16 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 545/3933/21
провадження № 61-23св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого- Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа -Служба у справах дітей Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року, ухвалене у складі судді Потетій А. Г., та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Триголова В. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив суд ухвалити рішення про відібрання від ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і передати її йому, батьку, для повернення її за попереднім місцем проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії шляхом відібрання дитини.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 06 червня 2015 року до 19 квітня 2021 року він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилась дочка ОСОБА_3 .
Вказував на те, що дитина була народжена та постійно проживала на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії поки відповідачка не викрала дитину та незаконно, без його згоди, батька дитини, вивезла її на територію України. Цей факт встановлений постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, в якій визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Зазначав, що судове рішення про повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії відповідачка не виконує, а тому він звернувся до органів державної виконавчої служби з метою примусового виконання відповідного рішення. 13 лютого 2020 року виконавчий лист було пред'явлено до виконання і з цього часу рішення суду перебуває на примусовому виконанні у Полтавському районному відділі державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми). Проте через дії відповідачки, яка переховує дитину та всіляко ухиляється від виконання рішення суду та вимог виконавця, судове рішення не виконано.
Наразі малолітня дитина фактично протиправно позбавлена права на спілкування з ним, своїм батьком, та іншими своїми родичами зі сторони батька (бабусею, дідусем, тіткою і двоюрідними братами і сестрами), адже внаслідок малолітнього віку дитини вона повністю контролюється її матір'ю, зокрема, і в питаннях пересування, вибору кола спілкування.
Таким чином, дитина опинилась у складній життєвій ситуації та вже тривалий час умисними діями матері примусово позбавлена емоційного контакту, зустрічей, спілкування зі своїм рідним батьком.
Вважав, що факт незаконного переміщення та утримання на території України малолітньої ОСОБА_4 встановлено судовим рішенням, а тому наявні підстави для подальшого застосування відібрання дитини як заходу, що забезпечуватиме негайне повернення дитини до країни постійного проживання.
З урахуванням наведеного, позивач просив його позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, установивши, що постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, не вбачав підстав для ухвалення рішення про відібрання дитини для забезпечення виконання вказаного судового рішення.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що в позовних вимогах представник позивача просив відібрати у відповідачки малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а судове рішення у справі № 552/1759/19 стосується малолітньої дитини на прізвище « ОСОБА_6 », у той час як ОСОБА_7 при народженні зареєстровано як « ОСОБА_8 », і будь-яких належних та допустимих доказів про зміну прізвища дитини (що дитина ОСОБА_8 та дитина ОСОБА_6 це одна й таж особа) суду не надано.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Г. О. задоволено частково.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 є правильними по суті, оскільки ОСОБА_2 довела суду наявність виняткових обставин для відмови у поверненні дитини, встановлених абзацом другим частини першої статті 162 СК України, частиною другою статті 12 та пунктом «b» частини першої статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, а саме: з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилась у новому середовищі та повернення суперечить її інтересам; існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Проте наведені районним судом мотиви відмови у позові не є достатньо аргументованими.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У грудні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гаро Г. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що відмова судів попередніх інстанцій у відібранні дитини ґрунтувалася на недоцільності вивезення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Суди не врахували, що питання повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (її постійного місця проживання) не є предметом розгляду цієї справи, оскільки наявне рішення суду, яке набрало законної сили, а саме постанова Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19.
Суди не врахували, що цей позов про відібрання дитини пред'явлений через неможливість виконання рішення суду у справі № 552/1759/19 задля забезпечення реалізації принципу обов'язковості рішення суду. ОСОБА_1 вживав усіх можливих заходів для того, щоб виконати рішення суду у справі № 552/1759/19, проте такі дії не дали результату, зокрема через те, що резолютивна частина рішення не містить чіткого механізму дій, де було б зазначено, як саме вказане рішення має бути виконано, натомість покладає виконання рішення суду на ОСОБА_1 , що є неможливим. Виконавче провадження знаходиться на примусовому виконанні у Полтавському районному відділі державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), проте судове рішення досі не виконано.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі суперечать висновкам, яких дійшов апеляційний суд у справі № 552/1759/19. Суд апеляційної інстанції у межах розгляду цієї справи вирішував питання повернення малолітньої дитини до місця її постійного проживання, хоча таке питання не порушувалось позивачем та вже вирішено у справі № 552/1759/19. Вказане призвело до наявності двох протилежних судових рішень щодо застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.
Крім того, суди помилково посилалися на висновок експерта, наданий відповідачкою, оскільки цей висновок не є належним та допустимим доказом у цій справі.
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22) та у постановах Верховного Суду від 11 травня 2022 року у справі № 450/3032/19 (провадження № 61-18650св21), від 31 серпня 2022 року у справі № 683/1084/21 (провадження № 61-5599св22), від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61- 6421сво23), від 07 лютого 2024 року у справі № 201/11458/20 (провадження № 61-7993св23).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2025 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У січні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
06 червня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який зареєстровано у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 19 листопада 2020 року у справі № 545/3547/17 вказаний шлюб розірвано.
У шлюбі народилася дитина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що народилась у м. Портсмут та після народження проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована як громадянка України.
25 серпня 2018 року за відсутності згоди батька дитини, позивача у справі, ОСОБА_2 з дочкою ОСОБА_10 виїхала з Великобританії та повернулася на її постійне місце проживання в Україну.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 61-18088св19), позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії задоволено.
Визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
На виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 видано виконавчий лист № 552/1759/19, який з 13 лютого 2020 року перебуває на примусовому виконанні Полтавського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.
Судове рішення щодо повернення малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії на час розгляду справи не виконано.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Г. О. підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» Україна є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року).
Відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 року № 136-V «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей» Україна є учасницею Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року).
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Справа за цим позовом є справою з іноземним елементом.
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).
Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Метою Гаазької конвенції 1980 року є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.
Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Виходячи зі змісту статей 5 і 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, за наявності судового рішення про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, юрисдикцію вживати заходи, спрямовані на захист особи чи майна дитини, мають органи Договірної держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування.
Органи тієї Договірної держави, в якій, незважаючи на наявність судового рішення про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, продовжує перебувати дитина, яку було незаконно переміщено чи утримувано, мають лише юрисдикцію вживати будь-які необхідні заходи захисту дитини у будь-якому невідкладному випадку згідно зі статтею 11 Гаазької конвенції 1996 року.
Хоча заходи, спрямовані на сприяння виконанню судового рішення про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року, є надзвичайно важливими, вони не завжди є «невідкладним випадком» у контексті статті 11 Гаазької конвенції 1996 року.
Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює спеціальне правило про юрисдикцію у випадках міжнародного викрадення дітей. Органи Договірної держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію щодо вжиття заходів захисту дитини, допоки не будуть виконані певні умови. Це правило спрямовано на дотримання балансу між двома ідеями. По-перше, особа, яка незаконно перемістила або утримує дитину, не повинна скористатися переваги цієї дії щодо зміни органів влади, які є компетентними у питаннях опіки, доступу чи контактів. По-друге, зміна місця проживання дитини, якщо нове місце проживання збережеться, є фактором, який не може, здебільшого, ігноруватися до такої міри, що позбавляти юрисдикції органи влади нової держави проживання на невизначений період часу. У той час, як юрисдикція зберігається у органів влади Договірної держави, з якої дитину було переміщено чи утримувано, органи влади Договірної держави, в якій перебуває дитина, яку було незаконно переміщено чи утримувано, можуть вживати лише необхідні заходи захисту відповідно до статті 11.
Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року не замінює і не вносить зміни у механізм, визначений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях, які пов'язані з міжнародним викраденням дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 щодо деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути застосовані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року у випадках, коли остання застосовується у конкретній справі.
Зокрема, у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 607/23708/21 (провадження № 61-12708св22), Верховний Суд вказав, що «правило статті 50 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.
Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.
Такий підхід у розумінні співвідношення цих Конвенцій підтримується положеннями «м'якого права» (пункти 13.1, 13.2, 13.5, 13.6 Практичного посібника застосування Гаазької конвенції 1996 року Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, 2014 рік), а також офіційним тлумаченням, наданим Постійним бюро Гаазької конференції».
У справі, яка Верховним Судом переглядається, суди встановили, що постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 61-18088св19), позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії задоволено.
Визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення про відібрання від ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і передати її батьку для повернення її за попереднім місцем проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, посилаючись на те, що судове рішення у справі № 552/1759/19, яким ОСОБА_2 зобов'язано повернути малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, не виконано, а тому вважав, що наявні підстави для відібрання дитини як заходу, що забезпечуватиме її негайне повернення до країни постійного проживання.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23) викладено висновок про те, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Виходячи з цього, колегія суддів зазначає, що за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, щодо повернення дитини до Великої Британії та відсутності згоди компетентного органу (суду) Великої Британії (органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина) щодо здійснення юрисдикції при вирішенні питання про відібрання дитини, яке по суті є визначенням місця проживання дитини у Великій Британії, питання про відібрання дитини також належить до юрисдикції судів Великої Британії і розгляду українськими судами не підлягає.
За таких обставин, висновки судів про підсудність національним судам України цього спору не узгоджуються із положеннями Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки відсутня сукупність обставин, передбачених пунктом «b» частини першої статті 7 цієї Конвенції 1996 року. Оскільки у цій справі вирішення вимог ОСОБА_1 не належить до юрисдикції національних судів України, то у судів були відсутні правові підстави для розгляду справи по суті.
Суди повинні були застосувати пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1) частини першої статті 255 ЦПК України).
Тлумачення частини третьої статті 400, частини другої статті 414 ЦПК України свідчить, що: суд касаційної інстанції перевіряє дотримання загальними судами правил юрисдикції незалежно від наявності відповідних доводів у касаційній скарзі; при встановленні порушення правил юрисдикції загальних судів, суд касаційної інстанції закриває провадження у справі повністю або у відповідній частині позовних вимог (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 676/7428/19 (провадження № 61-361сво22).
За таких обставин, касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати та закрити провадження у справі.
Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни задовольнити частково.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року скасувати.
Провадження у справі № 545/3933/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, про відібрання дитини закрити.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець