10 квітня 2025 рокум. Рівне№460/2787/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Максимчука О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
1.Стислий виклад позицій учасників справи
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Рівненського окружного адміністративного суду (далі - суд) з вказаним адміністративним позовом (позовною заявою) до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - відповідач-1), Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області (далі - відповідач-2), у якому позивач просить суд :
1) визнати неправомірними дії відповідача-1 щодо припинення з 01.01.2025 року виплати пенсії за віком ОСОБА_1 ;
2) визнати неправомірними дії відповідача-2 щодо прийняття рішення від 20.01.2025 року №172050006772 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 ;
3) визнати протиправним та скасувати рішення відповідача-2 від 20.01.2025 року №172050006772 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 ;
4) зобов'язати відповідача-2 зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 01.08.1990 року по 31.01.1991 року (06 міс), з 01.02.1991 року по 23.08.1993 року (02 роки 06 міс. 22 дні), догляд за дитиною з 23.08.1993 року по 07.12.1995 року (02 роки 03 міс.14 днів), з 30.06.2000 року по 18.10.2002 року (02 роки 03 міс. 18 днів) згідно трудової книжки серія НОМЕР_1 ;
5) зобов'язати відповідача-1 поновити з 01 січня 2025 року виплату пенсії за віком із заниженням пенсійного віку у відповідності до ст..55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» ОСОБА_1 .
Позивач в обґрунтування позову зазначає про протиправність прийнятого відповідачем-2 рішення від 20.01.2025 №172050006772 про відмову в призначенні йому пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №796-ХІІ) на заміну рішення про призначення пенсії №172050006772 від 06.01.2025, оскільки період проживання у зоні гарантованого добровільного відселення становить достатню кількість років для призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку. Зазначає, що органам пенсійного фонду було надано достатньо доказів на підтвердження проживання в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993, зокрема на підтвердження такого періоду проживання позивачем було надано довідку органу місцевого самоврядування та рішення Володимирецького районного суду про встановлення факту, що має юридичне значення. Дії відповідача-2 щодо відмови в призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку є необґрунтованими, безпідставними і такими що порушують право позивача на подальше отримання пенсії. З огляду на вказане просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідач-1 та відповідач-2 не скористались своїм правом на подання відзиву на позовну заяву та у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження у справі, свої відзиви на позов до суду не подали.
2. Заяви, клопотання учасників справи, інші процесуальні дії у справі.
Позовна заява подана позивачем до суду 13.02.2025 у паперовій формі шляхом надсилання засобами поштового зв'язку, надійшла до суду і була зареєстрована в автоматизованій системі діловодства суду 17.02.2025.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.02.2025 визначено суддю Максимчука О.О. головуючим суддею (суддею-доповідачем) з розгляду справи за вказаною позовною заявою.
Ухвалою від 21.02.2025 суд прийняв вказану позовну заяву до розгляду і відкрив провадження в адміністративній справі, вирішив розгляд справи здійснювати суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), встановив відповідачам п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позов.
Відповідач-1 та відповідач-2 не скористались своїм правом на подання відзиву на позовну заяву та у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження у справі, свої відзиви на позов до суду не подали.
На момент розгляду справи по суті і ухвалення судом цього рішення інші заяви, клопотання від учасників справи до суду не надійшли, а також суд не здійснював інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).
З урахуванням вимог частини 4 статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження суд не здійснював фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
3. Встановлені судом обставини справи та зміст спірних правовідносин.
Розглянувши наявні у справі матеріали, з'ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги і заперечення, дослідивши подані сторонами письмові докази, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, що враховані судом при вирішення спору по суті.
Позивач ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Полиці Володимирецького (нині Вараського) району Рівненської області. Зареєстрованим місцем проживання позивача є м. Вараш Рівненської області, що підтверджується даними з належного позивачу паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 , виданим Кузнецовським МС УДМС України в Рівненській області 08.08.2013.
Позивач є особою, яка потерпіла внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується довідкою від 28.10.2024 №2270, виданою позивачу Рівненською обласною державною адміністрацією.
Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 25.07.2024 у справі №556/1282/24, яке набрало законної сили 27.08.2024, встановлено факт проживання ОСОБА_1 в період з 10.09.1985 по 01.01.1993 в с. Іванчі Володимирецького (нині Вараського) району Рівненської області.
Відповідно до довідки Полицької сільської ради Вараського району Рівненської області від 02.10.2024 №571 позивач проживала в с. Іванчі Вараського району Рівненської області в період з 10.09.1985 по 01.01.1993. Вказана довідка видана на підставі рішення суду в справі №556/1282/24.
01.01.2025 позивач звернувся до Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ. До заяви долучено наступні документи: паспорт НОМЕР_2 , документи про місце проживання №297 та №2-о/556/213/2024, посвідчення постраждалого від НОМЕР_3 , свідоцтво про народження дитини № НОМЕР_4 , свідоцтво про шлюб № НОМЕР_5 та трудову книжку (або документ про стаж) №1702330.
Вказану заяву було розглянуто та прийнято рішення про призначення пенсії за віком №172050006772 від 06.01.2025. Пенсію призначено з 01.01.2025 довічно в сумі 6816,87 грн. Вказане підтверджується наявним в матеріалах справи протоколом призначення пенсії від 03.01.2025. Відтак позивач з 01.01.2025 перебував на обліку у відповідача-1.
В подальшому відповідач-1 повідомив позивача листом від 07.02.2025 №1700-0205-8/8491, що за його заявою про призначення пенсії від 01.01.2025 прийнято рішення про відмову в призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку та долучено до вказаного листа копію рішення відповідача-2, яке винесено за принципом екстериторіальності.
Так, 20.01.2025 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Сумській області прийнято рішення №172050006772, яким відмовлено позивачу в призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, оскільки період проживання заявника у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 відсутній. Рішенням Володимирецького районного суду від 25.07.2024 по справі №556/1282/24 встановлено факт проживання в зоні гарантованого добровільного відселення з 10.09.1985 по 01.01.1993, однак дане рішення не містить зобов'язального характеру щодо призначення пенсії. Також в рішення зазначається, що вік заявниці становить 56 років 5 місяців 24 дні, страховий стаж складає 28 років 1 місяць 22 дні. Відповідно до наданих документів до страхового стажу за даними трудової книжки не зараховано періоди роботи: 1) з 01.08.1990 по 31.01.1991 оскільки наявне виправлення у даті наказу на прийняття на роботу; 2) з 01.02.1991 по 23.08.1993 оскільки відсутня назва підприємства при прийнятті на роботу; 3) період роботи з 26.07.1996 по 18.10.2002 за даними трудової книжки зарахований по 30.06.2000 оскільки з 01.07.2000 по 18.10.2002 відсутні дані в реєстрі індивідуальних відомостей про застраховану особу.
Не погодившись з таким рішенням, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом (позовною заявою) у цій справі з наведеними вище позовними вимогами до відповідачів.
Отже у цій справі, яка розглядається судом, предметом спору є: дії відповідача-1 щодо припинення з 01.01.2025 виплати позивачу пенсії за віком; дії відповідача-2 щодо прийняття рішення про відмову позивачу у призначенні пенсії №172050006772 від 20.01.2025 на заміну рішення про призначення пенсії №172050006772 від 06.01.2025; рішення відповідача-2 про відмову позивачу у призначенні пенсії №172050006772 від 20.01.2025; зобов'язання відповідача-1 поновити із 01.01.2025 виплату для позивача пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; зобов'язання відповідача-2 зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 01.08.1990 року по 31.01.1991 року (06 міс) , з 01.02.1991 року по 23 08.1993 року (02 роки 06 міс.22 дні) , догляд за дитиною з 23.08.1993 року по 07.12.1995 року (02 роки 03 міс.14 днів), з 30.06.2000 року по 18.10.2002 року (02 роки 03 міс. 18 днів) згідно трудової книжки серія НОМЕР_1 .
4. Нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та висновки суду.
Встановивши наведені вище фактичні обставини справи та відповідні їм спірні правовідносини, суд вважає, що до спірних правовідносин за наведених фактичних обставин справи підлягають застосуванню такі норми права і висновки Верховного суду про їх застосування.
Приписами статті 1 та частини 1 статті 2 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію. Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; зокрема, закони приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (стаття 8, частина 2 статті 19 Конституції України).
Статтею 16 Конституції України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Приписами статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон №796-XII.
Відповідно до статті 49 Закону №796-XII, пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Статтею 55 Закону №796-XII визначено умови надання пенсій за віком особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення.
Відповідно до частини 1 статті 55 Закону №796-XII, особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV), за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Абзацом 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-XII передбачено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на зниження пенсійного віку на 3 роки та додатково на 1 рік за 2 роки проживання або роботи, але не більше 6 років.
При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Частиною 3 статті 55 Закону №796-XII прямо передбачено, що призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» і цього Закону.
Згідно з п. 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-ІV, у разі якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та цього Закону, призначається одна пенсія за її вибором. Порядок фінансування цих пенсій встановлюється відповідними законами.
Системний аналіз вказаних правових норм свідчить про те, що призначення та виплата пенсій особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, провадиться, у разі вибору цих осіб, згідно з нормами Закону №1058-ІV і з урахуванням додаткових пільг, встановлених Законом №796-XII. Іншими словами, норми спеціального закону в даному випадку застосовуються субсидіарно із нормами загального закону, доповнюють і конкретизують їх.
Таким чином, особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та яка проживала або працювала на території зони гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС до 01.01.1993 протягом не менше трьох років, має право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку. При цьому, постійне проживання такої особи або постійна праця у зазначеній зоні з моменту аварії по 31.07.1986, незалежно від часу проживання або роботи в цей період, дає особі право на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на 3 роки (початкова величина), а також додатково 1 рік за кожні два повні роки проживання або роботи на такій території, але не більше 6 років.
Механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій визначено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846 (далі - Порядок №22-1, у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 №13-1).
Пунктом 4.7 розділу ІV Порядку №22-1 передбачено, що право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Згідно з абзацом 9 підпункту 5 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку №22-1, документами, які засвідчують особливий статус особи є, зокрема, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи (за наявності)) та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) (при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).
Статтею 14 Закону №796-XII визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для встановлення пільг і компенсацій. До них, зокрема, належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - категорія 3.
Документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» (ч.3 ст.65 Закону №796-XII).
Відповідно до статті 15 Закону №796-XII, довідка про період проживання, роботи на цих територіях, є підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях.
Отже, єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, встановленими Законом №796-XII, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Такі висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 27.02.2018 у справі №344/9789/17, від 24.10.2019 у справі №152/651/17, від 25.11.2019 у справі №464/4150/17 та від 27.04.2020 у справі №212/5780/16-а, від 17.05.2021 №398/494/17, від 17.05.2021 №336/6218/16-а.
Таким чином, факт видачі позивачу уповноваженим органом держави посвідчення «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» підтверджує факт проживання або роботи позивача станом на 01.01.1993 у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років. Доказів скасування або анулювання виданого позивачу посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи, до суду надано не було та матеріали справи не містять.
Визначення категорій зон радіоактивного забруднення передбачено статтею 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991 №791а-ХІІ (далі - Закон №791а-ХІІ), частина 1 якої, у редакції чинній до 01.01.2015, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов'язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.
Відповідно до частин 2 та 3 статті 2 Закону №791а-ХІІ, повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення делеговані Кабінету Міністрів України.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106. Згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106, с. Іванчі Володимирецького району (нині Вараського) Рівненської області відноситься до 3 зони гарантованого добровільного відселення.
Довідкою Полицької сільської ради Вараського району Рівненської області від 02.10.2024 №571 підтверджується, що позивач проживала в с. Іванчі Вараського району Рівненської області в період з 10.09.1985 по 01.01.1993, яке відноситься до зони гарантованого (добровільного) відселення.
Суд зауважує, що відповідно до ч.3 та ч.4 ст.15 Закону №796-ХІІ підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях. Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування.
Тобто, факт проживання особи на території зони гарантованого добровільного відселення засвідчує довідка органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
Також, суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутня інформація про те, що відповідна довідка була відкликана, будь-якими суб'єктами оскаржена та відповідним органом скасована, а тому слугує належним доказом у справі та підтверджує факт проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення у вищевказаний період.
Така позиція суду узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.03.2019 у справі №569/7589/17 (№14-560цс18), від 10.04.2019 у справі №162/760/17 (№14-550цс18) та постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі №381/3359/17 (№61-16015св18), які є обов'язковими для врахування судом при вирішенні цього спору в силу вимог частини 5 статті 242 КАС України.
При цьому, суд звертає увагу на те, що зменшення пенсійного віку на 6 років відповідно до абзацу 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-ХІІ можливе за наявності двох самостійних умов: 1) початкова величина зниження пенсійного віку 3 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період; 2) проживання щонайменше 3 роки станом на 1 січня 1993 року є умовою, яка встановлює додатково 1 рік зменшення пенсійного віку за 2 роки проживання, роботи.
Водночас, застосування як першої, так і другої умови, можливе у разі постійного проживання особи в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01 січня 1993 року щонайменше 3 роки.
Як вже встановлено судом, наявність у позивача посвідчення "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи" підтверджує факт проживання або роботи позивача станом на 01.01.1993 в зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років.
У спірному рішенні відповідача-2 до періоду проживання в зоні гарантованого добровільного відселення не зараховано період згідно рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 25.07.2024 у справі №556/1282/24, яким встановлено факт постійного проживання в с. Іванчі Вараського району Рівненської області в період з 10.09.1985 по 01.01.1993, оскільки вказане рішення не містить зобов'язального характеру при призначенні пенсії.
Суд відхиляє такі доводи відповідача та зауважує, що приписами частини четвертої статті 78 КАС України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Згідно статті 18 Цивільного процесуального кодексу України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Статтею 319 ЦПК України визначено зміст рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення. Так, за частиною першою цієї статті, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п.2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012).
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За наведеного, суд критично оцінює неврахування пенсійним органом спірного періоду постійного проживання позивача, зокрема з моменту аварії (26.04.1986) по 01.01.1993 в зоні гарантованого добровільного відселення, оскільки в силу закону, рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 25.07.2024 у справі №556/1282/24, встановлено факт, що має юридичне значення, відтак воно є обов'язковим для відповідача при прийнятті ним рішення про призначення пенсії позивача.
Тобто, позивач протягом періоду, що дає право на початкову величину зниження пенсійного віку на 3 роки (з моменту аварії по 31 липня 1986 року), проживала у зоні гарантованого добровільного відселення. Таким чином, суд зазначає, що позивач має право на встановлення початкової величини зниження пенсійного віку на 3 роки.
Суд повторно звертає увагу на те, що видача позивачу посвідчення «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» підтверджує факт проживання або роботи позивача станом на 01.01.1993 у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років.
Відтак, враховуючи наявність у позивача посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи та довідки органу місцевого самоврядування, що підтверджує факт реєстрації та проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення, застосування початкової величини зниження пенсійного віку сумарний період проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення у періоди з 26.04.1986 по 01.01.1993 складає 6 років 8 місяців 7 днів, що дає позивачу право на зменшення пенсійного віку на 6 років максимально.
Суд зауважує, що другою обов'язковою умовою для призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII є наявність у особи відповідного страхового стажу, встановленого статтею 26 Закону №1058-IV, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
В силу приписів статті 26 Закону №1058-IV, для призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку особи мають право за наявності страхового стажу, зокрема у період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років.
Отже, для осіб, які набули право на зменшення пенсійного віку на 6 років відповідно до статті 55 Закону №796-XII, призначається пенсія за умови: 1) досягнення віку 60-6 = 54 роки, 2) наявності страхового стажу 32-6 = 26 років.
Відповідно до пункту 1.7. Постанови правління Пенсійного фонду України "Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" 25.11.2005 №22-1, звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.
Матеріалами справи підтверджено та не заперечується відповідачем, що на момент звернення позивача із заявою про призначення пенсії вік заявника становить повних 56 років та має страховий стаж 28 років 1 місяць 22 дні, що є достатнім для призначення позивачу пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону№796-ХІІ.
Водночас, позивач також заявив вимогу про зарахування до його страхового стажу періоди роботи з 01.08.1990 року по 31.01.1991 року (06 міс) , з 01.02.1991 року по 23 08.1993 року (02 роки 06 міс.22 дні) , догляд за дитиною з 23.08.1993 року по 07.12.1995 року (02 роки 03 міс.14 днів), з 30.06.2000 року по 18.10.2002 року (02 роки 03 міс. 18 днів) згідно трудової книжки серія НОМЕР_1 .
Як вбачається з рішення відповідача-2 від 20.01.2025 №172050006772 відповідачем не зараховано періоди роботи позивача: 1) з 01.08.1990 по 31.01.1991 оскільки наявне виправлення у даті наказу на прийняття на роботу; 2) з 01.02.1991 по 23.08.1993 оскільки відсутня назва підприємства при прийнятті на роботу; 3) період роботи з 26.07.1996 по 18.10.2002 за даними трудової книжки зарахований по 30.06.2000 оскільки з 01.07.2000 по 18.10.2002 відсутні дані в реєстрі індивідуальних відомостей про застраховану особу.
Щодо не зарахування до страхового стажу позивача спірних періодів згідно трудової книжки позивача з 01.08.1990 по 31.01.1991, оскільки наявне виправлення у даті наказу на прийняття на роботу, та з 01.02.1991 по 23.08.1993, оскільки відсутня назва підприємства при прийнятті на роботу, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною 2 статті 24 Закону №1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до частини 4 статті 24 Закону №1058-IV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
До 01.01.2004 порядок підтвердження стажу роботи був визначений статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII (далі - Закон №1788-XII).
У законодавстві, що діяло до набрання чинності Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", зокрема у Законі України "Про пенсійне забезпечення" йдеться про стаж роботи, що дає право на призначення трудових пенсій (загальний трудовий стаж).
Статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-ХІІ встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №637 від 12.08.1993 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).
Пунктом 1 Порядку №637 визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку №637 передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Системний аналіз наведених норм доводить, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка, і лише у разі її відсутності, або відсутності в ній відповідних записів, трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, зокрема, уточнюючих довідок підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. Таким чином, надання уточнюючих довідок повинно здійснюватися лише у випадках неправильного, неповного або нечіткого заповнення трудової книжки, що робить незрозумілим зроблений запис.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 у справі №234/13910/17 та від 07.03.2018 у справі №233/2084/17.
Відповідно до записів трудової книжки позивача від 30.07.1990 серії НОМЕР_6 , які стосуються спірних періодів суд встановив, що в період:
- з 01.08.1990 по 31.01.1991 позивач працювала інженером-конструктором ХППАПБ (наказ про прийняття №5 від 30.07.1990, наказ про звільнення №9 від 31.01.1991);
- з 01.02.1991 по 23.08.1993 позивач працювала інженером-проектувальником ІІІ категорії (наказ про прийняття №17/2-к від 01.02.1991, наказ про звільнення №30/93 від 23.08.1993).
Суд зауважує, що трудова книжка містить чіткі записи про періоди працевлаштування позивача, з відповідними відтисками печаток установ, в яких працював позивач. При цьому доказів визнання недостовірними записів у трудових книжках щодо даних періодів роботи відповідачами суду не надано, а тому їх безпідставно не було взято до уваги.
Також суд звертає увагу, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Посилання на відсутність чи неточність записів у первинних документах по обліку трудового стажу та нарахуванню заробітної плати на конкретну посаду, яку займав позивач у той чи інший період його роботи у підприємстві за наявності належним чином оформленої трудової книжки, не може бути підставою для виключення вказаних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії за віком, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком.
Витребування та перевірка додаткових документів і довідок є обов'язком пенсійного органу, тобто перекладання тягаря доказування, надання відомостей тощо на позивача є неприйнятним. Неналежне виконання пенсійним органом свого обов'язку щодо перевірки відомостей, зазначених у поданих документах не може бути підставою для обмеження конституційного права особи на отримання належної їй пенсії.
Вказані висновки викладені в постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №687/975/17 та від 07.05.2024 у справі №460/38580/22.
Відтак, періоди роботи позивача з 01.08.1990 по 31.01.1991 та з 01.02.1991 по 23.08.1993 протиправно не зараховано до страхового стажу позивача.
Щодо не зарахування до страхового стажу позивача період роботи з 01.07.2000 по 18.10.2002, оскільки відсутні відомості в реєстрі індивідуальних відомостей про застраховану особу, суд зауважує, що у вказаному періоді позивач згідно трудової книжки НОМЕР_6 від 30.07.1990 працювала спеціалістом 2 категорії відділу організації роботи з активних форм зайнятості в Кузнецовському міському центрі зайнятості.
Згідно статті 20 Закону №1058-IV страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Статтею 106 Закону України №1058-IV передбачено, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи. Водночас, позивач не повинен відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо належної сплати страхових внесків, а отже, наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу при перерахунку пенсії позивача періодів його роботи на такому підприємстві.
Правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом у постановах від 27.03.2018 у справі №208/6680/16-а, від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а, від 20.03.2019 у справі №688/947/17, від 30.09.2019 у справі №414/736/17 та від 30.07.2019 у справі №373/2265/16-а, від 01.03.2021 у справі №423/757/17.
Відповідно до статті 4 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI) платниками єдиного внеску є, зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством.
Згідно із частинами 11 та 12 статті 9 Закону №2464-VI у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із закону.
Відтак, підлягає зарахуванню до страхового стажу позивача період його роботи з 01.07.2000 (а не з 30.06.2000 як зазначає позивач, оскільки відповідачем було зараховано до страхового стажу позивача період по 30.06.2000 включно) по 18.10.2002, оскільки в даному випадку позивач не несе відповідальність у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску, у зв'язку з відсутністю нарахування заробітної плати та сплати страхових внесків в Реєстрі.
Щодо зарахування до страхового стажу позивача період догляду за дитиною з 23.08.1993 по 07.12.1995, суд виходить з наступних міркувань.
Як вбачається з наявного в матеріалах справи розрахунку стажу позивача, період з 23.08.1993 по 07.12.1995 не входить до такого розрахунку, а відтак не зарахований відповідачем до страхового стажу позивача.
Судом з запису №6 трудової книжки позивача НОМЕР_6 від 30.07.1990 встановлено, що 23.08.1993 позивач звільнена за власним бажанням як мати, яка має дитину у віці до 14 років, ст. 38 КЗпП України.
Відповідно до наявного в матеріалах справи свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 від 02.12.1992 суд встановив, що ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Частиною 3 ст.56 Закону України Про пенсійне забезпечення від 05.11.1991 №1788-ХІІ (далі Закон №1788) передбачені види трудової діяльності, що зараховуються до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію, зокрема, пунктом «ж» вказаної норми, встановлено, що до стажу роботи зараховується також час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку.
Згідно з частиною 2 статті 181 КЗпП відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 цього Кодексу) зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю.
Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 11 Закону №1058 загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають особи, які доглядають за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відповідно до закону отримують допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та/або при народженні дитини, при усиновленні дитини.
Відповідно до ст. 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. До страхового стажу зараховуються періоди, протягом яких особа підлягала загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за які щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до трудового стажу для призначення пенсії до 01.01.2004 (дата набрання чинності Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»), зараховується до страхового стажу і порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.
Так, до 01.01.2004 до трудового стажу включалися всі періоди перебування у трудових відносинах, в тому числі у періоди відпусток: - для догляду за дитиною до 3-х років; - у зв'язку з вагітністю та пологами; - для догляду за дитиною відповідно до медичного висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.
Також до трудового стажу до 01.01.2004 включався час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку.
Тому, до 1 січня 2004 року час догляду за дитиною до трьох років зараховується до страхового стажу матері, яка на час народження дитини не перебувала у трудових відносинах, - на підставі свідоцтва про народження дитини.
Отже, період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку зараховується як до загального, так і до стажу роботи за спеціальністю.
До такого ж висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 20 січня 2021 року у справі №311/2865/13-а, де зокрема зазначив, що за змістом статті 181 Кодексу законів про працю України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу за спеціальністю.
Суд врахував, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 від 02.12.1992 ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Щодо зазначеного позивачем періоду, який позивач просить зобов'язати відповідача зарахувати, а саме з 23.08.1993 по 07.12.1995 суд зазначає, що син позивача народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , отже трирічний термін догляду за дитиною спливає 22.11.1995. Водночас, згідно трудової книжки від 30.07.1990 позивача звільнено 23.08.1993, який є останнім робочим днем.
Відтак, зарахуванню до страхового стажу позивача періоду догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку підлягає період з 24.08.1993 по 22.11.1995.
Враховуючи встановлені судом у цій справі і описані вище фактичні обставини, відповідні їм правовідносини, застосовані до них судом норми права і висновки Верховного суду про їх застосування, суд дійшов до наступних висновків по суті спору та позовних вимог.
Позивач досягнув віку, визначеного Законом №1058-IV з врахуванням зменшення, проживав необхідну кількість років в зоні гарантованого добровільного відселення та має достатню кількість страхового стажу для призначення пенсії відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ. А тому суд відхиляє доводи відповідачів про те, що позивачу правомірно відмовлено в призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсії віку, оскільки період проживання (роботи) позивача в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить менше 3 років.
Підсумовуючи викладене вище, зважаючи на встановлені обставини справи і наведені вище норми права, якими врегульовані спірні правовідносини, суд дійшов висновку про те, що оскаржуване рішення від 20.01.2025 №172050006772 прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в Сумській області не на підставі, не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому це рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Оскільки позивачу первинним рішенням від 06.01.2025 №172050006772 вже призначалась та нараховувалась пенсія за віком зі зниженням пенсійного віку, вимога щодо поновлення відповідачем-1 виплати такої пенсії з 01.01.2025 підлягає задоволенню.
Відповідно до пункту 1 статті 45 Закону №1058-ІV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
За таких обставин, враховуючи дату звернення позивача до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком 17.05.2024, дату народження позивача - ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд вважає, що відновлення нарахування та виплати такої пенсії повинне бути здійснене з 10.05.2024.
Суд також зауважує, що відповідно до частини 3 та 4 статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Зокрема, позиція Верховного Суду щодо застосування частини 4 статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 14 серпня 2018 року у справі №820/5134/17, від 28 лютого 2020 року у справі №806/3304/18, від 16 листопада 2020 року у справі №640/5615/19, від 4 вересня 2021 року у справі №320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі №320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19.
Також, суд керується постановою Верховного Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15, в якій суд дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Верховний Суд у своїй актуальній практиці неодноразово покликався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає зазначеній нормі Конвенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі №705/552/15-а, постанови Касаційного адміністративного суду від 18.04.2018 року у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 року у справі №2а-204/12).
Враховуючи встановлені судом у цій справі і описані вище фактичні обставини, відповідні їм правовідносини, застосовані до них судом норми права і висновки Верховного суду про їх застосування, суд дійшов до висновку, що у цій справі наявні фактичні і правові підстави для ухвалення судом рішення про часткове задоволення позову з урахуванням висновків суду щодо зарахування до страхового стажу позивача належних періодів, а саме шляхом визнання протиправним та скасування рішення відповідача-2 від 20.01.2025 №172050006772 про відмову у призначенні пенсії позивачу із зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» як особі, яка є постраждалою внаслідок аварії на ЧАЕС; зобов'язати відповідача-2 зарахувати до страхового стажу позивача періоди роботи з 01.08.1990 по 31.01.1991, з 01.02.1991 по 23.08.1993, з 24.08.1993 по 22.11.1995, з 01.07.2000 по 18.10.2002; зобов'язати відповідача-1 поновити позивачу з 01.01.2025 виплату пенсії за віком із заниженням пенсійного віку у відповідності до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
6. Розподіл судових витрат.
З огляду на приписи чинного законодавства при зверненні до суду із позовною заявою у цій справі позивач сплатив до бюджету судовий збір у розмірі 1211,20 грн, що підтверджується наявним у матеріалах справи платіжним документом. З урахуванням наведеного та оскільки суд визнав по суті обґрунтованою позовну вимогу позивача щодо визнання протиправними дій відповідача-2 та зобов'язання його до вчинення певних дій, то понесені позивачем витрати зі сплати судового збору у зв'язку із розглядом справи (за подання позовної заяви) підлягають присудженню на його користь у розмірі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-2 відповідно до правил частини 1 статті 139 КАС України.
Керуючись статтями 241-246, 255, 262, 263, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області від 20.01.2025 №172050006772 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 01.08.1990 по 31.01.1991, з 01.02.1991 по 23.08.1993, з 24.08.1993 по 22.11.1995, з 01.07.2000 по 18.10.2002.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області поновити виплату ОСОБА_1 пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» призначеної відповідно до первинного рішення від 06.01.2025 №172050006772 з 01 січня 2025 року.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області понесені витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_8 );
Відповідач-1: Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (місцезнаходження: вул. Олександра Борисенка, буд. 7, м. Рівне, Рівненська обл., 33028, код ЄДРПОУ: 21084076).
Відповідач-2: Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області (місцезнаходження: вул. Берестовська, 1, м. Суми, Сумський р-н, Сумська обл., 40000, код ЄДРПОУ: 21108013).
Суддя Олександр МАКСИМЧУК