні, а факт повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини.
На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловила такі висновки про застосування норм права.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.
Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 31 липня 2024 року у справі № 760/18630/22 вказав на те, що за правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини: 1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; 2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; 3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
У цій постанові Верховний Суд також вказав на те, що положення статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року при визначенні юрисдикції застосовуються лише в тому випадку, якщо мало місце неправомірне переміщення або утримання дитини.
У вказаній справі Верховний Суд, враховуючи, що ОСОБА_3 народилася в Україні, до ІНФОРМАЦІЯ_2 проживала в Україні та є громадянкою України, на час звернення до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі не проживала в Україні нетривалий проміжок часу, її звичайним місцем проживання залишалася Україна, тому апеляційний суд дійшов загалом обґрунтованого висновку про поширення юрисдикції судів України на цей спір та скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
З наведених обставин справи вбачається, що предметом спору у цій справі є визначення проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з одним із батьків.
При зверненні до суду з позовом мати вказувала на те, що у зв'язку із військовою агресією РФ проти України, позивач разом із дитиною переїхали та проживають у Федеративній Республіці Німеччині. Разом з наявних в матеріалах справи даних вбачається, що позивач та дитина отримали дозволи на проживання у Федеративній Республіці Німеччині в травні 2023 році.
Тобто на момент звернення до суду з позовом дитина досягла віку 11 років, дитина була вивезена за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання та проживала в іншій країні протягом одного року. А отже дитина проживала в Україні протягом 10 років.
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що між батьками була досягнута домовленість, що мати разом з дитиною змінюють місце свого постійного проживання та переїжджають до Федеративної Республіки Німеччина. Разом з тим і відсутні дані щодо неправомірного переміщення або утримування дитини, звернення другого з батьків з відповідними заявами до компетентних органів.
Як вказує Об'єднана палата Касаційного цивільного суду сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.
Зважаючи на вищевикладене у сукупності та враховуючи, що ОСОБА_3 народилася в Україні, до досягнення десятирічного віку проживала в Україні та є громадянкою України, а на час звернення до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі не проживала в Україні нетривалий проміжок часу, то її звичайним місцем проживання залишалася Україна, тому апеляційний суд приходить до висновку про поширення юрисдикції судів України на цей спір.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що суд першої інстанції закриваючи провадження у справі зробив посилання на висновки наведені Верховним Судом у постановах від 17 серпня 2022 року у справі № 613/11185/19, від 28 червня 2023 року у справі №372/2558/21, від 10 вересня 2021 року у справі №761/33136/19. Проте не врахував правовий висновок наведений Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, який має переважне значення, як з огляду склад суду, так і на час прийняття цієї постанови. Також судом не врахована правова позиція викладена у постанові від 31 липня 2024 року у справі № 760/18630/22, що також є останньою прийнятою і в ній вирішувались саме питання закриття провадження в аналогічних правовідносинах.
Отже, викладені позивачем доводи знайшли своє підтвердження, її права порушуються прийнятим судовим рішенням. Дії щодо закриття провадження у справі перешкоджають особі, яка подала позовну заяву та апеляційну скаргу у доступі до правосуддя та унеможливлюють захист її прав у повному обсязі.
За результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції допустив невірне застосування норм процесуального права, оскаржувана ухвала суду перешкоджає подальшому провадженню у справі, що дає підстави для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2024 року- скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: С.М. Верланов
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 28 квітня 2025 року.