02 квітня 2025 року м. Харків Справа № 905/1061/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Плахов О.В., суддя Тихий П.В., суддя Шутенко І.А.
за участю секретаря судового засідання Голозубової О.І.,
за участю представників:
від позивача - Андрощук С.В. - на підставі ордеру серії АІ №1550427 від 16.02.2024;
від відповідача - не з'явився,
розглянувши у відритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС», м.Київ, (вх.№382 Д/1) на рішення господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24 (суддя Паляниця Ю.О., ухвалене в м.Харків, дата складення повного тексту - 10.02.2025)
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС», м.Київ,
до відповідача: Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації Російська Федерація, м.Москва, та Міністерства оборони Російської Федерації, Російська Федерація, м.Москва,
про стягнення 595740,67 доларів США
Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» звернулось до господарського суду Донецької області з позовом (з урахуванням заяви б/н від 29.10.2024 про збільшення розміру позовних вимог) до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, Російська Федерація та Міністерства оборони Російської Федерації, Російська Федерація, про стягнення реальних збитків в розмірі 285600 доларів США та 310140,67 доларів США упущеної вигоди, які заявлено до стягнення на підставі статей 22, 1166 Цивільного кодексу України.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України було втрачено його майно (залізничні вагони) у зв'язку з чим він зазнав збитків.
Рішенням господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24 позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, Російська Федерація та Міністерства оборони Російської Федерації, Російська Федерація, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС» реальні збитки в розмірі 238000 доларів США; стягнуто з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства оборони Російської Федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС» в дохід державного бюджету України судовий збір в розмірі 111384,00грн.; відмовлено в іншій частині позовних вимог.
Відповідні висновки місцевого господарського суду мотивовані тим, що належне позивачу майно було втрачено/знищено саме внаслідок протиправних дій військових формувань Російської Федерації та в результаті військової агресії останньої. А отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України, у розумінні частини 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом і не потребує доведення в судовому порядку.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, господарський суд першої інстанції зазначив, що законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини. Тобто, відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.
З урахуванням викладеного місцевий господарський суд дійшов висновку про доведення позивачем повного складу цивільного правопорушення в частині позовних вимог щодо стягнення реальних збитків в сумі 238000 доларів США, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Разом з тим, господарський суд першої інстанції дійшов висновку щодо недоведеності позивачем наявності збитків у вигляді упущеної вигоди у наведеному позивачем розмірі за період з 24.02.2022 по 01.06.2024 з огляду на ненадання доказів, які б беззаперечно вказували на те, що дохід міг би бути отриманий останнім у заявленому розмірі у випадку здійснення ним господарської діяльності за вищевказаний період. У зв'язку із викладеним суд відмовив в задоволенні позовних вимог у відповідній частині.
Крім того, судом було відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 47600 доларів США та 51690,11 доларів США, які по суті є податком на додану вартість, що нарахований на суми реальних збитків 238000 доларів США та упущеної вигоди 285600 доларів США з огляду на те, що кошти, які можуть надійти як відшкодування збитків за пошкоджене, знищене, втрачене майно або компенсація упущеної вигоди не є базою для нарахування податку на додану вартість.
Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» з рішенням господарського суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24 в частині відмови у задоволенні вимоги ТОВ “ВКТС» про стягнення солідарно з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства оборони Російської Федерації суми упущеної вигоди в розмірі 258 450,56 доларів США.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення місцевим господарським судом не було надано належної правої оцінки всім обставинам справи, а також наданим позивачем доводам та доказам, що призвело до передчасного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 21.02.2025 витребувано у господарського суду Донецької області матеріали справи №905/1061/24; відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи.
25.02.2025 матеріали справи №905/1061/24 надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 03.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС» на рішення господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24; встановлено відповідачу у справі строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - протягом 15 днів (з урахуванням вимог ст.263 Господарського процесуального кодексу України) з дня вручення даної ухвали; встановлено сторонам у справі строк для подання заяв і клопотань - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали; призначено справу до розгляду на 02.04.2025 о 10:00 годині.
У судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 02.04.2025 представник апелянта підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, скасувати рішення господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24 в частині відмови в задоволенні вимоги ТОВ “ВКТС» про стягнення солідарно з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства оборони Російської Федерації суми упущеної вигоди в розмірі 258 450,56 доларів США.
Відповідач своїх представників в судове засідання, призначене на 02.04.2025, не направив.
Частиною 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.
З 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність дипломатичних установ Російської Федерації на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється. У зв'язку з чим наразі унеможливлено сприяння органами дипломатичної служби України у переданні судових документів російській стороні (листи Міністерства закордонних справ України вих. №71/17-500-67127 від 04.09.2022 та вих. №71/17-500-77469 від 03.10.2022).
Також припинено доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації з перших днів повномасштабного вторгнення.
Таким чином, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. №100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022).
Враховуючи те, що діяльність посольства Російської Федерації в Україні зупинена, судом апеляційної інстанції здійснювались публікації на офіційному веб-сайті судової влади України про розгляд справи та призначені в ній засідання.
Таким чином, судом апеляційної інстанції вчинено всі можливі дії з метою належного повідомлення учасника справи - відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
Згідно із частиною 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
За приписами частин 1, 2, 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» є юридичною особою, резидент України, діє на підставі статуту, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань - 44474079, дата державної реєстрації в єдиному державному реєстрі - 17.11.2021.
Види діяльності: надання в оренду інших машин, устаткування та товарів; вантажний залізничний транспорт; транспортне оброблення вантажів; інша допоміжна діяльність у сфері транспорту, неспеціалізована оптова торгівля.
Станом на дату ухвалення рішення Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» зареєстровано за наступною адресою: 01042, м.Київ, вул.Чигоріна, 18, офіс 225.
Матеріалами справи підтверджується, що 20.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Вагонна Компанія "Транссистема“ (надалі - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ВКТС» (надалі - покупець) було укладено договір купівлі-продажу залізничних вагонів №201221 (надалі - договір купівлі-продажу т.1 а.с.17-18), відповідно до умов якого продавець зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити залізничні вагони що були використані (далі-товар). Вид, модель, номера, рік побудови і кількість вказуються в специфікаціях, які є невід'ємною частиною цього договору (пункт 1.1. договору).
Згідно специфікацій №1 та №2 від 20.12.2021, які є додатками до договору купівлі-продажу передачі підлягає, наступний товар: зокрема, вагони №№52815750, 53603296, 56419351, 53599270, 56506629, 54894340, 56439375, 56419328, 55472336, 56419344 (т.1 а.с.19-20).
Як свідчать матеріали справи, згідно з договором №201221 від 20.12.2021 купівлі-продажу залізничних вагонів та специфікаціями №№1, 2 від 20.12.2021 до нього, Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» придбало у Товариства з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" напіввагони: №№52815750, 53603296, 56419351, 53599270, 56506629, 54894340, 56439375, 56419328, 55472336, 56419344.
Пунктом 6.2 договору купівлі-продажу визначено, що право власності на товар переходить від продавця до покупця з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі.
За змістом акту №1 приймання-передавання від 01.01.2022 Товариство з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» отримало залізничні вагони: №№52815750, 53603296, 53599270, 56506629, 54894340, 56439375, 56419328, 55472336, 56419344 (т.1 а.с.20-21), а отже і набуло право власності на зазначені вагони з 01.01.2022.
Відповідно до акту №2 приймання-передавання від 01.02.2022 Товариство з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» отримало залізничний вагон №56419351 (т.1 а.с.21 на звороті), а отже і набуло право власності на цей вагон з 01.02.2022.
Крім того, 17.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю “ВКТС» (надалі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" (надалі - орендар) було укладено договір оренди залізничного рухомого складу №171221 (надалі - договір оренди т.1 а.с.60-63), відповідно до умов якого орендодавець зобов'язується передати, а орендар прийняти в оренду залізничний рухомий склад орендодавця, придатний до перевезень (пункт 1.1. договору оренди).
Згідно з пунктом 2.1 договору оренди, передача в оренду відбувається в місцях визначених за угодою сторін договору і оформлюється актом прийому-передачі, який підписується на станції навантаження, яка знаходиться на території України.
Напіввагони №№53143491, 56439334, 56565450, 56133457, 56663586, 52370731 були отримані позивачем в оренду згідно з актами №№2, 6, 7, 16, 18, 24 від 01.01.2022 приймання-передавання вагонів в оренду (т.1 а.с.64-67).
Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» зазначав, що станом на 20.02.2022-25.02.2022 частина напіввагонів, які були у користуванні або володінні підприємства, а саме 16 напіввагонів, знаходились на територіях Донецької та Запорізької областей, з них 11 напіввагонів знаходились на території Донецької області (залізничні станції: Велико-Анадоль (напіввагони №№56565450, 55472336, 52370731, 53603296), Волноваха (напіввагони №№56133457, 53599270, 56419351, 56439375), Маріуполь-Сортувальний (напіввагони №№56506629, 54894340, 56439334), та 5 напіввагонів на території Запорізької області (залізничні станції: Інженерне (напіввагони №№52815750, 56419344, 53143491), Мелітополь (напіввагони №№56663586, 56419328), що підтверджується листом АТ "Укрзалізниця" від 27.02.2024 №ЦЦМ-12/113 (т.1 а.с.113-114).
У зв'язку із військовою агресією Російської Федерації, з 24.02.2022 позивач втратив можливість користування або розпорядження вищезазначеними напіввагонами, які на цей час перебували на території Донецької та Запорізької областей, інформація про стан та розташування вагонів відсутня, у зв'язку із чим останній зазнав збитків.
Позивач зазначив про звернення 29.02.2024 до Донецької обласної прокуратури із заявою про вчинення кримінального правопорушення за ч.1 ст.438 Кримінального кодексу України "Порушення законів та звичаїв війни".
11.03.2024 прокурор у кримінальному провадженні листом №18/1-501вих24 (18/1-1979-24) повідомив позивача, що відомості, викладені у вказаній вище заяві, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42024050000000193 від 11.03.2024 за ч.1 ст.438 Кримінального кодексу України (т.1 а.с.123).
19.04.2024 слідчий Служби безпеки України листом №78/2/13-1825нт повідомив позивача, що кримінальне провадження №42024050000000193 від 11.03.2024 внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст.438 Кримінального кодексу України та кримінальне провадження №12024052770000078 від 02.03.2024 внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст.438 Кримінального кодексу України постановою прокурора об'єднано в кримінальне провадження №12022052640000023, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24.02.2022, за ознаками вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.110, ч.ч.1, 2 ст.437, ч.ч.1, 2 ст.438 Кримінального кодексу України (т.1 а.с.124).
З огляду на наведене, 06.08.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» звернулось до суду з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 29.10.2024 т.1 а.с.1-129,155-156) про стягнення з відповідача на свою користь реальних збитків в розмірі 285600 доларів США та упущеної вигоди в сумі 310140,67 доларів США, розмір яких підтверджено доданими до позовної заяви звітами про оцінку збитків (т.1 а.с.67-87, 88-122).
Рішенням господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у даній справі позовні вимоги задоволено частково, з підстав викладених вище (т.1 а.с.194-209).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судова колегія зазначає, що приписами статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина 2 статті 2 ГПК України).
За приписами частини 3 статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу; відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Отже, відповідач за своєю суттю є особою, яка за позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві, тобто між позивачем та відповідачем має існувати правовий зв'язок щодо предмету позову, обумовлений певними господарськими правовідносинами (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 у справі № 922/404/19).
Щодо такої сторони (іншого учасника) як держава у господарському судочинстві, то слід зазначити, що відповідно до частини 4 статті 56 Господарського процесуального кодексу України держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
За змістом наведених положень позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме: предмета і підстави позову.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача (відповідачів) щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Наведений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17.
У даній справі предметом спору є відшкодування шкоди у вигляді реальних збитків та упущеної вигоди, завданої позивачу, незаконною військової агресією Російської Федерації проти України.
Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачає, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Статтями 365, 366 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність справ за участю іноземних осіб може бути визначено за угодою сторін.
Враховуючи положення статті 11 Європейської конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та статті 12 Конвенції Організації об'єднаних націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004, (яка відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exсeption") та підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований зведення звичаєвих норм міжнародного права, оскільки Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року) судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на зазначені позивачем у цій справі підстави для позовних вимог: завдання збройними силами Російської Федерації шкоди позивачу, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права, а підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
У цих висновках суд звертається до сталої позиції Верховного Суду у спорах про відшкодування шкоди, завданої збройними силами/військовою агресією Російської Федерації, викладеної, зокрема в постанові від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22).
У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши Конвенцію 01.12.2006. З огляду на наведене, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права.
Таким чином, у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою/іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою/органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави); відповідачем є відповідна держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава Україна, як і іноземна держава бере участь у справі у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
У спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) на позивача, відповідно до вимог пунктів 2, 4 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України, покладено обов'язок зазначити, окрім безпосередньо держави, яка за його ствердженням завдала йому шкоди, також орган (органи) відповідної держави, якого (яких) позивач зазначає порушником своїх прав, що і здійснено позивачем у розглядуваній справі.
Згідно з частиною 4 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли Російська Федерація заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
02.03.2022 збройну агресію Російської Федерації проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від Російської Федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14.04.2022 Верховною Радою України визнано дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України №2188-IX від 14.04.2022).
Резолюцією №2433 від 27.04.2022 Парламентської Асамблеї Ради Європи "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" визнано, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства Російської Федерації у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16.03.2022. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Таким чином, суверенні держави є рівними в міжнародно-правовій площині. Юрисдикційний імунітет держав закріплений, зокрема, у Європейській конвенції про імунітет держав 1972, Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року. Поняття "судовий імунітет" зафіксоване і в українському законодавстві: у Законі України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що без згоди компетентних органів іноземної держави її не можна залучати до судового процесу в національному суді. Проте після початку збройної агресії Росії у 2014 році та розв'язання нею повномасштабної війни проти України у 2022-му питання судового імунітету держав набуло особливої гостроти.
У постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, від 18.05.2022 у справі № 760/17232/20-ц ідеться про можливість незастосування судового імунітету РФ. Верховний Суд сформулював висновок про те, що у справах, відповідачем у яких є країна-агресор, національні суди мають право ігнорувати імунітет такої держави та розглядати справи, зокрема, про відшкодування шкоди, яка була завдана фізичній особі в результаті збройної агресії. Тобто якщо країна є державою-агресором, не поважає суверенітет іншої держави, грубо порушує взяті на себе міжнародні зобов'язання, то національні суди теж мають не зважати на її судовий імунітет.
Також у цих постановах наведено низку критеріїв, за яких на РФ не поширюється судовий імунітет, як-от: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам - громадянам України внаслідок смерті іншого громадянина України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; шкода була спричинена агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави Україна; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення міжнародних зобов'язань; за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ обмеження у доступі до судового захисту буде несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, "якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується". Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, "необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]" (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).
Підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина 3 статті 75 ГПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях на території України. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло б бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому б Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд зазначив, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет РФ не підлягає застосуванню з огляду на порушення РФ державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням РФ своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Верховний Суд звернув увагу на те, що військова агресія та окупація РФ територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва РФ.
Отже, РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не має права надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд і вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянинові України. Зазначене знайшло своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22 та у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18.05.2022 у справі №760/17332/20, від 18.05.2022 у справі №428/11673/19, від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, від 22.06.2022 у справі № 311/498/20.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного у сукупності, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої суб'єкту господарювання, який створено за законодавством України внаслідок повномасштабної військової агресії, іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Для настання деліктної відповідальності відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України необхідна наявність: а) шкоди; б) протиправної поведінки її заподіювача; в) причинно-наслідкового зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вини останнього.
Протиправна поведінка особи може мати прояв у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.04.2020 у справі № 904/3189/19, від 10.12.2018 у справі № 902/320/17.
Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права. Такий елемент як наявність шкоди полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється законом.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.
Отже, збитки є наслідками неправомірної поведінки, дії чи бездіяльності особи, яка порушила права або законні інтереси іншої особи, зокрема невиконання або неналежне виконання установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності, господарське правопорушення, порушення майнових прав або законних інтересів інших суб'єктів тощо.
Правові висновки щодо елементів складу цивільного правопорушення; їх визначення: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; наявність збитків; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника; а також підстав та умов цивільної відповідальності містяться у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає (правова позиція викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду у справі №910/20261/16 від 26.11.2019, постанови Верховного Суду у справах №923/1315/16 від 04.09.2018, №910/2018/17 від 04.04.2018, №910/5100/19 від 07.05.2020, №910/21493/17 від 04.12.2018, №914/1619/18 від 27.08.2019, №904/982/19 від 24.02.2021).
Верховний Суд у постановах від 23.01.2018 у справі № 753/7281/15-ц та від 21.07.2021 у справі №910/12930/18 щодо застосування частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України зазначив, що презумпція вини заподіювача шкоди та наявність вини заподіювача шкоди, що підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Верховний Суд зауважив, що у відповідності до положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення безпосереднього причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Натомість відповідачу потрібно довести відсутність його вини у завданні збитків позивачу.
Господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази. Правова позиція щодо можливості суду самостійно встановлювати наявність складу правопорушення є послідовною та сталою і викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №920/715/17, а також у постановах Верховного Суду від 15.02.2022 у справі №927/219/20, від 14.09.2021 у справі №923/719/17, від 10.06.2021 у справі №5023/2837/11, від 22.04.2021 у справі №915/1624/16, від 10.03.2020 у справі №902/318/16, від 10.12.2020 у справі №922/1067/17, від 10.06.2021 у справі №5023/2837/11, від 16.02.2023 у справі №910/14588/21, від 25.05.2023 у справі №910/17196/21.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.
Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Близький за змістом правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
При цьому, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками.
Тобто, твердження позивача щодо наявності підстав для стягнення збитків, зокрема в контексті наявності збитків та їх розміру, протиправності поведінки заподіювача збитків та існування причинного зв'язку такої поведінки із заподіяними збитками, ураховуючи принципи змагальності, диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, підлягає доведенню саме позивачем. Аналогічний правовий висновок щодо необхідності доведення збитків викладено у постанові Верховного Суду від 22.06.2022 у справі № 904/5328/21.
Протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Натомість відповідачу потрібно довести відсутність його вини у завданні збитків позивачу. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17.11.2020 у справі №925/1289/19.
Відповідно до частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно із статтями 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно частини 1 статті 2 Закону України "Про заборону пропаганди Російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення Російського нацистського тоталітарного режиму в Україну" Російська Федерація є державою-терористом, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об'єктів та об'єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах.
Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» зазначав, що станом на 20.02.2022-25.02.2022 частина напіввагонів, які були у користуванні або володінні підприємства, а саме 16 напіввагонів, знаходились на територіях Донецької та Запорізької областей, з них 11 напіввагонів знаходились на території Донецької області (залізничні станції: Велико-Анадоль (напіввагони №№56565450, 55472336, 52370731, 53603296), Волноваха (напіввагони №№56133457, 53599270, 56419351, 56439375), Маріуполь-Сортувальний (напіввагони №№56506629, 54894340, 56439334), та 5 напіввагонів на території Запорізької області (залізничні станції: Інженерне (напіввагони №№52815750, 56419344, 53143491), Мелітополь (напіввагони №№56663586, 56419328).
Відповідно до наявного в матеріалах справи листа Акціонерного товариства "Українська залізниця" від 27.02.2024 №ЦЦМ-12/113 (т.1 а.с.113-114), надано інформацію про дислокацію спірних напіввагонів станом на 23.02.2024, а саме:
- №№56565450, 55472336, 52370731, 53603296 - залізнична станція Велико-Анадоль Донецької залізниці,
- №№56133457, 53599270, 56419351, 56439375 - залізнична станція Волноваха Донецької залізниці,
- №№56506629, 54894340, 56439334 - залізнична станція Маріуполь-Сортувальний Донецької залізниці,
- №№52815750, 56419344, 53143491 - залізнична станція Інженерне Придніпровської залізниці,
- №№56663586, 56419328 - залізнична станція Мелітополь Придніпровської залізниці.
Станція Велико-Анадоль - лінійна вантажно-пасажирська залізнична станція Лиманської дирекції Донецької залізниці. Розташована у смт Ольгинка Волноваського району Донецької області на лінії Волноваха - Донецьк між станціями Волноваха (11 км) та Південнодонбаська (6 км).
Станція Волноваха розташована у центрі міста Волноваха Волноваського району Донецької області. Від станції відгалужуються гілки у напрямку станцій Комиш-Зоря, Рутченкове (42 км) та Карань (22 км).
Станція Маріуполь-Сортувальний - позакласна вантажна залізнична станція Лиманської дирекції Донецької залізниці на лінії Асланове - Маріуполь-Сортувальний. Найближча станція Асланове (6 км). Тупикова станція, розташована в Кальміуському районі Маріуполя біля металургійного комбінату імені Ілліча.
Станція Інженерне - проміжна залізнична станція Запорізької дирекції Придніпровської залізниці на неелектрифікованій лінії Запоріжжя II - Пологи між станціями Новокарлівка (7 км) та Пологи (10 км). Розташована в селі Пологи Пологівського району Запорізької області.
Станція Мелітополь (також, Мелітополь-Пасажирський) - вантажна та пасажирська станція Придніпровської залізниці, розташована на території міста Мелітополь.
Згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженим наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022, територія Ольгинської селищної територіальної громади, на якій знаходиться станція Велико-Анадоль, відноситься до територій тимчасово окупованих Російською Федерацією, дата початку окупації - 10.03.2022; територія Волноваської міської територіальної громади, на якій знаходиться станція Волноваха, відноситься до територій тимчасово окупованих Російською Федерацією, дата початку окупації - 10.03.2022; територія всього Маріупольського району, на якій знаходиться станція Маріуполь-Сортувальний, відноситься до територій тимчасово окупованих Російською Федерацією, дата початку окупації - 05.03.2022; територія Пологівської міської територіальної громади, на якій знаходиться станція Інженерне, відноситься до територій тимчасово окупованих Російською Федерацією, дата початку окупації - 03.03.2022; територія Мелітопольської міської територіальної громади, на якій знаходиться станція Мелітополь, відноситься до територій тимчасово окупованих Російською Федерацією, дата початку окупації - 25.02.2022.
Господарським судом першої інстанції було зазначено про те, що належне позивачу майно було втрачено/знищено саме внаслідок протиправних дій військових формувань Російської Федерації та в результаті військової агресії останньої, а отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України у розумінні частини 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом і не потребує доведення у судовому порядку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (надалі - Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії РФ, починаючи з 19.02.2014.
Згідно з пунктом 2 вказаної постанови Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.
За змістом підпункту 18 пункту 2 Порядку, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності. Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.
Відповідно до пункту 5 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (додаток до постанови №326 від 20.03.2022 Кабінету Міністрів України, надалі - Загальні засади) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
Незалежна оцінка збитків проводиться суб'єктами оціночної діяльності - суб'єктами господарювання, визнаними такими Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.
18.10.2022 наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України за № 3904/1223 було затверджено Методику визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Пунктом 1 Методики № 3904/1223 передбачено, що вона застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією Росії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Механізми оцінки (визначення розміру) реальних збитків, упущеної вигоди та оцінки потреб у відновленні, що наведені в цій Методиці, розроблено на підставі національних та міжнародних стандартів оцінки, а також керівних принципів Світового банку щодо оцінки збитків та інших матеріалів, що розроблені організаціями, визнаними у світовому співтоваристві.
Ця Методика є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності. У разі якщо певні питання, пов'язані з оцінкою збитків, не врегульовано цією Методикою, застосовуються інші нормативно-правові акти з питань оцінки майна, що визначені такими згідно із Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", та оціночні процедури, що передбачені міжнародними та національними стандартами оцінки, міжнародною оціночною практикою. Необхідність та доцільність застосування інших нормативно-правових актів з питань оцінки майна обґрунтовуються у звіті про оцінку збитків (висновку експерта).
Ця Методика передбачає механізми оцінки (визначення розміру) збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям та іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок збройної агресії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання станом на дату оцінки, яка є датою не раніше ніж 23.02.2022. Оцінка (визначення розміру) збитків (упущеної вигоди) станом на дату оцінки, яка передує 23.02.2022, здійснюється шляхом проведення оцінки згідно з вимогами Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" або судової експертизи (експертного дослідження) згідно із Законом України "Про судову експертизу" з дотриманням методичного регулювання оцінки майна, яке здійснюється національними стандартами оцінки та міжнародними стандартами оцінки, європейськими стандартами оцінки, нормами міжнародної оціночної практики, що склалася, за наявності вихідних даних та інформаційних джерел, необхідних для проведення оцінки (визначення розміру) збитків.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження реального розміру збитків позивачем було додано до матеріалів справи Звіт про оцінку збитків завданих Товариству з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" і Товариству з обмеженою відповідальністю “ВКТС» внаслідок втрати об'єктів основних засобів - залізничних напіввагонів в кількості 16 одиниць (згідно з переліком) у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації, які станом на дату заподіяння шкоди розташовувались на залізничних станціях в межах окупованих територій Донецької та Запорізької областей України, станом на дату оцінки 01.04.2024, складеного оцінювачем Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтелект солюшнз" Максимовою А.В. (кваліфікаційне свідоцтво оцінювача Фонду державного майна України і Колективного підприємства "Інформаційно-консультативного центру Українського товариства оцінювачів" серії МФ №123 від 19.12.2020, видане Колективним підприємством "Інформаційно-консультативного центру Українського товариства оцінювачів") (т.1 а.с.67-87).
В звіті оцінювач зазначив, що розмір реальних збитків, завданих Товариству з обмеженою відповідальністю “ВКТС» внаслідок втрати об'єктів основних засобів - залізничних напіввагонів в кількості 10 одиниць (№№52815750, 53599270, 53603296, 54894340, 55472336, 56419328, 56419344, 56419351, 56439375, 56506629, які були придбані позивачем згідно з договором №201221 від 20.12.2021 купівлі-продажу залізничних вагонів), що дорівнює показнику вартості втраченого майна, станом на дату настання події 24.02.2022 та дату оцінки 01.04.2024 становить 238000 доларів США.
Дослідивши наданий до матеріалів справи звіт про оцінку реальних збитків, місцевий господарським судом визнав його належним доказом, що не викликає сумнівів у його правильності, не містить розбіжностей і відповідає вимогам чинного законодавства, в тому числі, стосовно критеріїв повноти, ясності, обґрунтованості.
Заперечення відповідача проти результатів оцінки розміру реальних збитків позивача в матеріалах справи відсутні.
Статтею 524 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до статті 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.
Разом з тим, відповідно до пункту 9 розділу 1 "Основні положення" Методики під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації, за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.
Отже, надаючи оцінку розміру доведених матеріалами справи реальних збитків, господарського суд першої інстанції дійшов висновку про їх доведеність в сумі 238000 доларів США, що за курсом гривні (39,00грн.) станом на дату оцінки (01.04.2024) становить 9282000 грн.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, господарський суд першої інстанції зазначив, що законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.
З урахуванням викладеного, місцевий господарський суд дійшов висновку про доведення позивачем повного складу цивільного правопорушення в частині позовних вимог щодо стягнення реальних збитків в сумі 238000 доларів США, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п.145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що на національному рівні гарантуються ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява №38722/02)).
З урахуванням наведеного ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
Господарський суд першої інстанції виснував, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих реальних збитків в сумі 238000 доларів США, є обґрунтованою та документально доведеною; крім того є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відповідного відшкодування. Судом встановлено, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та проведення активних бойових дій у Донецькій та Запорізькій областях позивач фактично втратив можливість володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном.
Судова колегія зазначає, що рішення господарського суду у відповідній частині не оскаржено учасниками справи, а отже, не є предметом розгляду в даному апеляційному провадженні. Тому суд апеляційної інстанції переглядає рішення в частині відмови у стягненні упущеної вигоди в межах доводів та вимог апеляційної скарги згідно приписів статті269 Господарського процесуального кодексу України.
Обґрунтовуючи наявність збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач посилався на те, що внаслідок Російської окупації, останній не може використовувати своє майно. Як наслідок - отримувати дохід від підприємницької діяльності. Наведене, на думку позивача, безпосередньо вказує на наявність збитків у формі упущеної вигоди, розрахунок якої було здійснено виходячи з того, що всі 16 залізничних напіввагонів мали би перебувати в користуванні в т.ч. в період з 24.02.2024по 01.06.2024 на підставі відповідних договорів оренди.
На підтвердження наявності та розміру збитків позивачем було надано суду звіт про оцінку збитків - упущеної вигоди, яка сформувалась за період з 24.02.2022 по 01.06.2024 в результаті неможливості використання Товариством з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" і Товариством з обмеженою відповідальністю “ВКТС» залізничних напіввагонів в кількості 16 одиниць (згідно з переліком) в результаті збройної агресії Російської Федерації станом на дату оцінки 01.04.2024. Звіт складений ТОВ "Інтелект солюшнз" в особі оцінювача Ковтуненко А.В. (кваліфікаційне свідоцтво оцінювача Фонду державного майна України і Української комерційної школи ЦМК №631 від 24.12.2011) (т.1 а.с.87-122).
В звіті оцінювач зазначив, що розмір упущеної вигоди за період з 24.02.2022 по 01.06.2024 склав 258450,56 доларів США.
Частина друга статті 22 Цивільного кодексу України визначає, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов'язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначено у статті 1166 Цивільного кодексу України, з якою вбачається, що шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга цієї ж статті).
Збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.
Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди (правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 09.10.2018 у справі № 908/2261/17, від 31.07.2019 у справі № 910/15865/14 та від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
При цьому протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці діях або бездіяльності).
Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.
Вина заподіювача збитків є суб'єктивним елементом відповідальності і полягає в ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов'язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів. Тобто, ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.
Крім того, позивачу (кредитору) слід довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (правові позиції, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц та постановах Верховного Суду від 10.06.2020 у справі №910/12204/17, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).
Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №127/16524/16-ц).
Як вбачається з матеріалів справи, 23.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю “ВКТС» (надалі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Індустріальні технології" (надалі - орендар) було укладено договір оренди залізничного рухомого складу №231221 (надалі - договір оренди №231221 т.1 а.с.46-51), відповідно до умов якого орендодавець зобов'язується передати, а орендар прийняти в оренду залізничний рухомий склад, придатний до перевезень в технічному та комерційному стані, на підставі специфікації, де вказується пономерний перелік рухомого складу, який планується передати в оренду (пункти 1.1.,2.1 договору оренди).
Згідно з пунктом 2.1 договору оренди №231221, передача в оренду відбувається в місцях визначених за угодою сторін договору і оформлюється актом прийому-передачі, який підписується на станції навантаження, яка знаходиться на території України.
Відповідно до пункту 2.2 договору оренди №231221, передача рухомого складу в оренду здійснюється протягом не більше 30 календарних днів з моменту узгодження специфікації до цього договору та оформлюється актом приймання-передачі, який підписується на станції прийому-передачі, що знаходиться на території України. Акт приймання-передачі є невід'ємною частиною договору.
Згідно з пунктом 10.1 договору він набирає чинності від дати його підписання та скріплення печатками і діє до 31.12.2022, але у будь якому разі до повного виконання сторонами своїх обов'язків за договором.
Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Індустріальні технології" прийняло, зокрема, 16 напіввагонів (щодо яких складався звіт про оцінку збитків (упущеної вигоди) у даній справі):
- відповідно до акту №2 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагони №№53603296, 53143491 (т.1 а.с.53 на звороті);
- відповідно до акту №4 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56439375 (т.1 а.с.54);
- відповідно до акту №5 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56506629 (т.1 а.с.54 на звороті);
- відповідно до акту №6 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56419344 (т.1 а.с.55);
- відповідно до акту №9 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56439334 (т.1 а.с.55 на звороті);
- відповідно до акту №10 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагони №№55472336, 56565450 (т.1 а.с.56);
- відповідно до акту №15 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №54894340 (т.1 а.с.56 на звороті);
- відповідно до акту №17 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56419351 (т.1 а.с.57);
- відповідно до акту №18 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №52815750 (т.1 а.с.57 на звороті);
- відповідно до акту №21 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №53599270 (т.1 а.с.58);
- відповідно до акту №22 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56419328 (т.1 а.с.58 на звороті);
- відповідно до акту №23 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №56133457 (т.1 а.с.59);
- відповідно до акту №26 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагони №56663586 (т.1 а.с.59 на звороті);
- відповідно до акту №33 приймання-передавання вагонів в оренду від 01.01.2022 напіввагон №52370731 (т.1 а.с.60).
За основу, під час підготовки вказаного звіту для визначення розміру упущеної вигоди, суб'єктом оціночної діяльності було прийнято до уваги договір №231221 від 23.12.2021 оренди залізничного рухомого складу, відповідно до умов якого Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» мало отримувати прибуток у вигляді орендних платежів від Товариства з обмеженою відповідальністю "Індустріальні технології" за користування 16 напіввагонами.
Строк дії договору оренди відповідно до матеріалів справи встановлений до 31.12.2022.
Проте, розмір упущеної вигоди суб'єктом оціночної діяльності розраховано за період з 24.02.2022 по 01.06.2024.
Крім того, в розділі 5.2 звіту про оцінку збитків у вигляді упущеної вигоди зазначено, що оскільки відповідно до договору №010823 від 01.08.2023 купівлі-продажу залізничних вагонів Товариство з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" передало у власність Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС», а Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС» прийняло та сплатило за 6 напіввагонів (№52370731, №53143491, №56133457, №56439334, №56565450, №56663586). Після 01.08.2023 відбулась зміна власника цих напіввагонів з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" на Товариство з обмеженою відповідальністю “ВКТС». Відповідно упущена вигода розраховується з урахуванням періоду володіння втраченим майном:
- для Товариства з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" за період: 24.02.2022-01.08.2023;
- для Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС» за період: 24.02.2022-01.06.2024.
Проте, як вірно зазначено місцевим господарським судом, визначення тривалості строку компаундування, в межах якого враховується упущена вигода від активу (майна), в даному випадку було проведено не коректно, з огляду на наступне.
Так, з наявного в матеріалах справи договору купівлі-продажу залізничних вагонів №010823 від 01.08.2023 (т.1 а.с.15-16) укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Вагонна Компанія "Транссистема" (надалі - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ВКТС» (надалі - покупець) вбачається, що продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити залізничні напіввагони, відповідно до специфікації №7 до цього договору від 20.09.2023 (т.1 а.с.17).
Згідно з пунктом 6.2 зазначеного договору право власності на товар переходить з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі товару.
Також, до матеріалів справи додано акт №7 від 20.09.2023 приймання -передавання вищезазначених 6 напіввагонів (т.1 а.с.17).
При цьому, під час розгляду справи місцевим господарським судом в позовній заяві позивачем було зазначено про неможливість користуватись, в тому числі, 6 напіввагонами (№52370731, №53143491, №56133457, №56439334, №56565450, №56663586), які знаходились у нього на правах оренди, у зв'язку з їх перебуванням на тимчасово окупованій території України.
Проте, вказані напіввагони стали предметом вищезазначеного договору купівлі-продажу від 01.08.2023, та були передані за актом приймання-передавання у власність позивача 20.09.2023.
Таким чином, не зрозуміло, як позивач втративши можливість користування зазначеними напіввагонами з 24.02.2022, прийняв 6 вищезазначених напіввагонів на тимчасово окупованій території 20.09.2023, склав про це акт приймання-передавання, у зв'язку з чим отримав право власності на них.
Крім того, як вбачається зі змісту Звіту, розрахунок упущеної вигоди здійснений суб'єктом оціночної діяльності, в тому числі, з урахуванням втрати 6 напіввагонів №52370731, №53143491, №56133457, №56439334, №56565450, №56663586.
Судова колегія також враховує, що матеріали справи не містять доказів дійсного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Індустріальні технології" (орендарем) своїх платіжних зобов'язань за договором №231221 від 23.12.2021 оренди залізничного рухомого складу до моменту настання події повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації на суверенну територію України - 24.02.2022.
Враховуючи, що згідно зі статтею 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу, судова колегія вважає звіт суб'єкта оціночної діяльності в частині визначення розміру упущеної вигоди таким, що викликає обґрунтовані сумніви у його правильності, повноті, ясності і обґрунтованості.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо недоведеності позивачем наявності збитків у вигляді упущеної вигоди у наведеному розмірі за період з 24.02.2022 по 01.06.2024 з огляду на ненадання доказів, які б беззаперечно вказували на те, що дохід міг би бути отриманий останнім у заявленому розмірі у випадку здійснення ним господарської діяльності за вищевказаний період, у зв'язку із чим, підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення упущеної вигоди в розмірі 258450,56 доларів США відсутні.
Судова колегія зазначає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.
З огляду на той факт, що висновки суду першої інстанції відповідають в повній мірі приписам законодавства, фактичним обставинам справи, рішення відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24 без змін.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції керуючись положеннями статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладає витрати за подання апеляційної скарги на апелянта.
Керуючись ст.ст. 254, 269, 270, 273, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суду,
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКТС» залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Донецької області від 30.01.2025 у справі №905/1061/24 залишити без змін.
Повна постанова складена 11.04.2025.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок та строки оскарження в касаційному порядку встановлені статтями 286-289 ГПК України.
Головуючий суддя О.В. Плахов
Суддя П.В. Тихий
Суддя І.А. Шутенко