79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"31" березня 2025 р. Справа № 921/246/20
Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:
Головуючого (судді-доповідача) Якімець Г.Г.,
Суддів: Бойко С.М., Бонк Т.Б.,
за участю секретаря судового засідання Кришталь М.Б.,
та представників:
від позивача (скаржника) - не з'явився
від відповідача - не з'явився
від третьої особи-1 - Михайлюк В.І. (в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду)
від третьої особи-2 - не з'явився
від третьої особи-3 - Сухарська А.В. (в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду)
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , б/н від 19 липня 2022 року
на рішення Господарського суду Тернопільської області від 10 червня 2022 року (підписане 01.07.2022), суддя Стадник М.С.
у справі №921/246/20
за позовом ОСОБА_1 , м. Тернопіль
до відповідача Тернопільської міської ради, м. Тернопіль
третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю “Україна» Ресторан, м. Тернопіль
третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Виконавчий комітет Тернопільської міської ради, м. Тернопіль
третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради, м. Тернопіль
про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради №7/п29/3 від 14 листопада 2018 року “Про надання дозволу»
встановив:
14 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідача - Тернопільської міської ради про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради №7/п29/3 від 14 листопада 2018 року «Про надання дозволу».
Позов обґрунтовано тим, що оспорюване рішення міської ради, яким включено в перелік об'єктів, що підлягають приватизації та затверджено до приватизації єдиний майновий комплекс філії «Ресторан Україна» комунального підприємства «Еней» за адресою: бульвар Т. Шевченка, 23, шляхом викупу орендарем - ТОВ «Україна» Ресторан, прийняте з порушенням вимог ч.1 ст.289 ГК України, відповідно до якої орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди. Наголошує, що в договорі найму від 08.09.2010 року, укладеному між ТОВ «Україна «Ресторан та Виконавчим комітетом Тернопільської міської ради, відсутнє положення про те, що орендар має право на викуп об'єкта оренди - єдиного майнового комплексу «Ресторан Україна» комунального підприємства «Еней».
Ухвалою суду від 16 квітня 2020 року до участі у справі залучено третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1. Товариство з обмеженою відповідальністю “Україна» Ресторан, 2. Виконавчий комітет Тернопільської міської ради, 3. Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради.
Під час розгляду справи місцевим господарським судом провадження у справі зупинялося до розгляду справи №921/427/19.
Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10 червня 2022 року у справі №921/246/20 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що позивач не довів, що спірне рішення прийняте з порушенням чинного законодавства та порушує його право чи охоронюваний законом інтерес щодо спірного майна. Суд у рішенні зазначає, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту; відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову; необхідною передумовою для задоволення позову про визнання недійсним та скасування акту (рішення) органу місцевого самоврядування є встановлення факту порушення таким актом прав та інтересів позивача. Разом з тим, суд посилаючись на положення ч.4 ст.75 ГПК України, взяв до уваги обставини, встановлені рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10.03.2020 року у справі №921/427/19, яким відмовлено у позові ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради про визнання незаконним рішення від 14.11.2018 року №7/п29/3 "Про надання дозволу», з підстав не доведення позивачем порушення відповідачем процедури приватизації спірного об'єкта оренди, передбаченої ч.2 ст.18 ЗУ Про приватизацію державного і комунального майна», який є спеціальним законом щодо регулювання правовідносин які виникли у процесі приватизації комунального майна. Одночасно судом встановлено, що обраний власником майна спосіб приватизації не порушив право та охоронюваний законом інтерес позивача, оскільки він не був орендарем приміщення, а при виконанні орендарем норм ч.2 ст.18 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна», право на викуп орендованого майна йому гарантується.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач - ОСОБА_1 звернувся до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Тернопільської області від 10 червня 2022 року у справі №921/246/20 та ухвалити нове про задоволення позову та визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради №7/п29/3 від 14 листопада 2018 року «Про надання дозволу». Зокрема, зазначає, що суд помилково взяв до уваги відзив відповідача та третьої особи на позовну заяву, оскільки в матеріалах справи відсутня довіреність на представлення інтересів в суді на ім'я ОСОБА_2 , який підписав відзив. Поряд з цим, звертає увагу, що відзив відповідача та пояснення третьої особи-2 надруковано не на офіційному бланку органу місцевого самоврядування та відсутній вихідний номер, що суперечить наказу Міністерства юстиції України №1000/5 від 18.06.2015 року. Також наголошує, що судом безпідставно встановлено, що предмет спору у цій справі є аналогічним у справі №921/427/19, оскільки, в цьому спорі предметом позову є визнання незаконним рішення міської ради, з підстав порушення вимог ч.1 ст.289 ГК України. Відтак, оскільки в договорі найму відсутні умови про можливість викупу приміщення без проведення аукціону, оспорюване рішення міської ради є протиправним.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Зокрема, зазначає, що спірні правовідносини виникли щодо комунального майна, а тому до таких підлягає застосуванню спеціальне законодавство, а саме: Закон України «Про оренду державного та комунального майна» і Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна». При цьому, питання щодо прийняття спірного рішення міської ради у відповідності до норм вказаних законів встановлено рішеннями суду справах №921/202/19 та №921/427/19. Крім цього, зазначає, що обраний власником майна спосіб приватизації не порушив право та охоронюваний законом інтерес позивача, так як він не був орендарем приміщення, а при виконанні орендарем норм ч.2 ст.18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», право на викуп орендованого майна йому гарантується.
Третя особа-1 (Товариство з обмеженою відповідальністю “Україна» Ресторан) у відзиві на апеляційну скаргу просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Зокрема, зазначає, що порядок і випадки приватизації комунального майна передбачені не ч.1 ст.289 ГК України, а спеціальним ЗУ «Про приватизацію державного та комунального майна», який і підлягає застосуванню до спірних правовідносин. При цьому, зміст ст.18 зазначеного Закону вказує не лише на відсутність заборони на переважне право наймача щодо викупу майна, а й гарантовану наявність такого права. Також звертає увагу на відсутності порушеного права позивача.
Третя особа-3 (Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради) у відзиві на апеляційну скаргу також просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Зокрема, зазначає, що переважне право орендаря на придбання орендованого майна, передбачене ч.2 ст.777 ЦК України, можливо реалізувати лише шляхом застосування процедури викупу майна. Поряд з тим, наголошує, що позивачем не доведено порушення його прав та інтересів оспорюваним рішенням міської ради.
Розгляд справи в суді апеляційної інстанції неодноразово відкладався, з підстав, наведених у відповідних ухвалах суду.
Поряд з цим, ухвалою суду від 13 лютого 2023 року апеляційне провадження у справі зупинялося на підставі п.3 ч.1 ст.227 ГПК України до припинення перебування ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Ухвалою суду від 20 січня 2025 року за заявою позивача апеляційне провадження у справі поновлено, розгляд справи призначено на 17 лютого 2025 року.
10 лютого 2025 року від скаржника до суду надійшло клопотання, в якому останній просить відкласти судове засідання до дня офіційного завершення військових дій та демобілізації позивача з лав ЗСУ. Вказане клопотання обґрунтоване ускладненням ситуації в зоні відповідальності військової частини, де проходить службу позивач, неможливістю прибути на судове засідання 17 лютого 2025 року, неможливістю спрогнозувати ситуацію в зоні відповідальності військової частини, де проходить службу позивач.
На підтвердження обставини перебування ОСОБА_1 на військовій службі останній подав до апеляційного суду довідку Військової частини НОМЕР_1 (вих.№19 від 06 січня 2025 року) про те, що старший солдат ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_1 .
Вважаючи такий доказ не достатнім для підтвердження обставин щодо обов'язкового зупинення апеляційного провадження у справі, апеляційний суд в судовому засіданні 17 лютого 2025 року відклав розгляд справи на 17 березня 2025 року та надав позивачу можливість подати додаткові докази щодо існування обставин для обов'язкового зупинення провадження у справі (наказ по особовому складу).
Ухвалою суду від 17 березня 2025 року розгляд справи відкладено на 31 березня 2025 року.
17 березня 2025 року після судового засідання від позивача до суду надійшло клопотання, в якому останній просить витребувати необхідний суду для зупинення апеляційного провадження у справі наказ, безпосередньо від керівництва ВЧ НОМЕР_1 , водночас, просить врахувати обставини, викладені в ухвалі Тернопільського міськрайонного суду від 18.04.2022 у справі № 607/4837/22, копію якої долучає. Також долучив копію листа Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Тернопільській області вих.№ 25791-2025 від 17.02.2025.
27 березня 2025 року від третьої особи-1 до суду надійшло клопотання про розгляд справи по суті спору з урахуванням доводів, зазначених у такому клопотанні та про визнання дій ОСОБА_1 зловживанням процесуальними правами, що суперечать завданню та основним принципам господарського судочинства.
Судові засідання з розгляду справи в суді апеляційної інстанції здійснювалися в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду на підставі клопотань представників відповідача та третіх осіб, а також відповідних ухвал суду.
У судове засідання 31 березня 2025 року з'явилися представники третьої особи-1 та третьої особи-3, які проти вимог апеляційної скарги заперечили, просили оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, з підстав, наведених у відзивах на апеляційну скаргу.
Представники сторін та третьої особи-2 в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч.12 ст.270 ГПК України).
Оскільки явка представників сторін та третьої особи-2 в судове засідання не визнавалася обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.
Щодо відсутності підстав для зупинення апеляційного провадження у справі, колегія суддів зазначає таке:
Відповідно до п.3 ч.1 ст.227 ГПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Згідно з п.2 ч.1 ст.229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 3 частини першої статті 227 цього Кодексу - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Збройні Сили України" Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.
Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком осіб (за винятком випадків, визначених законом), пов'язаній із захистом України.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (ст.1 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану»).
Воєнний стан введено в Україні з 24 лютого 2022 року.
Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та вирішення питань, пов'язаних з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі, врегульовано Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення).
Згідно з п.12 Положення зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Аналіз пункту 12 Положення дає підстави зробити висновок про те, що встановлення відносин військовослужбовців, які проходять військову службу, оформлюється письмовими наказами по особовому складу. Тому такий наказ по особовому складу є належним та достатнім доказом перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань.
Аналогічних висновків дотримується Верховний Суд у постановах від 29.03.2023 у справі №756/3462/20, від 14.02.2024 у справі №466/8799/22, від 28.11.2024 у справі №905/1426/23, в яких суд зазначив, що належним письмовим доказом для зупинення провадження у зв'язку з перебуванням сторони у складі Збройних Сил України є наказ по особовому складу, виданий у порядку, встановленому пунктом 12 Положення. Інші докази (довідки, листи з військової частини) Верховний Суд визнав недостатніми для встановлення відносин військовослужбовців, які проходять військову службу.
Зокрема, у постанові від 14.02.2024 у справі № 466/8799/22 Верховний Суд вказав, що матеріали справи не містять достовірних доказів на підтвердження того, що відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, оскільки він не надав наказ по особовому складу.
Як зазначено вище, на підтвердження обставин перебування ОСОБА_1 на військовій службі у Збройних Силах України останній подав до апеляційного суду довідку Військової частини НОМЕР_1 (вих.№19 від 06 січня 2025 року), в якій вказано, що старший солдат ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_1 .
З огляду на актуальну практику Верховного Суду зі спірного питання, колегія суддів дійшла висновку, що вказана довідка не є достатнім та належним доказом перебування ОСОБА_1 на військовій службі у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, а відтак, не є достатнім доказом на підтвердження існування обставин щодо обов'язкового зупинення апеляційного провадження у цій справі на підставі п.3 ч.1 ст.227 ГПК України.
Щодо клопотання позивача про витребування наказу по особовому складу безпосередньо у військової частини, де проходить службу позивач, колегія суддів вказане клопотання відхиляє, з огляду на таке:
Відповідно до ч.1-4 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду (ч.1 ст.80 ГПК України).
Згідно з ч.1 ст.81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Частиною 2 ст.80 ГПК України передбачено, що у клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено, серед іншого, заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.
Слід зазначити, що позивачем не обґрунтовано належним чином неможливості подання до суду належних та допустимих доказів перебування ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, які були б достатніми для зупинення апеляційного провадження у цій справі. У зв'язку з наведеним, колегія суддів відхиляє клопотання позивача про витребування доказів.
Про наведене вище судом зазначено в ухвалі від 17 лютого 2025 року, якою суд відклав розгляд справи на 17 березня 2025 року та надав позивачу можливість подати докази щодо існування обставин для обов'язкового зупинення провадження у справі.
Враховуючи все наведене вище, за відсутності доказів на підтвердження обставин, які є підставою для обов'язкового зупинення провадження у справі, колегія суддів вирішила продовжити розгляд справи.
Щодо долученого до клопотання позивача нового доказу - копії листа Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Тернопільській області вих.№ 25791-2025 від 17.02.2025, колегія суддів такий доказ до уваги не бере, оскільки він не існував станом на час розгляду справи судом першої інстанції, що виключає можливість його долучення під час розгляду справи апеляційним судом.
Щодо посилань апелянта на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 квітня 2022 року у справі № 607/4837/22, колегія суддів звертає увагу, що згідно з ч.6 ст.75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Водночас вказаною ухвалою суду задоволено частково клопотання прокурора про продовження строку досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42019211180000028 від 29 квітня 2019 року та продовжено такий строк на шість місяців.
Щодо клопотання третьої особи-1 про визнання дій ОСОБА_1 зловживанням процесуальними правами, колегія суддів таке відхилила, з огляду на недоведеність вчинення позивачем таких дій.
Відповідно до ст.43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Вказаний перелік не є вичерпним. Водночас, судом не встановлено обставин, які б свідчили про вчинення позивачем дій, що суперечать завданню господарського судочинства.
Слід зазначити, що розгляд цієї справи здійснено апеляційним судом в межах «розумних строків», зважаючи на обставину щодо зупинення провадження у справі та забезпечення рівних прав учасників судового процесу.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.
Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до п.10 ч.3 ст.2 ГПК України.
Поняття «розумного строку» не має чіткого визначення, проте, розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.
При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, №4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, №№32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07 від 15.03.2012).
Західний апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників третьої особи-1 та третьої особи-3, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного:
Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 08 вересня 2010 року між Виконавчим комітетом Тернопільської міської ради в особі Департаменту економіки, підприємництва та управління комунальним майном Тернопільської міської ради (в тексті договору - наймодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Україна» Ресторан (в тексті договору - наймач) укладено договір найму цілісного майнового комплексу філії "Ресторан Україна" Комунального підприємства "Еней" Тернопільської міської ради, відповідно до умов якого, а саме: п.1.1 наймодавець на підставі рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 10.06.2010 року № 941 передає, а наймач приймає в строкове платне користування терміном на десять років цілісний майновий комплекс філії Ресторан Україна Комунального підприємства Еней Тернопільської міської ради (далі - Філія), що знаходиться за адресою: місто Тернопіль, бульвар Шевченка, 23, а саме: касовий апарат «МІNI 500 МЕ» - 1 одиниця; колонка «Юнкерс» - 1 одиниця; та нежилі приміщення літери «А» за адресою: бульвар Шевченка, 23, загальною площею 374,4 кв.м., що становить 98/1000 частини нежилого приміщення літ. «А», а саме: 4-1 хол пл.45,7 кв.м.; 4-2 умивальник пл. 10.3 кв.м.; 4-3 туалет пл. 1,1 кв.м.; 4-4 туалет пл.1,1 кв.м.; 4-5 умивальник пл.9,6 кв.м.; 4-6 туалет пл.1,3 кв.м.; 4-7 туалет пл.1,3 кв.м.; 4-8 коридор пл.7,8 кв.м.; 4-9 приміщення пл.8,0 кв.м.; 4-10 зал пл.278,1 кв.м.; 4-11 приміщення пл.10,1 кв.м.; та нежилі приміщення літери «А'» загальною площею 830,8 кв. м., що становить 69/100 частини нежилого приміщення літ.«А'», а саме: 1-1 кладова пл. 60,5 кв.м.; 1-3 кладова пл. 72,4 кв.м.; 1-4 кладова пл. 24.3 кв.м.; 1-5 кладова пл. 46,6 кв.м.; 1-6 кладова пл. 9,2 кв.м.; 1-7 кладова пл. 46,5 кв.м.; 1-8 кладова пл. 20,2 кв.м.; 1-9 кладова пл. 4,9 кв.м.; 1-10 кладова пл. 9,6 кв.м.; 1-11 коридор пл. 42,4 кв.м.; LХХІ - сходова клітка пл.8,2 кв.м.; 2-1 коридор пл. 6,4 кв.м.; 2-2 кабінет пл. 8,1 кв.м.; 2-3 кладова пл. 8,6 кв.м.; 2-4 коридор пл. 49,9 кв.м.; 2-5 кухня пл. 76,1 кв.м.; 2-6 посудомийна пл. 23,6 кв.м.; 2-7 кабінет пл. 39,6 кв.м.; 2-8 кладова пл. 6,5 кв.м.; 2-9 цех пл. 28,7 кв.м.; 2-10 кладова пл. 16,9 кв.м.; 2-11 цех пл. 20,7 кв.м.; 2-12 санвузол пл. 15,8 кв.м.; 2-13 гардероб пл. 17,9 кв.м.; 2-14 коридор пл. 9,5 кв.м.; 2-15 посудомийка пл. 25,7 кв.м.; 2-16 посудомийка пл. 29,0 кв.м.; 2-17 коридор пл. 1,4 кв.м.; 2-18 буфет пл.20,9 кв.м.; 2-19 кладова пл. 10.1 кв.м.; 2-20 кладова пл. 11,8 кв.м.; 2-21 коридор пл. 46,8 кв.м.; 2-22 кладова пл. 6,8 кв.м.; І.XXIII коридор пл. 5,2 кв.м.
Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Кашанською М.І. та зареєстрований в реєстрі за №1460.
Відповідно до п.п.1.1, 1.2 Договору склад і вартість Філії визначено відповідно до акту оцінки, протоколу про результати інвентаризації та передавального балансу Філії, складеного станом на 31.06.2010 року, вартість якого становить 3 548 329 грн, а оборотні матеріальні засоби в сумі 58 000 грн наймач викуповує на підставі договору купівлі-продажу, що укладається у простій письмовій формі між ним та наймодавцем одночасно з підписанням договору.
Нежилі приміщення передані в користування згідно договору найму належать наймодавцеві на праві власності (п.1.6 Договору).
У п.10.1 Договору сторони погодили, що договір укладено строком на десять років та такий діє з 08.09.2010 року по 01.09.2020 року включно.
27 серпня 2018 року ТОВ "Україна" Ресторан звернулося до Управління обліку та контролю за використанням комунального майна із заявою № 16 про включення орендованого цілісного майнового комплексу в перелік об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу наймачем.
Білан Тарас Богданович звернувся до Тернопільського міського голови та Управління обліку та контролю за використанням комунального майна із заявою від 25.09.2018 року (вх.№4467/591/2/210/18-ф), про те, що має намір придбати для власних потреб комунальне майно цілісного майнового комплексу "Ресторан Україна" Комунального підприємства "Еней" з використанням процедури «оренда з правом викупу» через оголошення електронних торгів та проведення відкритого аукціону по придбанні приміщення, враховуючи наявність двох заяв.
Відповідно до Протоколу постійної комісії з питань економіки, промисловості, транспорту і зв'язку, контролю за використанням комунального майна, зовнішніх зв'язків, підприємницької діяльності, захисту прав споживачів та туризму Тернопільської міської ради (далі - Постійна комісія) № 15.4 від 02.10.2018 року комісія вирішила взяти до відома звернення Білана Т.Б.
Управління обліку та контролю за використанням комунального майна звернулося до Постійної комісії з листом від 04.10.2018 року № 615/9 у, в якому надало інформацію щодо підготовлених на сесію міської ради проектів рішень про затвердження єдиного майнового комплексу філії "Ресторан Україна" Комунального підприємства "Еней" за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 23 до приватизації шляхом:
- викупу орендарем - Товариством з обмеженою відповідальністю «Україна» Ресторан, згідно з ч.3 ст.18 ЗУ «Про приватизацію державного та комунального майна»;
- продажу на аукціоні з умовами для розгляду на сесії, у зв'язку з поступленням у період з 25.09.2018 по 01.10.2018 року заяв від трьох фізичних осіб про продаж об'єкта шляхом проведення аукціону.
14 листопада 2018 року Тернопільська міська рада, на підставі п.4 ст.11 та ст.18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», враховуючи висновки Постійної комісії та висновок суб'єкта оціночної діяльності про вартість майна, прийняла рішення №7/п29/3 «Про надання дозволу», яким включено в перелік об'єктів, що підлягають приватизації та затверджено до приватизації єдиний майновий комплекс філії Ресторан Україна Комунального підприємства Еней, за адресою: бульвар Т. Шевченка, 23, шляхом викупу орендарем - Товариством з обмеженою відповідальністю «Україна» Ресторан. Управлінню обліку та контролю за використанням комунального майна здійснити продаж об'єкта за ціною не менше 30 000 000 грн, без відшкодування вартості невід'ємних поліпшень.
На виконання вказаного рішення 18 січня 2019 року між Управлінням обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Україна» Ресторан укладено договір купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич О.О. і зареєстрований у реєстрі за № 44. Згідно з п.1.1 вказаного договору продавець зобов'язався передати у власність покупця майно єдиного майнового комплексу філії «Ресторан Україна» КП «Еней», а саме: 1) нежиле приміщення «А»; 2) нежиле приміщення «А'»; 3) касовий апарат «МІNI 500 МЕ»; 4) колонка «Юнкерс».
За актом передачі комунального майна № 135/9-у від 14 лютого 2019 року Управлінням обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради в особі начальника управління Мединського В. В. передано покупцю - Товариству з обмеженою відповідальністю «Україна Ресторан» в особі директора Заставної М. Й., шляхом викупу, комунальне майно єдиного майнового комплексу філії "Ресторан Україна" комунального підприємства "Еней" згідно договору купівлі-продажу від 18.01.2019.
Водночас судом також встановлено, що рішенням Господарського суду Тернопільської області від 24.07.2019 року у справі № 921/202/19 відмовлено у задоволенні позову Громадської організації «Тернопільські підсумки» (головою якої є Білан Т.Б.) до відповідачів: 1. Тернопільської міської ради; 2. Виконавчого комітету Тернопільської міської ради; 3. Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна» Ресторан про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради від 14.11.2018р. №7/п29/3 «Про надання дозволу» та визнання незаконним договору купівлі-продажу єдиного майнового комплексу від 18.01.2019 року, з підстав не доведення позивачем порушення процедури приватизації спірного об'єкта оренди, передбаченої ч.2 ст.18 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна».
Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10.03.2020 року у справі № 921/427/19, яке залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.05.2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради; за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Україна" Ресторан, 2. Виконавчий комітет Тернопільської міської ради 3. Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради від 14.11.2018р. №7/п29/3 «Про надання дозволу», з підстав не доведення позивачем порушення відповідачем процедури приватизації спірного об'єкта оренди, передбаченої ч.2 ст.18 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна».
Вказані судові рішення набрали законної сили та є чинними.
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до місцевого господарського суду з цим позовом до Тернопільської міської ради про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради №7/п29/3 від 14 листопада 2018 року «Про надання дозволу», з підстав порушення радою вимог ч.1 ст.289 Господарського кодексу України та відсутності в договорі найму від 08.09.2010 року умов про право орендаря на викуп об'єкта оренди.
За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).
Вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом цивільних прав та інтересів у спосіб визначений ст.16 ЦК України, ст.20 ГК України, одним з яких є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
З огляду на приписи ст. ст.15, 16 ЦК України та ст.20 ГК України, кожна особа має право на захист, в тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та може виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб.
Згідно з ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування.
Згідно із частиною першою статті 21 вказаного Кодексу суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
В силу ч.10 ст.59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Вирішуючи спори про визнання актів органів місцевого самоврядування недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких актів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний акт.
Відповідно до ч.ч.1,6 ст.283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно з ч.3 ст.760 ЦК України особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Наймачеві надано переважне право придбати річ, що є об'єктом найму, за умов належного виконання своїх обов'язків за договором найму, в разі її продажу наймодавцем (ч.2 ст.777 ЦК України).
В силу ст.289 ГК України (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди. Орендар має право у будь-який час відмовитися від здійснення передбаченого в договорі права на викуп об'єкта оренди. Приватизація цілісних майнових комплексів, нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна, зданих в оренду, здійснюється у випадках і порядку, передбачених законом.
Слід зазначити, що законодавство про приватизацію містить спеціальні норми, які підлягають переважному застосуванню.
Частиною 2 статті 345 ЦК України визначено, що приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом, що відображає правило про переважне застосування спеціальних норм.
Спеціальним законом, який регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна є Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна», яким, серед інших і керувалася міська рада приймаючи оспорюване рішення.
Відповідно до ч.5 ст.3 ЗУ «Про приватизацію державного майна» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація (відчуження) майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону.
Так, 14 листопада 2018 року Тернопільська міська рада, на підставі п.4 ст.11 та ст.18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», враховуючи висновки Постійної комісії та висновок суб'єкта оціночної діяльності про вартість майна, прийняла рішення № 7/п29/3 «Про надання дозволу».
Відповідно до п.30 ч.1 ст.26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Отже, Тернопільська міська рада, як власник майна, розпорядилася належним їй правом та прийняла спірне рішення від 14.11.2018року № 7/п29/3 про включення в перелік об'єктів, що підлягають приватизації та затвердження до приватизації - єдиний майновий комплекс філії «Ресторан Україна» Комунального підприємства «Еней», за адресою: м. Тернопіль, бульвар Т. Шевченка, 23, шляхом викупу орендарем - Товариством з обмеженою відповідальністю «Україна» Ресторан.
Приймаючи спірне рішення, міська рада керувалася, зокрема, частиною 4 ст.11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», відповідно до якої Перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації, ухвалюється місцевою радою; включення нових об'єктів до цього переліку здійснюється шляхом ухвалення окремого рішення щодо кожного об'єкта комунальної власності.
Водночас, статтею 18 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна» встановлювалися умови щодо приватизації об'єктів державної та комунальної власності, переданих в оренду.
Згідно з ч.1 ст.18 вказаного Закону приватизація об'єктів державної або комунальної власності, переданих в оренду, здійснюється шляхом продажу на аукціоні або шляхом викупу, якщо виконуються умови, передбачені частиною другою цієї статті.
Частиною 2 ст.18 вказаного Закону передбачалося, що орендар одержує право на викуп орендованого майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) за ціною, визначеною за результатами його незалежної оцінки, якщо виконується кожна з таких умов:
-орендарем здійснено поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без заподіяння йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, визначеної суб'єктом оціночної діяльності для цілей оренди майна;
-орендар отримав письмову згоду орендодавця на здійснення невід'ємних поліпшень, які надають йому право на приватизацію майна шляхом викупу;
-невід'ємні поліпшення виконані в межах трирічного строку з дати визначення ринкової вартості майна для цілей укладання договору оренди або для цілей продовження договору оренди;
-здійснення і склад невід'ємних поліпшень, у тому числі невід'ємний характер поліпшень, підтверджені висновком будівельної експертизи, а вартість невід'ємних поліпшень, підтверджених висновком будівельної експертизи, визначена суб'єктом оціночної діяльності;
-орендар належно виконує умови договору оренди, відсутня заборгованість з орендної плати;
-договір оренди є чинним на момент приватизації.
Надання згоди орендодавця на здійснення невід'ємних поліпшень здійснюється в порядку, визначеному Фондом державного майна України або місцевою радою.
Відповідно до ч.3 ст.18 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна» орендар, який виконав умови, передбачені частиною другою цієї статті, має право на приватизацію об'єкта шляхом викупу. У разі якщо органами приватизації прийнято рішення про приватизацію на аукціоні з умовами щодо компенсації орендарю невід'ємних поліпшень, вартість таких поліпшень компенсується покупцем. Ціна продажу об'єкта приватизації зменшується на суму компенсації невід'ємних поліпшень. Якщо покупцем об'єкта приватизації стає орендар, вартість невід'ємних поліпшень зараховується йому під час остаточного розрахунку за об'єкт приватизації.
Договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна, а в разі якщо покупцем переданого в оренду об'єкта державного майна є орендар, дія відповідного договору припиняється з дня, за яким об'єкт оренди переходить у його власність (ч.4 ст.18 вказаного Закону).
Слід зазначити, що відповідність спірного рішення міської ради положенням Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», який є спеціальним законом щодо регулювання правовідносин, які виникли у процесі приватизації комунального майна, встановлено рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10 березня 2020 року у справі № 921/427/19, яким відмовлено у задоволенні позову Білана Тараса Богдановича до Тернопільської міської ради про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради №7/п29/3 від 14 листопада 2018 року.
У відповідності до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Водночас позивач у цій справі, як підставу для визнання незаконним вказаного рішення органу місцевого самоврядування, зазначає: невідповідність рішення міської ради вимогам ч.1 ст.289 Господарського кодексу України, однак, як встановлено судом вище, станом на час виникнення спірних правовідносин, законодавство про приватизацію містило спеціальні норми, які підлягали переважному застосуванню; приватизація здійснювалася у порядку, встановленому законом, що відображає правило про переважне застосування спеціальних норм, передбачене ч.2 ст.345 ЦК України, а спеціальним законом, який регулював спірні правовідносини був Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна», яким, серед іншого і керувалася міська рада при прийнятті оспорюваного рішення.
Норми Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» не ставили в залежність право орендаря на приватизацію орендованого майна від наявності в умовах договору права на викуп об'єкта оренди.
Відтак, обраний власником комунального майна (міською радою) спосіб приватизації не порушив право та/або охоронюваний законом інтерес позивача, який бажав придбати таке майно на аукціоні, оскільки вказане майно перебувало в оренді та орендарем виконано умови, передбачені ч.2 ст.18 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна», що слугувало підставою для викупу орендованого майна саме орендарем.
Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1 ст.86 ГПК України).
З огляду на все наведене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено, що спірне рішення прийняте з порушенням чинного на час його прийняття законодавства, та що таке (рішення) порушує його право та/або охоронюваний законом інтерес щодо спірного майна.
Щодо доводів апелянта про відсутність у представника відповідача повноважень на підписання відзиву на позовну заяву у суді першої інстанції, колегія суддів вважає такі безпідставними, оскільки у матеріалах справи міститься довіреність на такого представника, посадова інструкція та розпорядження міського голови про переведення, що спростовує такі доводи.
Інші доводи скаржника про скасування рішення суду першої інстанції є безпідставними та спростовані судом вище.
Відповідно до ст.236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Статтею 276 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.
Судовий збір за подання апеляційної скарги, у відповідності до ст.129 ГПК України, покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.236, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд,
ухвалив:
Рішення Господарського суду Тернопільської області від 10 червня 2022 року у справі № 921/246/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
Матеріали справи № 921/246/20 повернути до Господарського суду Тернопільської області.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог ст.ст.286-291 ГПК України.
Повну постанову складено 07 квітня 2025 року
Головуючий (суддя-доповідач) Якімець Г.Г.
Суддя Бойко С.М.
Суддя Бонк Т.Б.