Справа № 201/2889/25
Провадження № 2/201/237/2025
07 квітня 2025 року Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська
у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,
при секретарі - Максимовій О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання дитини, -
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів у розмірі 6000 грн. на утримання дитини, посилаючись на те, що 02 листопада 2013 року між сторонами було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, серія НОМЕР_1 , зареєстрованим Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції 02.11.2013 р., відповідний актовий запис №867. Від шлюбу у сторін по справі народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що зареєстровано Красногвардійським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, відповідний актовий запис №1010. З грудня 2023 року сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, відповідач припинив надавати матеріальну допомогу, примирення неможливе, шлюб носить формальний характер.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому позовні вимоги визнав частково - в частині вимог про розірвання шлюбу, та зазначив, що між подружжям на початку сімейного життя були гарні стосунки. Вони мали гарні особисті відносини, виховували дитину в гармонії та любові. Але після початку військової агресії російської федерації поведінка позивачки кардинально змінилася, на що, можливо, вплинули постійні обстріли, відключення світла, повітряні тривоги, внаслідок чого вона стала депресивною, постійно роздратованою, що відчувалося навіть на її ставленні до дитини, до якої вона почала ставитися так ніби то це не рідний син, а чужа особа. Звичайно відповідачу все це не подобалось, тому як дитина повинна отримувати від матері розуміння, повагу, любов та виховання. Поступово подружні стосунки почали погіршуватися, все частіше почали виникати сварки з побутових питань, а через наявність війни їх відносини взагалі зіпсувалися, тому як регулярні обстріли, відключення електроенергії викликало стрес, який був посилений вживанням алкоголю позивачкою, через що позивачка навіть намагалася підвищувати голос на сина, грубити йому, навіть декілька разів його била по обличчю. Врешті-решт позивачка вирішила переїхати до своїх батьків, повідомивши відповідача про те, що він та їх спільний син дратують її, вона взагалі жалкує з приводу того, що погодилася народжувати, народження дитини негативно вплинуло на її зовнішність і якщо він, як батько бажає, то може залишитися з сином, а вона буде жити з батьками і взагалі бажає виїхати за кордон, тому як перспектив в Україні не існує, а вона бажає від життя більшого, ніж сидіти дома без роботи. Таким чином у грудні 2023 року позивачка остаточно залишила їх спільний дім, забрала всі свої речі і переїхала спочатку до своїх батьків а в січні 2024 року, наскільки йому відомо від знайомих, виїхала за межі України. З кінця 2023 р. відповідач живе разом з сином, самостійно його виховує, доглядає та утримує, і між ним та позивачкою дійсно фактично було припинені шлюбні відносини. Таким чином, з грудня 2023 року сторони по справі живуть окремо та з цього ж моменту по теперішній час їх спільна дитина залишилася проживати разом з батьком, який самостійно займається його вихованням та утриманням, позивачка не бажає жодним чином приймати участь у житті сина, не дивлячись на спроби в усному порядку вирішити дане питання, а саме її самоусунення від участі у житті дитини, на що вона лише зазначала, що вона намагається налагодити своє особисте життя, і у неї не вистачає ні часу, а дитині краще з батьком, то саме йому і займатися усіма питаннями. Він самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує матеріально та піклується про сина, контролює стан здоров'я та цікавиться успіхами, виявляє інтерес до його внутрішнього світу, забезпечую дитині комфортне житло, в якому створені належні умови для проживання та розвитку, належним чином виконує батьківські обов'язки. Отже, з його боку відсутні виключні обставини, які б унеможливлювали проживання дитини разом з ним, чи негативно впливали на її виховання та розвиток. Позивачка жодних коштів на утримання сина не надає, хоча зобов'язана, як мати, також утримувати дитину, це є обов'язком обох батьків. Вважає, що дитині краще буде проживати разом з батьком, враховуючи обставину того, що він матеріально забезпечений, окрім сина у нього іншої сім'ї не має, тобто він повністю присвячую себе дитині. Він має все необхідне для забезпечення дитини повним і гармонійним фізичним, розумовим, духовним, моральним і соціальним розвитком, зможе надати всебічний рівень життя, необхідний для такого розвитку. З цих підстав просив шлюб розірвати, після розірвання шлюбу місце проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити з ним, в задоволенні вимоги про стягнення з нього аліментів просив відмовити, оскільки дитина живе разом з батьком, а отже дана вимога не відповідає вимогам закону.
Позивачка в судове засідання не з'явилась, надала заяву, згідно якої підтримала свої позовні вимоги, та зазначила, що вони з відповідачем з грудня 2023 року проживають окремо, повертатися до відповідача та відновлювати з ним подружні стосунки вона не бажає, при цьому їх спільний син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно, з початку фактичного окремого проживання сторін по теперішній час, проживає разом з батьком - відповідачем по справі, та вона не проти того, щоб після розірвання шлюбу син залишився проживати разом з ОСОБА_2 , який вже тривалий час самостійно займається його утриманням та вихованням, без її, ОСОБА_1 , участі, оскільки вона не має можливості витрачати на це свій час. Крім того, просила розглянути справу без її участі по наявних у справі письмових доказах.
Відповідач в судове засідання не з'явився, надав заяву, в якій просив суд розглянути справу за його відсутності, позовні вимоги визнав лише в частині розірвання шлюбу та просив їх задовольнити, а в задоволенні вимог про стягнення з нього аліментів просив відмовити, оскільки дитина тривалий час проживає разом з ним, він самостійно її виховує та утримує, а позивачка проживає окремо від них. Просив після розірвання шлюбу залишити дитину проживати з ним.
У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Перевіривши надані докази, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.
Згідно із ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Аналогічні положення містяться у ст.ст.15,16 ЦК України, за якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ЦПК України, відповідно до ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 2 статті 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 02 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, серія НОМЕР_1 , зареєстрованим Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції 02.11.2013 р., відповідний актовий запис №867. Від шлюбу у сторін по справі народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що зареєстровано Красногвардійським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, відповідний актовий запис №1010, який з грудня 2023 року, та на теперішній час проживає з батьком, в той час як позивачка проживає окремо від них. При цьому дитина повністю перебуває на утриманні та вихованні батька, в якому мати тривалий час не приймає участі, самоусунувшись від виховання та спілкування з сином. Матеріальної допомоги на утримання сина відповідачка не надає, весь тягар по матеріальному забезпеченні дитини, в придбанні їй речей, оплаті шкільних та додаткових занять для розвитку дитини, покладено на відповідача.
Зазначене підтверджується не тільки заявами сторін, але й поясненнями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , викладеними у відповідних актах про те, що сторони спільно не проживають з грудня 2023 року, при цьому саме ОСОБА_1 добровільно залишила родину, та ОСОБА_2 самостійно виховує та утримує їх спільного сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Крім того, наданими доказами підтверджується, що відповідач має у своїй власності окрему квартиру, та відповідно до податкової декларації, є фізичною особою-підприємцем, отримавши за 2024 рік понад 5 млн. грн. доходів, що дозволяє на достатньому рівні утримувати дітей, які проживають разом з ним.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, а також те, що з наданих суду доказів не вбачається спору між сторонами щодо необхідності розірвання укладеного між ними шлюбу та щодо місця проживання їх спільної дитини через те, що неповнолітня дитина сторін на час розгляду справи вже тривалий час проживає з батьком, який самостійно виховує та утримує її без участі матері, такі умови вже існували на час звернення до суду з позовом, задоволення позовних вимог про розірвання цього шлюбу та залишення дитини проживати разом з батьком не суперечить вимогам законодавства України та не порушує будь-яких інтересів, в тому числі інтересів дитини, а позовні вимоги в частині стягнення аліментів на користь позивачки задоволенню не підлягають.
Доходячи до такого висновку, суд враховує, що одним із найголовніших та найважливіших обов'язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів суспільства, а й чинного законодавства, є виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Отже, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.
Так, відповідно до ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Згідно із ст. 24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Дружина та чоловік за змістомст.55 СК України зобов'язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.
Згідно ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Згідно ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Відповідно до ч.2 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями 106, 107 СК України. При цьому питання про розірвання шлюбу вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачається, що кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.
Відповідно до вимог ч.1 ст.3 Конвенції ООН про права дитини (Конвенції), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Статтею 18 Конвенції проголошено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Обов'язок батьків щодо утримання своєї дитини, передбачений ч.2 ст.51 Конституції України є одним з головних конституційних обов'язків. Такий обов'язок послідовно визначений в сімейному законодавстві.
Відповідно до ч.2 ст.150 СК України батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до положень ч.1 ч.2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ч. 1 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Відповідно до ст.157 Сімейного Кодексу України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
При цьому, згідно зі ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 року, у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно із ст. 18 Конвенції, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини.
Статтею 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Частиною 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789 ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умови життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ і набула чинності для України 27 вересня 1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з вимогами ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо утримання дитини, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Щодо залишення проживання дитини з батьком, суд з'ясував, що у даному випадку спір між сторонами з приводу місця проживання дитини після розірвання шлюбу відсутній, тому як позивачка, наполягаючи на розірванні шлюбу та стягненні на її користь аліментів, водночас, сама і підтверджує пояснення відповідача, що вона проживає окремо від нього та їх спільної дитини, утриманням та вихованням якої самостійно займається особисто відповідач, а тому суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом з батьком, одночасно з вимогою про розірвання шлюбу, як це підтверджується судовою практикою.
Так, у Постанові від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19), Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Нормами ст. 11 ч. 3 Закону України "Про охорону дитинства" визначено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Право на свободу вибору місця проживання кожному гарантоване ст.33 Конституції України. Згідно зі ст.3 Конвенції про права дитини, що ратифікована Постановою ВР України від 27.02.1991р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Місцем проживання дитини до 14 років є місце проживання батьків або одного з них, з ким вона проживає. При цьому, до 10 років місце проживання дитини визначається за згодою батьків, а після 10 років - за спільною згодою батьків і дитини. Після 14 років дитина має право самостійно визначати своє місце проживання. При цьому під місцем проживання слід розуміти будь-яке житло, в якому постійно або тимчасово є змога проживати. Питання визначення місця проживання дитини, має дещо ширше розуміння ніж просто визначення місця проживання дитини як конкретної адреси. Мова у таких спорах йде про те, з ким з батьків буде проживати в подальшому дитина з точки зору здійснення безпосереднього щоденного догляду та виховання. Сімейне законодавство регламентує рівність прав і обов'язків батька та матері щодо дитини. Найпростішим варіантом визначення питання місця проживання дитини є досягнення домовленостей між батьком та матір'ю про місце її проживання. Вказана домовленість може бути досягнута усно, або закріплена письмово шляхом укладення відповідного договору. Якщо сторони не можуть між собою дійти згоди щодо місця проживання дитини, допомогти у вирішенні зазначеного питання мають органи опіки та піклування.
Тому, враховуючи всі обставини у сукупності, з огляду на визначений Декларацією прав дитини принцип, діючи винятково в інтересах дитини, беручи до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, суд може залишити проживати дитину за місцем її теперішнього проживання разом з батьком, що буде відповідати її інтересам та вимогам закону. При цьому таке вирішення цього питання не позбавляє будь-кого з обох батьків права виховувати дитину, утримувати її та спілкуватися з нею, а той з батьків, з яким проживають діти, не має права чинити перешкод другому з батьків, який не проживає з ними, у здійсненні батьківських прав та обов'язків.
Враховуючи наведені обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню лише в частині розірвання шлюбу, а в задоволенні вимоги про стягнення аліментів слід відмовити.
Доходячи до такого висновку, суд враховує, що відповідно до частини 3 статті 181 Сімейного кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
В даному ж випадку, як встановлено судом, дитина разом з позивачкою не проживає, а тому підстави для стягнення аліментів на користь останньої з відповідача, - відсутні.
На підставі ст.141 ЦПК України, враховуючи результати розгляду справи, з відповідачки за зустрічним позовом на користь позивача за зустріним позовом мають бути стягнуті грошові кошти в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.105, 110, 112, 114, 115, 141, 150, 155, 157, 160, 181-184, 191 СК України, ст.ст., 11, 13, 42, 141, 200, 247, 260, 263-265, 430 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання дитини - задовольнити частково.
Шлюб, зареєстрований між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 02 листопада 2013 року Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції 02.11.2013 р., за актовим записом №867 - розірвати.
Після розірвання шлюбу між батьками, неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити проживати разом з батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який самостійно її виховує та утримує без участі матері.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , судовий збір в розмірі 1211 грн. 20 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя С.С. Федоріщев