Єдиний унікальний номер 317/132/25
Номер провадження 2/317/519/2025
16 квітня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький районний суд Запорізької області у складі:
головуючого судді Громової І.Б.,
при секретарі судового засідання Шевченко В.С.,
за участю:
представника позивача, адвоката Кофанова А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення невиплаченої суми заробітної плати та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні,
У січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «ДІЄСА», у якому просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість, яка на день звернення до суду становить 179656,06 грн. та складається з: 41044,86 грн. - розмір невиплаченої заробітної плати, 138611,20 грн. - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та витрати на правничу допомогу.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що він з 04.11.2019 перебував у трудових відносинах з ТОВ «ДІЄСА». 13.10.2023 позивач звільнився з роботи у відповідача на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін. На день звільнення позивачу була нарахована, проте не виплачена заробітна плата, що стало підставою для звернення до суду, а також порушення інших трудових прав.
На підставі викладеного, позивач просив задовольнити позов.
Ухвалою судді від 30.01.2025 у справі відкрито провадження та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін у судове засідання.
20.02.2025 представником відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (далі - Товариство) до суду подано відзив на позовну заяву, з якого вбачається, що відповідач не заперечує з приводу задоволення вимог про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати.
Щодо стягнення середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку просив відмовити, посилаючись на те, що у зв'язку військовою агресією рф відповідач знаходиться під дією форс-мажорних обставин, що зумовило неможливість підтримання нормальної господарської діяльності та вивільнення значної кількості трудового персоналу.
Враховуючи викладене, Товариство знаходиться під дією форс-мажорних обставин, а отже невчасна виплата заробітної плати сталась внаслідок об'єктивних обставин непереборної сили.
На підтвердження вказаного Товариство звернулося до Київської торгово-промислової палати та отримало Сертифікат № 3000-24-0827 від 23.04.2024.
Факт знаходження відповідача під дією обставин непереборної сили, що спричинило неможливість своєчасно розрахуватись при звільненні, встановлений постановами Київського апеляційного суду, зокрема, від 22.07.2024 у справі № 757/2043/24-ц, від 24.10.2024 у справі № 367/891/24; від 31.10.2024 у справі № 757/3910/24-ц; від 05.11.2024 у справі № 757/49217/23-ц та постановою Миколаївського апеляційного суду від 22.10.2024 у справі № 523/7152/24, постановою Черкаського апеляційного суду від 19.11.2024 у справі № 705/2144/24, постановами Львівського апеляційного суду від 13.01.2025 у справі № 447/1330/24, від 27.01.2025 у справі № 461/2161/24, від 30.01.2025 у справі № 442/3595/24, постановою Харківського апеляційного суду від 22.01.2025 у справі № 638/8248/24 було задоволено апеляційні скарги ТОВ «Дієса» та скасовано рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку.
Аналогічну правову позицію підтримали місцеві суди, зокрема, у справах № 442/4342/24, № 442/4334/24, № 757/18151/24-ц, № 295/2470/24, № 639/3866/24, № 398/2788/24, № 607/8293/24, № 712/6511/24, № 523/2091/24, № 372/2513/24, № 212/6844/24, № 442/4345/24, № 643/3883/24, № 274/4625/24, № 757/6476/24-ц, № 755/19974/23-ц.
Крім того, у постанові від 02.12.2024 Верховний Суд підтвердив, що у сукупності доказів ТОВ «Дієса» довело знаходження останнього під дією обставин непереборної сили, що зумовила неможливість виконання зобов'язання по своєчасній оплаті заробітної плати перед працівником при звільненні, тому за аналогічних обставин, варто користуватись висновком Верховного Суду викладеного у постанові від 02.12.2024 у справі № 757/2043/24-ц щодо відсутності вини ТОВ «ДІЄСА» у несвоєчасній виплаті заробітної плати.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.
Представник відповідача, належним чином повідомлений про дату. Час і місце судового засідання, до суду не з'явився.
З урахуванням викладеного, ст.ст. 128-131, 223 ЦПК України, та з метою уникнення затягування розгляду справи, суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті за відсутності представника відповідача.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Нормами Основного Закону України, а саме: ст. 43 Конституції України передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов'язки, в рівній мірі кореспондується обов'язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати працю працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату.
Позивач ОСОБА_1 з 04.11.2019 працював на різних посадах у ТОВ «ДІЄСА», остання посада - фахівець філії 2 департаменту з роздрібної торгівлі. 13.10.2023 позивач був звільнений з посади за згодою сторін на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Позивач зазначив, що у день звільнення з роботи йому невиплачена заборгованість із заробітної плати. Як стверджує позивач, до теперішнього часу суми, що йому належать, відповідачем не виплачені.
Згідно зі ст. 43 Конституції України, гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Ст. 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі ст. 97 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно зі ст. 22 цього Закону, суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
Згідно з ч. 1 ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника (ст. 117 КЗпП України).
Відповідно до ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, наприклад, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та № 71378/10, а також справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява № 42527/98 тощо), «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.
Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу № 1, є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені.
Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України «Про оплату праці», а позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем до 13.10.2023, виконував свої трудові обов'язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримав всі належні йому платежі, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду.
У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», судам роз'яснено, що необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені. Йдеться як про мінімальний розмір заробітної плати, так і про норми оплати праці, зокрема за час простою.
Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату (ч. 1ст. 21 КЗпП України), що обов'язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
При визначенні розміру заборгованості із заробітної плати, суд бере до уваги розрахунки заробітної плати згідно розрахункового листа за жовтень 2023 року, з якого вбачається, що борг за підприємством на кінець жовтня 2023 року становить 41044,86 грн., які підлягають стягнення з відповідача на користь позивача.
Що стосується вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
За положеннями ст. 117 КЗпП України, обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку проте, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Разом з тим, згідно зі ст. 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно, ч. 1 ст. 9 ЦК України кореспондується з вищевказаною статтею КЗпП України щодо застосування ЦК України до врегулювання відносин, зокрема, до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами.
Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин (пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Отже, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер.
Враховуючи зміст позовних вимог у даній справі, зокрема, вимоги щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто, свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, застосуванню також підлягають положення цивільного законодавства.
У свою чергу, ст. 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків
Відповідно до ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Викладене свідчить, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань (обов'язків) - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
Разом з цим, обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо. Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справа № 905/857/19).
24.02.2022 Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року, який в подальшому продовжувався Указами Президента України та діє на цей час.
24.03.2022 набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Частинами другою та третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 10 Закону № 2136-ІХ, роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати ; роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили ; звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати.
Аналіз наведеної спеціальної норми права дозволяє дійти висновку про те, що роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати.
Таким чином, існування обставини воєнного стану, фактів окупації та ведення бойових дій, а також знищення майна підприємства (що підтверджується матеріалами справи) чи існування інших обставин, в тому числі існування дебіторської заборгованості, не спростовують факту існування заборгованості по заробітній платі і не звільняють від обов'язку виплати заробітної плати.
Проте, роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці та за несвоєчасне проведення розрахунку.
Так, із долученої представником відповідача до матеріалів справи копії сертифіката № 3000-24-0827 від 23.04.2024 про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) вбачається, що Київська торгово-промислова палата засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): збройна агресія російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану в Україні, відсутність доступу та/або знищення активів (основних засобів та товарів) через тимчасову окупацію й активні бойові дії на території України, що призвело до неможливості відновлення господарської діяльності підприємства у повному обсязі; повне знищення активів підприємства (основних засобів та товарів) за адресою: вул. Гоголівська, буд. 1-А, с. Квітневе, Броварський р-н, Київська обл., де знаходився основний товарний склад внаслідок пожежі через потрапляння бойових снарядів в покрівлю складу (обстріл) щодо обов'язку (зобов'язання), а саме: вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у термін з 12.03.2022 за статтями 94 та 115-117 КЗпП України, статтями 1 та 24 Закону України «Про оплату праці» з урахуванням статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які унеможливили його виконання в зазначений термін. Період дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили): дата настання - 12.03.2022, дата закінчення - тривають на 23.04.2024.
У долученій відповідачем до справи ухвалі Господарського суду міста Києва від 01.08.2024 у справі № 910/2735/24 за заявою ТОВ «ДІЄСА» про стягнення збитків суд встановив, що потрапляння бойових снарядів в покрівлю складу та знищення складського комплексу у селі Квітневе Броварського району Київської області включно з майном позивача було прямим наслідком протиправної та неспровокованої збройної агресії Російської Федерації, внаслідок чого завдано збитків на загальну суму 15950007,61 доларів США (що еквівалентно за офіційним курсом Національного банку України на дату оцінки 466615875,71 грн.)
Також, у постанові від 24.01.2024 Солом'янський районний суд міста Києва у справі № 760/29187/23 про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 41 КУпАП генерального директора ТОВ «ДІЄСА» суд встановив, що заборгованість із виплати заробітної плати перед звільненими та працюючими працівниками ТОВ «ДІЄСА» виникла внаслідок бойових дій та окупації частини території України, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, що призвело до знищення частини складських приміщень товариства та втрати контролю над частиною магазинів торгівельної мережі Ельдорадо, діяльність яких була призупинена, а деяких - припинена у зв'язку із фізичним знищенням.
Отже, виходячи з вище встановлених обставин справи, можна дійти висновку, що унеможливлення виконання ТОВ «ДІЄСА» обов'язків, передбачених законодавством України про працю, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме: збройна агресія російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану в Україні, відсутність доступу та/або знищення активів (основних засобів та товарів) через тимчасову окупацію й активні бойові дії на території України, що призвело до неможливості відновлення господарської діяльності підприємства у повному обсязі; повне знищення активів підприємства (основних засобів та товарів). Ці форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є надзвичайними, непередбачуваними і мають неминучий характер, їх дії не можна уникнути за звичайних обставин при всій обачливості зобов'язаної сторони за трудовим договором.
Тобто, між обставинами непереборної сили, які засвідчені сертифікатом від 23.04.2024 № 3000-24-0827, та неможливістю належного виконання ТОВ «ДІЄСА» обов'язку із своєчасного проведення розрахунку при звільненні позивача, є причинно-наслідковий зв'язок.
Таким чином, у трудових правовідносинах між сторонами виникли обставини, які відповідач не міг передбачити чи відвернути та у період існування яких останній об'єктивно, з незалежних від нього причин, був позбавлений можливості виконати зобов'язання, передбачені умовами трудового договору, обов'язки згідно із законодавчими та іншими нормативними актами щодо своїх працівників, у тому числі, щодо позивача.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як встановлено судом, при подачі позову до суду позивачем не було сплачено судовий збір за вимогу про стягнення заборгованості по заробітній платі, відповідно до пільг, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Згідно з ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи, що позов у цій частині (стягнення заборгованості із заробітної плати) підлягає задоволенню, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Разом з цим, враховуючи, що позивачу відмовлено у задоволенні другої вимоги позову (а саме: у стягненні середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні), тому судовий збір, сплачений ним при подачі позову до суду за вказану вимогу, не підлягає стягненню на користь позивача.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу, то такі витрати підлягають вирішенню відповідно до вимог ч. 8 ст. 141 та ст. 246 ЦПК України, враховуючи зроблену представником позивача заяву відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України.
На підставі вищевикладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про введення воєнного стану в Україні», Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», Законом України «Про оплату праці», Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», ст.ст. 4, 21, 36, 47, 94, 97, 115-117 КЗпП України, ст.ст. 4, 15, 263, 617 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 12, 13, 19, 76-82, 128-131, 133, 141, 223, 247, 258-259, 263-265, 268, 352, 354-355, 430 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення невиплаченої суми заробітної плати та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні - задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в розмірі 41044,86 грн. (сорок одна тисяча сорок чотири гривні 86 копійок).
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» в дохід держави судові витрати, а саме: судовий збір у сумі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 )
Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (код ЄДРПОУ: 36483471, адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 45)
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено 22.04.2025.
Суддя І.Б. Громова