про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
18 квітня 2025 року м. Київ № 320/18787/25
Суддя Київського окружного адміністративного суду Жук Р.В., ознайомившись зі позовною заявою і доданими до неї матеріалами
за позовом ОСОБА_1
до 1) Державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та
інновацій";
2) Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності"
про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій", Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності", в якому просить суд:
1) визнати протиправною бездіяльність Укрпатенту, яка полягала в:
- неналежному повідомленні мене про відкликання заявки № m201903748;
- ігноруванні наданих платіжних документів;
- перешкоджанні у реалізації мого права на поновлення строків;
2) зобов'язати відповідача УкрНОІВІ:
- поновити мої права заявника за заявкою № m201903748, шляхом: або забезпечити можливість повторної подачі клопотання про поновлення строків, або завершити процедуру реєстрації ТМ Caramerica на підставі вже прийнятого рішення № 130019/ЗМ/20.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд виходить з наступного.
Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
Змістом статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (рішення у справі "Занд проти Австрії"). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
При цьому слід зазначити, що участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий, однак, сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Аналогічна права позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.02.2020 у справі №243/4405/17, від 19.05.2020 у справі №916/1608/18.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Отже, системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням ним владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
Разом з тим, варто враховувати, що хоча публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад, в якому обов'язковою є участь суб'єкта владних повноважень, все ж таки сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких саме прав особа звернулася до суду.
Так, предметом спору у даній справі, зокрема, є визнання протиправними дій щодо реєстрації торгівельної марки. Тобто, спір, пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності.
Відповідно до частин першої, другої статті 418 Цивільного кодексу України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
Згідно з частиною першою статті 420 Цивільного кодексу України до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.
Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 5 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» право власності на промисловий зразок засвідчується патентом, а право власності на знак - свідоцтвом.
Таким чином у справі, що розглядається, спір стосується захисту права власності на торговельну марку та пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності, тобто цивільного права. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та отримання заявником відповідних свідоцтв і патентів, подальше оспорювання правомірності набуття таких прав на вказані об'єкти мають вирішуватися в порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
До такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 27.06.2018 у справі №804/629/16.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 16.10.2018 у справі №910/18195/17, від 29.05.2019 у справі №826/15263/18.
В свою чергу, положеннями частини другої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) визначено, що Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема: справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування та інших прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо права попереднього користування.
Згідно з частиною першою розділу Х «Прикінцеві положення» ГПК частина четверта статті 3, частини перша та друга статті 20 (в частині визначення юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності), частина третя статті 24, частина третя статті 25, частина дев'ята статті 31, частина друга статті 33, частина третя статті 253, частина перша статті 320 цього Кодексу (в частині права на подання заяви про перегляд судового рішення Вищого суду з питань інтелектуальної власності) вводяться в дію з дня, наступного за днем опублікування Головою Вищого суду з питань інтелектуальної власності у газеті «Голос України» повідомлення про початок роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності.
Пунктом 16 частини першої розділу ХІ «Перехідних положень» ГПК установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: до початку роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності справи щодо прав інтелектуальної власності розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, судами відповідно до правил юрисдикції (підвідомчості, підсудності), які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Враховуючи, що даний спір, пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності, то з огляду на склад учасників цього спору та предмет позову його вирішення віднесено до юрисдикції місцевого загального суду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство може здійснюватись в порядку окремого провадження.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Отже суд дійшов висновку, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових інтересів, а стосується захисту його приватних інтересів, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
Тобто, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктивний склад сторін спору, спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України визначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Беручи до уваги наведене, враховуючи суть спірних правовідносин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства та водночас наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі.
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
На підставі вищенаведеного, частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
1. Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження в адміністративній справі.
2. Роз'яснити позивачу, що даний спір віднесений до юрисдикції місцевого загального суду та розглядається в порядку цивільного судочинства.
3. Ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надіслати позивачу.
4. Попередити позивача, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня проголошення (підписання) ухвали.
Суддя Жук Р.В.