09.04.2025
Справа № 713/4751/24
Провадження 2/721/148/2025
Путильський районний суд Чернівецької області у складі головуючої судді Стефанко У.Д., за участю секретаря судового засідання Штефюк Т. П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики до відповідача ОСОБА_2 .
В обґрунтовування своїх позовних вимог позивач зазначає, що між ним та відповідачем був укладений договір позики у вигляді розписки, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу у борг грошові кошти у сумі 4900,00 доларів США. Строк повернення грошових коштів був встановлений до 01.01.2022. Відповідач зобов'язався повернути кошти, однак, в установлений договором строк кошти не повернув, свої зобов'язання не виконує, що стало підставою для звернення до суду з позовною заявою. Просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у сумі 4900,00 доларів США, 3% річних у сумі 441 доларів США та витрати по сплаті судового збору.
Ухвалою суду від 17.02.2025 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, розгляд якої ухвалено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін.
Копія ухвали про відкриття провадження у справі надсилалась відповідачу на адресу його місця реєстрації, проте повернулись до суду без вручення адресату, з відміткою "Адресат відсутній за вказаною адресою". Довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв'язку «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду (Постанова КЦС ВС від 10.05.2023 року справа № 755/17944/18 (61-185св23)).
Відповідач не скористався своїм процесуальним правом та не направив суду відзив на позовну заяву із викладенням заперечень проти позову.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором(частина перша статті 1049 ЦК України).
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.
Судом встановлено, що позивач передав відповідачу у борг грошові кошти у сумі 4900,00 доларів США на строк до 01.01.2022, про що відповідач власноручно написав розписку (а.с.4).
У визначений час відповідач грошових коштів позивачу не повернув, зазначені зобов'язання відповідачем не виконано, на час звернення до суду з даним позовом позивачу сума боргу відповідачем не повернута.
У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18) від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18) від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Таким чином, з огляду на правову природу розписки, наявної у матеріалах справи вбачається, що при укладенні такого правочину сторонами було повністю дотримано форму правочину та зазначено всі істотні для такого виду договору умови.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зробила висновок, що «заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. […] Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. […] Що стосується можливості і порядку визначення у рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18, у якій вказано, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні».
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Факт підписання відповідачем розписки є доказом отримання ним від позивача грошових коштів саме у сумі 4900,00 доларів США. Разом з тим, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог позивача.
За таких обставин суд, з урахуванням принципу диспозитивності, на підставі встановлених обставин справи, проаналізувавши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині стягнення боргу у сумі 4900 доларів США.
Щодо позовної вимоги про стягнення 3% річних від простроченої суми позики.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно з пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
З аналізу положень пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» та статей 1046, 1049 ЦК України суд дійшов висновку, що на договір позики поширюється дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, а тому, правові підстави для стягнення з відповідача 3 % річних, що передбачені статтею 625 ЦК України, наявні тільки за період прострочення, що передує періоду введення у дію в Україні воєнного стану, а відтак позов у цій частині підлягає частковому задоволенню.
Таким чином позивач має право на отримання 3 % річних, що передбачені статтею 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов'язання від простроченої суми, визначеної договором позики у розмірі 4900 доларів США за період з 01.01.2022 по 23.02.2022 року, що складає 21,75 долар США (4900 х 54 х 3 : 100 : 365) .
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на часткове задоволення позову у розмірі 4921,75 доларів США, що складає 92,15% (205187,75 грн х 100% : 222666,29 грн), з відповідача, у відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, слід стягнути на користь позивача витрати зі сплати судового збору у розмірі 2052,08 грн (2226,89 грн : 100% х 92,15%).
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12,13,76, 81,133 ЦПК України, ст. 625,1049,1050 ЦК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 заборгованість за договором позики у розмірі 4900 (чотири тисячі дев'ятсот) доларів США, 3% річних у розмірі 21 (двадцять один) долар США 75 центів та витрати зі сплати судового збору у розмірі 2052 (дві тисячі п'ятдесят дві) грн 08 коп.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 30 днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Апеляційна скарга подається до Чернівецького апеляційного суду.
Сторони у справі:
Позивач: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Суддя Уляна СТЕФАНКО