Справа № 320/12339/24 Головуючий у 1-й інстанції: Діска А.Б.
судді: Кочанова П.В., Жукова Є.О.,
Суддя-доповідач: Василенко Я.М.
16 квітня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Василенка Я.М.,
суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,
за участю секретаря Шляги А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 26.09.2024 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, Державна служба морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України про оскарження нормативно-правового акта в частині, -
ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:
- визнати частково протиправною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1499 «Деякі питання присвоєння звань особам командного складу морських суден», у частині зазначення у абзацах другому та четвертому пункту 5 «Положення про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння» речення: крім громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом, а також зазначення у пункті 151 «Положення про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння» речення: крім громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26.09.2024 у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_2 звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається з копії паспорта позивача, ОСОБА_2 є громадянином російської федерації. Зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
12.10.2021 позивач отримав посвідку на постійне проживання в Україні, строком дії до 11.10.2031.
У 2023 році отримав диплом бакалавра «Одеської морської академії» за спеціальністю 271: Морський та внутрішній водний транспорт, спеціалізація 271.01: Навігація і управління морськими суднами.
04.04.2023 отримав від Адміністрації судноплавства диплом радіооператора ГМЗЛБ. Також, 04.04.2023 отримав документ від Адміністрації судноплавства про підтвердження диплома радіооператора ГМЗЛБ.
Згідно послужної книжки моряка позивач з 06.07.2020 по 31.08.2020 проходив практику на державному підприємстві «Одеський морський торгівельний порт» на морському буксирі «Могучий».
У червні 2023 року позивач звернувся до Адміністрації судноплавства із заявою про отримання кваліфікаційних документів, як зазначає позивач, посвідчення вахтового помічника капітана.
Проте, згідно листа від 05.07.2023 його було повідомлено, що виходячи з пункту 5 Положення про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння, заяви громадян російської федерації про отримання кваліфікаційних документів не підлягають розгляду.
Позивач, вважаючи протиправною в частині постанову Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1499, звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не було доведено їх обґрунтованості, а наведені ним доводи та аргументи були спростовані відповідачем.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що пункт 5 та пункт 151 постанови Кабінету Міністрів України № 1499 «Деякі питання присвоєння звань особам командного складу морських суден» у частині заборони присвоєння звання капітанів та осіб командного складу громадянам держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом, а також у частині заборони ідентифікації моряка в електронній системі громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом є незаконною, прийнятою з порушенням Конституції України та законів України, та підлягає скасуванню. Вказує, що винятки для іноземних громадян щодо реалізації своїх прав на території України повинні бути встановлені виключно Конституцією України, законами України або міжнародними договорами. У преамбулі постанови № 1499 «Деякі питання присвоєння звань особам командного складу морських суден» зазначено, що вона прийнята відповідно до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року, Міжнародної конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року, статті 51 Кодексу торговельного мореплавства України Кабінет Міністрів України. Жоден з цих нормативно-правових актів не містить заборон щодо отримання кваліфікаційних документів громадянам рф, що постійно проживають на території України на законних підставах. Зокрема, статті 51, 53 Кодексу торгівельного мореплавства України не містить жодних обмежень для громадян рф, що постійно на законних підставах проживають в Україні, працювати помічником капітана та отримувати відповідні документи для цього. Апелянт постійно на законних підставах проживає на території України, оскільки отримав дозвіл на імміграцію в Україну, посвідку на постійне проживання в Україні. Апелянт закінчив ВНЗ, отримав диплом за спеціальністю, отримав вже частину документів, які дозволяють працювати у командному складі судна, здійснювати навігацію та управління судном. Однак, прийнятою всупереч Конституції України та законам України постановою його право на реалізацію права на працю було безпідставно обмежено. На думку апелянта для нього оскаржуваною постановою в неконституційний спосіб було створено перепони для нормального розвитку у своїй професії та здійснення своїх конституційних прав. Апелянт вважає, що Кабінет Міністрів України перевищив свої повноваження у частині заборони видавати кваліфікаційні документи громадянам рф, які на законних підставах проживають в Україні.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Положеннями пунктів 3, 10 частини 1 статті 116 Конституції України регламентовано, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Між тим, організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України "Про Кабінет Міністрів України" від 27.02.2014 № 794-VII (далі - Закон № 794-VII).
Відповідно до статті 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
Відповідно до частини 1 статті 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Частиною 1 статті 49 цього Закону обумовлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (ч. 2 ст. 49 Закону № 794-VII).
Таким чином, на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України Кабінет Міністрів України видає підзаконні нормативно-правові акти - постанови і розпорядження, реалізуючи у такий спосіб свою виконавчу (управлінську) компетенцію.
Абзацом двадцять третім пункту 1 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що Кабінет Міністрів України у сфері економіки, фінансів, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції, оплати та охорони праці забезпечує здійснення державної політики у сферах трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції, оплати та охорони праці, розроблення та виконання відповідних державних програм, вирішує питання професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, регулює міграційні процеси, забезпечує виконання положень Генеральної угоди у межах взятих на себе зобов'язань.
Частиною першою статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
22.11.1996 Україна приєдналась до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року (далі - Конвенція 1978 року).
07.04.1997 вказана Конвенція набула чинності для України і, у відповідності до статті 9 Конституції України, стала частиною національного законодавства.
Статтею 2 Конвенції 1978 року, зокрема, визначено, що:
«Адміністрація» означає Уряд Сторони, під прапором якої судно має право плавання;
«Диплом» означає дійсний документ, яку б назву він не мав, виданий Адміністрацією або за її уповноваженням, або той, що визнається Адміністрацією і дає право його власнику зайняти посаду, зазначену в цьому документі чи дозволену національними правилами.
Крім того пунктом 1 Правила 1/8 Манільських Поправок до Конвенції 1978 року передбачено, що: Кожна Сторона забезпечує, щоб: згідно з положеннями розділу А-І/8 Кодексу ПДНВ (Кодексу з підготовки і дипломування моряків та несення вахти) вся діяльність з підготовки, оцінки компетентності, дипломування, включаючи оформлення медичних свідоцтв, підтвердження та подовження строку дії документів, яка здійснюється за її уповноваженням неурядовими органами чи організаціями, проводилась під постійним наглядом за допомогою системи стандартів якості для того, щоб забезпечити досягнення визначених цілей, у тому числі тих, що стосуються кваліфікації та досвіду інструкторів та екзаменаторів; та у випадку, коли така діяльність здійснюється державними органами чи організаціями, існувала система стандартів якості.
Таким чином, положення Конвенції 1978 року передбачають можливість Уряду уповноважувати неурядові органи чи організації діяльністю щодо підготовки, оцінки компетентності та дипломування моряків.
Відносини, що виникають з торговельного мореплавства регулюються Кодексом торговельного мореплавства України.
Відповідно до ст. 1 Кодексу торговельного мореплавства України під торговельним мореплавством у цьому Кодексі розуміється діяльність, пов'язана з використанням суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу та пошти, рибогосподарської діяльності, розвідки та видобування корисних копалин, пошуку і рятування людей, що зазнали лиха на морі, виконання буксирних, криголамних і аварійно-рятувальних операцій, навігаційно-гідрографічних робіт, прокладання кабелю, а також для інших господарських, наукових і культурних цілей.
На підставі ст. 48, 49 Кодексу торговельного мореплавства України правове становище екіпажу судна, що плаває під прапором України, а також відносини між членами екіпажу, які беруть участь в експлуатації цього судна, між членами екіпажу цього судна і судновласником визначаються чинним законодавством України.
Відносини, зазначені у частині першій цієї статті, що виникають на судні, яке знаходиться в територіальному морі та внутрішніх водах України і плаває під прапором іншої держави, регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно, договорами між судновласником і членами екіпажу судна, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
До екіпажу судна входять капітан, інші особи командного складу і суднова команда.
До командного складу судна, крім капітана, належать: помічники капітана, суднові механіки, електромеханіки, радіоспеціалісти, судновий лікар, боцман. До командного складу судновласник може віднести інших суднових спеціалістів.
Суднова команда складається з осіб, які виконують службові обов'язки на судні та не належать до командного складу судна.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач бажає отримати кваліфікаційні документи для того, щоб мати можливість зайняти посаду вахтового помічника капітана.
З огляду на вимоги ст. 49 Кодексу торговельного мореплавства України посада вахтового помічника капітана належить до командного складу екіпажу судна.
Частиною другою статті 51 Кодексу торговельного мореплавства України передбачено, що положення про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння затверджується Кабінетом Міністрів України.
Аналіз вказаних положень дає підстави дійти висновку, що Уряд наділений законодавчими повноваженнями, зокрема, щодо затвердження положення про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння.
Керуючись вказаними вище положеннями, Урядом 30.12.2022 прийнято Постанову № 1499, якою затверджено Положення про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння (далі - Положення).
Положення визначає нерозривний процес підготовки та дипломування моряків, який тісно пов?язаний між собою, в чіткій послідовності: підготовка; дипломування; присвоєння та повторне підтвердження.
Згідно з преамбули Постанови № 1499, вказаний акт прийнятий відповідно до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року, Міжнародної конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти 1995 року, статті 51 Кодексу торговельного мореплавства України.
Як вірно було встановлено судом першої інстанції, позивач не заперечує ані правильності дотримання процедури прийняття оскаржуваної постанови, ані наявності повноважень у Кабінету Міністрів України на її прийняття.
Однак, позивач вказує, що зазначивши у абзацах 2 та 4 пункту 5 та у пункті 151 Положення «крім громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом», Урядом України йому як громадянину держави-агресора, який постійно на законних підставах проживає в Україні, безпідставно обмежено реалізацію права на працю.
Надаючи оцінку вказаним доводам ОСОБА_1 , колегія суддів суду апеляційної інстанції зазначає наступне.
Абзацами 2 та 4 пункту 5 Положення визначено, що звання капітанів та осіб командного складу присвоюються з метою забезпечення безпеки мореплавства:
- морякам, які є громадянами України або держави, що є стороною Конвенції 1978 року або Конвенції 1995 року (крім громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом), які здобули морську освіту в Україні або мають звання особи командного складу, підтверджене професійним дипломом або сертифікатом компетентності, що виданий від імені Уряду Україні;
- морякам, які є громадянами України або держави, що є стороною Конвенції 1978 року або Конвенції 1995 року (крім громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом), які на законних підставах проживають на території України і мають кваліфікацію відповідно до Конвенції 1978 року або Конвенції 1995 року, підтверджену професійним дипломом або сертифікатом компетентності, виданим від імені уряду іноземної держави (крім держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом).
Пунктом 151 Положення ідентифікація моряка в електронній системі здійснюється за унікальним номером запису в Єдиному державному демографічному реєстрі (за наявності), за реквізитами паспортного документа громадянина України або за реквізитами посвідки на тимчасове проживання, посвідки на постійне проживання або посвідки біженця громадянина держави, що є стороною Конвенції 1978 року або Конвенції 1995 року (крім громадян держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом).
Апелянт у своїй апеляційній скарзі наполягає на тому, що його рівність в правах з громадянами України встановлена ст. 26 Конституції України і може бути обмежена виключно законом.
Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов?язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про правовий статує іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Однак, колегія суддів зазначає, що за висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, викладеними у постанові від 23.06.2020 у справі № 826/7180/16 поняття «закон» на нормативному рівні не визначено. У теорії права існують два основних підходи до визначення цього терміну, що ґрунтуються на широкому та вузькому розумінні його змісту.
Зокрема, у вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України «Про регламент Верховної Ради України». У широкому значенні поняття «закон» охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти - постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.
Аналогічний підхід щодо тлумачення поняття «закон» застосовано й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 288/1158/16-к.
Колегія суддів звертає увагу, що пункт 2 статті 1 Конвенції 1978 року зобов?язує сторін видавати усі закони, декрети, накази і правила та вживати усіх інших заходів, які можуть бути потрібні для повного здійснення положень Конвенції з метою забезпечення того, щоб, з точки зору охорони людського життя і збереження майна на морі, а також захисту морського середовища, моряки на суднах мали належну кваліфікацію і були здатні виконувати свої обов?язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Констатуючи дотримання статті 14 Конвенції, ЄСПЛ у пункті 52 рішення у справі SIDABRAS AND DЋIAUTAS v. LITHUANIA вказав, що «Суд вважає, що в принципі держави мають законний інтерес у регулюванні умов працевлаштування як на державній службі, так і в приватному секторі. У цьому відношенні він повторює, що Конвенція як така не гарантує права на доступ до певної професії».
Надаючи оцінку доводам апелянта щодо обмеження позивача, як громадянина держави-агресора, у можливості займати посади командного складу екіпажу судна, що плаває під прапором України, таким, що переслідувало законну мету та пропорційним з огляду на суспільні інтереси, колегія суддів зазначає таке.
Стратегією морської безпеки України, затвердженою Указом Президента України від 17.07.2024 № 468/2024, визначено, що Україна - морська держава, яка здійснює протидію неспровокованій широкомасштабній збройній агресії, безпідставно розв'язаній Російською Федерацією, зокрема з морських напрямків у Чорному і Азовському морях. Відновлення контролю України над тимчасово окупованими територіями, морським узбережжям, власними морськими просторами, а також відновлення і гарантування безпеки морських шляхів є життєво важливим для існування, забезпечення воєнно-політичної та економічної стабільності і розвитку Української держави. Україна зацікавлена у гарантуванні безпеки та забезпеченні свободи судноплавства як у Чорноморському регіоні, так і у світі.
Морський сектор, до якого в контексті гарантування морської безпеки належать також узбережжя та судноплавні річки прибережної держави, є вразливим для широкого спектра загроз: актів агресії, терористичної діяльності, незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів, незаконної торгівлі озброєнням та зброєю масового знищення, піратства, умисного перешкоджання свободі судноплавства, контрабанди, нелегальної міграції та торгівлі людьми, умисного заподіяння шкоди морському та річковому середовищу, незаконного, непідзвітного та нерегульованого рибальства, кіберзагроз тощо.
Морська безпека України - захищеність національних інтересів України на морі від наявних та потенційних загроз, а також забезпечення сталого розвитку України як морської та річкової держави. Державна політика у сфері морської безпеки спрямована на захист людини і громадянина, суспільства та держави.
До 01.04.2019 в Україні діяв договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, що ратифікований Законом України від 14.01.1998 № 13/98-ВР «Про ратифікацію договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією».
Абзацом першим статті 10 вказаного договору передбачено, що кожна з високих договірних сторін гарантує громадянам іншої сторони права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, що й своїм власним громадянам, крім випадків, встановлених національним законодавством сторін або їхніми міжнародними договорами.
Відповідно до 01.04.2019 громадяни російської федерації мали права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, що й громадяни України.
Водночас, є загальновідомим фактом, що 20 лютого 2014 року розпочалася збройна агресія російської федерації проти України, коли були зафіксовані перші випадки порушення збройними силами рф всупереч міжнародно-правовим зобов?язанням порядку перетину державного кордону України.
Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII російську федерацію визнано державою-агресором, а також постановлено рішення про звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором.
Резолюцією Генеральної асамблеї ООН A/RES/68/262 від 27 березня 2014 року «Про підтримку територіальної цілісності України» і Резолюцією Генеральної асамблеї ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополь (Україна)» від 15 листопада 2016 року засуджено окупацію росією території Криму і порушення росією прав людей на території Криму.
Зважаючи на збройну агресію проти України, що становить істотне порушення російською федерацією договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, учиненого 31 травня 1997 року в м. Києві та ратифікованого Верховною Радою України 14 січня 1998 року, виходячи з положень статті 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, статті 24 Закону України «Про міжнародні договори України» та відповідно до статті 40 договору, Верховна Рада України Законом України «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» постановила припинити з 1 квітня 2019 року дію вказаного договору.
Відповідно до пункту 2 зазначеного закону припинення дії договору звільняє Україну від будь-якого зобов?язання щодо його виконання і не впливає на права, зобов?язання чи правове становище України, що виникли в результаті виконання зазначеного договору до припинення його дії, відповідно до статті 70 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновком відповідача про те, що у зв?язку зі збройною агресією проти України російської федерації та визнання останньої державою-агресором, у Держави Україна відсутній обов?язок гарантувати громадянам рф права і свободи на тих самих підставах і в такому ж обсязі, як і своїм власним громадянам, включаючи питання присвоєння звання капітанів або особи командного складу. Станом на сьогодні агресія російської федерації триває.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан, який продовжено Указами Президента і станом на сьогодні.
Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» дано визначення воєнному стану - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно зі статтею 6 вказаного Закону в указі Президента України про введення воєнного стану серед іншого зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України (частина друга статті 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Статтею 64 Конституції України визначено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Таким чином, вбачається, що у зв'язку введенням на території України воєнного стану обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина можливе. При цьому, Уряд наділений повноваженнями діяти в межах свого Регламенту з урахуванням загроз та особливостей конкретної ситуації в умовах воєнного стану.
За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що при прийнятті відповідачем оскаржуваної постанови № 1499 останнім не допущено порушень прав і свобод позивача, які не можуть бути обмежені навіть під час воєнного стану.
Доводи апелянта про те, що норми оскаржуваної постанови порушують право позивача на доступ до професії, колегія суддів не бере до уваги, оскільки пунктом 3 Загальної частини Положення визначено, що дія цього Положення не поширюється на капітанів, судноводіїв і членів екіпажів малих і прогулянкових суден та риболовних суден довжиною до 24 метрів.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Кабінетом Міністрів України прийнято спірну постанову на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановленими законодавством, а тому підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.
Вищевказані та всі інші аргументи апеляційної скарги позивача є безпідставними та не спростовують висновків суду першої інстанції, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону.
При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010).
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст.243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 26.09.2024 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: Василенко Я.М.
Судді: Ганечко О.М.
Кузьменко В.В.
Повний текст постанови виготовлений 18.04.2025.