9 квітня 2025 року м. Чернівці
справа № 726/1649/24
провадження №22-ц/822/201/ 25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Перепелюк І. Б.
суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н.
секретар Бугай В.М.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Садгірського районного суду м.Чернівців від 5 грудня 2024 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Департамент надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради, Служба у справах дітей Чернівецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення про зняття з реєстрації та про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення,
встановив:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи : Департамент надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради, Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення про зняття з реєстрації та про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
Позов обґрунтовано наступним. Позивач майже все своє життя та її діти з самого народження проживали та були постійно зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Власником вказаного будинку була мати позивачки - ОСОБА_1 . На даний час власницею є рідна сестра позивачка - ОСОБА_2 .
12 липня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Відділу ведення реєстру територіальної громади ДНАП Чернівецької міської ради із заявою про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) та за її заявою, як власника житла було знято із задекларованого/зареєстрованого місяця проживання за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та її малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
Позивачка оскаржила в судовому порядку рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 12 липня 2023 року та постановою від 07 грудня 2023 року Чернівецьким апеляційний судом були задоволені позовні вимоги ОСОБА_3 . Суд визнав протиправним та скасував рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 12 липня 2023 року та поновив реєстрацію місця проживання вказаних осіб.
Постанова Чернівецького апеляційного суду від 07 грудня 2023 року була виконана та реєстрація місця проживання вказаних осіб була поновлена.
Однак, відповідачка ОСОБА_1 після поновлення реєстрації місця проживання позивачки та її малолітніх дітей повторно звернулась до Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради із заявою про зняття з реєстрації ОСОБА_3 та її малолітніх дітей.
23 грудня 2023 року Департаментом було прийнято рішення про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання ОСОБА_3 та її малолітніх дітей.
Крім того, 09 грудня 2023 року мати позивачки навіть при наявності рішення суду не пустила їх до будинку. Вона вказала, що не бажає, щоб позивачка та її діти проживали разом з нею. Фактично ОСОБА_1 залишила їх на вулиці. З цього приводу ОСОБА_3 звернулася до Національної поліції із відповідною заявою.
Після зняття з реєстрації місця проживання позивачки та її дітей, ОСОБА_1 подарувала належний їй будинок своїй другій дочці - ОСОБА_2 , яка також не впускає позивачку до будинку.
Певний час ОСОБА_3 разом з дітьми проживала в благодійному притулку - Центр доброти для мами та дитини «Місто Добра». На даний час вона змушена орендувати квартиру, оскільки іншого придатного для проживання житла у неї не має. Всі особисті речі позивачки та її дітей залишились в будинку, де вони постійно проживали до примусового виселення.
Всі діти позивачки є малолітніми та вона є багатодітною матір'ю. Донька ОСОБА_9 є особою з інвалідністю, яка потребує особливого догляду.
Позивачка та її діти зареєстровані і проживали як члени сім'ї власника та набули права користування житлом. Малолітні діти відвідують дошкільні установи, позивачка є одинокою та багатодітною матір'ю, на її утриманні перебуває дитина, яка є особою з інвалідністю, яка постійно потребує відвідування реабілітуючи закладів, які знаходяться в м.Чернівцях.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 23 грудня 2023 року про зняття із задекларованого/зареєстровано місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за адресою АДРЕСА_1 .
Поновити реєстрацію їх місця проживання за вказаною адресою.
Зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей у користування житловим будинком за вказаною адресою, шляхом вселення до даного житлового будинку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Садгірського районного суду м.Чернівців від 5 грудня 2024 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 23 грудня 2023 року про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання ОСОБА_3 та її дітей за адресою : АДРЕСА_1 .
Поновлено реєстрацію їх місця проживання за вказаною адресою.
Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей у користуванні житловим будинком за вказаною адресою, шляхом вселення до даного житлового будинку.
Вирішено питання судового збору.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_10 , ОСОБА_2 просять скасувати рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 5 грудня 2024 року, ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
В апеляційній скарзі ОСОБА_10 , ОСОБА_2 вважають, що суд помилково дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 станом на сьогодні не являється власником, не проживає в житловому будинку по АДРЕСА_1 , зв'язку з чим ніяким чином не може впливати на вселення туди позивачки.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 належать на праві приватної власності два житлових будинка за адресою: АДРЕСА_2 , та за адресою: АДРЕСА_3 . Враховуючи, що ОСОБА_3 належать на праві приватної власності два житлових будинка, ОСОБА_2 не зобов'язана вселяти позивачку в житловий будинок АДРЕСА_1 , оскільки вказане порушить право приватної власності ОСОБА_2 .
Апелянти посилаються на те, що судом неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема п. 51 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), замість п. 50 вказаного Порядку, не доведено обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, зокрема належності позивачів до членів сім'ї ОСОБА_2 , та невідповідність висновків суду першої інстанції, фактичним обставинам справи.
Відтак, в матеріалах справи немає належних і допустимих доказів на підтвердження факту порушення ОСОБА_2 права позивачки на проживання у житловому будинку та створення перешкод у користуванні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом
Судом встановлено, що ОСОБА_3 є багатодітною матір'ю, що підтверджується посвідчення НОМЕР_1 від 29 липня 2021 року.
У ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась донька ОСОБА_4 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_2 від 12 серпня 2009 року), ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась донька ОСОБА_5 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_3 від 21 вересня 2018 року), ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_6 ( свідоцтво про народження серія НОМЕР_4 від 13 липня 2021 року) та донька ОСОБА_7 ( свідоцтво про народження серія НОМЕР_5 від 13 липня 2021 року) та ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_8 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_6 від 01 листопада 2023 року).
Як вбачається із Свідоцтва на нерухоме майно від 27.09.2012 року ОСОБА_1 25.09.2012 року набула права власності на житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради №620/19.
07 грудня 2023 року постановою Чернівецького апеляційного суду визнано протиправною та скасовано рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 12 липня 2023 року про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання ОСОБА_3 та її дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та зобов'язано поновити реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_1 .
Постанова Чернівецького апеляційного суду виконана 08 грудня 2023 року та реєстрація місця проживання позивачки та її дітей була поновлена, що підтверджується Витягом про зареєстрованих у житловому приміщені / будинку осіб, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 .
23 грудня 2023 року ОСОБА_1 повторно звернулася до Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради із заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , за адресою: АДРЕСА_1 , що належить їй на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_7 від 27 вересня 2012 року.
Витягом з реєстру територіальної громади від 04.04.2024 року вбачається, що ОСОБА_3 та її малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , 23.12.2023 року знято з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.
Згідно з даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 20.05.2024 року встановлено, що ОСОБА_2 29.12.2023 року набула право власності на житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами за адресою : АДРЕСА_1 на підставі договору дарування ОСОБА_1 .
ОСОБА_3 09.12.2023 року звернулася із заявою до правоохоронних органів про те, що її матір чинить перешкоди у користуванні житлом та не виконує рішення суду.
Довідкою №01-10/46 від 29.05.2024 року підтверджується, що діти ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 зараховані та відвідують заклад дошкільної освіти комбінованого типу №51 «Лелеченя» Чернівецької міської ради.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд першої інстанції посилаючись на те, що ОСОБА_3 з моменту набуття права власності ОСОБА_1 на спірний будинок проживала з нею як її донька, діти ОСОБА_3 зареєстровані та проживають за вказаною адресою з моменту свого народження, а відповідачі чинять перешкоди у користуванні квартирою, дійшов висновку про визнання протиправним та скасування рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 23 грудня 2023 року та поновив реєстрацію місця проживання позивача та її малолітніх дітей за адресою : АДРЕСА_1 . Та зобов'язав ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей у користуванні житловим будинком за вказаною адресою, шляхом вселення до даного житлового будинку.
Колегія суддів з цим не погоджується, враховуючи наступне.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом передбачених цим Кодексом випадках.
Одним із передбачених п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України способом захисту є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Звертаючись із позовом, позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 23 грудня 2023 року про зняття із задекларованого/зареєстровано місця проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за адресою АДРЕСА_1 та поновити реєстрацію їх місця проживання за вказаною адресою.
Відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, встановлення порядку надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг регулюються Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».
Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), який визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.
Орган реєстрації - це виконавчий орган сільської, селищної або міської ради, який на території територіальної громади, на яку поширюються повноваження відповідної ради, забезпечує формування та ведення реєстру територіальної громади, облік задекларованого місця проживання/зміну місця проживання особи; реєстр територіальної громади - це інформаційно-комунікаційна система, призначена для обробки визначеної цим Законом інформації, що створюється, ведеться та адмініструється органом реєстрації у порядку, визначеному цим Законом; реєстраційна дія - це внесення органом реєстрації до реєстру територіальної громади відомостей про зареєстроване місце проживання (перебування), зняте з реєстрації місце проживання, задеклароване місце проживання/виключення з реєстру територіальної громади інформації про задеклароване місце проживання, скасування реєстрації місця проживання/зняття з реєстрації місця проживання (перебування)/задекларованого місця проживання/зміненого місця проживання (перебування) з подальшою передачею таких відомостей до відомчої інформаційної системи. Реєстраційна дія є завершеною після отримання органом реєстрації підтвердження про внесення відповідної інформації до відомчої інформаційної системи.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.02.2023 в справі № 489/3691/20 вказано, що спір про визнання незаконним та скасування реєстраційного запису або рішення державного реєстратора про зняття особи з реєстрації місця може розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на житло іншою особою. Належним відповідачем у такому спорі є особа, за заявою якого позивача було знято з реєстрації місця проживання в житловому приміщенні та його власник на момент розгляду справи, за рахунок якого можливо задовольнити таку позовну вимогу. Органи реєстрації, що забезпечують формування та ведення реєстру територіальної громади, облік задекларованого місця проживання/зміну місця проживання особи, або його посадові особі, не можуть виступати належними відповідачами у такому спорі. Такий орган лише зобов'язаний виконати відповідне рішення суду незалежно від того, чи був цей орган залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
Згідно вимог п. 2 ч. 1 ст.18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них (пункт 2).
Частиною тринадцятою цієї норми передбачено, що орган реєстрації приймає рішення про відмову у знятті із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, якщо: особа подала не в повному обсязі передбачені цим Законом документи (відомості) або документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, є недійсним; відомості реєстру територіальної громади не відповідають відомостям у поданих особою документах або відомостях; за зняттям із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) звернулася дитина віком до 14 років або особа, не уповноважена на подання документів.
Відповідно до положень Закону № 1871-IX постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265 було затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування).
Цей Порядок визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.
Згідно з пунктами 50 Порядку реєстраційна дія по зняттю повнолітньої особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі заяви власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за формою згідно з додатком 6.
Відповідно до п. 57 Порядку передбачено перелік документів, які подає особа у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), зокрема: 1) паспортний документ (у разі особистого звернення); 2) свідоцтво про народження (у разі зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання дітей віком до 14 років); 3) документ або відомості, що підтверджують сплату адміністративного збору; 4) військово-обліковий документ (для громадян України, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку); 5) рішення про оформлення документів для виїзду за кордон на постійне проживання, прийняте відповідним територіальним органом ДМС, або рішення про оформлення документів для залишення на постійне проживання за кордоном, прийняте відповідною закордонною дипломатичною установою України, у разі зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи у зв'язку з оформленням їй документів для виїзду за кордон на постійне проживання/залишення на постійне проживання за кордоном.
Згідно вимог п. 61 Порядку, у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає: 1) документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення); 2) документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.
У разі зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла більше однієї особи до органу реєстрації подаються заява та документ або відомості, що підтверджують сплату адміністративного збору, окремо щодо кожної особи.
Посадова особа органу реєстрації або адміністратор центру надання адміністративних послуг перевіряє належність паспортного документа особі, що його подала, його дійсність, правильність заповнення заяви про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та наявність документів, необхідних для зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), про що зазначена посадова особа робить відповідний запис у заяві (п. 69 Порядку).
При цьому п. 87 Порядку, передбачено перелік підстав, за наявності яких, орган реєстрації відмовляє в знятті із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), зокрема у разі, коли:
1) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться відомості про обтяження щодо житла, яке особа декларує або реєструє як місце проживання (перебування), що стосуються заборони декларування/реєстрації місця проживання (перебування) у такому житлі, або перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань (у разі відсутності письмової згоди відповідного іпотекодержателя або довірчого власника на декларування/реєстрацію місця проживання);
2) відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не відповідають відомостям, зазначеним у поданих особою документах або даних;
3) особа не подала або подала не в повному обсязі необхідні документи або відомості;
4) у поданих особою документах або відомостях містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними (крім випадку, передбаченого пунктом 53 цього Порядку), або строк дії паспортного документа іноземця чи особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, закінчився;
5) звернулася дитина віком до 14 років або особа, не уповноважена на подання документів;
6) житлу, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), не присвоєна адреса у встановленому порядку;
7) за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), наявний об'єкт нерухомого майна, який не належить до житла;
8) відомості реєстру територіальної громади щодо задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком до 14 років не відповідають відомостям, зазначеним у декларації (заяві), поданій стосовно дитини;
9) дані реєстру територіальної громади щодо задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком від 14 до 18 років не відповідають відомостям, зазначеним у декларації (заяві), поданій дитиною.
Згідно положень ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», у разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками чи одним із них.
Судом встановлено, що 23.12.2023 року ОСОБА_1 , як власник будинку, що підтверджено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно НОМЕР_7 від 27 вересня 2012 року, звернулася до Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради із заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) позивача та її малолітніх дітей.
Витягом з реєстру територіальної громади від 04.04.2024 року вбачається, що ОСОБА_3 та її малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , 23.12.2023 року знято з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_1 .
Зняття позивачки та її дітей із зареєстрованого місця проживання було здійснене органом реєстрації за наслідком подання власником житла усіх необхідних для цього документів.
Наведене дає підстави для висновку, що при вчиненні оспорюваної реєстраційної дії орган реєстрації діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» та Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), а відтак доводи позивача про порушення процедури зняття із зареєстрованого місця проживання не знайшли свого підтвердження.
Таким чином дії департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради щодо зняття позивачки та її дітей із реєстрації за місцем проживання є правомірними, такими, що відповідають вимогам Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», «Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування)», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №265 від 07.02.2022.
Судом встановлено, що 29.12.2023 року право власності на житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами за адресою : АДРЕСА_1 набула ОСОБА_2 на підставі договору дарування.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікованою законом від 17.07.97 №475/97-ВР, зокрема ст.1 Першого протоколу до неї, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Одним з основних конституційних прав людини, відповідно до ст.41 Конституції України є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Водночас Основний Закон України так само гарантує право кожного на житло, невід'ємною складовою якого є заборона на примусове позбавлення житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції).
Вказане конституційне положення знайшло своє закріплення у статті 9 ЖК України, відповідно до якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших осіб.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на те, що ОСОБА_3 з моменту набуття права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру проживала з нею як її донька, а також те, що діти ОСОБА_3 зареєстровані та проживають за вказаною адресою з моменту свого народження, а відповідачі чинять перешкоди у користуванні квартирою, що порушує їх право на житло та є підставою для поновлення порушеного права позивача. Суд першої інстанції також врахував, що позивачка та її діти тривалий час проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1 , як члени сім'ї власника набули право користування житлом.
Однак, суд першої інстанції не звернув уваги на наступне.
У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Сервітутне право членів сім'ї власника житла на користування житлом врегульоване нормами ст. 405 ЦК України та ст. 156 ЖК України.
Згідно з ч. ч.1, 2 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Згідно з положеннями ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Однак, як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач не є членом сім'ї власника житла, оскільки ОСОБА_2 - власник будинку, яка є сестрою позивача, має власну сім'ю, як і позивач має свою власну сім'ю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Судом встановлено, визнається сторонами та підтверджено матеріалами справи, зокрема витягами з Державного реєстру права власності на нерухоме майно, що ОСОБА_3 належать на праві приватної власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 .
З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що житловий будинок в АДРЕСА_2 був придбаний позивачем на підставі договору купівлі-продажу 19.10.2017р. загальна площа 37,7 кв.м., житлова 15,2 кв.м., є сарай, вбиральня, огорожа.
Житловий будинок в АДРЕСА_3 був отриманий позивачем на підставі договору дарування від 27.05.2021р. загальна площа будинку 42,1 кв.м., житлова 32,6 кв.м., є сараї, підвал, літня кухня, криниця, огорожа, ворота.
Отже, позивач є власницею двох житлових будинків.
Під час розгляду апеляційної скарги, сторона позивача посилалась на те, що ці будинки не придатні для проживання, в них немає належних умов для переїзду туди дітей, які відвідують дитячі дошкільні заклади.
Однак, жодних доказів на підтвердження неможливості проживання в них позивачем не надано.
Відповідно до ст. ст. 76, 79, 80, 81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов'язків.
Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).
Відповідно до частини 2 статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмету спору, з власної ініціативи, крім витребовування доказів судом у випадках, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконання обов'язків щодо доказів.
В силу статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Суд обов'язково звертає увагу на те, що в даному випадку ставиться питання про вселення особи в приміщення, яке належить іншій особі, а тому особливості взаємовідносин приватної власності зменшують рівень захисту, який надається особам не власникам, відповідно до статті 8 Конвенції, це стосується, як процесуальних гарантій, так і міри судового контролю (див. для прикладу пункти 38-46 рішення ЄСПЛ по справі «F.J.M. проти Сполученого Королівства» [3]).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач як багатодітна матір, володіючи двома об'єктами житлової нерухомості та будучи в системних конфліктах зі своєю матір'ю як колишнім власником житла, так і рідною сестрою - теперішнім його власником, намагається вселитися у спірний будинок, який їй не належить, тобто покласти непропорційний тягар на нового власника і не члена сім'ї позивача щодо вселення її з дітьми на правах користувача житловим будинком. Натомість, своїми діями щодо ініціювання цього спору під намірами належним чином захистити житлові права й своїх дітей остання абсолютно ігнорує такі наміри (бажання/неспроможності) щодо облаштування власного житла або одного з них.
Отже, колегія суддів оцінюючи вселення позивача разом з дітьми на предмет пропорційності, констатує, що порушені права відповідача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і доходить висновку про те, що у цьому випадку за обставин цієї справи вселення до спірного будинковолодіння є не пропорційним заходом й не переслідує легітимну мету, отже не є необхідним, оскільки у позивача є інших два житла, що, в свою чергу, свідчить про неможливість надати перевагу ст.8 Конвенції над ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, своїм рішенням по суті поклав надмірний тягар на відповідача, незважаючи на її безспірнe правo власності і поведінку позивача, і зробив це без належної оцінки балансу між інтересами, що були поставлені під загрозу.
З огляду на викладене, колегії суддів важко погодитися з тим, що у цій справі суд першої інстанції при задоволенні позову виконав свій позитивний обов'язок, передбачений статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
З встановлених обставин справи та досліджених наданими сторонами доказів вбачається, що у ОСОБА_3 та її дітей відсутні правові підстави на проживання та користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , а вселення зазначених осіб у вказаний житловий будинок є порушенням права приватної власності ОСОБА_2 .
Враховуючи наявність у позивача іншого житла, а також враховуючи, що позивач не є членом сім'ї власника будинку по АДРЕСА_1 , її вимоги щодо зобов'язання ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей у користуванні житловим будинком за вказаною адресою, шляхом вселення до даного будинку, є безпідставними.
Судом першої інстанції цього не було враховано, неповно встановлено всі обставини справи, неправильно застосовано норми матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову в позові.
Щодо судових витрат
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З квитанції ID 62696974-7816-6227 від 13 січня 2025 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду апеляційної скарги сплатила судовий збір в сумі 1816,80грн.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, відповідно до ч. ч. 6, 7 ст. 141 ЦПК України вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи, що колегія суддів прийшла до висновку про скасування рішення суду та відмову в позові, та враховуючи, що позивач звільнена від сплати судового збору на підставі п.14 ч.2 ст.3 Закону України « Про судовий збір», судові витрати в сумі 1816,80грн. ОСОБА_2 слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Судом першої інстанції неповно встановлені всі обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права, що відповідно до п.1, п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України, є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в позові.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Садгірського районного суду м.Чернівців від 5 грудня 2024 року задовольнити.
Рішення Садгірського районного суду м.Чернівців від 5 грудня 2024 року скасувати.
В позові ОСОБА_3 , яка діє у власних інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Департамент надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради, Служба у справах дітей Чернівецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення про зняття з реєстрації та про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, відмовити.
Судові витрати, понесені ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги в сумі 1816,80 грн., компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 15 квітня 2025 року.
Судді: І.Б. Перепелюк
Н.К. Височанська
І.Н. Лисак