Справа №2-2982/2004
Провадження 4-с/522/33/25
09 квітня 2025 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси
у складі: судді Бондаря В.Я.,
за участі секретаря судового засідання Єрганінової К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одеса скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, за участі стягувача - ОСОБА_2 ,
ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 03.03.2025 звернулася до Приморського районного суду м.Одеси зі скаргою на діяльність Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, якою просить визнати незаконною діяльність та скасувати арешт майна накладений постановою АА №361489 від 09.11.2004 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 та земельних ділянок: 6123881200:01:001:0340, 6123881200:01:001:298, 612388120:01:001:0819.
Скарга мотивована тим, що 14.05.2024 скаржниця звернулася до ДВС з заявою про зняття арешту з нерухомого майна, однак її повідомили, що виконавче провадження закінчено, термін зберігання виконавчих проваджень 3 роки. Заявниця вважала, що виконавець давно зняв арешт з їх майна, оскільки виконавче провадження було відкрите у 2004 році і пройшло 20 років, однак 14.05.2024 отримала відповідь про закінчення виконавчого провадження.
Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 05.03.2025 скарга прийнята до розгляду та призначено судове засідання на 25.03.2025. Витребувано від Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції копії матеріалів виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №2-2982/2004, виданого на виконання Ялтинського міського суду АР Крим від 31.08.2004.
Ухвалою від 18.03.2025 забезпечено участь представника скаржника ОСОБА_3 у судовому засіданні в режимі відеоконференції з Івано-Франківським апеляційним судом.
У судовому засіданні 25.03.2025 проведеному за участі представника скаржника Кузів Л.В., яка брала участь в режимі відеоконференції з Івано-Франківським апеляційним судом, було ухвалено повторно направити ухвалу про витребування доказів для виконання та заброньовано зал в Івано-Франківському апеляційному суді для проведення ВКЗ в наступному засіданні відкладеного на 09.04.2025.
Ухвалою від 25.03.2025 забезпечено участь представника скаржника ОСОБА_3 у судовому засіданні в режимі відеоконференції з Івано-Франківським апеляційним судом.
У судовому засіданні 09.04.2025 представник скаржника Кузів Л.В., яка брала участь у судовому засіданні в режимі відеоконференцією Івано-Франківським апеляційним судом, підтримала вимоги скарги, просила зобов'язати відділ ДВС скасувати арешт.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце судового розгляду повідомлялися у встановленому законом порядку.
Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника скаржника, оцінивши наявні докази, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що рішенням місцевого Ялтинським міського суду Автономної республіки Крим від 31 серпня 2004 року у справі №2-2982 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 123 319,74 грн.
З листа Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 14.05.2024 вбачається, що на примусовому виконанні у відділі ДВС перебували виконавчі провадження №4522176 щодо виконання виконавчого листа №2-2982 від 31.08.2004. Відмовлено у скасуванні арешту, оскільки виконавче провадження було завершено з підстав, що не передбачають скасування заходів примусового виконання рішень. Повідомлено що для зняття ареште необхідно оплатити суми коштів, які підлягали стягнення з боржника, виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 16.08.2024 вбачається, що на все майно ОСОБА_1 накладено арешт постановою ДВС м.Івано-Франківська серії АА №361489 від 09.11.2004, постановою ДВС м. Івано-Франківська від 09.11.2004 з підстав виконання Ялтинського міського суду Автономної республіки Крим.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до пункту 7 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХІV тут і далі - у редакції, чинній на момент вчинення виконавчих дій) державний виконавець зобов'язаний вжити передбачених Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Зокрема державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного у документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з'ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника).
Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частина п'ята статті 47 Закону № 606-XIV).
Відповідно до статті 30 Закону № 606 державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.
Тож, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження. Після завершення виконавчого провадження ніякі інші дії державним виконавцем не проводяться.
Статтею 52 Закону № 606-ХІV встановлювалось, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення (стаття 57 Закону). Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону № 606-ХІV підлягає примусовому виконанню.
Законом України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) в редакції, чинній на момент звернення заявника до виконавчої служби із заявою про зняття арешту, у статті 59 визначено випадки, коли арешт з майна та коштів боржника знімається постановою державного виконавця чи постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби. У той же час, частиною п'ятої наведеної статті передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Законом № 1404-VIII не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності майна у боржника, на яке може бути звернено стягнення.
Івано-Франківський відділ ДВС у листі вказав, що на виконавче провадження було закінчено з підстав, що не передбачають скасування арешту, наприклад, відсутність майна на яке можливо звернути стягнення, неможливість встановлення особи боржника, тому, у державного виконавця були відсутні підстави для скасування накладених обтяжень у силу положень статті 50 Закону № 606-ХІV.
Верховний Суд у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 263/1468/17 (провадження № 61-31540св18), від 04 березня 2020 року у справі № 127/2-1421/09 (провадження № 61-22895св19), від 16 березня 2020 року у справі № 137/1649/17 (провадження № 61-26969св18) вказав, що державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 3, 8 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки відповідно до положень статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження не є закінченим. Зняття арешту з майна боржника пов'язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу. При цьому державним виконавцем винесено постанову не про закінчення виконавчого провадження (стаття 39 наведеного вище Закону), а про повернення виконавчого листа стягувачу (стаття 37 вказаного Закону), а не суду або іншому органу (посадовій особі), який його видав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2024 року у справі № 990/305/23 (провадження № 11-76заі24) вказала, що особа не повинна зазнавати негативних наслідків та в такої особи не повинні виникати нові додаткові зобов'язання через помилки, допущені суб'єктами владних повноважень. Будь-який суб'єкт владних повноважень має обов'язок самостійно усунути допущене ним порушення.
Наведене узгоджується з висновками, викладеними у рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), у якому Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», за якого державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. ЄСПЛ звернув увагу на те, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що в разі встановлення судом порушення прав фізичної особи, за загальним правилом, суд має поновити такий стан особи, який існував до початку порушення її прав.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Отже, з урахуванням того, що виконавчий лист повертався стягувачу, що не є закінченням виконавчого провадження та врегулюванням заборгованості з кредитором поза межами виконавчого провадження, підстав для визнання бездіяльності Івано-Франківського ВДВС у м. Івано-Франківськ ЗМУМЮ немає, тому в цій частині вимоги скарги є необґрунтованими.
Законом України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв'язку з його добровільним виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав неможливості встановити особу боржника або її місце проживання.
Разом з тим, згідно ч.7 ст. 28 Закону №606-ХІV у разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.
Доводи ВДВС викладі у листі про відсутність підстав для скасування арешту, у зв'язку з несплатою ОСОБА_1 виконавчого збору та витрат виконавчого провадження є неспроможними, оскільки питання про стягнення виконавчого збору відповідно до закону державний виконавець не вирішував. Всупереч вимог ст. 81 ЦПК України, державним виконавцем не подано суду доказів пред'явлення постанов про стягнення виконавчого збору із ОСОБА_1 до виконання в межах встановленого трьохмісячного строку з дати винесення постанови.
Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов'язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У даній ситуації відмова в задоволенні скарги щодо зняття арешту, накладеного на все майно ОСОБА_1 у виконавчих провадженнях з виконання виконавчого листа №2-2982, унеможливила б у подальшому здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна, оскільки чинне законодавство не регулює питання зняття обтяжень з майна боржника у випадку добровільного виконання виконавчого документа після повернення його стягувачу.
При цьому, суд враховує, шо наявність протягом тривалого часу (більше 10 років) нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03.11.2021 у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22.12.2021 у справі № 645/6694/15 (провадження № 61-18160св19).
На підставі зазначеного суд дійшов висновку про те, що порушене право ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом зобов'язання ДВС зняти арешт з майна боржника.
Згідно статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
На підставі ст.ст. 261, 450, 451 ЦПК України, суд
Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Івано-Франківського відділу державної виконавчої служби в Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, за участі стягувача - ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Зобов'язати Івано-Франківський відділ державної виконавчої служби в Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції зняти арешт з майна ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), накладений при виконанні виконавчого листа №2-2982 виданого 31.08.2004 місцевим Ялтинським місцевим судом Автономної республіки Крим у виконавчому провадженні №4522176.
В іншій частині скарги - відмовити.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.
Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного суду шляхом подачі в 15 денний строк з дня її проголошення апеляційної скарги.
Повний текст ухвали суду складено 14 квітня 2025 року.
Суддя В.Я.Бондар