09 квітня 2025 року м. Київ
Справа №369/7879/23
Апеляційне провадження №22-ц/824/5912/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Желепи О.В., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Цюрпіти Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухваленого під головуванням судді Пінкевич Н.С. 26 листопада 2024 року в м. Києві, повний текст рішення складений 26 листопада 2024 року, та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухваленого під головуванням судді Пінкевич Н.С. 26 грудня 2024 року в м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук Олеся Миколаївна про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію,
У травні 2023 року позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила:
визнати недійсним договір дарування частини земельної ділянки площею 0,1 га в АДРЕСА_1 , укладений 20 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук О.М., зареєстрований за №319;
скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук О.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 60469199 від 20 вересня 2021 року.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з травня 2010 року по листопад 2019 року. За час зареєстрованого шлюбу 06 квітня 2011 року ними за спільні кошти придбано земельну ділянку площею 0,1 га в АДРЕСА_1 , і дане майно є спільним майном подружжя.
Після розірвання шлюбу, їй стало відомо, що ОСОБА_2 уклав договір дарування 1\2 частини земельної ділянки зі своєю матір'ю ОСОБА_3 .. При цьому вона, як співвласник не надавала згоди на укладення такого договору, що прямо встановлено нормами Сімейного кодексу України. Тому нотаріус не мав права посвідчувати такий правочин та здійснювати державну реєстрацію права власності за відповідачкою ОСОБА_3 ..
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 листопада 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук Олеся Миколаївна про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію - відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивач не надала суду доказів того, що спірне майно на час укладення договору дарування мало статус спільного майна подружжя. З огляду на викладене, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, суд прийшов до висновку, що отримання її згоди при укладенні договору дарування чинне законодавство не вимагає. А тому вимоги про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації також задоволенню не підлягають.
Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня 2024 року заяви ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук Олеся Миколаївна про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 25000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 25000,00 грн.
В іншій частині відмовлено.
Не погодилася із зазначеними судовими рішеннями ОСОБА_1 , її представником подано апеляційні скарги.
Апеляційна скарга на основне рішення суду мотивована тим, що судом першої інстанції було надано неправильну оцінку обставинам справи, зокрема, в договорі купівлі-продажу земельної ділянки не зазначено та не визначено покупцями, які перебували на той час у шлюбі, що земельна ділянка придбавається з визначенням статусу - спільна часткова власність, в договорі покупцями було відображено зміст права спільної сумісної власності й часток подружжя в ній, але із фіксованим розміром цих часток документально. Іншого подружжя не встановлювали та не визначали правового статусу «спільна часткова власність». Ці частки були зазначені в договорі відповідно до чинного сімейного законодавства України, щоб в майбутньому не було необхідності доводити цю обставину.
Представник також вказує на те, що судом першої інстанції фактично скасована презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуто ними в період шлюбу. А також суд першої інстанції фактично переклав тягар доказування з відповідача на позивача, що є незаконним.
За таких обставин, відсутність згоди одного із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на додаткове рішення суду мотивована тим, що суд першої інстанції в порушення приписів ЦПК України не повідомив належним чином про дату та час розгляду питання про ухвалення додаткового рішення, що є обов'язковою підставою для скасування додаткового рішення.
Представник також вказує на те, що надані розрахункові квитанції не є документами, що свідчать про оплату послуг та не підтверджують факт отримання готівки в касу.
Представник звертає увагу, що в акті від 14 травня 2024 року здачі-прийому наданих послуг за договором про надання правової допомоги наведена неправдива інформація стосовно витраченого адвокатом часу на прибуття та участь в судових засіданнях.
Майже все вищенаведене стосується і іншого адвоката Скуби М.М. з його таким же актом від 14 травня 2024 року.
Представник також зазначає, що клієнт 1 та клієнт 2, є відповідачами у справі та є матір'ю і сином, і мають однакову позицію.
Таким чином вартість витрат на професійну правничу допомогу стягнуту з позивача на користь відповідачів в загальному розмірі 50000,00 грн є явно завищеною та майже становить вартість земельної ділянки.
На підставі викладеного, просить скасувати додаткове рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.
Сторона відповідача правом на надання відзиву на апеляційні скарги не скористалась.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Пантюшенко О.О. підтримав апеляційні скарги з підстав викладених у них та просив про їх задоволення.
Представники відповідача- адвокат Цимбалюк М.Г. заперечував проти доводів апеляційних скарг, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просив залишити його без змін.
Інші учасник справи, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, а тому колегія суддів керуючись положеннями ч.2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе розглядати справу за їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, які з'явились в судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 травня 2010 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб виданим Центральним відділом реєстрації шлюбі м. Києва з державним Центром розвитку сім'ї 15 травня 2010 року /т.1 а.с.8/.
06 квітня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу, за умовами якого купили в рівних частках кожний земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована в с. Петропавлівська-Борщагівка, Києво-Святошинського району, Київської області, кадастровий номер 3222485900:03:008:0198. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук О.М., реєстровий № 395 /т.1 а.с.9-11, 114-115/.
З Витягу з Державного земельного кадастру та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про земельну ділянку кадастровий номер 3222485900:03:008:0198 вбачається, що 16 квітня 2013 року вона зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 частка у спільній власності - та за ОСОБА_2 частка у спільній власності - , документом, який є підставою для виникнення права визначено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук О.М. від 06 квітня 2011 року № 395 /т.1 а.с.116-117, 120-122/.
Рішенням суду з сімейних справ міста Бері-Сент-Едмундс Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії від 16 лютого 2018 року шлюб між сторонам розірвано, якщо протягом шести тижнів після винесення рішення до суду не буде представлено достатніх доказів, що це рішення потрібно відкликати. Оскільки таких доказів не було подано до суду, цим засвідчується, що вищезазначене рішення набрало чинності 15 листопада 2019 року, воно є остаточним та безповоротним, а шлюб офіційно розірвано /т.1 а.с.12-114/.
28 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування частки у праві власності на земельну ділянку. За цим договором ОСОБА_2 , як дарувальник, безоплатно передав у власність ОСОБА_3 , як обдаровуваній, належну йому на праві приватної власності частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована в с. Петропавлівська-Борщагівка, Києво-Святошинського району, Київської області, кадастровий номер 3222485900:03:008:0198.
У п.3 договору вказано, що належна дарувальнику частка в праві власності на земельну ділянку, яка відчужується за цим договором, не є спільною сумісною власністю подружжя, про що нотаріусом доведено до відома обдаровуваної.
Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Арестович-Корнійчук О.М., реєстровий №319. Відповідні дані внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно /т.1 а.с.40-41, 101-105, 123/.
В силу ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
В силу ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
В силу ст.317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У відповідності до ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно зі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ст.355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
В порядку визначеному ч.1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Положеннями ст.361 ЦК України визначено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Згідно з ч.1 ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
В порядку визначеному ч.ч.1,2,4 ст. 369 ЦК України Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно ч.1 ст. 15, ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст. 263 ЦПК України).
Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2020 року у справі № 465/1520/16-ц вказав на те, що правовий режим спільної власності може передбачати визначення часток кожного із співвласників у праві спільної власності (спільна часткова) або відсутність такого визначення у праві спільної власності (спільна сумісна). Згідно з наведеним критерієм спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну.
Розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним. При цьому, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Також у цій постанові Верховний Суд аналізуючи поняття права спільної часткової власності зазначив, що, йдеться про виокремлення та належність співвласнику лише частки в праві власності, а не частки в майні. Тому співвласнику належить не конкретно визначена частина майна (певна кімната), а лише визначена арифметично (у простих дробах) частина в праві власності на це майно, яким має право розпоряджатися співвласник, зокрема шляхом дарування цієї частини і без виділу в натурі частки.
У постанові від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц Верховний Суд вказав на те, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об'єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об'єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу).
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 725/4816/19 Верховний Суд зробив висновок, що Переважне право перед іншими особами на купівлю частки майна, яке знаходиться у спільній власності, з'являється у співвласника при продажі майна, проте в даній справі встановлено, що 1/2 частки квартири була подарована відповідно до договору дарування від 19 березня 2010 року. Отже, на зазначені правовідносини положення статті 362 ЦК України не поширюються.
У справі № 520/2224/19-ц у постанові від 17 травня 2022 року Верховний Суд також вказав на те, що положення ч.4 ст.362 ЦК України регулюють відносини виключно з переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним з порушенням переважного права, а у випадку відчуження частки спільної часткової власності шляхом укладення договору міни, дарування, ренти, довічного утримання, спадкового договору або складання заповіту, а також у випадку внесення вкладу до статутного капіталу переважне право інших співвласників на придбання такої частки не існує, тому на встановлені у справі правовідносини положення цієї статті не розповсюджуються.
З наведених обставин вбачається, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 травня 2010 року по 15 листопада 2019 року.
06 квітня 2011 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу, за умовами якого купили в рівних частках кожний земельну ділянку. Оскільки у договорі визначено, що ними набувається право власності в рівних частках, то укладаючи вказаний договір позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 набули право спільної часткової власності на земельну ділянку.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що при укладенні договору купівлі-продажу сторони не встановлювали та не визначали правового статусу «спільна часткова власність», колегія суддів вважає безпідставними, оскільки у договорі визначено, що вони: «купили в рівних частках кожний земельну ділянку». А в порядку визначеному ч.1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
У зв'язку з цим до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення, що регулюють право спільної часткової власності, а не спільної сумісної власності, як на то вказує сторона позивача.
Виходячи з положень ст.361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. При цьому співвласнику належить не конкретно визначена частина майна, а лише визначена арифметично частина в праві власності на це майно, у даному випадку частина, якою має право розпоряджатися співвласник самостійно, зокрема шляхом дарування цієї частини. До того ж на правовідносини дарування положення щодо переважного права співвласника не поширюються. А отже порушеного права позивача при укладенні відповідачами оспюваного договору дарування не вбачається, оскільки згода іншого співвласника передбачається у правовідносинах щодо розпорядження майном, що перебуває у власності на праві спільної сумісної власності.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 посилалась на положення ст.ст. 60,68 СК України та ч.3 ст. 368 ЦК України. Проте вказаними положеннями регулюються правовідносини щодо спільного сумісного майна. Оскільки при придбанні майна сторони вирішили його правовий статус, а саме спільна часткова власність, тому на спірні правовідносини не поширюються положення законодавства що регулюють питання спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду по суті спору.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги позивача щодо ухваленого судом першої інстанції додаткового рішення апеляційним судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
З матеріалів справи вбачається, що справа була розглянута судом першої інстанції з викликом учасників справи в судове засідання.
26 листопада 2024 року судом першої інстанції було ухвалено рішення по суті спору.
27 листопада 2024 року через систему «Електронний суд» представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Цимбалюк М.Г. була подана заява про ухвалення додаткового рішення, в якій він посилаючись на здійснену ним в судовому засіданні заяву, просив суд стягнути витрати на професійну правничу допомогу з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у розмірі 41000 грн /т.1 а.с.195-196/.
До вказаної заяви долучено в копіях:
- Договір № 19 про надання правничої допомоги, укладеного 20 липня 2023 року між АО «Ординат Цимбалюк Скуба» та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , предметом якого є надання правничої допомоги у справі № 369/787923 /т.1 а.с.197/;
- Додаткова угода № 1 до договору про надання правничої допомоги № 19, укладеного 20 липня 2023 року між АО «Ординат Цимбалюк Скуба» та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , згідно з яким сторонами узгоджена вартість наданих послуг у розмірі 2000,00 грн за 1 годину /т.1 а.с.198/;
- Акт здачі приймання наданих послуг від 14 травня 2024 року, згідно з яким загальна кількість годин наданих послуг визначена 20,5 годин, а вартість наданих послуг 41000 (сорок одна тисяча) гривень /т.1 а.с.199/;
- Квитанція № 21 від 14 травня 2024 року про сплату ОСОБА_2 вартості послуг в розмірі 41000 (сорок одна тисяча) грн /т.1 а.с.199/;
- Докази направлення заяви іншим учасникам справи засобами поштового зв'язку /т.1 а.с.200/.
29 листопада 2024 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Скуби М.М. надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій він посилаючись на здійснену ним у відзиві заяву, просив суд стягнути витрати на професійну правничу допомогу з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 у розмірі 38000,00 грн.
До вказаної заяви долучено в копіях:
- Договір № 19 про надання правничої допомоги, укладений 20 липня 2023 року між АО «Ординат Цимбалюк Скуба» та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , предметом якого є надання правничої допомоги у справі № 369/787923 /т.1 а.с.205/;
- Додаткова угода № 1 до договору про надання правничої допомоги № 19, укладений 20 липня 2023 року між АО «Ординат Цимбалюк Скуба» та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , згідно з яким сторонами узгоджена вартість наданих послуг у розмірі 2000 грн за 1 годину /т.1 а.с.206/;
- Акт здачі приймання наданих послуг від 14 травня 2024 року, згідно з яким загальна кількість годин наданих послуг визначена 19 годин, а вартість наданих послуг 38000,00 (тридцять вісім тисяч) гривень /т.1 а.с.206/;
- Квитанція № 21 від 14 травня 2024 року про сплату ОСОБА_3 вартості послуг в розмірі 41000 (сорок одна тисяча) гривень /т.1 а.с.207/;
- Докази направлення заяви іншим учасникам справи засобами поштового зв'язку /т.1 а.с.208/.
Згідно з довідкою складеною секретарем судового засідання 26 грудня 2024 року у зв'язку з неявкою всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукописувального технічного засобу судового засідання не здійснювалось /т.1 а.с.211/
Відповідно до ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.
Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено.
Згідно з ч.ч.2, 4,5,6 ст.128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Велика Палата Верховного Суду у змісті постанови від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 визначила особливості розподілу судових витрат у разі подання заяви після ухвалення основного рішення, зокрема, відповідно до статей 270, 142 ЦПК України.
Так, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, у випадку не вирішення судом питання про судові витрати.
Таке додаткове судове рішення ухвалюється у тому самому порядку, що й судове рішення.
Водночас ЦПК України передбачає право суду у разі необхідності викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Проте неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
Додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Зокрема у випадку, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).
Неповнота судового рішення може мати прояв, зокрема, у не вирішенні деяких питань, порушених перед судом, водночас, враховуючи незмінність судового рішення суд, який ухвалив таке судове рішення, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати або змінювати первісне рішення, проте має право виправити його недоліки, пов'язані, зокрема, із необхідністю вирішення питання щодо розподілу судових витрат.
ЦПК України визначає обов'язок суду з метою вирішення питання щодо розподілу судових витрат призначити судове засідання, яке, в свою чергу, проводиться не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України).
Таким чином, законодавцем визначено обов'язок суду призначити розгляд заяви сторони щодо розподілу судових витрат в судовому засіданні, якщо справа розглядалася по суті у судовому засіданні, за наслідком проведення якого судом має бути ухвалено відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала).
Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). Під поняттям «порядку ухвалення судового рішення», ЦПК України розуміє ухвалення рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду; прийняття рішень та постанов, складення та їх підписання тим складом суду, який розглянув справу; можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті; оформлення окремим документом ухвал, які постановляються в нарадчій кімнаті, а інших ухвал, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання; особливості оформлення судових рішень (ухвал) що містять вступну та резолютивну частину, а також складення повного рішення (постанови, ухвали) у певні строки; можливість внесення виправлень в рішеннях чи ухвалах із застереженням перед підписом судді; викладення усіх судових рішень письмово у паперовій та електронній формі та вимоги їх викладення у Єдиній судово-інформаційно-телекомунікаційній системі (стаття 259 ЦПК України).
Таким чином, «порядок ухвалення судового рішення» не включає «процедуру розгляду справи по суті в загальному чи письмовому провадженні», яка виділена в окрему главу ЦПК України (Глава 6 ЦПК України).
Відтак, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Положення частини четвертої статті 270 ЦПК України щодо права суду у разі необхідності викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України або повідомити сторони про прийняття такої заяви до розгляду, у випадку розгляду справи в письмовому провадженні.
Цей правовий висновок наведений Верховним Судом і в постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 336/282/22.
З огляду на те, що в силу п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України обставини розгляду справи судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою, то питання додержання норм процесуального права щодо повідомлення такого учасника підлягає перевірці першочергово.
В апеляційній скарзі сторона позивача посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, щодо її належного повідомлення про судовий розгляд питання про ухвалення додаткового рішення у справі.
З матеріалів справи не вбачається вчинення судом першої інстанції дій щодо повідомлення учасників справи про призначене судове засідання щодо питання ухвалення додаткового рішення у вказаній справі.
Враховуючи, що оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції постановлено без додержанням норм процесуального права, щодо належного повідомлення позивача ОСОБА_1 , колегія суддів приходить до висновку про наявність обов'язкової підстави для його скасування та ухвалення в цій частині нового судового рішення.
Вирішуючи питання про компенсацію відповідачам сум витрат за надання правової допомоги колегія суддів апеляційного суду враховує наступні норми процесуального права.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч.3 ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1, п.1 1 ч.ч.1,3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
У ч. 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст.141 ЦПК України).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У ч.ч. 4-6 ст. 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року в справі №922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі № 750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 757/60277/18-ц.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19.
З наведених обставин вбачається, що адвокат Цимбалюк М.Г. надавав відповідачу ОСОБА_2 правничу допомогу при розгляді цієї справи у суді першої інстанції, зокрема, ознайомлювався з матеріалами справи, а також приймав участь в судових засіданнях в суді першої та апеляційної інстанцій.
Заява про ухвалення додаткового рішення подана представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Цимбалюк М.Г. у межах строку, встановленого ч.8 ст.141 ЦПК України та здійснена в порядку визначеному цією нормою процесуального закону.
З наведених обставин вбачається, що адвокат Скуба М.М. надавав відповідачу ОСОБА_3 правничу допомогу при розгляді цієї справи у суді першої інстанції, зокрема, ознайомлювався з матеріалами справи, склав відзив на позовну заяву, а також приймав участь в судових засіданнях в суді першої інстанції.
Заява про ухвалення додаткового рішення подана представником відповідача ОСОБА_3 - адвокатом Скуба М.М. у межах строку, встановленого ч.8 ст.141 ЦПК України та здійснена в порядку визначеному цією нормою процесуального закону.
Від позивача заперечення щодо розміру заявлених представниками відповідачів витрат на професійну правничу допомогу до суду не надходили. Але апеляційний суд враховує, що сторона позивача не була повідомлена про судове засідання щодо вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.
Представником скаржника в суді апеляційної інстанції були надані докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість, зокрема, розрахунки та акт наданих послуг в суді першої та апеляційної інстанцій, в яких зазначені опис робіт та наданих послуг, їх вартість та кількість витраченого часу.
Однак, здійснивши оцінку обґрунтувань заяв відповідачів про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та доданих до неї доказів понесення вказаних витрат, апеляційний суд вважає, що заявлені до стягнення суми є завищеннями.
Так, представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Цимбалюк М.Г. не було подано відзив на позовну заяву, але вартість цієї послуги включена до розрахунку. Не вбачається і даних про переговори з опонентом щодо укладення мирової угоди.
Представником відповідача ОСОБА_3 - адвокатом Скуба М.М. вказано про надання послуг щодо аналізу документів, формування правової позиції (3 години) та складання відзиву (2 години), що по суті є однією послугою зі складання відзиву.
Також вбачається завищеною кількість витраченого часту на участь в судових засіданнях (2-3,5 години) обох представників.
Справа не відноситься до категорії складних, оскільки предметом розгляду становили питання пов'язані з недійсністю одного правочину.
За наведених обставин суд апеляційної інстанції, виходячи із загальних засад цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності та розумності, принципу співмірності та розумності судових витрат, на компенсацію яких має право відповідач, враховуючи всі аспекти та складність справи, вважає за необхідне зменшити розмір судових витрат понесених відповідачами на професійну правничу допомогу, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції до 10000,00 грн.
За таких обставин, заяви обох відповідачів про ухвалення додаткового рішення підлягає до задоволення частково.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 листопада 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 листопада 2024 року - залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня 2024 року - задовольнити частково.
Додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ).
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: О.В. Желепа
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 25 квітня 2025 року.