07 квітня 2025 року
м. Київ
справа №990/54/24
адміністративне провадження №П/990/54/24
судді Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Білак М.В. на рішення Верховного Суду від 07 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 , про визнання протиправними та скасування рішень в частині.
Короткий виклад історії справи
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просить:
1) визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року №119/зп-23 щодо затвердження Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у новій редакції, у частині:
- включення до пунктів 58.17, 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення «відповідності судді займаній посаді»,
- абзацу другого пункту 124 та пункту 129 Регламенту повністю;
2) визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 30 листопада 2023 року №150/зп-23 у частині внесення змін до абзацу першого пункту 129 Регламенту ВККС.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), який діяв на час його оцінювання колегією Комісії 15 листопада 2023 року, передбачалося, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом.
Із прийняттям Закону України від 09 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри» (далі - Закон № 3511-IX), який набрав чинності 30 грудня 2023 року, до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були внесені зміни.
На переконання позивача, ухвалюючи рішення від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23 «Про внесення змін до Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (зі змінами), шляхом викладення його в новій редакції» (далі - Рішення № 119/зп-23) у частині включення до підпункту 58.17 пункту 58, пунктів 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення «відповідність судді займаній посаді», а також рішення від 30 листопада 2023 року № 150/зп-23 «Про внесення змін до Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (в редакції рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23) (далі - Рішення №150/зп-23) у частині внесення змін до пункту 129 Регламенту, відповідач діяв незаконно, наділивши себе непередбаченими Законом № 1402-VIII повноваженнями, позаяк чинна на момент затвердження відповідачем оскаржуваних норм Регламенту норма пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII містила імперативну норму про проведення оцінювання відповідності судді займаній посаді виключно колегіями Комісії.
В обґрунтування протиправності абзацу другого пункту 124 Регламенту позивач вказує, що жодна норма чинного законодавства не надає ВККС права визначати порядок чинності судових актів, порядок зміни ними прав та обов'язків Комісії. Наведена норма, як уважає позивач, по суті є намаганням Комісії власним рішенням врегулювати, що судові рішення (у спорах в яких Комісія програла) вона не буде виконувати (під виконанням розуміється не тільки примусове виконання, а й вплив на правовідносини учасників спору, який породжує остаточний судовий акт). У даному випадку норма пункту 124 Регламенту є проявом свавілля, адже всупереч конституційній нормі щодо обов'язковості виконання судового акту та забезпечення його виконання державою, Комісія бажає діяти на власний розсуд, незважаючи на волю й думку суду, навіть у випадках, коли суд своїм остаточним рішенням вказав Комісії на помилковість її дій.
У зв'язку із цим просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Рішенням Верховного Суду від 07 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Основні мотиви, викладені у рішенні Верховного Суду
У цій справі судом встановлено, що рішення ВККС про внесення змін до Регламенту є нормативно-правовими актами у розумінні пункту 18 частини першої статті 4 КАС України.
Позивач, як особа до якої було застосовано положення Регламенту у редакціях оспорюваних Рішень, має право на його оскарження у судовому порядку. При цьому Суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
15 листопада 2023 року Комісією у складі колегії в межах кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді проведено співбесіду з суддею Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 , за результатами якої ухвалено рішення № 10/ко-23 про те, що суддя Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 набрав 672 бали та відповідає займаній посаді. Передано пленарному складу ВККС для підтримання рішення колегії та зазначено, що рішення набирає чинності відповідно до абзацу першого пункту 124 параграфа 9 розділу IІ Регламенту.
За результатами засідання 12 лютого 2024 року Комісія у пленарному складі дійшла висновку, що рішення Комісії у складі колегії від 15 листопада 2023 року №10/ко-23 про відповідність судді Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 займаній посаді є необґрунтованим, а тому не підтримується. Ухвалено рішення №50/ко-24, яким суддю Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 визнано таким, що не відповідає займаній посаді.
На час ухвалення Комісією у складі колегії рішення від 15 листопада 2023 року № 10/ко-23 Регламент діяв у редакції Рішення №119/зп-23, пункти якого оскаржує позивач.
У подальшому, 30 листопада 2023 року ВККС прийняла рішення № 150/зп-23 про внесення змін до Регламенту (у редакції Рішення № 119/зп-23), зокрема до пунктів 124, 129 параграфу 9 розділу II, які на думку позивача, є також протиправними.
Пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII у редакції, чинній на час прийняття рішення Комісії у складі колегії про відповідність позивача займаній посаді, визначав, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, оцінюється колегіями ВККС в порядку, визначеному цим Законом.
Водночас, якщо Громадська рада доброчесності надала ВККС висновок про невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності судді, щодо якого проводиться оцінювання на відповідність займаній посаді, оцінку обставинам, викладеним у такому висновку, надає колегія ВККС, яка ухвалює остаточне рішення про відповідність чи невідповідність такого судді займаній посаді. Розгляд зазначеного питання у пленарному складі ВККС ні положення Закону № 1402-VIII, ні норми Регламенту не передбачали.
Верховний Суд зауважив, що питання правомірності дій ВККС щодо передання на розгляд її пленарного складу рішень Комісії у складі колегії, якими суддів, призначених на посаду строком на п'ять років або обрано безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, визнано такими, що відповідають займаній посаді, було предметом дослідження Великою Палатою Верховного Суду, яка у постанові від 13 червня 2024 року у справі №9901/198/20 сформулювала правову позицію, відповідно до якої до набрання чинності Законом № 3511-ІХ оцінювання судді на відповідність займаній посаді та ухвалення остаточного рішення із цього питання належало до виключних повноважень колегії ВККС. Вирішення зазначеного питання ВККС у пленарному складі суперечить пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, приписи якого мають імперативний характер і не підлягають розширеному тлумаченню. Водночас, якщо після 30 грудня 2023 року (дня, коли набрали чинності зміни до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, внесені Законом № 3511-ІХ) колегія ВККС ухвалила рішення про відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, то за наявності щодо такого судді негативного висновку ГРД саме пленарний склад Комісії за правилами, передбаченими статтею 88 Закону №1402-VIII, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді (пункти 108, 109 постанови).
На тлі таких висновків Велика Палата Верховного Суду змінила раніше застосований підхід до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККС за наслідками оцінювання судді на відповідність займаній посаді, ухвалених до набрання чинності змінами до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, внесеними Законом № 3511-ІХ (пункт 110 постанови).
Зважаючи на те, що позивач та третя особа у своїх додаткових поясненнях просили під час розгляду цієї справи врахувати правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №9901/198/20 щодо наявності виключної компетенції колегії ВККС в оцінці судді на відповідність займаній посаді, то Верховний Суд вважав такі висновки застосовними до спірних правовідносин.
Проаналізувавши сутність змін, які були внесені до Регламенту оспорюваними позивачем Рішеннями № 119/зп-23 та №150/зп-23, а також застосовуючи до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів констатувала, що положення Регламенту в оскаржуваній позивачем частині не відповідали нормам Закону № 1402-VIII.
Проте після набрання чинності Законом № 3511-ІХ рішенням ВККС від 11 січня 2024 року № 4/зп-24 Регламент у редакції Рішення № 119/зп-23 (зі змінами внесеними Рішенням №150/зп-23), зокрема, у частині підпунктів 58.17 пункту 58 параграфу 7 розділу І, абзацу першого пункту 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 126, 129 параграфу 9 розділу II було приведено у відповідність до Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ. Таким чином станом на день звернення ОСОБА_1 до Верховного Суду з цим позовом спірні пункти Регламенту діяли у редакції рішення Комісії від 11 січня 2024 року № 4/зп-24, а отже, відповідали Закону № 1402-VIII.
На час ініціювання позивачем судового провадження, дія спірних пунктів Регламенту в редакції Рішень № 119/зп-23 та №150/зп-23 припинилась, Регламент, який був викладений у редакції Рішень №119/зп-23 та №150/зп-23, втратив чинність.
В указаному контексті Верховний Суд принагідно нагадав, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду. Це висновується із того, що ухвалення судового рішення в публічно-правовому спорі про задоволення позову спрямоване на те, щоб відновити права, свободи чи інтереси особи - позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту у визначений законодавством спосіб, встановлюється при розгляді справи по суті, та є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Верховний Суд наголошував, що обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів. Втім, обраний позивачем спосіб захисту не призведе до відновлення його прав та інтересів, які він уважає порушеними спірними актами ВККС, що не заперечувалося і самим позивачем під час розгляду справи.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Частиною другою статті 34 КАС України визначено, що при прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення.
У той же час, відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
Враховуючи встановлені обставини у цій справи, а також докази, які містяться у матеріалах справи, за наслідками її розгляду висловлюю незгоду з прийнятим рішенням в частині щодо застосування в його обґрунтування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, з огляду на таке.
Як вказано у рішенні Верховного Суду від 07 квітня 2025 року, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду. Це висновується із того, що ухвалення судового рішення в публічно-правовому спорі про задоволення позову спрямоване на те, щоб відновити права, свободи чи інтереси особи - позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Тим часом, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способом, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Верховний Суд наголосив, що обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
У той же час обраний позивачем спосіб захисту порушених, на його переконання, прав не призведе до їх відновлення. Позивач і сам у процесі розгляду справи не заперечував того, що задоволення позовних вимог, навіть у визначений ним спосіб, не призведе до відновлення його законних прав та інтересів.
Також Верховний Суд слушно зауважив, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Суд повинен встановити, що на час звернення до суду особа дійсно має порушене право, свободу та інтерес, які підлягають судовому захисту.
Як висновок, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Верховний Суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
При цьому, констатуючи відсутність порушених прав та інтересів позивача з боку відповідача, та відмовляючи у задоволенні позову, Верховний Суд застосував до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у справі № 9901/198/20, якою було змінено раніше застосований підхід до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККС за наслідками оцінювання судді на відповідність займаній посаді, ухвалених до набрання чинності змінами до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, внесеними Законом № 3511-ІХ.
Проте, на моє переконання, є недоречним посилання у мотивах відмови у задоволенні позовних вимог на те, що «Верховний Суд уважає, що висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 червня 2024 року у справі №9901/198/20 (провадження № 11-5заі24) можуть бути застосовані й до спірних правовідносин», виходячи з такого.
У провадженні Верховного Суду знаходиться адміністративна справа № 990/62/24, відповідно до обставин якої у березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до ВККС та просив визнати протиправним і скасувати рішення від 12 лютого 2024 року № 50/ко-24, яким суддю Межівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 визнано таким, що не відповідає займаній посаді та внесено подання до ВРП про звільнення судді з посади; зобов'язати ВККС внести рекомендацію ВРП про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Межівського районного суду Дніпропетровської області.
Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2024 року за клопотанням ВККС закрито провадження у справі №990/62/24 за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Проте постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 лютого 2025 року у справі № 990/62/24 скасовано ухвалу Верховного Суду від 05 грудня 2024 року, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
До такого результату розгляду справи Велика Палата Верховного Суду прийшла враховуючи зміст спірних правовідносин, які склалися за участі ОСОБА_1 та ВККС, та вважаючи, що перевірка оспорюваного рішення Комісії на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС України, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичної особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень. Відповідно, Суд дійшов висновку про наявність підстав для вирішення адміністративним судом питання про дотримання відповідної процедури прийняття рішення відповідачем.
Частина четверта статті 78 КАС України встановлює, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, викликає застереження в частині ствердних висновків Верховного Суду, які можуть бути розцінені як преюдиція у справі № 9901/189/20 в рамках розгляду іншої справи, пов'язаної підставами виникнення спірних правовідносин, а саме проходження процедури кваліфікаційного оцінювання судді, що не повинно надавати певних привілеїв іншій стороні під час розгляду такої справи.
На мою думку залишається не вирішеним питання, яким саме чином висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/198/20 можуть бути застосовані до спірних правовідносин у справі № 990/54/24 з огляду на результат розгляду справи, а саме відмову у задоволенні позовних вимог.
Також вважаю правовідносини, яким надавалась оцінка у справі № 9901/198/20 та у справі № 990/54/24, різними, а тому і правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 9901/198/20, нерелевантними до спірних правовідносин.
Так, у справі № 9901/198/20 ОСОБА_3 не погоджувався з рішенням колегії ВККС від 03 червня 2019 року про відповідність займаній посаді у частині щодо визначення порядку набрання ним чинності (в порядку, визначеному підпунктом 4.10.8 пункту 4.10 розділу ІV Регламенту, тобто у разі якщо це рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії), а також щодо порушення ГРД строку подання висновку про невідповідність судді критеріям доброчесності та професійної етики, що має своїм наслідком залишення його без розгляду.
У справі № 990/54/24 ОСОБА_1 не погоджувався із внесенням змін до Регламенту ВККС рішенням від 19 жовтня 2023 року в частині включення до пунктів 58.17, 122, 123, абзацу першого пункту 124, пунктів 125, 126, 128 словосполучення «відповідності судді займаній посаді», абзацу другого пункту 124 та пункту 129 Регламенту повністю, а також рішенням від 30 листопада 2023 року №150/зп-23 у частині внесення змін до абзацу першого пункту 129 Регламенту ВККС, вказуючи що внаслідок їх застосування відповідачем рішення колегії було передано для підтримки пленарному складу Комісії, який у подальшому ухвалив рішення про визнання його таким, що не відповідає займаній посаді.
Тобто, у одній справі особа звернулась до суду щодо оскарження рішення за результатами кваліфікаційного оцінювання судді (щодо набрання ним чинності), а у іншій - щодо оспорення пунктів Регламенту ВККС.
З огляду на наведене, вважаю, що рішення Верховного Суду від 07 квітня 2025 року у цій справі про відмову у задоволенні позовних вимог є обґрунтованим та правильним, проте деякі викладені у ній висновки є недоречними та неузгодженими з загальним висновком у рішенні Верховного Суду.
Суддя М.В. Білак