18 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 521/16779/18
провадження № 61-13351св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка подана представником Глазовим Олегом Володимировичем , на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2021 року у складі судді Коблової О. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 31 січня 2023 рокуу складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., Громіка Р. Д.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року адвокат Глазов О. В. в інтересах громадян Турецької республіки ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов мотивований тим, що 19 серпня 2005 року позивачі на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбали на праві спільної часткової власності у рівних долях квартиру АДРЕСА_1 . У період з 2004 по 2006 роки позивачі постійно відвідували місто Одесу, з 2007 року виїхали до Турецької Республіки та до моменту подання позову не відвідували Україну.
24 травня 2016 року їм стало відомо, що громадянин України ОСОБА_3 , діючи від імені позивачів без їхньої обізнаності та згоди, на підставі сфальсифікованих документів 09 лютого 2016 року уклав з громадянином України ОСОБА_4 договір купівлі-продажу зазначеної квартири. Після цього, протягом 2016 року спірна квартира була перепродана ще декілька разів та актуальним власником на момент звернення з цим позовом є відповідач ОСОБА_5 .
Укладення відповідних договорів позивачі вважають такими, що порушують їх майнові права на спірну квартиру.
Просили суд:
визнати недійсною довіреність, посвідчену нотаріусом ОСОБА_6 13 січня 2016 року, апостіль на якої проставлено Марією Абія Родрігес , четвертим контролером Нотаріальної Колегії Канарських островів Генеральної ради нотаріату Іспанії 13 січня 2016 року за номером 164.461-, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатись належним йому приватним майном, а саме 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ;
визнати недійсною довіреність, посвідчену нотаріусом ОСОБА_6 13 січня 2016 року, апостіль на якої проставлено Марією Абія Родрігес , четвертим контролером Нотаріальної Колегії Канарських островів Генеральної ради нотаріату Іспанії 13 січня 2016 року за номером 164.460-, якою ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатись належним йому приватним майном, а саме 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 09 лютого 2016 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких на підставі оспорюваних довіреностей діяв ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Бежаном А. В., зареєстрованого в реєстрі за № 335;
витребувати від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції, постанови апеляційного суду
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 31 січня 2023 року, в задоволенні позовної заяви відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час судового розгляду судом не встановлено, що відповідачі в будь-який спосіб порушили права позивачів в межах заявлених вимог, позивачем не виконаний процесуальний обов'язок довести ті обставини, на які він покликається як на підставу своїх вимог, зокрема, матеріали позовної заяви та пояснення в судовому засіданні містять лише суб'єктивні посилання, не підтверджені доказами. Позивачі стверджували, що доручення ними не оформлялись і є підробленими. Як вбачається із матеріалів справи, довіреності від 03 січня 2016 року оформлені особою, уповноваженою на виконання таких нотаріальних дій, у встановленому міжнародним законодавством порядку, апостильована, а тому могла прийматись нотаріальними установами на території України до виконання.
Підстав вважати, що при оформленні довіреності особами, уповноваженими на вчинення нотаріальних дій, були допущені зловживання чи інші умисні дії, які б суперечили інтересам позивачів, у суду відсутні.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і також зазначив, що представником позивачів не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме те, що відповідач неправомірно набув право власності на спірну квартиру, без відповідної правової підстави, що є законною підставою для повернення майна позивачам, а навпаки - відповідач надав суду належні та достовірні докази, якими повністю спростовані підстави позову. Так, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2017 року у справі № 521/17361/16, залишеним без змін ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 липня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справі від 29 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення відмовлено. При цьому суди виходили з того, що 03 січня 2016 року позивачами у м. Лос Крістіанос Арона , Санта Крус -де- Тенеріфе Іспанія згідно з вимогами міжнародного законодавства було оформлено довіреності на ім'я ОСОБА_3 на право розпорядження їхнім майном, у тому числі і нерухомістю у м. Одесі у вигляді 1/2 часток квартири АДРЕСА_1 за кожним. Тому підстав вважати, що при оформленні довіреності особами, уповноваженими на вчинення нотаріальних дій, були допущені зловживання чи інші умисні дії, які б суперечили інтересам позивачів, у суду першої інстанції не було.
Отже, довіреності від 03 січня 2016 року та договір купівлі-продажу від 09 лютого 2016 року укладені у встановленому законом порядку й законних підстав для визнання їх недійними немає. Підстави для витребування спірного майна відсутні, оскільки позивачі не є власниками цього майна.
На момент укладання договору купівлі-продажу відповідач не мав жодних сумнівів з приводу власника квартири, тому з цих підстав він вважає себе добросовісним набувачем спірної квартири.
Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16 (провадження № 61-19921св18) дійшов висновку, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_1, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки у такому випадку на ОСОБА_1 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити. До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11 (провадження
№ 61-12731св18), у постанові 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15 (провадження №61-30883св18), у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16 (провадження № 61-1992св18), у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 520/7397/15 (провадження № 61-6759 св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16 (провадження № 61-22378св19), у постанові від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15 (провадження
№ 61-10018св18), у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 496/3663/16 (провадження № 61-5696св19).
Тому витребування на користь позивачів з володіння відповідача спірної квартири становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позивачами не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів відповідачів не є більш важливими, ніж дотримання права відповідача ОСОБА_5 , який набув право власності на спірну квартиру правомірно.
Аргументи учасників справи
08 вересня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просили рішення судів скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалюючи оскаржувані рішення суди проігнорували наступні фактичні обставини справи.
По-перше, спірна довіреність № 164.460 оформлена на підставі внутрішнього паспорту громадянина Туреччини № НОМЕР_1 і паспорту громадянина Іспанії № НОМЕР_2 , виданого відділом з іноземних і закордонних питань 11 листопада 2013 року. Однак, ОСОБА_2 ніколи не був громадянином Іспанії, не отримував паспорт громадянина Іспанії, не перебував в період посвідчення спірної довіреності на території Іспанії. Ніколи не був знайомий та не бачив громадянина ОСОБА_3 . Він є громадянином Турецької Республіки, що підтверджується паспортом, який виданий 25 грудня 2006 року. Мав закордонний паспорт, виданий 02 листопада 2001 року, строком до 01 листопада 2006 року, термін якого було продовжено до 06 серпня 2011 року. Крім цього, відрізняється від дійсної особи ОСОБА_2 й зображення останнього на фотокартці у паспорті № НОМЕР_1 , який був наданий іспанському нотаріусу при посвідченні спірної довіреності.
По-друге, ОСОБА_1 ніколи не був громадянином Іспанії, не отримував паспорта громадянина Іспанії, не перебував в період посвідчення спірної довіреності № 164.461- на території Іспанії. Ніколи не був знайомий та не бачив громадянина ОСОБА_3 . Він є громадянином Турецької Республіки, що підтверджується паспортом, який виданий 14 червня 2007 року, а не паспортом, який зазначено в спірній довіреності. Більш того, паспорт серії «Б» в Республіці Туреччині відповідає закордонному, а не внутрішньому паспорту, як це зазначено в спірній довіреності. ОСОБА_1 має закордонний паспорт, виданий 20 березня 2014 року строком до 20 березня 2024 року, однак відрізняється від дійсної особи ОСОБА_1 й зображення останнього на фотокартці у паспорті, наданому іспанському нотаріусу при посвідченні довіреності.
Управлінням муніципалітету Юскюдар обласного управління безпеки листом (поліцейське управління муніципалітету Юскюдар, паспортний відділ) від 03 травня 2016 року зазначено, що згідно з базою даних за період 01 січня 2016 року - 03 травня 2016 року відомості про виїзд-в'їзд в базі щодо ОСОБА_2 відсутні.
Довідкою прикордонної служби відомості про здійснення перелетів ОСОБА_1 за 2015-2016 роки станом на 25 квітня 2016 року підтверджується, що ОСОБА_1 не здійснював виїзд за кордон, в тому числі до королівства Іспанії, а здійснював в 2015 році внутрішні перельоти, що спростовує факт оформлення довіреності 13 січня 2016 року в Іспанії.
Суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що підстави вважати, що при оформлені довіреності особами, уповноваженими на вчинення нотаріальних дій, були допущені зловживання чи інші умисні дії, які б суперечили інтересам позивачів, відсутні. Однак такі висновки є безпідставними, оскільки судами не було надано оцінки навіть тій обставині, що на момент посвідчення спірних довіреностей нотаріус, який нібито посвідчував довіреність, вже помер, що підтверджується відповіддю нотаріуса Сантяго Собрино Гонсалес Арона-Лос Кристіанос на адвокатський запит. Указаний факт підтверджується також свідоцтвом, виданим РАЦС м. Мадрид Іспанії за № 01013 с321, з належним чином засвідченими перекладом Одеської регіональної Торгівельно-Промислової палати, яким вказано, що ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 о 09:30 год. в лікарні Рубен Інернасіональ, м. Мадрид.
Крім того, нотаріус Сантяго Собрино Гонсалес Арона-Лос Крістіанос в своєму повідомленні зазначив, що апостіль на спірних довіреностях, який проставлено Марією Абія Родрігес , четвертим контролером Нотаріальної Колегії Канарських островів Генеральної ради нотаріату Іспанії 03 січня 2016 року за номерами 164.461, 164.460-, є підробленими, цей факт було підтверджено Нотаріальною Колегією Канарських островів.
Позивачі не мали наміру відчужувати належну їм квартиру, повноваженнями щодо її відчуження представника не наділяли, дії ОСОБА_3 не відповідали волі власників майна, правочин ними не був схвалений, належне їм майно вибуло поза їх волею, тому спірне майно підлягає витребуванню від добросовісного набувача на користь позивачів.
З метою повного та всебічного розгляду справи, представник заявників неодноразово заявляв клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, в якому суди відмовили з підстав того, що зі змісту позовної заяви та наданих в розпорядження суду документів не вбачається необхідності в проведенні експертизи. Проте призначення в цій справі судової почеркознавчої експертизи було необхідним, оскільки лише після з'ясування вказаних питань можливо було б встановити обґрунтованість позовних вимог. Об'єкти досліджень, а саме оригінали спірних довіреностей, знаходяться в матеріалах цивільної справи № 521/17361/16-ц. У зв'язку з цим заявники не мали можливості самостійно замовити експертний висновок, оскільки в них відсутня можливість отримати оригінали вказаних спірних довіреностей без відповідної ухвали суду.
У жовтні 2023 року ОСОБА_5 подав до Верховного Суду відзив, в якому просив залишити касаційну скаргу позивачів без задоволення, а судові рішення - без змін.
Вказує, що позивачі не надали суду доказів на підтвердження визнання недійсними оскаржених довіреностей ні в Іспанії, ні в Україні, спростування видачі паспортів, які надавалися під час посвідчення спірних довіреностей від органів, які їх видавали, звернення заінтересованих осіб до правоохоронних органів з метою захисту та відновлення порушених прав.
Заявляючи клопотання про проведення почеркознавчої експертизи представник позивачів не повідомив суду про наявність вільних зразків їх підписів, які відповідають оспорюваним підписам за часом виконання (в межах одного року), за видом матеріалів письма (папір, кулькова ручка тощо), за формою документа (договір), за його змістом та цільовим призначенням. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання, так само і суд апеляційної інстанції зазначив про порушення заявником встановленого порядку. Представник позивачів не вчинив належних дій для забезпечення її проведення, тому суди дійшли висновку, що експертиза заявлена до призначення формально (без забезпечення її реального проведення), а заявлене клопотання має на меті виключно затягування розгляду справи.
Висновок суду апеляційної інстанції не суперечать правовій позиції, викладеній у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2023 року № 569/1158/20.
У справах № 6-165цс13 та № 2-694/11 Верховний Суд прийняв постанови, на які посилається скаржник, в якості доказів відсутності волевиявлення особи на видачу довіреності до суду були надані матеріали розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом шахрайства, висновок спеціаліста в рамках кримінальної справи та судової почеркознавчої експертизи. В цій справі подібні докази відсутні, позивачі не скористалися своїм правом на самостійне проведення експертизи, докази порушення кримінальної справи до суду не надали.
У листопаді 2023 року Глазов О. В. в інтересах позивачів подав до Верховного Суду заперечення на відзив.
Вказав, що твердження відповідача ОСОБА_5 про те, що позивачем не надано до суду докази звернення заінтересованих осіб до правоохоронних органів з метою захисту та відновлення порушених прав, не мають значення для правильного вирішення спору, крім того, не відповідають фактичним обставинам. Згідно з витягом з ЄРДР за номером № 12016161470001410 від 30 червня 2016 року Хмельницьким відділенням поліції Малиновського відділу поліції в м. Одесі ГУНП в Одеської області було розпочато досудове розслідування щодо підробки невстановленою особою документів з метою заволодіння квартири АДРЕСА_1 , яке до цього часу не завершено.
Відповідач стверджує, що позивачами не надано суду доказів спростування видачі паспортів, які надавались під час посвідчення спірної довіреності від органів які їх видавали та те, що позивачі могли перетинати кордон, скориставшись паспортами, зазначеними у спірних довіреностях. Такі твердження не відповідають дійсності, що підтверджено належними доказами.
Заявляючи клопотання у судах про призначенню почеркознавчої експертизи з метою встановлення факту підроблення спірних довіреностей, представником позивачів були надані вільні та експериментальні зразки підписів позивачів, які були належним чином засвідчені та були додані до клопотання про призначення експертизи від 15 жовтня 2020 року, які знаходиться в матеріалах справи, що надавало можливість судам попередніх інстанцій призначити відповідну експертизу. При цьому, придатність цих документів для проведення експертизи оцінює не суд, а експерт.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права - пункт 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2020 року у справі № 372/266/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; постановах Верховного Суду від 02 березня 2023 року у справі № 569/1158/20, від 05 жовтня 2022 року у справі № 471/957/19-ц, від 14 вересня 2022 року у справі № 6-694/11; постанові Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року у справі № 6-165цс13).
Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Судивстановили, що 12 серпня 2005 року між ОСОБА_12 з одної сторони та ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з іншої сторони укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,4 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М., під реєстровим № 11433, відповідно до умов якого ОСОБА_12 продала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 купили вказане нерухоме майно.
09 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 з одної сторони та ОСОБА_4 з іншої сторони укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,4 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежаном А. В., під реєстровим № 335, відповідно до умов якого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 продали, а ОСОБА_4 купив вказане нерухоме майно.
Вказаний договір укладався від імені власників представником ОСОБА_3 на підставі довіреностей від 03 січня 2016 року, посвідчених нотаріусом нотаріальної колегії Канарських островів ОСОБА_6 (Королівство Іспанія, Санта-Крус-де-Тенеріфе), на яких проставлено апостиль, перекладених з іспанської мови перекладачем Бондаренко І. Ю. з посвідченням перекладу приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шклярук З. М., під реєстровим № 1188.
Згідно з довідкою з ДРРПНМ № 124655587 від 21 травня 2018 року власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,4 кв. м, є ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Швидкою М. Г., під реєстровим № 740. Майнові права набувача зареєстровані.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2017 року у справі №521/17361/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 27 липня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справі від 29 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення відмовлено. У наведеній справі суди виходили з того, що 03 січня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у м. Лос Крістіанос Арона, Санта Крус-де- Тенеріфе Іспанія згідно до вимог міжнародного законодавства було оформлено довіреності на ім'я ОСОБА_3 на право розпорядження їхнім майном, у тому числі і нерухомістю у м. Одесі у вигляді 1/2 частин квартири АДРЕСА_1 за кожним. Підстав вважати, що при оформленні довіреності особами, уповноваженими на вчинення нотаріальних дій, були допущені зловживання чи інші умисні дії, які б суперечили інтересам позивачів, у суду першої інстанції не було.
Позиція Верховного Суду
Щодо вимоги про визнання правочинів недійсними
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво21)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження
№ 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 359/3780/16-ц, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна. У пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам роз'яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі (пункт 26 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав»). Апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), встановивши, що позивач не мав наміру відчужувати належну йому земельну ділянку, повноваженнями щодо її відчуження представника не наділяв, дії останнього не відповідали його волі, він не схвалив в подальшому вчинений від його імені правочин, а тому оскаржуваний договір купівлі-продажу земельної ділянки укладено без волевиявлення її власника, правильно витребував цю земельну ділянку з володіння набувача ОСОБА_5».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) зроблений висновок, що «основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об'єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов'язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. Таким чином, неукладеність договору у зв'язку з недотриманням встановленої для нього законом обов'язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв'язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати».
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
У справі, що переглядається:
суди вважали, що позивачі не надали належних та достатніх доказів на спростування правомірності довіреностей, на підставі яких від імені позивачів укладений оспорюваний договір купівлі-продажу; врахували, що позивачі зверталися до ОСОБА_5 з аналогічним позовом про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення, у задоволенні якого відмовлено рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2017 року по справі № 521/17361/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 27 липня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справі від 29 листопада 2017 року. При цьому суди виходили з того, що 03 січня 2016 року позивачами у м. Лос Крістіанос Арона, Санта Крус -де-Тенеріфе Іспанія згідно до вимог міжнародного законодавства було оформлено довіреності на ім'я ОСОБА_3 на право розпорядження їхнім майном, у тому числі і нерухомістю у м. Одесі у вигляді 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 за кожним. Підстав вважати, що при оформленні довіреності особами, уповноваженими на вчинення нотаріальних дій, були допущені зловживання чи інші умисні дії, які б суперечили інтересам позивачів, у суду першої інстанції не було. Тому суди вважали, що підстави для витребування спірного майна відсутні, оскільки позивачі не є власниками цього майна і підстав вважати, що майно вибуло від позивачів поза їх волею у незаконний спосібу цій справі не встановлено;
апеляційний суд також врахував, що для витребування власником майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності (чужого незаконного володіння), оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Тому вимоги позивачів про визнання правочинів недійсними не підлягають задоволенню з цих підстав. З урахуванням змісту позовних вимог, який позивачі обґрунтували тим, що громадянин України ОСОБА_3 , діючи від імені позивачів без їхньої обізнаності та згоди, на підставі сфальсифікованих документів 09 лютого 2016 року уклав з громадянином України ОСОБА_4 оспорюваний договір купівлі-продажу квартири, після цього, протягом 2016 року спірна квартира була перепродана ще декілька разів та актуальним власником на момент звернення з цим позовом є відповідач ОСОБА_5 , такий висновок є правильним. Проте апеляційний суд в цій частині фактично змінив рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині, однак не врахував, що згідно з частиною четвертою статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Тому рішення судів в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання правочинів недійсниминалежить змінити в мотивувальній частині.
Щодо вимоги до ОСОБА_5 про витребування спірної квартири
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України).
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що «необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зазначено, що «підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 161/8523/18 зазначено, що «вказана підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав. Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року у справі № 757/50206/20-ц вказано, що «аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що: … спір, про який заявлено позивачем у цій справі (скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на об'єкт житлової нерухомості за № 25530273, поновлення запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) був предметом розгляду у цивільній справі № 757/46058/20-ц, за результатами розгляду якої прийнято рішення суду, яке набрало законної сили, тобто існує рішення по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, тому провадження у справі у цій частині підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України».
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
У цій справіадвокат Глазов О. В. в інтересах громадян Турецької республіки ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом у тому числі до ОСОБА_5 витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов мотивований тим, що 19 серпня 2005 року позивачі на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбали на праві спільної часткової власності у рівних долях квартиру АДРЕСА_1 . У період з 2004 по 2006 роки позивачі постійно відвідували місто Одесу, з 2007 року виїхали до Турецької Республіки та до моменту подання позову не відвідували Україну. 24 травня 2016 року їм стало відомо, що громадянин України ОСОБА_3 , діючи від імені позивачів без їхньої обізнаності та згоди, на підставі сфальсифікованих документів 09 лютого 2016 року уклав з громадянином України ОСОБА_4 договір купівлі-продажу зазначеної квартири. Після цього, протягом 2016 року спірна квартира була перепродана ще декілька разів та актуальним власником на момент звернення з цим позовом є відповідач ОСОБА_5 .
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у справі №521/17361/16 позивачі вже зверталися до суду з позовом до ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Обґрунтовували заявлені вимоги тим, що 19 серпня 2005 року громадяни Туреччини ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, придбали на праві спільної часткової власності у рівних долях квартиру АДРЕСА_1 . У період з 2004 по 2006 роки позивачі постійно відвідували місто Одесу, з 2007 року виїхали до Турецької Республіки та до теперішнього часу не відвідували Україну. 24 травня 2016 року їм стало відомо, що громадянин України ОСОБА_3 , діючи від імені позивачів без їхньої обізнаності та згоди на підставі сфальсифікованих документів, 09 лютого 2016 року уклав з громадянином України ОСОБА_4 договір купівлі-продажу зазначеної квартири. Після цього протягом 2016 року спірна квартира була перепродана ще декілька разів та актуальним власником на момент звернення осіб до суду є відповідач ОСОБА_5 .
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2017 року у справі № 521/17361/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 27 липня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справі від 29 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення відмовлено.
Таким чином спір, про який заявлено позивачем у цій справі (в частині витребування майна з чужого незаконного володіння), був предметом розгляду у справі № 521/17361/16, за результатами якого прийнято рішення суду, яке набрало законної сили, тобто існує рішення по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Тому провадження у справі у цій частині підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.
Оскільки встановлено підстави для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі в частині витребування майна з чужого незаконного володіння, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги не аналізує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року у справі № 757/50206/20-ц, дають підстави для висновку, що рішення судів ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення судів в частині відмови у задоволенні позову про визнання правочинів недійсними змінити в мотивувальній частині, а в частині витребування майна з чужого незаконного володіння - скасувати та провадження у справі у цій частині закрити.
Оскільки Верховний Суд за наслідками розгляду касаційної скарги змінює оскаржені судові рішення лише у частині мотивів їх прийняття та закриває провадження у справі в іншій частині, новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 255, 256, 400, 412, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка подана представником Глазовим Олегом Володимировичем , задовольнити частково.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 31 січня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 31 січня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати.
Провадження у справі № 521/16779/18 в зазначеній частині закрити.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2021 року та постанова Одеського апеляційного суду від 31 січня 2023 року в скасованій частині втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко