15 квітня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/3812/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,
перевіривши матеріали касаційної скарги фізичної особи-підприємця Мірзоєва Рустама Гідаятовича
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024
у справі за позовом керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова Львівської області в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації
до фізичної особи-підприємця Мірзоєва Рустама Гідаятовича,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Басейнове управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну,
про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою,
Керівник Галицької окружної прокуратури міста Львова Львівської області (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації у грудні 2023 року звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи-підприємця Мірзоєва Рустама Гідаятовича (далі - ФОП Мірзоєв Р. Г.) про усунення перешкод у здійсненні Львівською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду - Недільчинського водосховища, що розташована в басейні річки Недільчина поблизу села Завадів Львівського району Львівської області на території земель Львівської міської територіальної громади, шляхом її повернення Львівській обласній державній адміністрації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ФОП Мірзоєв Р. Г. не має правовстановлюючих документів як щодо водного об'єкту (водосховища), так і щодо земельних ділянок, на яких він знаходиться, і, порушуючи вимоги статті 51 Водного кодексу України, статей 123-126 Земельного кодексу України, безпідставно використовує зазначений водний об'єкт.
При цьому прокурор зазначив, що ані режим рибогосподарської експлуатації водного об'єкта, ані дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об'єктах не є та не можуть бути правовстановлюючими документами, якими надається право користування водними об'єктами чи землями водного фонду, та не визначають правових підстав користування водними об'єктами.
В ухвалі від 02.01.2024 суд першої інстанції за клопотанням Прокурора залучив до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Басейнове управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну.
Господарський суд Львівської області рішенням від 06.06.2024 відмовив у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції зазначив, що неодноразово звертав увагу в судовому засіданні на необхідність з'ясування обставин перебування спірної земельної ділянки в межах чи поза межами території села Зашків Львівської області з метою підтвердження тієї обставини, що саме Львівська обласна державна адміністрація наділена повноваженнями розпоряджатися спірною земельною ділянкою під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними статтею 122 Земельного кодексу України, оскільки інформацією з Державного земельного кадастру про земельну ділянку підтверджується перебування спірної земельної ділянки в межах території територіальної громади села Зашків, а інших належних доказів суду не надано.
Рішення суду першої інстанції мотивоване, зокрема, тим, що поданими доказами не підтверджується повноваження Львівської обласної державної адміністрації розпоряджатися спірною земельною ділянкою відповідно до положень статті 122 Земельного кодексу України, оскільки земельні ділянки із земель державної власності у межах сіл для всіх потреб передають у власність або користування районні державні адміністрації на їх території, а відтак визначений Прокурором позивач - Львівська обласна державна адміністрація - не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах. Іншого суд не встановив.
Таким чином Господарський суд Львівської області вказав, що Прокурор звернувся в інтересах неналежного позивача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Західний апеляційний господарський суд у постанові від 30.10.2024 апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури задовольнив, рішення Господарського суду Львівської області від 06.06.2024 скасував та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив.
Суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що відповідач безпідставно використовує земельну ділянку водного фонду для риборозведення та без документу, що посвідчує право на неї, тобто самовільно, оскільки ні режим рибогосподарської експлуатації водного об'єкта, ні дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об'єктах не є та не можуть бути правовстановлюючими документами, якими надається право користування водними об'єктами чи землями водного фонду, та не визначають правових підстав користування водним об'єктом.
Колегія суддів апеляційної інстанції вказала, що відповідно до частини третьої статті 122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації не надають в користування земельні ділянки для рибогосподарських потреб, а надають для ведення водного господарства, що має місце у цій справі.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд вказав, що спірне водосховище та зайнята ФОП Мірзоєвим Р. Г. земельна ділянка використовуються без будь-яких правовстановлюючих документів, і вказані об'єкти підлягають поверненню державі в особі Львівської обласної державної адміністрації.
ФОП Мірзоєв Р. Г. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024, в якій просить скасувати оскаржувану постанову, а рішення Господарського суду Львівської області від 06.06.2024 залишити в силі.
Верховний Суд ухвалою від 25.03.2025 залишив касаційну скаргу без руху для усунення її недоліків і вказав, що скаржник подає касаційну скаргу на підставі виключного випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо того, який саме орган державної влади вправі від імені держави здійснювати повноваження власника щодо земельної ділянки водного фонду, яка перебуває у державній власності і територіально знаходиться у межах населеного пункту, а не поза його межами, однак не зазначає щодо якої норми права (пункт, частина, стаття) відсутній висновок Верховного Суду та не обґрунтовує, в чому полягає помилка суду апеляційної інстанції при застосуванні відповідної норми права.
До Верховного Суду від ФОП Мірзоєва Р. Г. надійшла заява на виконання ухвали про залишення касаційної скарги без руху, у якій відповідач зазначив, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, надав невірну оцінку наявним доказам та фактичним обставинам справи і, посилаючись на положення статті 122 Земельного кодексу України, ухвалив протилежну за змістом рішенню суду першої інстанції постанову, не обґрунтувавши належність позивача у справі.
Відповідач зазначає про неоднозначне трактування судами першої та апеляційної інстанції застосованих норм права за відсутності висновку Верховного Суду з приводу правильного застосування частин третьої і п'ятої статті 122 Земельного кодексу України.
Проаналізувавши доводи, викладені у касаційній скарзі з урахуванням уточнень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає поверненню з огляду на таке.
Підставами касаційного оскарження постанови Західного апеляційного господарського суду ФОП Мірзоєв Р. Г. зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої, п'ятої статті 122 Земельного кодексу України у подібних правовідносинах відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.
Колегія суддів зазначає, що положення цієї статті спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Як вбачається зі змісту касаційної скарги (з урахуванням її уточнень), своїм обґрунтуванням відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування частин третьої та п'ятої статті 122 Земельного кодексу України, скаржник фактично намагається спонукати Верховний Суд додатково перевірити та встановити місце знаходження спірної земельної ділянки водного фонду, і залежно від цього сформувати висновок щодо застосування цих норм права на користь скаржника, що суперечить приписам статті 300 ГПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
Так, частина друга статті 300 ГПК України імперативно вказує на відсутність у суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У касаційній скарзі скаржник не наводить аргументованого обґрунтування щодо необхідності формування висновку Верховного Суду про застосування зазначених ним норм права в сукупності в контексті спірних правовідносин з урахуванням встановлених судами обставин справи. При цьому доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів, до необхідності встановлення інших обставин, ніж встановлені судом, та стосуються переоцінки наданих сторонами доказів, а тому колегія суддів не вбачає підстав для перегляду оскаржуваної постанови у касаційному порядку.
Саме лише прагнення скаржника здійснити переоцінку наявних у матеріалах справи доказів та перевірку обставин цієї справи з урахуванням його власних висновків щодо поданих доказів не є достатньою підставою для перегляду судових рішень, ухвалених першою та/або апеляційною інстанцією, у касаційному порядку, оскільки суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що скаржник не обґрунтував належним чином підстав для оскарження постанови суду апеляційної інстанції, а доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі з урахуванням уточнень, фактично зводяться до питання щодо оцінки судами попередніх інстанцій доказів та фактичних обставин у справі.
Частиною четвертою статті 174 ГПК України передбачено, що коли позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, яка звернулася із позовною заявою, а пунктом 4 частини четвертої статті 292 ГПК України вказано, зокрема, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Ураховуючи викладене вище, касаційна скарга ФОП Мірзоєва Р. Г. вважається неподаною і повертається скаржнику.
У касаційній скарзі скаржник просить поновити строк на касаційне оскарження постанови Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у цій справі.
З огляду на те, що Верховний Суд вбачає підстави для повернення касаційної скарги, вказане клопотання відповідача Судом не розглядається.
Керуючись статтями 174, 234, 235, 292 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Повернути касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Мірзоєва Рустама Гідаятовича на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 914/3812/23 скаржнику.
2. Копію цієї ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами надіслати скаржнику, копію ухвали - іншим учасникам справи.
3. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Мірзоєва Рустама Гідаятовича залишити в суді касаційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуюча Л. Рогач
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський