10 квітня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/12197/24
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Молодецького Р.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі - відповідач), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо неналежного розгляду скарги ОСОБА_1 від 28.05.2024 на відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби (№22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024);
- зобов'язати Адміністрацію Державної прикордонної служби України повторно розглянути скаргу ОСОБА_1 від 28.05.2024 на відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби (№22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024), з урахуванням правових висновків суду, та із прийняттям відповідного рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби, не пізніше наступного дня після набрання рішенням законної сили.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, оскільки при розгляді скарги позивача не враховано, зокрема, поданий нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та виховання дитини, в якому було зазначено про самостійне здійснення позивачем виховання дитини, свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про розірвання шлюбу, які, на думку позивача є підставою для звільнення з військової служби за сімейними обставинами як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, згідно з підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу України».
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 21.10.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху. Позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви упродовж десяти днів з дня вручення копії ухвали про залишення позовної заяви без руху шляхом подання до Полтавського окружного адміністративного суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду з зазначенням підстав пропуску строку та доказами поважності причин його пропуску.
04.11.2024 через систему "Електронний суд" надійшла заява представника позивача, в якій містилося клопотання про поновлення ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду. Зазначено, що одним з наслідків повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, стало те, що позивач ОСОБА_1 був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації в 2023 році, проходить її й на даний час, а тому після отримання від відповідача відповіді, внаслідок проходження військової служби у воєнний час, не мав можливості вчасно звернутися з позовом до суду.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2024 продовжено строк для усунення недоліків позовної заяви ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, встановлено позивачу строк для усунення недоліків - упродовж п'яти днів з дня отримання копії цієї ухвали шляхом надання до Полтавського окружного адміністративного суду доказів на підтвердження обставин, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та військової служби позивача та які б унеможливили чи ускладнили позивачу звернення до адміністративного суду з даним позовом.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 визнано поважними причини пропуску строку звернення ОСОБА_1 до адміністративного суду та поновлено пропущений строк звернення до адміністративного суду у справі № 440/12197/24. Позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у цій справі, а її розгляд у силу положень пункту 10 частини шостої статті 12, частин першої та другої статті 257 КАС України призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників (у порядку письмового провадження).
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якій представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову з мотивів необґрунтованості та безпідставності. Зазначав, що законодавець визначив виключний перелік умови звільнення з військової служби військовослужбовців, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, а також документів, які підтверджують факт самостійного виховання дитини. Відтак відповідно до частини 12 статті 26 Закону №2232-XII право на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану мають військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо: другий з батьків такої дитини (дітей) помер; позбавлений батьківських прав; визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім; оголошений померлим; відбуває покарання у місцях позбавлення волі; коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду; запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень Натомість мати неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , не позбавлена батьківських прав, не визнана зниклою безвісти, не оголошена померлою та не відбуває покарання у місці позбавлення волі. Рішення суду щодо самостійного виховання та утримання дитини відносно позивача також відсутнє. Вважає, що ні укладений 17.02.2024 між батьками договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та виховання дитини, ні тим виїзд матері дитини за межі Полтавського регіону не позбавляє останню від належних їй батьківських прав та виконання обов'язків щодо виховання дитини та не підтверджує факт самостійного виховання позивачем свого сина ОСОБА_2 . Окрім того, відповідач вказував, що суд має застосувати процесуальні наслідки пропущення позивачем строку звернення до суду.
Справу розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі частини 4 статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини справи та відповідні до них правовідносини.
ОСОБА_1 призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, що підтверджується відповідним записом у військовому квитку серії НОМЕР_1 .
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 позивач є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
17.02.2024 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та виховання дитини, відповідно до якого відповідно до заяви ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , своє місце проживання він визначив за адресою проживання батька ( ОСОБА_1 ). Зокрема, згідно із пунктом 4 вказано договору батько зобов'язується виховувати та отримувати дитину до досягнення нею повноліття.
За змістом листа НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України, копія якого наявна в матеріалах справи, солдатом ОСОБА_1 , призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, молодшим інспектором прикордонної служби 1 категорії - старшим кухарем відділення забезпечення першого відділу прикордонної служби (гин С) ІНФОРМАЦІЯ_2 (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ), подано рапорт № 22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами за абзацом - військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу України».
В обґрунтування поданого рапорту ОСОБА_1 вказано, що в теперішній час відповідно до нотаріально посвідченої угоди між батьками від 17.02.2024 та волевиявлення його сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , він проживає разом з ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 . Обов'язок з виховання сина ОСОБА_5 покладений виключно на ОСОБА_1 , який самостійно виховує дитину та проживає разом з ним. Мати дитини, ОСОБА_3 , не має можливості проживати разом із сином, виховувати його, у зв'язку із виїздом за межі Полтавського регіону.
Згідно з переліком додатків до рапорту позивачем подано нотаріально посвідчену копію договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та виховання дитини від 17.02.2024, копії свідоцтва про народження дитини та копія свідоцтва про розірвання шлюбу.
За результати розгляду рапорту ОСОБА_1 № 22.2/24633/24-Вн від 07.05.2024 начальником НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України із посиланням на частину 1 статті 180, частину 2 статті 166, Сімейного кодексу України повідомлено ОСОБА_1 , що у батьків дитини зберігається обов'язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов'язок не залежить від наявності зареєстрованого шлюбу між батьками, факту позбавлення батьківських прав, визнання батьків недієздатними, тощо, а припиняється лише фактом смерті батьків. До рапорту не долучено жодного документа, який би свідчив би про самостійне виховання дитини. Ураховуючи зазначене, відсутні умови визначені Законом для звільнення з військової служби.
Не погодившись із результатами розгляду рапорту про звільнення позивач звернувся до Державної прикордонної служби із скаргою від 28.05.2024, в якій просив розглянути можливість або звільнення його зі служби або переведення за сімейними обставинами для продовження служби до м. Полтави у зв'язку із самостійним вихованням неповнолітнього сина ОСОБА_6 .
Адміністрацією Державної прикордонної служби України 17.06.2024 за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 повідомлено, що за інформацією НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України в матеріалах наданих до рапорту відсутні документи, які підтверджують самостійне виховання дитини до 18 років. А тому порушень законодавства України НОМЕР_3 мобільним прикордонним загоном Державної прикордонної служби України не встановлено. Стосовно переміщення до іншого місця служби проінформовано із посиланням на пункти 88, 89 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 про необхідність звернутись з рапортом до свого безпосереднього командира (начальника) з наданням належним чином завірених копій документів, які підтверджують підстави переміщення.
На думку позивача, відповідач, відмовивши у задоволенні скарги, допустив протиправну бездіяльність, у зв'язку із чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов таких висновків.
Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України N 64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Указами Президента України строк дії воєнного часу продовжувався неодноразово.
На момент розгляду цієї адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, а відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок призову на військову службу по мобілізації в умовах воєнного стану.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами.
Указом Президента України № 69/2022 Про загальну мобілізацію від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Укази Президента України про мобілізацію щоразу затверджувала Верховна Рада України відповідними законами.
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" від 25.03.92 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст. 2 Закону № 2232-XII передбачено зокрема такий вид військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Пунктом 12 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оборону України" визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач, призваний на військову службу під час мобілізації, подав рапорт про звільнення з військової служби, у зв'язку з самостійним вихованням дитини (дітей) віком до 18 років.
Правові підстави звільнення під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб під час мобілізації в особливий період врегульовано п. 2 ч. 4 ст. 26 Законом № 2232-XII.
Зокрема, підпунктом "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини, зокрема: військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Згідно з ч. 7 ст. 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
На момент подання рапорту про звільнення позивач проходив службу у НОМЕР_3 мобільному прикордонному загону Державної прикордонної служби України.
Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державні прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 (далі - Положення) визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період.
За змістом пункту 279 Положення військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.
Відповідно до пункту 288 Положення у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.
Таким чином, обов'язковою умовою для звільнення військовослужбовців є подання рапорту з наданням підтверджуючих документів
За змістом письмових пояснень, викладених у позовні заяві, представник позивача посилається на те, що позивачем на підтвердження наявності підстав для звільнення позивача на підставі з підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу України» до рапорту від 07.05.2025 було надано, зокрема, нотаріальний посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків та виховання дитини, в якому було зазначено про самостійне здійснення позивачем виховування дитини, свідоцтва про народження дитини та свідоцтва про розірвання шлюбу.
Надаючи оцінку доводам позивача, суд зазначає, що предметом доказування в цій справі є доведеність факту самостійного виховання позивачем як військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років та, як наслідок, встановлення наявності підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану.
Частиною 3 ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства" від 26.04.2001 № 2402-III (далі - Закон № 2402-III, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч. 1 та 2 ст. 15 Закону № 2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі СК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Аналіз вищезазначених положень свідчить, що розірвання шлюбу між батьками, а також встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей не скасовує обов'язок того з батьків, хто проживає окремо від дитини, брати участь у її вихованні.
А проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини із батьком, не є належними обставинами, що підтверджують самостійне виховання батьком дитини у розумінні п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», позаяк у даному випадку матір не звільнена від обов'язку із виховання дитини.
У постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 822/2446/17 касаційним судом зазначено, рішення про розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків не доводять факт відсутності участі другого батька у вихованні дитини.
Таким чином, документи, які позивач долучив до рапорту про звільнення з військової служби та до скарги від 28.05.2024 не є належними доказами того, що він самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, оскільки не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей.
Доказів того, що мати дітей ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав, що свідчило б про самостійне виховання позивачем неповнолітньої дитини, позивачем не надано до суду.
Окрім того, звертаючись із рапортом про звільнення з військової служби, позивач не надав інших належних та допустимих доказів, які можуть слугувати підставою для звільнення його з військової служби на підставі п.п. г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII, що відповідно було встановлено Адміністрацією Державної прикордонної служби України щодо належного розгляду скарги ОСОБА_1 від 28.05.2024 на відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби № 22.2/24633/24-ВН від 07.05.2024.
Таким чином відповідач дійшов вірного висновку, що НОМЕР_3 прикордонним мобільним прикордонним загоном Державної прикордонної служби України не допущено порушень законодавства України під час розгляду рапорту про звільнення з військової служби № 22.2/24633/24-ВН від 07.05.2024, оскільки позивач не підтвердив наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме: самостійне виховання дітей віком до 18 років військової служби, що є обов'язковим для звільнення на підставі п.п. г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII.
Щодо прохання позивача у скарзі, зокрема, розглянути можливість переведення за сімейними обставинами для продовження служби до м. Полтаву зв'язку із самостійним вихованням неповнолітнього сина ОСОБА_7 , суд зазначає.
Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Позивач вважає, що відповідачем неналежним чином розглянуто його скаргу на відмову у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби від 07.05.2024. При цьому позивач у вказаному рапорті не просив про переведення за сімейними обставинами для продовження служби до м. Полтаву у зв'язку із самостійним вихованням неповнолітнього сина.
Оцінюючи правомірність дій та рішень відповідача, суд керується критеріями, закріпленими у ч. 3 ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, яких повинні дотримуватися суб'єкти владних повноважень при реалізації дискреційних повноважень.
Відповідно до положення ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на вищенаведене, суд приходить до переконання, що відповідачем належним чином була розглянута скарга позивача від 28.05.2024 в у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та Законами України, та як наслідок ним не було допущено протиправної бездіяльності, а тому позовні вимоги не підлягають до задоволення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Підстави для розподілу судових витрат відсутні у зв'язку з відмовою у задоволенні позову.
Керуючись статтями 2, 3, 6-10, 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , рнокпп НОМЕР_4 ) до Адміністрації Державної Державної прикордонної служби (вул. Володимирська, 26, м. Київ, 01601, ідентифіційний код 00034039) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р.І. Молодецький