Провадження №2/760/533/25
Справа №760/9822/21
10 квітня 2025 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого- судді - Усатової І.А.,
за участю секретаря - Зеленчука М.М.,
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації,
Позивач звернулася з позовом до ОСОБА_2 у якому просила:
-визнати недостовірною та такою, що порушує права ОСОБА_1 на повагу до її гідності, честі та недоторканість ділової репутації, інформацію, розповсюджену ОСОБА_2 у мережі Facebook про те, що ОСОБА_1 17.01.2021 у метро на станції «Хрещатик» просила 14 грн. на маршрутку в Бровари, а поки ОСОБА_2 шукав невеликі гроші, ОСОБА_1 намагалась залізти у його сумку, після чого, почала скандалити.
-зобов'язати ОСОБА_2 в якості способу захисту честі, гідності та ділової репутації спростувати поширену відносно ОСОБА_1 недостовірну інформацію, шляхом опублікування запису на сторінці групи « ІНФОРМАЦІЯ_1 » у мережі Facebook та шляхом оприлюднення оголошення у газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України» та « Хрещатик », за власний кошт.
-стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду за розповсюдження недостовірної інформації в розмірі 6 000, 00 грн.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що вона побачила на Facbook, що відповідач розповсюджує про неї недостовірну інформацію, що принижує її честь, гідність та ділову репутацію, вказавши у записі на сторінці групи « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та розмістивши її фото під інформацією, що вона 17.01.2021 в метро на станції «Хрещатик» нібито просила 14 грн. на маршрутку в Бровари.
Відповідач, також зазначив, що поки він шукав невеликі гроші, позивач намагалась залізти у його сумку, після чого, начебто, почала скандалити.
Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Вказує, що інформація щодо неї була поширена відповідачем письмово у соціальній мережі, із змістом якої ознайомилася велика кількість користувачів мережі Facebook.
Внаслідок чого, інформація про неї, що вона начебто просила грошей на проїзд у відповідача та ніби залізла у його сумку стала відома незнайомим особам та людям, які її знають, що очорняє ділову репутацію позивача.
Зазначена інформація є недостовірною оскільки не відповідає дійсності та позивач стверджує, що 17.01.2021 її не було на станції метро «Хрещатик» і з відповідачем вони не зустрічались.
Посилається, що поширення неправдивої інформації свідчить про принизливе ставлення відповідача до позивача, що в свою чергу впливає на зниження цінності її особи.
Окрім цього, поширенням вказаної інформації відповідач створив негативну соціальну оцінку її особи в очах оточуючих, порушивши її честь, оскільки її робота передбачає комунікацію з людьми та це негативно впливає на робочий процес.
Вказує, що вона втратила клієнтську базу, що знецінює її як працівника, а розповсюджена відповідачем інформація створила напружену ситуацію у колективі, яка негативно впливає на її психологічний стан.
Вважає, що поширенням недостовірної інформації щодо неї, відповідачем завдано шкоди немайновим інтересам, порушивши її гідність, честь та ділову репутацію.
Окрім цього, такими діями відповідача було завдано моральної шкоди позивачу, яку вона оцінює у 6 000 грн.
Ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 19.04.2021 позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
08.06.2021 позивачем було подано до суду позовну заяву у новій редакції.
Ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 03.09.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін.
Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачам та третім особам копію позовної заяви з додатками.
01.12.2021 відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву у якому останній проти позовних вимог заперечував.
Свої заперечення мотивував тим, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що саме він володіє сторінкою у соціальній мережі Facebook, із якої було здійснено розповсюдження зазначеної позивачем інформації.
Вказує, що між позивачем та відповідачем існує давній судовий спір, а тому ця позовна заява є черговою спробою дискредитувати відповідача.
З урахуванням наведеного, у задоволенні позовних вимог просив відмовити.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статей 28, 68 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності та ніхто не може бути підданий такому поводженню, що принижує його гідність. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Згідно із статтями 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.
При розгляді справ про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» у пунктах 9-12 роз'яснив судам, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
В Україні відсутнє окреме правове регулювання (спеціальний закон) Інтернет-ЗМІ. До таких правовідносин підлягають застосуванню: Конституція України, ЦК України, Закони України: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації», «Про інформаційні агентства», «Про авторське право і суміжні права» тощо, а також міжнародні стандарти: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прецедентна практика Європейського суду з прав людини, Резолюція Ради ООН «Про сприяння, захист та здійснення прав людини в Інтернет (05.07.2012), Рекомендація КМРЄ щодо посібника з прав людини для Інтернет-користувачів (СМ/Rec(2014)6) тощо.
Верховним Судом України щодо визначення належного відповідача у разі поширення інформації в мережі Інтернет, яку позивач просить спростувати, сформовано сталу судову практику, у тому числі щодо фіксації (збір, надання) доказів, їх допустимість та достовірність, експертизи у сфері телекомунікаційних систем, дослідження змісту веб-сторінок, оцінки електронних доказів (копій).
Позивач звертаючись до суду та мотивуючи порушення своїх особистих немайнових прав публікацією в мережі Інтернет, до позову надає скрін-шот публікації у соціальній мережі Фейсбук автора « ОСОБА_4 » у вигляді аркушів паперу з відтворенням тексту оскаржуваної інформації.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ч. 2 ст. 76 ЦПК України).
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.ст. 77, 78 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно ч. 2 ст. 83 ЦПК України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідно до ч. 3 ст. 95 ЦПК України, учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.
Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
За змістом ст. 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.
Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
За цим критерієм електронні докази можна поділяти на: 1) зафіксовані учасниками судової справи власноруч (наприклад, власним електронним цифровим підписом); 2) докази, закріплені за допомогою нотаріуса; 3) зафіксовані спеціально уповноваженими особами.
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (ч. 1, 2 ст. 100 ЦПК України).
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (ч. 3, 5 ст. 100 ЦПК України).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Проаналізувавши заявлені позовні вимоги та наявні у справі докази, суд вважає, що позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження розміщення оскаржуваної інформації відповідачем в мережі Інтернет.
Надані позивачем у матеріали справи аркуші паперу з відтворенням тексту оскаржуваної інформації за зовнішнім видом схожим на роздруківку з соціальної мережі (веб-сайту) Фейсбук у відповідності до ст. 95, 100 ЦПК України не можуть бути прийняті судом як належні та допустимі докази факту поширення недостовірної інформації, оскільки вони не відповідають приписам зазначених статей.
Відповідно до ЗУ «Про авторські в суміжна права» веб-сайт - сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, зокрема об'єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов'язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайта і (або) облікового запису власника цього веб-сайта, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом, а веб-сторінка - складова частина веб-сайта розташована за спеціальною адресою в мережі Інтернет.
Відповідно до п. 46 Постанови Пленуму ВГС України від 17.10.2012 р. № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності» роздруківки Інтернет - сторінок (web-сторінок) самі по собі не можуть бути доказом у справі.
Разом з тим, роздруківка допису із сайту, яка за твердженням позивача створена відповідачем та на якій відповідач поширив недостовірну інформацію про позивача, експертом чи спеціалістом за спеціальністю «Дослідження телекомунікаційних систем (обладнання) та засобів» не досліджувалася.
Будь-які висновки фахівця в галузі дослідження телекомунікаційних систем суду стороною позивача не надавались.
Оцінюючи наявні матеріали справи, суд вважає, що позивачем не було надано належних доказів, які б свідчили про розміщення оскаржуваної інформації відповідачем за певною адресою в мережі Інтернет, що вказує на неможливість встановлення та перевірки наявності цієї інформації.
Разом з цим, суд також звертає на наступне.
Так, позивач у позові вказує, що автором оскаржуваної інформації та власником акаунту де вона розміщена є ОСОБА_2 , який визначений позивачем як відповідач у спорі.
Між тим, в наданій позивачем довідці роздруківці із веб-сайту зазначено, що інформація ймовірно була поширена і аканту із назвою « ОСОБА_4 ».
Проте, доказів того, що такий акаунт належить відповідачу матеріали справи також не містять.
Тобто, достовірно встановити власника можливо лише за умови вчинення певних дій - витребування інформації, які залежать від ініціативи позивача.
За умовами частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Разом з тим, позивач не заявляв клопотання про витребування доказів судом.
Отже, з огляду на вказане вище, позивач був обізнаний про можливість встановити належних відповідачів, але не вжив всіх залежних від нього заходів для цього.
Зазначені вище обставини у своїй сукупності свідчать про те, що позивачем не доведено факт розміщення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет та факт поширення цієї інформації відповідачем.
На ці обставини також посилався відповідач у відзиві на позовну заяву.
Таким чином, суд вважає, що позивачем не було доведено факту поширення саме відповідачем недостовірної та такої, що завдає шкоду честі, гідності та ділової репутації позивача інформації, тобто не доведено, що саме залучений відповідач має відповідати за позовом.
Визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволені позову.
Суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, приходь до висновку про недоведеність позивачем факту поширення недостовірної інформації та, що саме залучений відповідач має відповідати за позовом, а тому позов задоволенню не підлягає.
З огляду на викладене вище, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди слід відмовити в повному обсязі.
Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, правові підстави для стягнення понесених позивачем судових витрат з відповідача, відсутні.
Керуючись Постановою Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», ст.ст. 15, 16, 277, 275, 277, 297, 299,302 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 76-84, 89-100, 133,141, 259, 263-265, 268-279 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.А.Усатова