суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Булейко О. Л.,
Мазура М. В., Погрібного С. О., Ткачука О. С.
у справі № 990/317/23
(провадження № 11-299заі24)
1. 20 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду
у справі № 990/317/23 прийняла постанову, якою апеляційні скарги ОСОБА_1 та Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) залишила без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2024 року - без змін.
2. З результатами розгляду апеляційної скарги ВРП та частково з мотивами відхилення апеляційної скарги ОСОБА_1 не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладаємо окрему думку з таких міркувань.
Історія справи
3. У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП, у якому просив стягнути з відповідача невиплачену винагороду члена ВРП за період з 07 травня до 08 вересня 2022 року в розмірі 817 238,05 грн.
4. Позов мотивував тим, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 990/99/22 наказ в. о. Голови ВРП від 09 травня 2022 року № 106-к «Про припинення нарахувань та виплат ОСОБА_1 » (далі - наказ № 106-к) визнаний протиправним і скасований. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду констатувала, що позбавлення діючого члена ВРП ОСОБА_1 винагороди у зв'язку з його відстороненням від посади та зупиненням його повноважень до моменту звільнення його з посади у порядку, встановленому Законом України від 14 липня 2021 року № 1635-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо порядку обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя та діяльності дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя» (далі - Закон № 1635-ІХ), порушує його право на належну оплату праці та гарантії його незалежності через зниження рівня його матеріального забезпечення.
Зазначав, що його право отримувати винагороду члена ВРП, незважаючи на факт його відсторонення та зупинення повноважень, підтверджено судом, тому у ВРП виник обов'язок нарахувати та виплатити йому цю винагороду за період з 07 травня 2022 року і до моменту звільнення. Однак при звільненні та видачі трудової книжки 08 вересня 2022 року винагорода члена ВРП йому виплачена не була.
5. Ухвалою від 17 квітня 2024 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду визнав поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду із цим позовом та відмовив у задоволенні клопотання ВРП про залишення позову без розгляду.
6. Рішенням від 06 листопада 2024 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду позов задовольнив частково.
Стягнув з ВРП на користь ОСОБА_1 невиплачену винагороду члена ВРП у розмірі 658 986,07 грн.
У задоволенні іншої частини вимог позову відмовив.
7. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції зазначив, що Велика Палата Верховного Суду, здійснивши правову оцінку наказу № 106-к у постанові від 16 лютого 2023 року у справі № 990/99/22, тим самим визнала за ОСОБА_1 право на отримання винагороди за час відсторонення від посади.
Водночас суд першої інстанції зробив висновок, що ОСОБА_1 має право на отримання винагороди члена ВРП за період з 07 травня до 22 серпня 2022 року, та не знайшов правових підстав для задоволення його позовних вимог про стягнення винагороди за період з 23 серпня до 08 вересня 2022 року.
У цьому висновку суд першої інстанції керувався тим, що саме 22 серпня 2022 року ОСОБА_1 звільнено з посади члена ВРП, адже цього дня в. о. Голови ВРП видав наказ № 232-к про припинення табелювання позивача та виплату йому грошової компенсації за невикористану відпустку, який надіслано ОСОБА_1 електронною поштою разом з повідомленням про необхідність прибути до управління з питань персоналу секретаріату ВРП для отримання трудової книжки.
8. Не погодившись із таким судовим рішенням, сторони оскаржили його в апеляційному порядку.
9. ВРП в апеляційній скарзі просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 залишити без розгляду, а в разі якщо суд дійде висновку про відсутність підстав для залишення позову без розгляду - ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю. Основним аргументом апеляційної скарги відповідача є те, що з дати прийняття наказу № 106-к та припинення виплати ОСОБА_1 винагороди (09 травня 2022 року) до дати звернення позивача до суду (23 листопада 2023 року) минуло понад 18 місяців, що вказує на пропуск позивачем установленого статтею 122 КАС України строку звернення до суду з адміністративним позовом.
10. ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокатка Степанюк Ю. М., в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог (стягненні винагороди за період з 23 серпня 2022 року до 08 вересня 2022 року) та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Основним аргументом апеляційної скарги позивача є те, що оскільки наказ про звільнення його з посади члена ВРП не видавали, то датою звільнення є дата видачі йому трудової книжки, яку він отримав 08 вересня 2022 року. Тому позивач вважав, що має право на отримання винагороди до 08 вересня 2022 року включно.
Мотиви постанови Великої Палати Верховного Суду
11. Постановою від 20 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду
апеляційні скарги ОСОБА_1 та ВРП залишила без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2024 року - без змін.
12. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду зазначила, зокрема, що оскільки ОСОБА_1 вважається звільненим з посади члена ВРП в силу закону, а саме пункту 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX, який і зазначений у наказі № 232-к як підстава для припинення табелювання, а позивач був обізнаний із цим наказом 22 серпня 2022 року, то його вимоги про стягнення винагороди за період з 23 серпня до 08 вересня 2022 року не ґрунтуються на нормах права.
13. Відхиляючи доводи ВРП щодо пропуску позивачем строку на звернення до суду із цим позовом, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, отримавши постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 990/99/22, ОСОБА_1 13 червня 2023 року, тобто в межах строку, визначеного статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), та з урахуванням положень пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП про його продовження на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), звернувся до суду загальної юрисдикції з позовом до ВРП про стягнення винагороди (цивільна справа № 761/21537/23).
Велика Палата Верховного Суду врахувала, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 26 червня 2023 року у справі № 761/21537/23 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, яке закрито ухвалою цього суду від 09 листопада 2023 року у зв'язку з тим, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
У постанові від 20 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що питання юрисдикційності спору у справі № 761/21537/23 було вирішено лише 09 листопада 2023 року, тоді як відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) воно мало бути вирішено на стадії відкриття провадження.
У постанові також зазначено, що ЦПК України не передбачає, що у разі закриття провадження у справі судом першої інстанції позивач може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Право на таке звернення передбачено, лише якщо провадження у справі через непідсудність справи суду загальної юрисдикції закривається судом апеляційної або касаційної інстанції. Тож ОСОБА_1 не мав процесуальної можливості звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, що, у свою чергу (так само як і відмова у відкритті судом загальної юрисдикції провадження за його позовом), виключило б пропуск строку звернення з позовом до адміністративного суду.
Велика Палата Верховного Суду в наведеному контексті звернулася і до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який вважає, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (рішення ЄСПЛ від 06 квітня 2000 року щодо прийнятності у справі «Лойен проти Франції»).
Оскільки ОСОБА_1 звернувся за захистом порушеного права на отримання грошової винагороди до суду загальної юрисдикції після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 990/99/22 у межах строку, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП, а суд загальної юрисдикції прийняв його позовну заяву до розгляду, виявивши її непідсудність тільки 09 листопада 2023 року, і процесуальної можливості заявити про направлення справи за підсудністю на розгляд до адміністративного суду позивач не мав, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про необхідність поновлення ОСОБА_1 строку звернення до суду з адміністративним позовом як такого, що пропущений з поважних причин. Суд також взяв до уваги, що з адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся невідкладно, відразу після отримання ухвали про закриття провадження у цивільній справі.
Мотиви окремої думки
Щодо періоду, за який позивачу мала бути нарахована й виплачена винагорода члена ВРП
14. Одним з аспектів, щодо яких сторони не могли дійти згоди в цій справі, є, зокрема, період, за який позивач мав право на отримання винагороди члена ВРП.
15. Так, ОСОБА_1 наполягав на тому, що відповідні нарахування повинні були здійснюватися відповідачем до моменту вручення йому трудової книжки (08 вересня 2022 року). Натомість ВРП посилається на те, що днем звільнення позивача є 22 серпня 2022 року, коли було видано наказ про припинення його табелювання.
16. Аналізуючи це питання, автори окремої думки враховують висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 лютого 2023 року у справі № 990/99/22, та зауважують, що ОСОБА_2 мав право на отримання винагороди члена ВРП в період перебування на відповідній посаді, тобто до моменту звільнення у встановленому законом порядку.
17. Особливості звільнення члена ВРП визначені Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) та Законом № 1635-IX.
18. Відповідно до норм частини першої статті 24 Закону 1798-VIII підставами для звільнення члена ВРП з посади є: 1) неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров'я за наявності медичного висновку; 2) подання заяви про звільнення з посади члена ВРП за власним бажанням; 3) грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом члена ВРП або виявило його невідповідність займаній посаді, допущення іншої поведінки, що підриває авторитет та суспільну довіру до правосуддя та судової влади, у тому числі недотримання етичних стандартів судді як складової професійної етики члена ВРП; 4) виявлення обґрунтованості наявних обставин щодо його невідповідності вимогам, визначеним у статті 6 цього Закону; 5) істотне порушення вимог, установлених законодавством у сфері запобігання корупції, порушення вимог Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» у частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти; 6) систематична неучасть у роботі ВРП чи органу ВРП, до складу якого він входить.
19. Абзацом другим частини другої цієї ж статті передбачено, що рішення про звільнення члена ВРП з посади з підстав, визначених пунктами 3-6 частини першої цієї статті, приймається органом, що обрав (призначив) члена ВРП, за поданням ВРП. Рішення про внесення подання про звільнення члена ВРП ухвалюється більшістю від складу ВРП. З дня внесення зазначеного подання такий член ВРП відсторонюється від посади, а його повноваження зупиняються до ухвалення рішення органом, що обрав (призначив) цього члена ВРП.
20. Водночас відповідно до положень пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX за результатами одноразового оцінювання Етична рада може ухвалити рішення про внесення до відповідного органу, що обрав (призначив) члена ВРП, мотивованої рекомендації про звільнення члена ВРП з підстав, визначених пунктами 3-5 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII.
21. З дня внесення Етичною радою зазначеного рішення член ВРП, стосовно якого прийнято таке рішення, відсторонюється від посади, а його повноваження зупиняються до ухвалення рішення органом, що обрав (призначив) цього члена ВРП (абзац шостий пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX).
22. У разі внесення Етичною радою відповідному органу, що обрав (призначив) члена ВРП, мотивованої рекомендації про звільнення члена ВРП цей орган повинен її розглянути протягом трьох місяців з моменту внесення такої рекомендації та ухвалити відповідне рішення (абзац сьомий пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX).
23. За результатами розгляду мотивованої рекомендації про звільнення члена ВРП орган, що обрав (призначив) члена ВРП, може ухвалити таке рішення: 1) про задоволення рекомендації та звільнення члена ВРП з посади; 2) про відхилення рекомендації Етичної ради про звільнення члена ВРП (абзац восьмий пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX).
24. Якщо орган, що обрав (призначив) члена ВРП, у встановлений абзацом сьомим цього пункту строк не ухвалив рішення про звільнення члена ВРП з посади або про відхилення рекомендації Етичної ради про звільнення члена ВРП, то після спливу зазначеного строку такий член ВРП вважається звільненим з посади відповідно до закону (абзац дев'ятий пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX).
25. У разі внесення Етичною радою до відповідного органу, що обрав (призначив) члена ВРП, мотивованої рекомендації про звільнення члена ВРП з підстав, визначених пунктами 3-5 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII, положення абзацу другого частини другої статті 24 Закону № 1798-VIII щодо внесення подання ВРП про звільнення члена ВРП не застосовуються (абзац шістнадцятий пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX).
26. У справі, що переглядається, суд установив, що рішенням Етичної ради від 07 травня 2022 року № 6 ОСОБА_1 визнано таким, що не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності для зайняття посади члена ВРП, а також ухвалено внести до з'їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ (далі - З'їзд) рекомендацію про звільнення члена ВРП ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктами 3-5 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII.
Рекомендація Етичної ради внесена З'їзду 08 травня 2022 року.
Питання щодо підтримання чи відхилення рекомендації Етичної ради розглядалося З'їздом 19 серпня 2022 року, але жодне з рішень щодо рекомендації не набрало необхідної кількості голосів.
27. Отже, на наше переконання, ОСОБА_1 мав уважатися звільненим з посади члена ВРП з 08 серпня 2022 року на підставі прямої вказівки закону, а саме абзаців сьомого й дев'ятого пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1635-IX (за спливом тримісячного строку з дня внесення рекомендації Етичної ради).
28. Тому Велика Палата Верховного Суду мала відмовити ОСОБА_1 у задоволенні вимог про стягнення винагороди члена ВРП за період з 23 серпня до 08 вересня 2022 року саме з тих підстав, що він уважався звільненим із займаної посади ще з 08 серпня 2022 року, а не у зв'язку з ознайомленням позивача з наказом про припинення табелювання 22 серпня 2022 року.
29. Водночас Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції в цій справі мала врахувати, що апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, третя статті 308 КАС України).
30. У своїй апеляційній скарзі та у відзиві на апеляційну скаргу позивача ВРП як дату припинення трудових відносин з ОСОБА_1 визнавала 22 серпня 2022 року (дата видання наказу про припинення табелювання позивача) та наполягала на тому, що якщо нагорода члена ВРП і підлягає стягненню на користь позивача, то лише до вказаної дати.
31. Тому, з урахуванням принципів диспозитивності та змагальності судового процесу, спірним періодом у цій справі, який підлягав оцінці Великою Палатою Верховного Суду як судом апеляційної інстанції на предмет наявності підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 винагороди члена ВРП, є період з 07 травня до 22 серпня 2022 року.
Щодо строку звернення до суду із цим позовом
32. Заперечуючи проти задоволення позову та наполягаючи на залишенні його без розгляду, ВРП у своїй апеляційній скарзі посилалася на те, що ОСОБА_1 пропустив установлений у частині п'ятій статті 122 КАС України строк звернення до суду з адміністративним позовом. До того ж ВРП уважала безпідставним застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 233 КЗпП.
33. Реагуючи на вказані аргументи відповідача, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20 березня 2025 року правильно зазначила, що положення статті 233 КЗпП у частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п'ятою статті 122 КАС України.
34. З огляду на викладене оцінці у цій справі дійсно підлягали обставини дотримання ОСОБА_1 строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України, а не частиною п'ятою статті 122 КАС України, як на цьому наполягала ВРП.
35. Проте Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що спірним періодом, за який позивач мав право на отримання винагороди члена ВРП, є проміжок часу з 07 травня до 22 серпня 2022 року, протягом якого (а саме 19 липня 2022 року) частина друга статті 233 КЗпП зазнала змін.
36. У зв'язку із цим суду у своїй постанові необхідно було розмежувати обчислення строків звернення до суду відносно вимоги про стягнення заборгованості з виплати винагороди члена ВРП за період з 07 травня до 18 липня 2022 року та вимоги про стягнення цієї винагороди за період з 19 липня до 22 серпня 2022 року, оскільки обчислення строків звернення до суду в цих випадках здійснюється відповідно до різних редакцій статті 233 КЗпП.
37. Саме такий підхід вже був застосований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23, про що детальніше буде зазначено далі.
Щодо строку на пред'явлення вимоги позову про стягнення винагороди члена ВРП за період з 07 травня до 18 липня 2022 року
38. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП (у редакції, чинній на день видання ВРП наказу про зупинення нарахування винагороди позивачу) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
39. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
40. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 сформулювала висновок про те, що до 19 липня 2022 року КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, визначений у три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП).
41. Відтак у Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/317/23 були відсутні підстави для оцінки поважності причин пропуску позивачем строку на звернення до суду із цим позовом у частині вимоги про стягнення винагороди, яка мала бути нарахована за період з 07 травня до 18 липня 2022 року, оскільки протягом указаного часу законом не було передбачено обмеження будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовами про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати.
Щодо строку на пред'явлення вимоги позову про стягнення винагороди члена ВРП за період з 19 липня до 22 серпня 2022 року
42. Натомість на вимогу про стягнення винагороди за період з 19 липня 2022 року поширюються приписи частини другої статті 233 КЗпП в редакції Закону № 2352-ІХ. Тобто така вимога мала бути пред'явлена до суду в тримісячний строк із дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
43. Автори окремої думки зауважують, що предметом спору в цій справі є стягнення винагороди члена ВРП, яка за своєю суттю є періодичним платежем, що зазвичай виплачується особі частинами двічі на місяць. Тому про порушення свого права з приводу невиплати винагороди члена ВРП за другу половину липня 2022 року ОСОБА_1 повинен був дізнатися не пізніше 31 липня 2022 року, не отримавши розрахунок за перебування на посаді члена ВРП в липні 2022 року. Про неотримання винагороди члена ВРП за серпень 2022 року позивач мав змогу дізнатися не пізніше дня його звільнення, яке у цій справі сторони пов'язують з видачею ВРП наказу від 22 серпня 2022 року.
44. З урахуванням приписів частини другої статті 233 КЗпП в редакції Закону № 2352-ІХ строк для пред'явлення вимоги щодо виплати винагороди члена ВРП за липень 2022 року сплив 31 жовтня 2022 року, а за серпень 2022 року - 22 листопада 2022 року.
45. Водночас необхідно враховувати, що за змістом пункту 1 Перехідних положень КЗпП під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (який введено урядом на території України з 12 березня 2020 року і в подальшому неодноразово продовжено).
46. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відмінено на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
47. Тому визначені статтею 233 КЗпП строки, продовжені на період карантину, для пред'явлення вимоги про стягнення заборгованості з виплати винагороди як за липень, так і за серпень 2022 року завершились о 00 год 01 хв 01 липня 2023 року.
48. Проте ОСОБА_1 пред'явив позов у цій справі лише 23 листопада 2023 року, тобто зі значним пропуском установленого законом строку.
49. Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, а пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені доказами.
50. У справі, що переглядається, як на поважні причини пропуску строку звернення до суду позивач посилається на те, що про порушення своїх прав він дізнався лише після прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови від 16 лютого 2023 року у справі № 990/99/22 та в межах строку, визначеного статтею 233 КЗпП, звернувся до суду загальної юрисдикції з позовом до ВРП про стягнення винагороди (справа № 761/21537/23). Зазначав, що після закриття провадження у вказаній справі 09 листопада 2023 року невідкладно звернувся із цим позовом до суду адміністративної юрисдикції.
51. На наше переконання, аргументи позивача про те, що про порушення свого права на отримання винагороди члена ВРП він дізнався лише після ухвалення судового рішення у справі № 990/99/22, Велика Палата Верховного Суду мала відхилити, адже метою звернення до суду є захист вже порушених, невизнаних чи оспорюваних прав. Ухвалення судом рішення про задоволення позову в іншій справі не впливає на момент, коли особа дізналася чи мала дізнатися про порушення свого права, а лише підтверджує обставини, на які особа посилалася в позовній заяві.
52. Оцінюючи зазначені ОСОБА_1 причини пропуску строку на звернення до суду в цій справі в контексті помилкового первісного звернення до суду цивільної юрисдикції замість суду адміністративної юрисдикції на предмет їх поважності, автори окремої думки зауважують, що недотримання особою внаслідок власної помилки порядку пред'явлення позову в частині предметної, інстанційної чи територіальної юрисдикції не може кваліфікуватися як безумовна поважна причина пропуску встановленого законом строку на звернення до суду.
53. Error juris, тобто помилка у праві, ще із часів римського права переважно вважалася невиправною, а негативні наслідки, пов'язані з допущенням такої помилки - невідворотними, оскільки закон повинні знати всі громадяни. Натомість error facti (помилка у факті) не вважалася критичною, адже фактів (крім загальновизнаних і загальновідомих) можна було і не знати.
54. Помилка у праві за сформованим ще з часів римського права підходом дозволялася лише певним категоріям громадян, серед яких варто виділяли юридично необізнаних осіб, які в силу об'єктивних факторів (як-то відсутність юристів у певній місцевості) не мали можливості отримати правничу допомогу. Тобто при застосуванні правових наслідків error juris не в останню чергу підлягає врахуванню особа заявника.
55. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що навіть коли особа посилається на власну юридичну необізнаність (наприклад, з приводу порядку оскарження судових рішень), то така обставина не свідчить про пропуск відповідного строку з поважних причин, нагадавши відомий принцип римського права «знання закону презюмується», згідно з яким закон поширюється на кожного, навіть якщо особа і не знає про нього (див. постанову від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20).
56. Відтак, на наше переконання, до осіб, які є фахівцями у галузі права, повинні застосовуватися ще більш суворі критерії в питанні визначення поважності причин пропуску ними строку на звернення до суду, якщо єдиною підставою такого пропуску особа зазначає помилкове трактування норм процесуального права і, як наслідок, звернення до суду, до юрисдикції якого вирішення певного спору не належить.
57. Тому на переконання авторів окремої думки при оцінці наявності чи відсутності у позивача поважних причин пропуску строку звернення до суду у цій справі підлягав врахуванню той факт, що положення статті 6 Закону № 1798-VIII встановлено високі вимоги до осіб, які можуть бути обраними членами ВРП. Зокрема, у частині першій цієї статті зазначено, що на посаду члена ВРП може бути обраний (призначений) громадянин України, не молодший тридцяти п'яти років, який володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж професійної діяльності у сфері права не менше п'ятнадцяти років, належить до правничої професії та відповідає критерію політичної нейтральності, а також критеріям професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
58. З огляду на те, що позивач перебував на посаді члена ВРП, яка, безумовно, вимагає бездоганної компетентності, достатньої кваліфікації у сфері права, високого рівня юридичної обізнаності та значного досвіду правничої діяльності, то помилкове пред'явлення ОСОБА_1 позову до суду загальної юрисдикції замість адміністративного суду не може використовуватися ним як поважна причина пропуску строку на звернення до суду із цим позовом.
59. У цьому контексті, на нашу думку, не може братися до уваги той факт, що питання юрисдикційності спору у справі № 761/21537/23 вирішено судом 09 листопада 2023 року, а не на стадії відкриття провадження у справі.
60. За загальним правилом, учасники справи несуть ризик настання наслідків вчинення або невчинення ними процесуальних дій. Водночас, врахувавши обставину закриття провадження у справі через певний проміжок часу після пред'явлення ОСОБА_1 цивільного позову до ВРП, Велика Палата Верховного Суду тим самим переклала тягар негативних наслідків за допущену саме позивачем помилку у праві на сторону відповідача.
61. Першопричиною пропуску позивачем строку на звернення до адміністративного суду стали саме його помилкові дії з пред'явлення вимог про стягнення винагороди члена ВРП як публічного службовця до суду, який не має компетенції на вирішення цього питання, а не дії суду, який відкрив провадження у справі.
62. Автори окремої думки вважають також нерелевантним посилання в постанові Великої Палати Верховного Суду на практику ЄСПЛ щодо необхідності забезпечення процесуальних засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ. У цьому висновку потрібно врахувати усталеність і послідовність судової практики в питанні юрисдикції спорів у разі перебування особи на публічній службі.
63. Так, ще в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що публічна служба є різновидом трудової діяльності, а відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права -трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
64. До того ж до пред'явлення позову в цій справі ОСОБА_1 за врегулюванням усіх спірних питань, які виникали під час проходження ним публічної служби у ВРП, звертався саме до адміністративних судів (див., наприклад, відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень у справах № 990/99/22, № 990/135/22).
65. З огляду на викладене, будучи досвідченим правником та висококваліфікованим спеціалістом у галузі права, ОСОБА_1 не міг не усвідомлювати особливостей як проходження публічної служби, так і порядку вирішення трудових спорів, які можуть у зв'язку з її проходженням виникати.
66. Відтак Велика Палата Верховного Суду мала визнати обґрунтованими доводи ВРП щодо пропуску позивачем строку звернення до суду в частині стягнення винагороди члена ВРП за період з 19 липня до 22 серпня 2022 року без поважних на те причин.
67. Водночас автори окремої думки не погоджуються з доводами ВРП про те, що наслідком пропуску строку звернення до суду є залишення позову без розгляду, та зазначають, що приписи частини третьої статті 123 КАС України застосовні лише в разі пропуску строків, передбачених у статті 122 цього Кодексу.
68. Натомість наслідком подання позову за межами строку, визначеного в статті 233 КЗпП, є відмова в задоволенні позовних вимог. Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23.
69. Отже, Велика Палата Верховного Суду мала скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2024 року, якою визнано поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду із цим позовом та заперечення на яку ВРП включила до апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.
Щодо вирішення спору по суті
70. Розглядаючи цей спір, суд першої інстанції стягнув з ВРП на користь ОСОБА_1 винагороду члена ВРП за період з 07 травня до 22 серпня 2022 року.
71. Оскільки ОСОБА_1 пропустив строк на звернення до суду в частині вимоги позову про стягнення винагороди члена ВРП, яка мала бути нарахована за період з 19 липня до 22 серпня 2022 року, без поважних на те причин, то в задоволенні позову в цій частині необхідно було відмовити з підстав пропуску строку на звернення до суду.
72. Наслідком такої відмови є здійснення перерахунку суми, присудженої судом першої інстанції до стягнення, за виключенням тієї винагороди, яка мала б бути нарахована позивачу в період з 19 липня до 22 серпня 2022 року.
73. З урахуванням наданого ВРП на вимогу суду першої інстанції розрахунку (т. 2, а. с. 18), розміру посадового окладу позивача та кількості робочих днів у зазначений період, сума винагороди члена ВРП, яка мала бути нарахована й виплачена ОСОБА_1 у період з 19 липня до 22 серпня 2022 року, складає 222 470,65 грн.
74. Відтак, на переконання авторів окремої думки, Велика Палата Верховного Суду мала задовольнити апеляційну скаргу ВРП частково, а оскаржуване рішення суду змінити шляхом зменшення стягнутої з відповідача на користь позивача суми винагороди члена ВРП з 658 986,07 грн до 436 515,42 грн.
75. Водночас апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягала залишенню без задоволення з мотивів, викладених у цій окремій думці.
Судді: О. В. Ступак
О. Л. Булейко
М. В. Мазур
С. О. Погрібний
О. С. Ткачук