Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
01.04.2025м. ХарківСправа № 922/3073/24
Господарський суд Харківської області у складі:
судді ОСОБА_1
при секретарі судового засідання ОСОБА_2
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Салтівської окружної прокуратури міста Харкова, м. Харків
до 1. Харківської міської ради, м. Харків , 2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків , 3. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , м. Харків , 4. Фізичної особи ОСОБА_4 , м. Харків
про визнання незаконними та скасування додатку до рішення, визнання договорів купівлі-продажу недійсними та витребування нежитлових приміщень
за участю представників сторін:
прокурора - ОСОБА_5 , посвідчення № 072806 від 01.03.2023 року
відповідачів - 1. ОСОБА_6 , самопредставництво, 2. не з'явився, 3. ОСОБА_7 , адвокат, ордер № 1218940 від 06.11.2024 року, 4. ОСОБА_8 , адвокат, ордер №1216874 від 28.10.2024 року
Салтівська окружна прокуратура міста Харкова звернулась до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , Фізичної особи ОСОБА_4 в якій просить визнати незаконним та скасувати пункт 37 додатку "Перелік об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу" до рішення 33 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 23 квітня 2014 року № 1570/14; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 26 листопада 2014 року № 5205-В-С, укладений щодо нежитлових приміщень першого поверху № 7, 8 загальною площею 114,3 кв.м будівлі літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 , між Харківською міською радою, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (реєстровий № 2921); визнати недійсним договір купівлі-продажу від 25 грудня 2014 року № 5220-В-С, укладений щодо нежитлових приміщень першого поверху № 1-:-4, 10 загальною площею 116,1 кв.м будівлі літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 , між Харківською міською радою, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (реєстровий № 3228); витребувати нежитлові приміщення першого поверху № 7, 8 загальною площею 114,3 кв.м будівлі літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 399440763101) від добросовісного набувача ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ), на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради та витребувати нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-4, 10 загальною площею 116,1 кв.м будівлі літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 399463563101) від добросовісного набувача ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ), на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради.
11 жовтня 2024 року через канцелярію суду, Харківською міською радою подано відзив (вхідний № 25681).
21 жовтня 2024 року через систему "Електронний суд", Салтівською окружною прокуратурою міста Харкова подано відповідь (вхідний № 26433) на відзив.
06 листопада 2024 року через систему "Електронний суд", Фізичною особою ОСОБА_4 подано клопотання (вхідний № 27835) про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 06 листопада 2024 року заявлено та прийнято самовідвід судді ОСОБА_10 від розгляду справи №922/3073/24; передано справу №922/3073/24 для здійснення повторного автоматизованого розподілу та визначення іншого судді відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України.
Розпорядженням № 314/2024 від 07 листопада 2024 року щодо призначення повторного автоматизованого розподілу справи у зв'язку з відводом судді ОСОБА_11 здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 922/3073/24.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 листопада 2024 року визначено склад суду для розгляду даної справи - суддя ОСОБА_1 .
Ухвалою господарського суду Харківської області від 11 листопада 2024 року прийнято справу № 922/3073/24 до розгляду; розпочато розгляд справи № 922/3073/24 спочатку та призначено справу до розгляду у підготовчому засіданні на 09 грудня 2024 року о 13:20 годин.
26 листопада 2024 року через систему "Електронний суд", Фізичною особою ОСОБА_4 подано відзив (вхідний № 29726) на позовну заяву, який суд приймає та долучає до матеріалів справи.
09 грудня 2024 року електронною поштою, Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 подано клопотання (вхідний № 30871) про відкладення розгляду справи, яке суд задовольняє та долучає до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою суду від 09 грудня 2024 року, на підставі статтей 177, 181, пункту 3 частини 2 статті 183, статті 232 Господарського процесуального кодексу України відкладено підготовче засідання на 16 грудня 2024 року о 16:20 годин.
16 грудня 2024 року через систему "Електронний суд", представником Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 подано повідомлення (вхідний № 31473), яке суд приймає та долучає до матеріалів справи.
16 грудня 2024 року через систему "Електронний суд", Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 подано відзив (вхідний № 31474) на позовну заяву, яке суд приймає та долучає до матеріалів справи.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 16 грудня 2024 року продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, до 10 лютого 2025 року; клопотання прокурора про відкладення розгляду справи задоволено та підготовче засідання відкладено на 23 січня 2025 року о 14:20 годин.
17 грудня 2024 року через систему "Електронний суд", Салтівською окружною прокуратурою міста Харкова подано заяву (вхідний № 31638) про забезпечення позову.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 19 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви (вхідний № 31638 від 17 грудня 2024 року) Салтівської окружної прокуратури міста Харкова про забезпечення позову.
23 грудня 2024 року через систему "Електронний суд", Салтівською окружною прокуратурою міста Харкова подано відповідь (вхідний № 32085) на відзив, яку суд приймає та долучає до матеріалів справи.
13 січня 2025 року через систему "Електронний суд", Харківською міською радою подано заяву (вхідний № 818) про застосування строків позовної давності, яку суд приймає та долучає до матеріалів справи.
20 січня 2025 року через систему "Електронний суд", Салтівською окружною прокуратурою міста Харкова подано заперечення (вхідний № 1366) на заяву про застосування строків позовної давності, які суд приймає та долучає до матеріалів справи.
23 січня 2025 року через систему "Електронний суд", Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 подано клопотання (вхідний № 1891) про розгляд справи без участі представника третього відповідача, яке суд задовольняє та долучає до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою суду від 23 січня 2023 року, на підставі статтей 177, 181, пункту 3 частини 2 статті 183, статті 232 Господарського процесуального кодексу України відкладено підготовче засідання на 10 лютого 2025 року о 14:40 годин.
31 січня 2025 року через систему "Електронний суд", Фізичною особою ОСОБА_4 подано заяву (вхідний № 2788) про застосування строків позовної давності, яку суд приймає та долучає до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою суду від 10 лютого 2025 року, на підставі пункту 3 частини 2 статті 185, статті 232 Господарського процесуального кодексу України закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03 березня 2025 року о 14:40 годин.
Протокольною ухвалою суду від 03 березня 2025 року на підставі частини 2 статті 216, статті 232 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву у судовому засіданні до 18 березня 2025 року о 14:20 годин.
10 березня 2025 року через систему "Електронний суд", Салтівською окружною прокуратурою міста Харкова подано заяву (вхідний № 6185) про виправлення описок в прохальній частині позовної заяви в назві вулиці, яку суд задовольняє та долучає до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою суду від 18 березня 2025 року на підставі частини 2 статті 216, статті 232 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву у судовому засіданні до 01 квітня 2025 року о 13:40 годин.
Прокурор у судовому засіданні та у відповідях на відзиви підтримує заявлені позовні вимоги і просить їх задовольнити у повному обсязі.
Представник першого відповідача у судовому засіданні, у відзиві на позовну заяву проти заявлених позовних вимог заперечує, просить відмовити у задоволенні позову. У наданій заяві просить суд застосувати строк позовної давності.
Представник другого відповідача у судове засідання не з'явився, про день і час розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується довідками про доставку електронних листів.
Представник третього відповідача у судовому засіданні, у відзиві на позовну заяву проти заявлених позовних вимог заперечує, просить відмовити у задоволенні позову.
Представник четвертого відповідача у судовому засіданні та у відзиві на позовну заяву проти заявлених позовних вимог заперечує, просить відмовити у задоволенні позову. У наданій заяві просить суд застосувати строк позовної давності.
Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, вислухавши пояснення прокурора та повноважних представників першого, третього, четвертого відповідачів, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Відповідно до статті 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Одночасно, організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" визначені підстави представництва прокурором інтересів держави в суді, а саме, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної економічної інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не підлягають точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року по справі № 806/1000/17).
Прокурор набуває право на реалізацію своїх функцій, визначених законом, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захист або здійснює його неналежно.
"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка не є належною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захист або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
У справах за позовами прокурорів, заявленими в інтересах держави в особі уповноважених органів, позивачами є відповідні уповноважені органи, а прокурор у таких справах здійснює представництво їх інтересів в суді. Статус позивача прокурор набуває лише у випадках, коли звертається з позовом в інтересах держави у разі відсутності уповноваженого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду (постанова Верховного Суду України від 21 лютого 2018 року у справі № 553/3280/16-а).
Згідно статті 327 Цивільного кодексу України та частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Відчуження об'єктів нерухомості з комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави, яка згідно статті 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування.
Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (частина); організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина 2).
Таким чином, Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування. Наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Повноваження прокуратури, у тому числі щодо представництва інтересів держави в суді, встановлені Основним Законом України, не можуть бути передані законом будь-яким іншим державним органам.
Згідно статті 5 Закону України "Про прокуратуру" функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами; делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Аналогічна позиція висловлена в рішенні Конституційного Суду України від 05 червня 2019 року у справі № 3-234/2018.
Чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача (правова позиція ВС України, наведена в ухвалі від 02 березня 2011 року у справі № 6-58303-св10).
З урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси громади міста Харкова, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі, оскільки саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, прокурор самостійно подає цей позов.
Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд (постанова від 15 січня 2020 року по справі № 698/119/18).
Крім цього, Верховний Суд у складі колегії суддів КЦС ухвалою від 24 листопада 2021 року передав справу № 483/448/20 на розгляд ВП ВС, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 27 січня 2021 року №917/341/19, відповідно до якого прокурор має право звертатися до суду в інтересах держави в особі міської ради, а не зазначати її в якості відповідача у справі.
У пунктах 7.19, 7.21 постанови від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 ВП ВС послалась на власні попередні висновки, згідно з якими у разі оскарження прокурором одночасно і рішення органу влади про надання земельної ділянки в оренду, і договору оренди землі, прокурор виступає у такій справі позивачем, а орган, який ухвалив відповідне рішення та став стороною договору оренди виступає відповідачем (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункти 26-30)). З матеріалів означеної справи вбачалось, зокрема, що інтереси держави порушено внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, наділеним повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, незаконного рішення. Прокурор вказав, що оскільки саме місцева рада допустила порушення інтересів у спірних правовідносинах, то ця рада не є органом, який може здійснювати захист інтересів держави у тих самих відносинах, тобто звернутися до суду з відповідним позовом, а саме з вимогами: про визнання незаконним і скасування тих пунктів рішення ради, які передбачали включення спірної земельної ділянки до переліку тих, право оренди яких виставляється на торги для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та про затвердження відповідного проекту землеустрою; про визнання недійсним протоколу проведення земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки, на підставі якого переможцем визначено відповідачку; про визнання недійсним відповідного договору оренди землі та зобов'язання відповідачки повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді.
У зв'язку з цим, ВП ВС, з огляду на вказану практику, не погодилась з доводами касаційної скарги про те, що прокурор не підтвердив підстави для представництва інтересів держави у вказаній справі.
Вказана позиція кореспондується з правовою позицією, викладеною у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі №633/408/18, у якій Судом зазначено, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим із відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів.
У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади, у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи у публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином, або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави.
Водночас, Процедура, передбачена абзацами 3 та 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження такого захисту (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц), постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2020 року у справі № 698/119/18. Інакше кажучи, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.
Згідно висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах або орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
У ході здійснення Шевченківською окружною прокуратурою міста Харкова процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42023222060000064 від 22 березня 2023 року за частиною 2 статті 364 Кримінального кодексу України, на підставі ухвали слідчого судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 липня 2023 року в Архівному відділі Харківської міської ради отримано тимчасовий доступ до ряду приватизаційних справ (з вилученням їх фотокопій), у тому числі щодо приватизації нежитлової будівлі літ. "Д-1", загальною площею 230,4 кв.м, по АДРЕСА_1 , а саме: приватизаційних справ № 2301 та № 2316. Фотокопії матеріалів зазначених справ отримано в повному обсязі.
З матеріалів вказаних справ вбачається, що на підставі договору оренди від 12 вересня 2013 року № 1330, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 , у останньої в оренді перебувала нежитлова будівля літ. "Д-1", загальною площею 230,4 кв. м, по вул. Рижівській, 19. Як вбачається з наявних у приватизаційній справі документів, відповідно до пункту 3.1 договору вартість об'єкту оренди станом на 15 липня 2013 року складала 193000 грн без ПДВ.
Пунктом 5.2. договору оренди передбачено право орендаря здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, улаштування окремих входів у встановленому порядку при наявності письмової згоди орендодавця, за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з Управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, а також за наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Відповідно до пункту 5.3. договору оренди орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність.
Згідно пункту 10.1. договору оренди, строк його дії до 12 серпня 2016 року. Згідно матеріалів приватизаційної справи № 2301, Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 звернулась з заявою від 09 квітня 2014 року (тобто через 7 місяців з дня отримання майна в оренду) до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вхідний № 5762 від 10 квітня 2014 року), у якій просить дозволити приватизацію нежитлової будівлі літ. "Д-1", загальною площею 230,4 кв. м, по вул. Куйбишева, 19.
При цьому, до вказаної заяви, як зазначає прокурор, не було долучено жодних документів, які б надавали право на приватизацію майна шляхом викупу.
У свою чергу Харківською міською радою прийнято рішення (пункт 37 додатку "Перелік об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу" до рішення 33 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 23 квітня 2014 року № 1570/14, яким міська рада включила вищезазначену нежитлову будівлю до переліку об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу.
У подальшому, рішенням 34 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про внесення змін до деяких рішень Харківської міської ради щодо приватизації комунального майна" від 06 серпня 2014 року № 1619/14 до вищевказаного пункту рішення міської ради внесено зміни, а саме: в графі "Характеристика" слова «нежитлова будівля» на замінено на слова "нежитлові приміщення першого поверху в нежитловій будівлі"; в графі "Площа, м2" цифри "230,4" замінено на цифри "114,3; 116,1".
На виконання рішення Харківської міської ради від 23 квітня 2014 року № 1570/14 Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 звернулась до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради із заявою про приватизацію шляхом викупу від 30 квітня 2014 року № 3119 (вхідний № 7015).
Відповідно до наявного в матеріалах приватизаційної справи № 2301 звіту про оцінку нежитлових приміщень № 7, 8 в будівлі літ. "Д-1" загальною площею 114,3 кв. м по АДРЕСА_1 , складеного 30 квітня 2014 року суб'єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю "САБО консалтінг", висновки якого затверджено наказом начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 26 травня 2014 року за № 695, ринкова вартість згаданих приміщень станом на 30 квітня 2014 року склала 94500 грн (без ПДВ).
Під час складання вказаного звіту використано технічний паспорт на нежитлову будівлю літ. "Д-1" загальною площею 230,4 кв. м по АДРЕСА_1 , виготовлений Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" станом на 30 жовтня 2012 року.
Прокурор зауважує, що у вказаному звіті відсутні будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи або невід'ємні поліпшення, як того вимагає закон, у нежитлових приміщеннях вказаної нежитлової будівлі.
У подальшому 26 листопада 2014 року між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 та територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, укладено договір купівлі-продажу № 5205-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (реєстровий № 2921).
За умовами зазначеного договору Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 приватизувала вказані нежитлові приміщення за 94500 грн без ПДВ (разом з ПДВ за 113400 грн).
На підставі згаданого договору, а також акта прийому-передачі нерухомого майна № 5205-В-С від 26 листопада 2014 року, рішенням державного реєстратора - приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 № 17513569 від 26 листопада 2014 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на нежитлові приміщення першого поверху № 7, 8 у нежитловій будівлі літ. "Д-1" загальною площею 114,3 кв. м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 399440763101, номер запису про право власності: 7840446).
У зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу № 5205-В-С, додатковою угодою № 2 без дати до договору оренди № 1330 від 12 вересня 2013 року внесено зміни щодо предмету договору.
Зокрема, пункт 1.1 договору викладено в наступній редакції: З 26 листопада 2014 року орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-:-4, 10 загальною площею 116,1 кв. м у нежитловій будівлі (технічний паспорт Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" інвентаризаційна справа № 36255 від 16 травня 2014 року), далі "Майно", яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Куйбишева, 19, літ. "Д-1" та відображається на обліку Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради.
Водночас, згідно матеріалів приватизаційної справи № 2316, Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 звернулась з заявою від 09 квітня 2014 року до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вхідний № 5762 від 10 квітня 2014 року), у якій просить дозволити приватизацію нежитлової будівлі літ. "Д-1", загальною площею 230,4 кв. м, по АДРЕСА_1 . При цьому, до вказаної заяви не було долучено жодних документів, які б надавали право на приватизацію майна шляхом викупу.
Як уже зазначалось вище, Харківською міською радою прийнято рішення (пункт 37 додатку "Перелік об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу" до рішення 33 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 23 квітня 2014 року № 1570/14, яким міська рада включила вищезазначену нежитлову будівлю до переліку об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу.
У подальшому, рішенням 34 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про внесення змін до деяких рішень Харківської міської ради щодо приватизації комунального майна" від 06 серпня 2014 року № 1619/14 до вищевказаного пункту рішення міської ради внесено зміни, а саме: в графі "Характеристика" слова "нежитлова будівля" на замінено на слова "нежитлові приміщення першого поверху в нежитловій будівлі"; в графі "Площа, м2" цифри "230,4" замінено на цифри "114,3; 116,1".
На виконання вказаного рішення від 23 квітня 2014 року № 1570/14 Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 звернулась до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради із заявою про приватизацію шляхом викупу від 27 червня 2014 року № 3133 (вхідний № 9601).
Згідно наявного в матеріалах приватизаційної справи № 2316 звіту про оцінку нежитлових приміщень № 1-:-4; 10 в будівлі літ. "Д-1" загальною площею 116,1 кв. м по АДРЕСА_1 , складеного 30.06.2014 суб'єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю "САБО консалтінг", висновки якого затверджено наказом начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 09 липня 2014 року за № 923, ринкова вартість згаданих приміщень станом на 30 червня 2014 року склала 98500 грн (без ПДВ).
Під час складання вказаного звіту використано технічний паспорт на нежитлову будівлю літ. "Д-1" по вул. Куйбишева, 19 у м. Харкові, виготовлений Комунальним підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" станом на 16 травня 2014 року.
Прокурор вказує, що у вказаному звіті відсутні будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи або невід'ємні поліпшення, як того вимагає закон, у нежитлових приміщеннях вказаної нежитлової будівлі.
У подальшому, 25 грудня 2014 року між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 та територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, укладено договір купівлі-продажу № 5220-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (реєстровий № 3228).
За умовами зазначеного договору Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 приватизувала вказані нежитлові приміщення за 98500 грн без ПДВ (разом з ПДВ за 118200 грн).
На підставі згаданого договору, а також акта прийому-передачі нерухомого майна № 5220-В-С від 17 січня 2015 року, рішенням державного реєстратора Харківського міського управління юстиції ОСОБА_12 №18870860 від 27 січня 2015 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-4, 10 у нежитловій будівлі літ. "Д-1" загальною площею 116,1 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 399463563101, номер запису про право власності: 8503656).
Одразу ж після завершення процедур приватизації, нежитлові приміщення будівлі літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 було передано у іпотеку громадянину ОСОБА_4 .
Зокрема, 31 січня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, згідно пункту 1 якого Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 передає в іпотеку Альмслем Мустафа Мохамед нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-4, 10 літ. "Д-1" загальною площею 116,1 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 399463563101) та нежитлові приміщення першого поверху № 7,8 літ. "Д-1" загальною площею 114,3 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 399440763101). Вказаний іпотечний договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_13 та зареєстровано в реєстрі за № 60.
У зв'язку з невиконанням іпотекодавцем умов основного зобов'язання, за згодою ОСОБА_3 право власності на предмет іпотеки, а саме: нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-4, 10 загальною площею 116,1 кв. м та нежитлові приміщення першого поверху № 7,8 загальною площею 114,3 кв. м літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 було передано ОСОБА_4 . Відповідне свідоцтво посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_14 11 вересня 2018 року та зареєстровано в реєстрі за № 418.
Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 42972811 від 12 вересня 2018 року прийнятим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_14 , право власності на нежитлові приміщення першого поверху № 1-:-4, 10 літ. "Д-1" загальною площею 116,1 кв. м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 399463563101) за реєстровано за ОСОБА_4 (номер відомостей про речове право: 27888583).
Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 42971989 від 12 вересня 2018 року прийнятим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_14 , право власності на нежитлові приміщення першого поверху № 7,8 загальною площею 114,3 кв. м літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 399440763101) за реєстровано за ОСОБА_4 (номер відомостей про речове право: 27887867).
Зазначені обставини стали підставою для звернення Салтівської окружної прокуратури міста Харкова до суду із цим позовом до відповідачів про визнання незаконними та скасування додатку до рішення, визнання договорів купівлі-продажу недійсними та витребування нежитлових приміщень .
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
12 вересня 2013 року між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 укладено договір оренди № 1330 на нежитлову будівлю загальною площею 230,4 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до пункту 5.6. договору орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу Майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп.
Рішенням 33 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23 квітня 2014 року № 1570/14 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу.
Згідно пункту 37 додатку до цього рішення (зі змінами, внесеними рішенням 34 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 06 серпня 2014 № 1619/14) нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 114,3 кв.м та 116,1 кв.м в нежитловій будівлі, розташованій за адресою: АДРЕСА_2 , підлягали приватизації шляхом викупу Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 .
Рішення прийнято на черговій сесії ради, дана сесія є правомочною, вказане питання було включено в порядок денний сесії, проводилась доповідь і обговорення проекту рішення, голосування і за його результатами більшістю голосів присутніх депутатів, рішення було прийнято.
Відповідно до частини 2 статті 345 Цивільного кодексу України та частини 1 статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. Приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.
Статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що приватизація проводиться з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 3 Закону України “Про приватизацію державного майна» (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Згідно частини 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.
Приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні, за конкурсом (стаття 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності є, відповідно, органи приватизації, створені місцевими Радами.
Згідно частини 1 статті 8 Закону України "Про приватизацію невеликих, державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації. Підготовка об'єкта малої приватизації до продажу здійснюється органами приватизації, які: визначають ціну продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову вартість продажу об'єкта на аукціоні, за конкурсом.
За рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об'єкта малої приватизації із залученням, у разі необхідності, аудитора (аудиторської фірми) та здійснюється його оцінка в порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна об'єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом визначаються відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України (стаття 9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин)).
Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, не проданих на аукціоні, за конкурсом, а також включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.
Згідно статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Вказані органи діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Згідно частини 3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження щодо управління комунальною власністю, в тому числі управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.
Відповідно до статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Згідно статті 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Відповідно до статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим законом.
Статтею 327 Цивільного кодексу України визначено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України.
Наказом Фонду державного майна України від 02 квітня 2012 року №439 було затверджено Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні, за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (чинний на момент виникнення правовідносин).
Згідно пункту 8.1 цього Порядку викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пунктів 3.3, 7.15 цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.
Таким чином, положення Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Порядку викупу об'єкта, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 02 квітня 2012 року № 439, не встановлюють жодних обмежень щодо застосування законодавчих актів при проведенні приватизації об'єктів нерухомого майна шляхом викупу.
Зокрема, відповідно до статті 289 Господарського кодексу України орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди.
Крім того, згідно частини 2 статті 777 Цивільного кодексу України наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.
Отже, суд вважає, що правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада. Зазначене є тім більш обґрунтованим з урахуванням приписів чинного законодавства України про приватизацію, що були чинними станом на 2014 рік (тобто в період, коли виникли спірні правовідносини), адже вказаними приписами не деталізувалися обмеження та особливі умови приватизації комунального майна шляхом його викупу, а так само не визначалися обмеження прав органів місцевого самоврядування щодо ухвалення рішень про включення об'єктів малої приватизації до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.
Щодо позовної вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування пункту 37 додатку "Перелік об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу" до рішення 33 сесії Харківської міської ради VI скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 23 квітня 2014 року № 1570/14, суд зазначає наступне.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (предмет позову - визнання неправомірним і скасування пункту рішення, визнання недійсним державного акту та витребування земельної ділянки) сформульовано правовий висновок, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Аналогічні за змістом висновки щодо застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України викладено Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (пункт 8.36).
При цьому в пункті 49 постанови від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване (аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52),від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34)).
Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 49).
Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (пункт 8.1).
У пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 37 додатку "Перелік об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу" до рішення 33 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 23 квітня 2014 року № 1570/14; про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 листопада 2014 року № 5205-В-С, укладений щодо нежитлових приміщень першого поверху № 7, 8 загальною площею 114,3 кв.м будівлі літ. "Д-1" по вул. Куйбишева (Рижівській), 19 у м. Харкові, між Харківською міською радою, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (реєстровий № 2921) та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 25 грудня 2014 року № 5220-В-С, укладений щодо нежитлових приміщень першого поверху № 1-:-4, 10 загальною площею 116,1 кв.м будівлі літ. "Д-1" по АДРЕСА_1 , між Харківською міською радою, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (реєстровий № 3228) не підлягають задоволенню саме з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади Харківської області (аналогічний висновок викладено в пунктах 73, 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Аналогічні висновки у справі з подібними обставинами зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 вересня 2024 року у справі № 922/459/22.
У свою чергу, обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Суд зауважує, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, то це виключає необхідність надання судом оцінки будь-яким іншим аргументам в цій частині вимог.
Щодо позовної вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_4 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нерухомого майна, суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 Цивільного кодексу України).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.
Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18).
Разом з тим, застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з'ясування судом ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 Цивільного кодексу України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.
Згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб'єктами публічного права під час втручання у право власності.
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 Цивільного кодексу України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Ухвалення ж рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 Цивільного кодексу України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 Цивільного кодексу України (пункт 5.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19).
Водночас, у постанові від 12 березня 2025 року у справі № 922/3775/21 (пункти 64, 65) Верховним Судом сформульовано правову позицію, відповідно до якої допущення порушення органом приватизації під час здійснення відчуження державного чи комунального майна на користь приватної особи норм чинного законодавства про приватизацію хоча і можуть бути достатніми підставами для задоволення віндикаційного позову, проте лише за умови встановлення судом факту недобросовісності набуття.
Суд зауважує, що частиною 5 статті 12 Цивільного кодексу України визначено, що у разі, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Причому відповідні положення частини 5 статті 12 Цивільного кодексу України в практиці Верховного Суду повною мірою застосовуються також і до правовідносин щодо витребування майна з чужого незаконного володіння (саме така правова позиція сформульована, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/61314/18-ц та від 27 липня 2023 року у справі № 201/12927/17). Водночас прокурором не подано суду доказів, які свідчили б про недобросовісність Фізичної особи ОСОБА_4 , як набувача спірного майна.
Так, судом не можуть бути прийнятими до уваги доводи прокуратури щодо пов'язаності Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, оскільки прокурором не доведено, яким чином було порушено процес приватизації в момент укладення договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості між сторонами (зокрема, які саме конкретні норми чинного законодавства України про приватизацію державного та комунального майна та якими саме конкретними діями відповідачів були порушені).
Крім того, згідно частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Тобто позовна вимога про витребування майна спрямована до Фізичної особи ОСОБА_4 , який не був учасником приватизації та при укладенні договору іпотеки з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 , добросовісно покладався на відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та не знав і не мав знати про існування порушених прав територіальної громади. Харкова, а також потенційні порушення під час приватизації.
Матеріали справи не містять доказів пов'язаності Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у їх діях щодо приватизації та відчуження майна з порушенням інтересів територіальної громади. Будь-яких доказів обізнаності Фізичної особи ОСОБА_4 про порушення порядку приватизації майна або наявності обмежень по відчуженню такого майна під час його приватизації Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 - матеріали справи не містять. Тобто суд вважає, що прокурором жодним чином не було обґрунтовано недобросовісність поточного власника майна - Фізичної особи ОСОБА_4 , тому вимоги прокурора про витребування у добросовісного набувача на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради спірного об'єкта нерухомого майна - не підлягають задоволенню.
Щодо заяв першого та четвертого відповідачів про застосування позовної давності, суд зазначає наступне.
Главою 19 Цивільного кодексу України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 32 цієї Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Згідно статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановлених статтями 253-255 цього Кодексу.
Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Отже, норми, установлені частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов - можливості реалізувати своє право на захист у примусовому порядку, тобто через суд.
Згідно статтей 251-252 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
Відповідно до статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Згідно статті 254 Цивільного кодексу України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.
Відповідно до статті 261 Цивільного кодексу України за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Таким чином, для правильного застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Такі правові висновки сформульовані Верховним Судом у постановах від 31 травня 2023 року у справі № 908/3168/21, від 14 березня 2023 року у справі № 922/3013/19, від 12 липня 2022 року у справі № 1.380.2019.002610, від 17 лютого 2021 року у справі № 926/2260/19, від 24 квітня 2018 року у справі №902/538/14, від 01 жовтня 2020 року у справі № 910/16586/18, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15, від 06 червня 2018 року у справі №372/1387/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та Верховним Судом України у постанові від 19 квітня 2017 року у справі № 405/4999/15-ц.
Згідно частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до пункту 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
З урахуванням того, що прокурор у даній справі є самостійним позивачем, то строк звернення до суду за захистом інтересів держави необхідно обраховувати з дня, коли саме прокурору стало відомо або могло стати відомо про порушене право.
30 січня 2024 року набув чинності Закон "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини", яким пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України викладено у наступній редакції: "У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану".
Матеріали справи свідчать, що прокуратурі про незаконність оскаржуваного рішення Харківської обласної ради від 23 квітня 2014 року № 1570/14, про існування спірного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 26 листопада 2014 року №5205-В-С та про існування спірного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 25 грудня 2014 року № 5220-В-С стало відомо під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42023222060000064 від 22 березня 2023 року.
Водночас, як вбачається з матеріалів справи, прокурор дізнався про факт порушення процедури продажу спірних нежитлових приміщень лише після отримання у кримінальному провадженні за № 42023222060000064 дозволу на тимчасовий доступ до приватизаційних справ та вилучення їх копій.
Останнє пов'язано з тим, що встановити чи додержано передбачену Законом процедуру приватизації у кожному конкретному випадку за кожною окремою адресою можливо лише шляхом безпосереднього вивчення матеріалів кожної приватизаційної справи, зокрема, встановленням наявності в останній звернення з метою надання дозволу на поліпшення, наявності або відсутності дозволу на поліпшення, документального підтвердження наявності проведених поліпшень, оцінка майна, відповідні договори.
Згідно частини 5 статті 40 КПК України слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК України, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.
Таким чином порушення, прокурором виявлено лише за результатами опрацювання отриманих у ході досудового розслідування кримінального провадження № 42023222060000064 доказів - матеріалів приватизаційних справ.
З наведеного суд вбачає, що строк позовної давності прокурором не пропущений, у зв'язку з чим заяви першого та четвертого відповідачів про застосування строку позовної давності не підлягає задоволенню.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, суд вважає вимоги прокурора необґрунтованими, не підтвердженими доданими до матеріалів справи доказами, та такими, що не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується статтею 129 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судовий збір покладається на прокурора.
На підставі викладеного та керуючись статтями 1-5, 10, 11, 12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 183, 194, 195, 196, 201, 208-210, 217, 218, 219, 220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "11" квітня 2025 р.
Суддя ОСОБА_1