Судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Васильєвої І.А. постанова Верховного Суду від 01 квітня 2025 року року у справі №520/25012/24 (адміністративне провадження №К/990/4368/25)
В провадженні колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (головуючий суддя - Гімон М.М. (суддя-доповідач), судді: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.) перебувала справа №520/25012/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 08 січня 2025 року (в частині здійсненого розподілу судових витрат).
За результатами касаційного перегляду справи постановою Верховного Суду від 01 квітня 2025 року частково задоволено касаційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області. Скасовано постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 08 січня 2025 року, а справу направлено для продовження розгляду до Другого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) усі питання, що виникають під час колегіального розгляду адміністративної справи, вирішуються більшістю голосів суддів. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Головуючий у судовому засіданні голосує останнім. Суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються особи, які беруть участь у справі, без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
Вважаю, що за наслідками касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції у цій справі в межах доводів касаційної скарги, не в повному обсязі було досліджено питання стягнення судових витрат у випадку закриття провадження у справі судом апеляційної інстанції у зв'язку з відмовою позивача від позову, внаслідок його задоволення відповідачем, що призвело до передчасного направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
У зв'язку з цим вважаю за необхідне викласти свою окрему думку з огляду на наступне.
В ході розгляду даної справи з матеріалів справи встановлено, що 06 вересня 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Харківській області (далі - відповідач, ГУ ДПС), в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 31 травня 2024 року № 0869667-2405-2036-UA63120030000035245, № 0869663-2405-2036-UA63120270000028556, якими позивачу було визначено податкове зобов'язання за 2023 рік з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів житлової нерухомості, на загальну суму 34207,97 грн (том 1 а.с.1-11).
В позовній заяві зазначено, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс у зв'язку із розглядом справи, складає 10000 грн. Крім того, при поданні адміністративного позову було сплачено судовий збір у розмірі 968,96 грн, на підтвердження чого надано квитанцію від 06 вересня 2024 року № 3361-2654-0288-0393 (том 1 а.с.12).
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року відкрито провадження у даній справі.
27 вересня 2024 року через підсистему «Електронний суд» ГУ ДПС подало заяву про закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, яку вмотивувало тим, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення є відкликаними з 20 вересня 2024 року відповідно до рішення ГУ ДПС від 20 вересня 2024 року № 4823/20-40-24-05-05. Підставою для скасування означених рішень та направлення позивачу нових податкових повідомлень-рішень слугувало те, що рішенням від 19 серпня 2024 року № 633/24 "Про продовження пільг з місцевих податків" Харківська міська рада за період з 01 квітня 2023 року по 31 грудня 2023 року встановила ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що перебуває у власності фізичних осіб, на рівні 0 відсотків (том 1 а.с.132-172).
За змістом вказаної заяви ГУ ДПС також зазначило, що у разі закриття провадження у справі з відповідача не може бути стягнуто судовий збір на користь позивача, оскільки у такому випадку він може бути повернутий на підставі подання відповідного клопотання ОСОБА_1 . Розподілу ж витрат на правничу допомогу адвоката у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України не передбачено.
28 вересня 2024 року через підсистему «Електронний суд» представник позивача - адвокат Івахненко М. А. подав заяву про відмову від позову і закриття провадження у справі, мотивуючи вказану заяву тим, що позивач відмовляється від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви (том 1 а.с.173-179).
Просив стягнути на користь ОСОБА_1 з ГУ ДПС судовий збір у розмірі 968,96 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 10000 грн, долучивши до заяви детальний опис робіт від 27 вересня 2024 року та рахунок від цієї ж дати. Вимоги представника позивача про здійснення розподілу судових витрат вмотивовані посиланням на приписи статті 140 КАС України, яка передбачає, що у випадку відмови позивача від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви, за заявою позивача всі понесені ним у справі витрати підлягають присудженню із відповідача.
Ухвалою від 14 листопада 2024 року Харківський окружний адміністративний суд частково задовольнив заяви представника ОСОБА_1 та ГУ ДПС. Закрив провадження у справі № 520/25012/24 на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України. Стягнув з ГУ ДПС за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 968,96 грн. У задоволенні інших частин заяв представника ОСОБА_1 та ГУ ДПС відмовив (том 1 а.с.180-183).
Ухвала суду вмотивована тим, що за правилами, визначеними статтею 60 Податкового кодексу України (далі - ПК України), оскаржувані у цій справі податкові повідомлення-рішення вважаються відкликаними з 20 вересня 2024 року.
Здійснюючи розподіл судових витрат між сторонами, суд першої інстанції вважав, що у спірному випадку сплачений позивачем судовий збір за подання адміністративного позову підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Водночас, стаття 139 КАС України, яка визначає загальний порядок розподілу судових витрат, не встановлює порядку їх розподілу у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України. Суд першої інстанції врахував приписи частини восьмої статті 139 КАС України, яка передбачає можливість покладення судових витрат повністю чи частково на ту сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір. Поряд з цим у спірному випадку відповідач визнав помилку та усунув її, чим поновив права позивача. З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов висновку, що судові витрати на правничу допомогу слід залишити за сторонами, не покладаючи обов'язок їх відшкодування на іншу сторону. Під час вирішення означеного питання суд першої інстанції також врахував висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 27 квітня 2023 року у справі №260/3162/22.
ОСОБА_1 не погодився з таким рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2024 року в частині мотивів задоволення заяви ОСОБА_1 та відмови в стягненні витрат на правову допомогу. Просив прийняти нову постанову, якою задовольнити його заяву про відмову від позову та стягнення витрат на правничу допомогу, прийняти відмову від позову та закрити провадження у справі у зв'язку із задоволенням позову відповідачем після подання позовної заяви на підставі пункту 2 частини першої статті 238 КАС України (том 2 а.с.1-15).
Скаржник вважав, що суд першої інстанції в порушення вимог КАС України задовольнив частково заяву ОСОБА_1 про відмову в позові і закрив провадження у справі не на підставі пункту 2 частини першої статті 238 КАС України, а на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України. Просив врахувати висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 200/6826/20-а, від 07 вересня 2021 року у справі № 380/3138/20, відповідно до яких у разі задоволення заяви позивача про відмову від позову у зв'язку з задоволенням відповідачем його позову після подання позовної заяви усі понесені позивачем та документально підтверджені витрати підлягають присудженню з відповідача.
ГУ ДПС також не погодилось з ухвалою суду першої інстанції в частині часткового задоволення заяви позивача про відмову від позову та стягнення з відповідача судового збору у розмірі 968,96 грн і подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині та відмовити ОСОБА_1 в задоволенні заяви про відмову від позову повністю та в стягненні з ГУ ДПС витрат на сплату судового збору (том 2 а.с.18-47).
Постановою від 08 січня 2025 року Другий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу ГУ ДПС залишив без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Скасував ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2024 року в частині відмови в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу та прийняв в цій частині постанову, якою клопотання ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу задовольнив частково. Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 5000 грн (том 2 а.с.176-183).
Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції, посилаючись на вимоги ч. 1, 3 ст. 189, п. 2 ч. 1 ст. 238 КАС України, а також статті 140 КАС України, виходив з того, що якщо позивач відмовився від позову внаслідок його задоволення відповідачем після подання позовної заяви, то цілком обґрунтованим є покладення на відповідача обов'язку відшкодувати всі понесені позивачем витрати як міра відповідальності за поведінку, яка змусила позивача вирішувати спір в судовому порядку. У підтвердження своєї позиції апеляційний суд послався на висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 13 листопада 2024 року у справі № 120/18952/23. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції визнав правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача сплаченого ним судового збору.
Однак суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви позивача про стягнення на його користь витрат на професійну правничу допомогу і вирішив стягнути витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 грн. Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов оцінивши витрати на предмет критерію співмірності, який встановлений частиною п'ятої статті 134 КАС України, а також аналізуючи зміст наданих позивачу послуг, зазначених в детальному описі виконаних робіт, одночасно керуючись тим, що в контексті здійснення представництва інтересів позивача у даній справі реальним результатом є складання позовної заяви та заяви про відмову від позову.
З огляду на те, що, дана справа належить до категорії справ незначної складності, обсяг доказів є незначним, судове засідання не проводилось, враховуючи те, що позивач відмовився від позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що належний до стягнення розмір витрат на правничу допомогу становить 5000 грн (т. 2 а.с. 176-183).
Не погодившись з судовими рішеннями, ГУ ДПС подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило суд скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 08 січня 2025 року в частині здійсненого розподілу судових витрат.
Касаційну скаргу (з урахуванням її уточнень) вмотивовано тим, що у разі закриття провадження у справі на підставі ч. 2 статті 238 КАС України з відповідача не може бути стягнуто судовий збір на користь позивача, оскільки у такому випадку він може бути повернутий на підставі подання відповідного клопотання позивачем відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір». Аналогічна правова позиція на думку скаржника викладена і в постанові від 31 жовтня 2024 року у справі № 520/5353/24, в якій суд дійшов висновку, що в даному випадку спір по суті не вирішувався, провадження у справі закрито на підставі пункту 8 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України з причини відсутності предмету спору, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень не стягується. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Скаржник також наголошує, що судові витрати підлягають відшкодуванню або оплаті суб'єктом владних повноважень лише при єдиній умові: при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень. В даній справі не мало місце задоволення позову сторони. Зазначену справу було закрито з підстави неможливості її подальшого продовження з причини відсутності предмету позову, про що ГУ ДПС було подано відповідне клопотання про закриття провадження у справі.
Окрему увагу скаржник звертає на те, що такі витрати мають бути документально підтверджені, про що вказував Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 820/479/18. Водночас, у спірному випадку позивач не долучив до матеріалів справи актів виконаних робіт, документів про оплату. Крім того, у низці постанов Верховний Суд вказував про необхідність подання попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, проте, позивач такий документ також до суду не подав (т. 3 а.с. 1-3, 15-19).
За результатами касаційного перегляду справи, постановою Верховного Суду від 01 квітня 2025 року частково задоволено касаційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області. Скасовано постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 08 січня 2025 року, а справу направлено для продовження розгляду до Другого апеляційного адміністративного суду.
Скасовуючи вищенаведену постанову суду апеляційної інстанції і направляючи справу для продовження розгляду до Другого апеляційного адміністративного суду, Суд керувався тим, що ключовим питанням, яке підлягає вирішенню в межах визначеної скаржником підстави касаційного оскарження, є наявність/відсутність правових підстав для здійснення розподілу судових витрат у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України.
Розв'язуючи спірне питання, Суд дійшов висновку, що обрання правової підстави для закриття провадження з переліку, визначеного частиною першою статті 238 КАС України, має бути належним чином вмотивоване судом за змістом відповідної ухвали. У випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 238 КАС України (якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом), суд також має обґрунтувати, чи спричинена така відмова обставинами задоволення позову відповідачем після подання позовної заяви, оскільки такі обставини мають вирішальне значення для правильного застосування приписів статті 140 КАС України.
Таким чином, у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України сплачений судовий збір може бути повернутий позивачу за наслідками подання ним відповідного клопотання в порядку, визначеному Законом № 3674-VI.
Щодо витрат на правничу допомогу суд касаційної інстанції вказав, що згідно з частиною другою статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Загальний порядок розподілу судових витрат визначений статтею 139 КАС України. Разом з тим, вказана норма не передбачає алгоритму розподілу судових витрат у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України.
Отже, за відсутності чіткого правового регулювання процесуальним законом розподілу судових витрат саме у спірному випадку, суд має керуватися принципом, за яким судові витрати несе та із сторін, з вини якої такі витрати виникли. Застосування приписів частини восьмої статті 139 КАС України для цілей розподілу судових витрат також вимагає належного мотивування від суду, в чому саме полягає зловживання стороною чи її представником процесуальними правами чи в чому полягає зміст неправильних дій сторони, які призвели виникнення спору. Подібні висновки щодо розподілу витрат на правничу допомогу у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України за висновком суду, наводились Верховним Судом в постановах від 09 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.001303, від 27 квітня 2023 року у справі № 260/3162/22, від 05 березня 2025 року у справі № 160/17422/23, і колегія суддів у цій справі не вбачала підстав для відступу від них.
Відтак, ухвалюючи постанову у цій справі, суд апеляційної інстанції ухвалу суду першої інстанції в частині обрання підстави для закриття провадження у справі не змінював, відмову позивача від позову не визнавав. В той же час, за змістом вказаної постанови посилався на приписи статті 140 КАС України, яка регламентує особливості розподілу судових витрат у випадку відмови позивача від позову (том 2 а.с.178). Поряд з цим далі за змістом постанови, суд апеляційної інстанції посилається і на норму частини восьмої статті 139 КАС України. Такі висновки апеляційного суду колегія суддів визнала суперечливими та такими, що суперечать наведеним вище висновкам щодо випадків застосування норм пункту 8 частини першої статті 239, частини восьмої статті 139, статті 140 КАС України та пункту 5 частини першої статті 7 Закону № 3674-VI.
Суд касаційної інстанції наголосив, що саме від чіткого та вмотивованого висновку суду про підставу закриття провадження у справі, про обставини, що свідчать про відмову від позову саме внаслідок задоволення позову відповідачем після подання позовної заяви (у випадку закриття провадження у справі на цій підставі), і залежить можливість розподілу судових витрат у справі шляхом стягнення їх з суб'єкта владних повноважень.
З огляду на те, що суд апеляційної інстанції у цій справі обґрунтував постанову від 08 січня 2025 року суперечливими мотивами, колегія суддів (більшістю голосів) вирішила, що була позбавлена можливості перевірити правильність застосування норм права в частині розподілу судових витрат, яке залежить від підстав закриття провадження у справі. Водночас помилка щодо підстав закриття провадження у справі була одним із доводів апеляційної скарги, який залишився без вирішення судом апеляційної інстанції. За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції підлягала скасуванню із направленням справи на продовження розгляду, в ході якого апеляційний суд має визначитись із належною підставою закриття провадження у справі (пункт 2 чи пункт 8 частини першої статті 238 КАС України), в залежності від чого вирішити питання про розподіл судових витрат згідно з тими нормами процесуального законодавства, що врегульовують означене питання. Принагідно суд касаційної інстанції також звернув увагу на те, що ГУ ДПС протягом розгляду справи заперечувало право представника позивача - адвоката Івахненка М. А. на відмову від позову, вказуючи, що такі повноваження останньому не надавались згідно з договором про надання правової допомоги.
Якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу підлягають розподілу та можуть бути стягнені за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, то врахуванню також підлягає те, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката потребують належного документального підтвердження, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд у судових рішеннях. Визначений у них орієнтир, яким мають керуватися суди при вирішенні питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу адвоката, головним чином вимагає повного і всебічного дослідження доказів, якими підтверджується надання правничої допомоги. Зважаючи на те, що понесені витрати відшкодовуватиме інша сторона, дослідження цих доказів вимагає ретельного підходу, адже їх стягнення, з одного боку, є компенсацією (певною мірою вимушених) фінансових затрат сторони, на користь якої ухвалено судове рішення, але водночас ця компенсація не може бути надмірною. Крім того, що витрати на правничу допомогу мають бути документально доведеними, вони мають відповідати також критерію пропорційності, визначеному частиною дев'ятою статті 139 КАС України, та критерію співмірності у розумінні частини п'ятої статті 134 КАС України (у випадку, якщо про невідповідність такому критерію наявне відповідне клопотання).
Однак вважаю, що такі висновки Суду є передчасними, оскільки ключовим питанням, яке підлягало вирішенню в межах визначеної скаржником підстави касаційного оскарження під час перегляду оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції було наявність/відсутність правових підстав для здійснення розподілу судових витрат у випадку задоволення заяви позивача про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову, внаслідок його задоволення відповідачем.
Зокрема, як встановлено судом апеляційної інстанції, після звернення позивача з позовом 06.09.2024 року, його порушене право було відновлене суб'єктом владних повноважень у повному обсязі 20.09.2024 року, а саме податкові повідомлення-рішення від 31.05.2024 № 0869667-2405-2036-UA63120030000035245, від 31.05.2024 № 0869663-2405-2036-UA63120270000028556 були скасовані, тобто відкликані самостійно відповідачем та винесені нові податкові повідомлення - рішення з урахуванням рішення 29 сесії 8 скликання від 19.08.2024 № 633/24 Харківської міської ради «Про продовження дії пільг з місцевих податків», тим самим задовольнивши вимоги позовної заяви.
Вирішуючи спірне питання розподілу судових витрат суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до ч. 1, 3 ст. 189 КАС України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Про прийняття відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі. У разі часткової відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог.
У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 238 КАС України встановлено, що суд закриває провадження у справі якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом.
Відповідно до ч. 2 ст. 238 КАС України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Також, судом апеляційної інстанції зазначено, що відповідно до ст. 140 КАС України, у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються із позивача, крім випадків, коли позивач звільнений від сплати судових витрат. Однак якщо позивач відмовився від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви, то суд за заявою позивача присуджує всі понесені ним у справі витрати із відповідача.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції зазначив, що ст. 140 КАС України встановлює спеціальне та відмінне у співвідношенні з нормами ст. 142 КАС України та статті 7 Закону України «Про судовий збір» правило, згідно з яким якщо позивач відмовився від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви, то суд за заявою позивача присуджує всі понесені ним у справі витрати із відповідача. Тобто, якщо позивач відмовляється від позову з будь-яких інших причин, що є наслідком закриття провадження у справі (крім випадку задоволення його вимог відповідачем після подання позовної заяви), то в такому випадку позивачу підлягає повернення лише п'ятдесяти відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. В той же час, коли відмова позивача від позову обумовлена задоволенням позовних вимог відповідачем після подання позовної заяви, тоді застосовуються правила розподілу судових витрат відповідно до статті 140 КАС України.
Отже, якщо позивач відмовився від позову внаслідок його задоволення відповідачем після подання позовної заяви, то цілком обґрунтованим є покладення на відповідача обов'язку відшкодувати понесені позивачем витрати, як міра відповідальності за поведінку, яка змусила позивача вирішувати спір у судовому порядку. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі № 120/18952/23.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що сплачена позивачем сума судового збору підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Харківській області на підставі статті 140 КАС України.
Водночас, суд апеляційної інстанцій дійсно посилався на те, що у відповідності до ст. 139 КАС України, не визначено порядок розподілу судових витрат у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України. Однак зазначив, що частина восьма статті 139 КАС України дозволяє суду у випадку, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
З урахуванням обставин, що склалися, за відсутності чіткого правового регулювання розподілу судових витрат саме у такому випадку процесуальним законом, суд апеляційної інстанції керувався принципом, за яким судові витрати несе та із сторін, з вини якої такі витрати виникли. Так, визнавши помилку й усунувши її, сторона відповідача не давала приводу для подальшого розгляду справи, адже права позивача були поновлені і без завершення судового процесу. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.04.2023 у справі № 260/3162/22.
В подальшому, надавши оцінку співмірності заявленої до відшкодування позивачем суми витрачених коштів критеріям, встановленим ч. 5 ст. 134 КАС України, а також того, що дана справа належить до категорії справ незначної складності, обсяг доказів є незначним, судове засідання не проводилось, враховуючи те, що позивач відмовився від позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що належний до стягнення розмір витрат на правничу допомогу становить 5 000 грн. (т. 2 а.с. 176-183). При цьому таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов оцінивши витрати на предмет критерію співмірності, а також аналізуючи зміст наданих позивачу послуг, зазначених в детальному описі виконаних робіт, одночасно керуючись тим, що в контексті здійснення представництва інтересів позивача у даній справі реальним результатом є складання позовної заяви та заяви про відмову від позову.
Отже, враховуючи викладене, вважаю, що суд апеляційної інстанції фактично дійшов висновку, про наявність правових підстав для здійснення розподілу судових витрат (у тому числі на професійну правничу допомогу) у випадку закриття провадження у справі саме у зв'язку з відмовою позивача від позову (п. 2 частини 1 статті 238 КАС України), внаслідок його задоволення відповідачем, що повинно бути предметом дослідження судом касаційної інстанції під час перегляду постанови суду апеляційної інстанції.
При цьому висновки суду касаційної інстанції про те, що ключовим питанням, яке підлягає вирішенню в межах визначеної скаржником підстави касаційного оскарження, є наявність/відсутність правових підстав для здійснення розподілу судових витрат у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України, зроблені без врахування викладених в постанові суду апеляційної інстанції мотивів, оцінка яким могла бути надана під час касаційного перегляду рішення суду апеляційної інстанції по суті, а не мала наслідком направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції на підставі вимог ч. 1 статті 353 КАС України.
Тоді, як виключною підставою для направлення справи для продовження розгляду у відповідності до вимог ч. 1 статті 353 КАС України є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Під час касаційного перегляду справи суд не встановив, в чому саме полягало неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, що призвели до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
При цьому в постанові суд касаційної інстанції звернув увагу, що апеляційний суд ухвалу суду першої інстанції в частині обрання підстави для закриття провадження у справі не змінював, відмову позивача від позову не визнавав.
Однак я не погоджуюсь з таким висновком, оскільки зміст постанови суду апеляційної інстанції містить висновок: «враховуючи те, що позивач відмовився від позову, колегія суддів вважає, що клопотання позивача про стягнення на його користь з відповідача витрат на правову допомогу підлягає частковому задоволенню». Отже з тексту постанови суду апеляційної інстанції зрозуміло, що судова колегія суду апеляційної інстанції зробила висновок про правильно обрану підставу для закриття провадження у справі "відмова позивача від позову" (п. 2 частини 1 статті 238 КАС України).
До того ж, відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Тоді, як у відповідності до частини 2 статті 350 КАС України, не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
Також, повертаючись до обставин даної справи, суд касаційної інстанції направляючи її для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції звернув увагу на те, що ГУ ДПС протягом розгляду справи заперечувало право представника позивача - адвоката Івахненка М. А. на відмову від позову, вказуючи, що такі повноваження останньому не надавались згідно з договором про надання правової допомоги.
Однак вважаю, що перевірка повноважень представника позивача на відмову від позову була покладена на суд першої інстанції під час можливості прийняття даної заяви до розгляду і за умови обґрунтування скаржником в процесуальний спосіб із посиланням на підтверджуючі докази відсутності таких повноважень адвоката, суд касаційної інстанції не був позбавлений можливості направити справу для продовження розгляду саме до суду першої інстанції, якщо б такі доводи знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.
Крім цього, направляючи справу на новий розгляд, суд зазначив, що якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу підлягають розподілу та можуть бути стягнені за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, то врахуванню також підлягає те, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката потребують належного документального підтвердження, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд у судових рішеннях.
Однак на моє переконання, в постанові суду апеляційної інстанції містяться мотиви, які слугували підставою для стягнення витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката з одночасним наданням судом оцінки належного документального підтвердження цих витрат. Отже правильність висновків суду апеляційної інстанції в межах доводів касаційної скарги в наведеній частині повинна бути предметом касаційного перегляду справи в розумінні вимог статті 341 КАС України під час вирішення справи по суті і прийняття остаточного рішення судом касаційної інстанції.
Крім цього, вважаю за необхідне зауважити, що навіть, якщо повернутися до змісту ухвали суду першої інстанції (якою частково задоволені заяви як представника позивача так і представника відповідача про закриття провадження), то з останньої взагалі не вбачається надання оцінки заяві позивача про відмову від позову, поданій внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви, в якій останній просив суд здійснити розподіл витрат у відповідності до вимог статті 140 КАС України.
Вищенаведене в свою чергу і стало підставою для звернення позивача з апеляційною скаргою, в доводах якої останній просив скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2024 року в частині мотивів задоволення заяви ОСОБА_1 та відмови в стягненні витрат на правову допомогу. У зв'язку з чим позивач просив прийняти нову постанову, якою задовольнити його заяву про відмову від позову та стягнення витрат на правничу допомогу, закрити провадження у справі у зв'язку із задоволенням позову відповідачем після подання позовної заяви на підставі пункту 2 частини першої статті 238 КАС України (том 2 а.с.1-15).
Разом з тим, звертаю увагу на те, що вимоги частини 5 статті 189 КАС України визначають перелік обставин, за наявності яких суд не приймає відмови від позову, зокрема, якщо ці дії позивача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.
Суд першої інстанції фактично розглянув заяву представника відповідача, подану на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України, оминувши розгляд заяви представника позивача, подану на підставі пункту 2 частини першої статті 238 КАС України, однак задовольнивши її частково в резолютивній частині рішення. При цьому суд першої інстанції врахував правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 260/3162/22.
Однак обставини, встановлені у вказаній постанові Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 260/3162/22 є відмінними від обставин даної справи, оскільки позивач у цій справі звернувся до суду першої інстанції із заявою про відмову від позову, поданій внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви. Тоді, як в постанові Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 260/3162/22 суд дійшов висновку, що стаття 140 КАС України незастосовна, з огляду на відсутність заяви позивача про відмову від позову в означеній частині позовних вимог.
Отже, на моє переконання, перевірка мотивів, які стали підставою для скасування судом апеляційної інстанції ухвали суду першої інстанції в частині розподілу витрат була покладена на суд касаційної інстанції під час касаційного перегляду даної справи.
При цьому вважаю, що в даному випадку необхідно було врахувати висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі №320/4885/20 (адміністративне провадження №К/9901/28067/20), в яких судом наголошено, що за приписами статті 140 КАС України законодавець пов'язує право позивача на відшкодування судових витрат з фактом задоволення позову відповідачем, яке мало місце після подання позовної заяви. Аналіз наведених положень процесуального законодавства (статті 132-134 КАС України) дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати (судовий збір та витрати на правничу допомогу адвоката) підлягають компенсації за заявою позивача, якщо позивач відмовився від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви.
На мою думку, цілком обґрунтованим є покладення на відповідача обов'язку відшкодувати понесені позивачем витрати, як міра відповідальності, яка змусила позивача вирішувати спір у судовому порядку, який був задоволений відповідачем після подання позовної заяви, за умови підтвердження позивачем в процесуальний спосіб понесених витрат.
З огляду на відсутність підстав для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вважаю, що Верховний Суд за наслідками касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції в межах статті 341 КАС України повинен був надати оцінку правомірності висновкам суду апеляційної інстанції, які слугували підставою для здійснення судом апеляційної інстанції розподілу судових витрат (у тому числі на професійну правничу допомогу) у випадку закриття провадження у справі саме у зв'язку з відмовою позивача від позову, внаслідок його задоволення відповідачем після подання позовної заяви.
Суддя І.А. Васильєва