09 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 243/2168/20
провадження № 61-7871св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко Інна Олександрівна, на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 20 листопада 2023 року у складі судді Воронкова Д. В. та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 07 травня 2024 року у складі колегії суддів: Тимченко О. О., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом та іншим ушкодженням здоров'я.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 06 червня 2014 року під час проведення антитерористичної операції, поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов'янського району Донецької області автомобіль, в якому вона перебувала, потрапив під обстріл, у зв'язку з чим вона отримала вогнепальне поранення.
06 червня 2014 року Краснолиманським міським відділом Головного управління Міністерства внутрішніх справи України в Донецькій (далі - Краснолиманський МВ ГУ МВС України в Донецькій) області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості щодо кримінального провадження № 12014050420000512 за частиною першою статті 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Згідно з висновком експерта від 23 червня 2014 року № 86, складеним на підставі постанови слідчого СВ МВ ГУ МВС України в Донецькій Косик І. С. від 10 червня 2014 року, ОСОБА_1 отримала вогнепальне поранення правої гомілки (відрив гомілки) на рівні середньої і верхньої третини, травматичний шок тяжкого ступеня, яке могло утворитися від дії знаряддя вогнепальної зброї і належить до тілесних ушкоджень тяжкого ступеню, яке небезпечне для життя.
23 вересня 2015 року їй встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково.
Посилаючись на те, держава Україна не забезпечила належного розслідування зазначеного злочину, не встановила винних осіб, у зв'язку з чим вона не має можливості стягнути спричинену їй моральну шкоду з винних осіб, а тому саме держава Україна в особі Кабінету Міністрів України зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягала у вкрай тяжких і незворотних моральних та фізичних стражданнях, зокрема, тілесні ушкодження суттєво обмежили її життєдіяльність, через відсутність нижньої кінцівки вона не може пересуватися без милиць чи протезу, внаслідок чого почуває себе неповноцінною, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на її користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, що призвів до заподіяння каліцтва та ушкодження її здоров'я, а також відсутністю ефективного незалежного розслідування протягом більше ніж 5 років.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 20 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 травня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не довела належними та допустимими доказами, що відповідачу було чи мало бути відомо про загрозу для її здоров'я, зокрема, факт обстрілу автомобіля, в якому вона перебувала, в районі автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов'янського району Донецької області, а також. що відповідач міг вжити, але не вжив відповідних заходів щодо попередження такого обстрілу, тобто щодо усунення ризику для її здоров'я.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У травні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко І. О., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 20 листопада 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 травня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин статті 3, 8, 27 Конституції України, статтю 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статті 23, 1167, 1168, 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахували практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а тому дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.
Крім того, суд першої інстанцій, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність правових підстав для відшкодування державною моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я внаслідок терористичного акту, застосувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 635/6172/17.
Позивачка не згодна з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у згаданій постанові, про те, що моральна шкода є «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції і, відповідно, про можливість застосування до спірних правовідносин концепції «легітимного очікування».
Станом на 06 червня 2014 року держава Україна не відступала від зобов'язань, визначених статтею 2 Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей, а тому має нести відповідальність за невиконання позитивних зобов'язань.
Наказом керівника Антитерористичного центру при Службі Безпеки України
від 07 квітня 2014 року № 33/55т «Про проведення антитерористичної операції» територію Донецької та Луганської областей визначено районом проведення антитерористичної операції (далі - АТО), а отже, держава Україна не могла не знати про наявність реальної загрози життю та здоров'ю громадян та мала вжити всіх можливих заходів щодо їх убезпечення. Зокрема, з 07 квітня 2014 року
до 06 червня 2014 року (день поранення позивачки) у держави була можливість евакуювати цивільне населення, що передбачено положеннями Кодексу Цивільного Захисту України (далі - КЦЗ України).
Держава Україна під час травмування позивачки здійснювала ефективний контроль над територією, на якій сталася зазначена подія, а тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідач не міг знати про наявність загрози життю та здоров'ю та не повинен нести зобов'язання щодо захисту її життя та здоров'я, не відповідають обставинам справи та практиці ЄСПЛ.
Зважаючи на те, що держава Україна станом на червень 2014 року не відступала від своїх зобов'язань за Конвенцією, вона мала позитивні зобов'язання щодо розробки закону, норми якого передбачали б компенсаторний механізм відшкодування шкоди постраждалим цивільним особам від збройного конфлікту, однак такий як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час вирішення спору судами відсутній.
Нестворення державою Україна правового механізму для відшкодування шкоди, завданої внаслідок терористичного акту, є невиконанням позитивного матеріального обов'язку і є самостійною підставою для виникнення відповідальності у вигляді відшкодування шкоди.
Невиконання державою Україна позитивного процесуального обов'язку позивачка також обґрунтовує не лише відсутністю кінцевого результату розслідування обставин отримання нею поранення, а й відсутністю будь-яких заходів спрямованих на встановлення та покарання винних у цьому.
Запропонований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 засіб захисту не відповідає нормам національного та міжнародного права щодо гарантування державою ефективного засобу юридичного захисту в національному органі, передбаченого
статтею 13 Конвенції. Відповідальність російської федерації виникає за шкоду завдану Україні, а не її громадянам. При цьому держава Україна, виплативши своїм громадянам компенсацію, має право вимагати від російської федерації відшкодування шкоди.
У червні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Кабінету Міністрів України, у якому заявник просить визнати поважними причини пропуску строку для подання відзиву, посилаючись на те, що представництво Кабінету Міністрів України у цій справі здійснюється Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції України, яке отримало касаційну скаргу 17 червня 2024 року.
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання Кабінету Міністрів України та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .
Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до її оціночних суджень та суб'єктивних висновків. Вона не довела порушення державою Україна позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на здоров'я.
Підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, оскільки суб'єкт правопорушення й об'єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їх суб'єктивного сприйняття потерпілим.
У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що держава Україна повинна нести відповідальність за невиконання позитивних зобов'язань за статтею 2 Конвенції, водночас звертаючись до суду з позовом, вимог про відшкодування шкоди завданої порушенням державою таких зобов'язань вона не заявляла, а просила відшкодувати їй моральну шкоду, завдану терористичним актом на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Крім того, у позовній заяві позивачка не посилалася на порушення державною позитивного процесуального обов'язку, як окрему підставу для задоволення її вимог, а також на порушення державою позитивного обов'язку щодо розробки компенсаційного механізму за втручання у право на життя.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між
суддями Верховного Суду від 29 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко І. О., на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 20 листопада 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 травня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко І. О., з підстав, визначених пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано зі Слов'янського міськрайонного суду Донецької області матеріали цивільної справи № 243/2168/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У червні 2024 року матеріали справи № 243/2168/20 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 06 червня 2014 року ОСОБА_1 одержала поранення від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення АТО поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов'янського району Донецької області.
Згідно з випискою із медичної карти стаціонарного хворого № 1731/605 Краснолиманської центральної районної лікарні Міністерства охорони здоров'я України ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у хірургічному відділені з 06 червня 2014 року до 04 липня 2014 року через отримання вогнепального відриву правої гомілки на кордоні с/З (ПХО вогнепального відриву правої гомілки. Формування культі правої гомілки на рівні в/3). Анамнез захворювання - попутнім транспортом, у супроводі чоловіка була доставлена до лікарні 06 червня 2014 року о 14 год 40 хв з місця отримання поранення. Поранення отримала в районі смт Донецьке Слов'янського району під час спроби виїхати до м. Слов'янськ.
06 червня 2014 року Краснолиманським МВ ГУ МВС України в Донецькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості щодо кримінального провадження № 12014050420000512 за частиною першою статті 121 КК України.
Згідно з висновком експерта від 23 червня 2014 року № 86, складеним на підставі постанови слідчого СВ МВ ГУ МВС України в Донецькій Косик І. С. від 10 червня 2014 року, ОСОБА_1 отримала вогнепальне поранення правої гомілки (відрив гомілки) на рівні середньої і верхньої третини, травматичний шок тяжкого ступеня, яке могло утворитися від дії знаряддя вогнепальної зброї і належить до тілесних ушкоджень тяжкого ступеню, як небезпечне для життя.
Згідно з відомостями Слідчого відділу 2 управління (з дислокацією в місті Краматорськ) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях досудове розслідування кримінального провадження
від 06 червня 2014 року № 12014050420000512 за ознаками вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 258 КК України, триває.
В ході розслідування кримінального провадження доказів, які були б достатніми для повідомлення будь-якій особі у вчиненні кримінального правопорушення, не отримано.
Прокуратурою Донецької області кримінальне провадження від 06 червня
2014 року № 12014050420000512 об'єднане з кримінальним провадженням № 12014050820000790 в одне кримінальне провадження під єдиним номером № 12014050820000790 (лист від 07 вересня 2019 року № 78/2/13/3-951 нт).
Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії
від 23 вересня 2015 року серія АВ № 0607312 із 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково.
На підставі рішення міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення АТО
від 06 лютого 2020 року № 2/ІІІ/9 встановлено факт одержання ОСОБА_1 поранення (ушкодження здоров'я) від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 06 червня 2014 року на території проведення АТО.
Згідно з інформацією Донецької обласної прокуратури від 19 квітня 2023 року № 18/2-1948-23 кримінальне провадження № 12014050820000790 об'єднано з кримінальним провадженням № 220140150000000029 за частинами першою, другою статті 438, частиною третьою статті 258 ,частиною третьою
статі 110 КК України. Досудове розслідування триває, проводяться слідчі (розшукові) дії, спрямовані на встановлення обставин вчинення кримінального порушення та осіб, причетних до його вчинення, про підозру будь-якій особі не повідомлено.
Відповідно до висновку експертів від 30 грудня 2019 року № 69/19, складеного за результатами проведення комісійної психологічної експертизи, у ОСОБА_1
є зміни в емоційному та фізичному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок обстрілу поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов'янського району Донецької області. Попередній розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 , складає
1 000 000,00 грн.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо права ОСОБА_1 на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної каліцтвом та ушкодженням здоров'я, внаслідок терористичного акту, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (пункт 1 частини другої
статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
ЄСПЛ, проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, чинній
до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.
ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним.
Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.
З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).
З огляду на зміст зазначених приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).
За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and
Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли
є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. рішення ЄСПЛ
у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок каліцтва та ушкодження здоров'я під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв'язку із каліцтвом та ушкодженням здоров'я у період проведення АТО.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17.
Враховуючи наведене, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції
Позивачка заявила вимогу про відшкодування державою Україна моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до каліцтва та ушкодження здоров'я, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі (каліцтва, ушкодження здоров'я) людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
За статтею 2 Конвенції обов'язки держави полягають у такому:
1) негативний обов'язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов'язку;
2) позитивний обов'язок має два різновиди:
- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які б захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов'язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов'язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов'язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання
її втіленню (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі
«Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
- процесуальний, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов'язку. Обов'язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 сформулювала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією держави Україна у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила держава Україна певні свої обов'язки з тих, які випливають із указаної статті.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати:
(а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав
і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку російської федерації (далі - рф), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою
від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії»
від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою
від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюціїES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування рф та окупаційна адміністрація рф встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 зазначеного Закону від 18 січня 2018 року).
Суди встановили, що 06 червня 2014 року ОСОБА_1 одержала поранення від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння (вогнепальний відрив гомілки) на території проведення АТО поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов'янського району Донецької області.
Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії
від 23 вересня 2015 року серія АВ № 0607312 із 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково.
Верховний Суд погоджується з доводами ОСОБА_1 про те, що завдані їй тілесні ушкодження безперечно зумовлюють для неї душевні та фізичні страждання.
Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці його страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.
Позивачка не обґрунтувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик її каліцтва, ушкодження здоров'я, що держава знала про можливість обстрілу конкретної місцевості у час, коли там буде знаходитися позивачка, у зв'язку зі збройною агресією з боку рф, і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя та здоров'я позивачки.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що поранення (ушкодження здоров'я) позивачки внаслідок обстрілу автомобіля, у якому вона перебувала, 06 червня 2016 року на території проведення АТО та виконання державою Україна позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування її права на життя не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Зважаючи на наведене правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що відсутні підстави для відповідальності держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя та здоров'я позивачки.
Позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), які дають підстави для висновку про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя.
Установивши, що територія, на якій позивачка зазнала ушкоджень, була територією, де проводилася АТО, і позивачка не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для її життя та здоров'я, зокрема про факт обстрілу території поблизу автодороги Харків-Ростов та смт Донецьке Слов'янського району Донецької області, у той час, коли там знаходилася позивачка, відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такого обстрілу, тобто усунення ризику для життя та здоров'я позивачки, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов'язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.
Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов'язку, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.
У касаційній скарзі позивачка посилається на відсутність ефективного незалежного розслідування за фактом ушкодження її здоров'я та стверджувала, що держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов'язок щодо забезпечення об'єктивного та ефективного розслідування цього факту.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. § 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Колегія суддів Верховного Суду враховує, що силові дії рф проти України тривають з лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв'язку із зазначеним фактично з причин, незалежних від органів досудового розслідування, не можливо завершити усю сукупність запланованих
заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування кримінального провадження.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_2 лише вказала на відсутність належного розслідування кримінального провадження за фактом ушкодження її здоров'я, яке не призвело до встановлення винних осіб, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи, які заходи не здійснюються органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
За таких обставин доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що внаслідок збройної агресії рф, Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов'язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України
від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326).
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов'язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії рф, а також витрати, пов'язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб з інвалідністю, зокрема дітей з інвалідністю, які отримали інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних внаслідок бойових дій і пов'язаних із ними нещасних випадків, яким надаються соціальні гарантії та різні види державної соціальної допомоги (абзац шостий підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
Отже, держава Україна взяла на себе позитивний матеріальний обов'язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, каліцтва цивільних осіб через збройну агресію рф. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов'язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов'язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо.
Зазначене відповідає висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, які у свою чергу неодноразово підтримані Верховним Судом у подібних правовідносинах за позовами фізичних осіб про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я (каліцтвом) на підконтрольній Україні території та неефективним розслідуванням злочину (див. постанови Верховного Суду
від 27 липня 2022 року у справі № 219/2477/20, від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20, від 23 жовтня 2024 року у справі № 194/466/23, від 19 лютого 2025 року у справі № 185/4747/23).
Інші доводи касаційної скарги не свідчать про наявність підстав для скасування правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суди надали належу оцінку. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Колегія суддів Верховного Суду відхиляє посилання у касаційній скарзі на наявність підстав для відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, з огляду на таке.
Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Питання про передання справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Верховний Суд наголошує на тому, що у разі подання касаційної скарги з підстави, визначеної у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник має навести належне обґрунтування існування такої підстави. Таке обґрунтування не повинно зводитися до формального непогодження із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами справи. Подаючи касаційну скаргу з підстав існування потреби відступити від певного актуального правового висновку, викладеного Верховним Судом, заявник повинен навести, у чому саме полягає така потреба, обґрунтувавши існуванням певної правової проблеми під час застосування вже сформованого правового висновку, від якого заявник просить відступити Верховний Суд.
Для перегляду судом касаційної інстанції певного правового висновку потрібне існування сукупності підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього правового висновку щодо певного питання правозастосування на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усуненням суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.
Позивачка не навела обґрунтованих причин та вагомих і достатніх аргументів, як б свідчили про помилковість висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 та наявність підстав для відступлення від таких висновків.
Зважаючи на наведене, колегія суддів не встановила підстав для ініціювання відступлення від зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 141, 400, 410, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко Інна Олександрівна, залишити без задоволення.
Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 20 листопада 2023 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 07 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець