справа № 497/788/24
провадження № 2/492/236/25
Іменем України
26 березня 2025 року м. Арциз
Арцизький районний суд Одеської області у складі:
головуючої судді - Гусєвої Н.Д.,
за участю секретаря судового засідання - Гамурар І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації, -
встановив:
Позивачка звернулась до суду із зазначеним позовом до відповідача, яка в подальшому розмір позовних вимог збільшила, про стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації вартості частки автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , загальною вартістю 413081,00 грн., посилаючись на те, що сторони з 05 серпня 2022 року перебувають у шлюбі, у період якого придбали вказане майно. В подальшому без відома позивачки відповідач продав автомобіль, а кошти з його реалізації присвоїв. Посилаючись на те, що вищевказане майно є спільною сумісною власністю подружжя і частки є рівними, оскільки майно придбано в період шлюбу, позивачка просила суд стягнути з відповідача на користь неї грошову компенсацію вартості частки вказаного майна у розмірі 206540,50 грн., яка складає половину вартості майна, яке відповідач відчужив без згоди позивачки, а також судові витрати, пов'язані з розглядом справи.
Позивачка та її представниця, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання, у судове засідання не з'явились, але до суду від них надійшли заяви, в яких просили суд про розгляд справи за їх відсутності, у разі повторної неявки відповідача у судове засідання не заперечували проти заочного розгляду справи, про що зазначили у заявах, поданих до суду.
Відповідач про дату, час та місце судового засідання двічі поспіль повідомлявся належним чином, однак у судове засідання повторно не з'явився. Так, судом, відповідно до частини 6 статті 128 ЦПК України, надсилалась судова повістка про виклик до суду за адресою місця проживання відповідача, зареєстрованою у встановленому законом порядку, однак, згідно з поштовим конвертом з судовою повісткою, що повернулась до суду з довідкою відділення «Укрпошти» з позначкою «адресат відсутній за вказаною адресою», свідчить про неможливість вручення відповідачу судової повістки, та відповідно до частини 8 статті 128 ЦПК України, в такому випадку вважається, що судовий виклик вручено відповідачу належним чином. Клопотання про розгляд справи за його відсутності, відзив до суду не подав, про причини неявки у судове засідання суд не повідомив.
Представник відповідача, будучи двічі поспіль належним чином повідомленим про дату, час та місце судового засідання, у судове засідання не з'явився, клопотання про розгляд справи за його відсутності, відзив до суду не подав, про причини неявки у судове засідання суд не повідомив. Крім того, суд звертає увагу на те, що 22 січня 2025 року до суду після закриття судового засідання від представника відповідача надійшла заява, в якій просив суд про відкладення розгляду справи, призначеного на вказану дату, посилаючись на сімейні обставини, однак в подальшому у судове засідання, призначене на 14 год. 00 хв. 26 березня 2025 року не прибув, про неможливість прибути у судове засідання суд не повідомив, а також до суду від нього будь-яких інших заяв (клопотань) не надходило.
Суд зазначає, що відповідно до вимог частини 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Також, у рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Германії» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
Крім того, суд зазначає, що відповідач зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду справи, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Таким чином, відповідач та його представник зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач та його представник не надіслали до суду доказів неможливості прибути у судове засідання. Представник відповідача не надав суду доказів неможливості його прибуття у судове засідання, призначене на 22 січня 2025 року.
Суд враховує строки розгляду справи, передбачені законом, дві поспіль неявки відповідача та його представника у судове засідання без поважних причин, а також не встановлення наявності поважних причин для неявки.
Крім того, судом вжито всіх можливих заходів для повідомлення відповідача та його представника про розгляд справи, забезпечено всі процесуальні права у спосіб, передбачений ЦПК України.
Виходячи з вищезазначеної практики ЄСПЛ, беручи до уваги дві поспіль неявки відповідача та його представника у судове засідання, суд вважає можливим провести розгляд справи за відсутності відповідача та його представника, які з 10 травня 2024 року, тобто з моменту прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі, до ухвалення даного рішення жодного разу у судове засідання не з'явились, станом розгляду справи не цікавились, тим самим своїм процесуальним обов'язком з'явитись в судове засідання за викликом, знехтували.
Вирішуючи питання про проведення розгляду справи в заочному порядку, суд вважає за необхідне зазначити, що інститут заочного провадження призначений впливати на відповідача та його представника, які не вчиняють дій щодо участі у розгляді справи.
Враховуючи вказані факти, згоду позивачки та її представниці, що викладені у поданих ними до суду заявах, щодо заочного розгляду справи, суд вважає за можливе, відповідно до частини 4 статті 223 ЦПК України, ухвалити рішення у справі при заочному розгляді справи, що відповідає положенням статті 280 ЦПК України.
У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, судом, відповідно до частини 2 статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши позовну заяву, дослідивши матеріали справи, надані докази, давши їм оцінку в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачки є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з наступних підстав.
Суд вважає, що між сторонами склалися правовідносини, що випливають із цивільного законодавства, пов'язані з поділом майна подружжя, тому, при вирішенні спору між сторонами, слід керуватися СК України та ЦК України.
Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.
Як вбачається з копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 05 серпня 2022 року, виданого Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), 05 серпня 2022 року між ОСОБА_1 (а. с. 6, 7, 8), позивачкою у справі, та ОСОБА_2 (а. с. 49, 118), відповідачем у справі, зареєстровано шлюб (а. с. 9).
За час шлюбу сторонами було придбано автомобіль марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу транспортного засобу № 7466/23/1/041906 від 15 серпня 2023 року, укладеного між ТОВ «Ф.А.Р.Т» та ОСОБА_2 , відповідачем у справі (а. с. 121).
Зі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 від 19 серпня 2023 року, виданого ТСЦ 5152, вбачається, що вказаний транспортний засіб було зареєстровано за ОСОБА_2 , відповідачем у справі, що також підтверджується листом Регіонального сервісного центру ГСЦ МСВ в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях (філія ГСЦ МВС) № 31/30-01-159Аз від 11 березня 2024 року (а. с. 14-16, 60, 116).
Відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу № 5152/2024/4287966 від 31 січня 2024 року, укладеного між ОСОБА_2 , відповідачем у справі, та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 здійснив продаж автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , та вказаний транспортний засіб було перереєстровано на ОСОБА_3 , що також підтверджується листом Регіонального сервісного центру ГСЦ МСВ в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях (філія ГСЦ МВС) № 31/30-01-159Аз від 11 березня 2024 року (а. с. 14-16, 50-51, 117).
Згідно з висновком експерта № 67/24-Е транспортно-товарознавчої експертизи від 17 жовтня 2024 року, ринкова вартість автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 на момент проведення експертизи становить 413081,00 грн. (а. с. 89-99).
Відповідно до вимог частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ЦПК України.
Відповідно до чинного законодавства загальною спільною власністю чоловіка і жінки є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, що може бути об'єктом права приватної власності, крім майна нажитого кожним з чоловіка і жінки за час їхнього роздільного проживання при фактичному припиненні подружніх відносин.
Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
В силу статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
Відповідно до статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.
Згідно з частиною 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте до шлюбу; набуте за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали особисто кому-небудь з них.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Згідно зі статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).
Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати усе спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Указане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Відповідно до статті 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном.
Підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання) майна за час шлюбу, крім випадків встановлених законом або договором.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, що означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте ними у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного з подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя, тобто якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано лише чоловіка, це ще не означає, що він є одноосібним власником майна.
Подружжя володіє, користується та розпоряджається майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності на рівних засадах, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, відповідно до положень статті 63 СК України.
Згідно зі статтею 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.
Відповідно до вимог статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартира, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Відповідно до частини 1 статей 3, 15, 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У загальному розумінні захист цивільних прав слід розуміти як передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), ніж положення законів України, зокрема кодексів, порушене цивільне право чи інтерес підлягають судовому захисту у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (аналогічні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19 (пункт 6.13)).
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено в цій статті.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).
За вимогами частин 1, 2 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Прикладом спільного майна є спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а під час його відчуження й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18).
З метою захисту прав співвласників майна, зокрема майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.
Тобто, відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.
В разі, якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а в разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.
Отже, незаконне подальше відчуження третій особі не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається спільною сумісною власністю сторін.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду в від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19.
Згідно з частиною 4 статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Відповідно до роз'яснень, що викладені в пунктах 22, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року судам роз'яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року (справа № 125/2157/19, провадження № 14-40цс21 колегія суддів виснувала, що сторони правочинів повинні діяти добросовісно й у випадку порушення цього обов'язку вони позбавляються захисту (стаття 13 ЦК України). Зазначене свідчить, що відчуження одним із подружжя спільного подружнього майна за ціною, нижчою за ринкову вартість цього майна, без згоди на таку вартість іншого з подружжя є порушенням права цього подружжя на мирне володіння своїм майном та отримання за нього справедливої ціни, а також є проявом недобросовісності відчужувача, що позбавляє останнього права виплатити компенсацію саме у визначеному договором розмірі.
У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.
Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції іншому з подружжя (співвласнику) у зв'язку з припиненням його права на спільне майно. При цьому вартість майна, що підлягає поділу, у разі недосягнення згоди між подружжям, визначається на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним з подружжя проти волі іншого.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18).
Судом встановлено, що з 05 серпня 2022 року ОСОБА_1 , позивачка у справі, та ОСОБА_2 , відповідач у справі, перебувають у зареєстрованому шлюбі.
За час перебування у шлюбі сторонами було придбано автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , у період якого відповідач без отримання згоди позивачки здійснив відчуження вказаного автомобіля шляхом його продажу ОСОБА_3 .
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що спірне майно сторін набуто у власність сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі, а тому вказане майно є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між подружжям в рівних частинах.
Крім того, відповідач, на якого покладений тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу, та його представник зустрічний позов зі своїм варіантом поділу спільного майна з виплатою або отриманням грошової компенсації від іншого подружжя не подали.
Згідно з висновком експерта № 67/24-Е транспортно-товарознавчої експертизи від 17 жовтня 2024 року ринкова вартість спірного майна, а саме автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 на момент проведення експертизи становить 413081,00 грн.
З позовної заяви зі збільшеним розміром позовних вимог, вбачається, що позивачка просила стягнути з відповідача грошову компенсацію частини вартості спірного майна на загальну суму 206540,50 грн., з якої позивачкою визначено вартість автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Враховуючи, що тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу, покладений на відповідача, зустрічний позов зі своїм варіантом поділу спільного майна з виплатою або отриманням грошової компенсації від іншого з подружжя відповідачем не було подано до суду, беручи до уваги, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу в рівних частинах, з урахуванням того, що автомобіль марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , який є об'єктом спірного майна, було відчужено відповідачем, ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) автомобіля на час розгляду справи становить 413081,00 грн., суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації частини вартості автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , виходячи з вартості, визначеної позивачкою у позовній заяві зі збільшеним розміром позовних вимог, а також ринкової вартості вказаного автомобіля на момент розгляду справи, а саме 206540,50 грн., у зв'язку з чим позовна заява підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з позовної заяви зі збільшеним розміром позовних вимог, поданої до суду 21 жовтня 2024 року, ціна позову позивачкою визначена у сумі 206540,50 грн.
Судом встановлено, що позивачкою, згідно з відповідними квитанціями, сплачено судовий збір у розмірі 2065,40 грн. (1946,17 грн. +119,23 грн.) (а. с. 5, 104).
Також, з матеріалів справи, а саме квитанції № 429077068957 від 16 жовтня 2024 року, вбачається, що позивачкою були сплачені послуги з оцінки спірного майна у сумі 2000,00 грн. (а. с. 106).
У зв'язку із задоволенням позовних вимог позивачки, відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню сума судового збору за подання до суду позовної заяви, позовної заяви зі збільшеним розміром позовних вимог, а також витрати з оцінки спірного майна.
Керуючись статтями 2, 7, 12, 13, 19, 48, 76-81, 89, 95, 128, 133, 141, 211, 223, 247, 258-259, 263-265, 280-282, 284, 289, 354 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_5 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_6 ; місце проживання: АДРЕСА_2 ) грошову компенсацію частини вартості автомобіля марки «BMW X5», 2004 року випуску, ідентифікаційний номер (VIN): НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , що складає 206540 (двісті шість тисяч п'ятсот сорок) гривень 50 копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_5 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_6 ; місце проживання: АДРЕСА_2 ) витрати по сплаті судового збору у загальному розмірі 2065 (дві тисячі шістдесят п'ять) гривень 40 копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_5 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_6 ; місце проживання: АДРЕСА_2 ) витрати з оцінки спірного майна у загальному розмірі 2000 (дві тисячі) гривень 00 копійок.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідач, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Заочне рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Позивачка, якій повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення їй повного заочного рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про перегляд заочного рішення або апеляційної скарги, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя Арцизького районного суду
Одеської області Гусєва Н.Д.