Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
03.04.2025м. ХарківСправа № 922/4662/24
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Шарко Л.В.
при секретарі судового засідання Ломакіній О. В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків
до Акціонерного товариства "Укрпошта", м. Київ
про стягнення 32661,01 грн.
за участю представників учасників справи:
позивача - Владислав БАТІГ,
відповідача -Дмитро НІКІТЕНКО,
Позивач, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Акціонерного товариства "Укрпошта", відповідач, в якому просить суд стягнути з відповідача на свою користь безпідставно збережені кошти у сумі 32661,01 грн, з яких:
- орендна плата у сумі 28800,19 за період 09.07.2022 - 04.11.2024;
- 3% річних у сумі 958,06 грн за період 16.07.2022 - 04.11.2024;
- інфляційні втрати у сумі 2902,76 грн за період липень 2022 р. - жовтень 2024р.
Судові витрати позивач просить покласти на відповідача.
Ухвалою суду від 30.12.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Процесуальний рух справи відображено у відповідних ухвалах суду.
15.01.2025 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому позивач проти позову заперечує. В обґрунтування своїх заперечень відповідач вказує на те, що вимога Управління до Товариства про повернення безпідставно збережених коштів, які останнє мало сплатити за користування нежитловими приміщеннями після спливу терміну дії договорів позички, є необґрунтованою у зв'язку з тим, що фактично майно не поверталося власнику, акти повернення майна сторонами не підписувалися оскільки обидві сторони на підставі п. 5 Постанови КМУ від 27.05.2022 № 634 вважали договори позички продовженим на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану. Так, з початком воєнного стану було запроваджено Постанову КМУ від 27.05.2022 № 634 для регулювання процесів оренди комунального й держмайна на цей період. Її пункт 5 визначає, що договори оренди об'єкта, строк дії яких завершується під час воєнного стану, автоматично продовжуються до кінця воєнного стану та ще на 4 місяці з дати припинення чи скасування воєнного стану. Для продовження договору оренди на зазначений строк заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагається. Виключеннями є лише випадки, коли балансоутримувач повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження такого договору за 30 календарних днів до дати завершення його строку дії з підстав, визначених статтею 19 Закону України № 157-IX. Одночасно з цим діє Закон України від 03.10.2019 № 157-IX “Про оренду державного та комунального майна», стаття 18 якого стверджує, що договори оренди продовжуються за результатами аукціонів, крім випадків, зазначених у частині 2 статті 18. Враховуючи, що правові засади позички визначені ст. 827-836 Цивільного кодексу України. Так, за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Позичкодавцем, так само як і користувачем, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (ст. 828-829 ЦКУ). До договору позички застосовуються положення глави 58 ЦКУ, якою регулюються відносини найму (оренди) майна (ст. 827 ЦКУ). Як наслідок пункт 5 Постанови № 634 встановлює загальне правило: договори оренди автоматично продовжуються до кінця воєнного стану в країні та ще на 4 місяці. З нього можливі два виключення: Якщо наявна щонайменше одна з підстав із статті 19 Закону № 157-IX, через які балансоутримувач не продовжить договір оренди (але він має попередити про це орендаря за 30 календарних днів до завершення строку дії угоди). Якщо продовження договору відбулось за результатами аукціону, який було опубліковано до дати набуття чинності Постановою № 634, тобто до 01.06.2022. Тоді орендар мав право укласти договір оренди з переможцем такого аукціону. Це також опосередковано підтверджується тим, що Управління за період з моменту припинення дії договорів позички та до 24.08.2023 Управління не зверталося до Товариства з вимогою щодо повернення майна та не виставляло рахунки за користування майном тощо. Крім того, листом від 24.08.2023 № 4686 Управління проінформувало Товариство стосовно необхідності укладення договору оренди через систему Прозорро. У відповідь Товариство підтвердило готовність щодо участі у торгах. Однак, аукціони до цього часу так і не оголошені. Відповідно будь-які договори оренди чи інші правочини щодо згаданого майна з Управлінням, чи іншим уповноваженим органом місцевої влади, не укладалися.
Також, відповідач зазначає, що договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України на яку посилається Управління в своєму позові. Позивач в односторонньому порядку не відмовлявся від договору позички та не зазначав, що договір був розірваний сторонами чи визнаний недійсним у судовому порядку. У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України. Стаття 1212 ЦК України застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. У разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно. Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до змісту статті 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
Також відповідач вказує, що Товариство, здійснюючи підтримку засобів масової інформації шляхом розповсюдження періодичних друкованих видань, має право на отримання в оренду комунального майна, на тих самих умовах, що й бюджетні установи, тобто зі сплатою оренди в розмірі 1 грн на рік.
22.01.2025 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що відповідач зазначає про нібито продовження стоку дії договору позички № 1868 від 01.08.2019 (надалі - договір). Однак, відповідно до ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» № 2269-ХІІ від 10.04.1992 (надалі - Закон № 2269-ХІІ), який був чинним станом на момент укладення договору, відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. В подальшому, 01.02.2020 набув чинності Закон України “Про оренду державного та комунального майна» № 157-ІХ від 03.10.2019 (надалі - Закон № 157-ІХ), яким визнано таким, що втратив чинність Закон України № 2269-ХІІ (п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-ІХ). Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 157-ІХ законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів. Тобто, правовідносини з оренди комунального майна врегульовані Законами № 2269-ХІІ до 01.02.2020 та № 157-ІХ після 01.02.2020. При цьому, як Закон № 2269-ХІІ та і Закон № 157-ІХ були єдиними спеціальними нормативно-правовими актами, які визначали правові засади оренди комунального майна. Норми Глав 58 (оренда), 60 (позичка) ЦК України, в тому числі ч.3 ст.827 ЦК України, не підлягають застосуванню до правовідносин оренди комунального майна, які врегульовані спеціальним Законом № 157-ІХ (Законом № 2269-ХІІ до 01.02.2020).
Відтак, аналогічно, до правовідносин з позички не підлягають застосуванню спеціальні нормативно-правові акти, що регулюють оренду комунального майна - Закон № 157-ІХ і Закон № 2269-ХІІ (до 01.02.2020). Порядок продовження договору оренди, передбачений ст.18 Закону №157-ІХ не підлягає застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами на підставі договору. Аналогічно, автоматичне продовження деяких договорів оренди комунального майна на період дії воєнного стану, передбачене п.5 Постанови, також, не підлягає застосуванню щодо продовження строку дії договору. Згідно з п.5.1. договору цей договір діє з 01.08.2019 до 01.07.2022. Пунктом 5.2. договору передбачено, що договір може бути продовжений на новий термін тільки за умови позитивного рішення сесії Харківської міської ради. Однак, таких рішень Харківська міська рада в подальшому не приймала. Таким чином, строк дії договору, тобто безоплатного користування нежитловими приміщеннями, сплив 01.07.2022 відповідно до п.5.1. договору. Відповідач був зобов'язаний виконати зобов'язання, передбачене п. 3.1.7 договору до 08.07.2022. При цьому, ані чинне законодавство України, ані договір не вимагає від позивача вчинення будь-яких додаткових дій, необхідних для виконання боржником (Відповідачем) зобов'язання за договором.
Також позивач зазначає, що у позові до стягнення заявлені саме сума орендної плати, яку відповідач безпідставно зберіг за рахунок позивача попри відсутність у позивача жодного договірного обов'язку перед відповідачем на момент (період) такого збереження. Відповідач, без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберіг у себе кошти, який мав сплатити за користування нежитловими приміщеннями після 08.07.2022 на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Щодо розрахунку безпідставно збережених коштів позивач зазначає, що відповідно до ч.2 ст.17 Закону №157-ІХ орендна плата визначається за результатами аукціону. Тобто, орендна плата визначається шляхом автоматичної оцінки електронною торговою системою цінових пропозицій учасників після завершення останнього раунду електронного аукціону (п.73 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483). Тому, враховуючи ч. 2 ст. 17 Закону № 157-ІХ, який введений в дію 01.02.2020, правові підстави для застосування для відповідача орендної плати в розмірі 1 грн на рік, як зазначає відповідач, наразі відсутні.
04.02.2025 до суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких він вказує, що Закон "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ не містить положень щодо позички комунального нерухомого майна як не містив їх і закон Закон "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII, який діяв на час укладення договору (01.08.2019), відповідно за відсутності норм у спеціальному законі застосовуються норми загальні які містяться у Цивільному кодексі. Як наслідок до договору позички застосовуються положення глави 58 ЦКУ, якою регулюються відносини найму (оренди) майна (ст. 827 ЦКУ), а пункт 5 Постанови № 634 встановлює загальне правило: договори оренди автоматично продовжуються до кінця воєнного стану в країні та ще на 4 місяці.
19.02.2025 до суд від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі, в яких він посилається на останню практику Господарського суду Харківської області по справі №922/4406/24 у рішенні від 14.02.2025 року та Східного апеляційного господарського суду по справі №922/2329/24 у Постанові від 11.02.2025 року.
В судовому засіданні 03.04.2025 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд позов задовольнити.
Присутній в судовому засіданні представник відповідача просив суд в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками справи докази, заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, суд встановив наступне.
Як свідчать матеріали справи, рішенням Харківської міської ради № 1623/19 від 19.06.2019 було затверджено Перелік об'єктів, які передаються в безоплатне користування за договором позички, в тому числі нежитлові приміщення, які підлягають передачі у безоплатне користування АТ “Укрпошта» строком на 2 роки та 11 місяців.
На підставі вищезазначеного рішення Харківської міської ради, 01.08.2019 між позивачем, як позичкодавцем, та відповідачем, як користувачем, укладено договір позички № 1868 (далі за текстом - договір), за умовами якого предметом договору є безоплатне користування майном. Право на укладення договору отримано користувачем на підставі рішення 27 сесії Харківської міської ради 7 скликання № 1623/19 від 19.06.2019 “Про комунальну власність м. Харкова».
Об'єктом договору позички є нежитлові приміщення першого поверху № 34,35, 36А, 37-:-40 площею 63,2 кв.м. та 75/100 частин приміщення № 36 площею 62,0 кв.м. загальною площею 125,2 кв.м. у житловому будинку літ. “А-5» (далі - майно), розташоване за адресою: м. Харків, вул. Данилевського, 34, та знаходиться на балансі КП “Жилкомсервіс» (далі - балансоутримувач; п. п. 1.1-1.2 договору).
На підставі п. 1.3 договору, позичкодавець передає користувачу вищевказане майно у безоплатне користування на умовах, викладених у цьому договорі, строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців для розміщення відділення поштового зв'язку.
Згідно з п. 3.1.7 договору протягом 7 днів з моменту прийняття рішення про ліквідацію користувача, припинення дії або дострокового розірвання договору користувач повинен повернути актом передане майно позичкодавцю у тому ж стані, в якому це майно йому передавалось, з урахуванням нормального зносу майна.
Відповідно до п. 5.1- 5.2 договору, останній діє з 01 серпня 2019 року до 01 липня 2022 року.
Договір може бути продовжений на новий термін тільки за умови позитивного рішення сесії Харківської міської ради.
Відповідно до п. 5.5 договору, дія договору позички припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який було укладено договір.
У позовній заяві позивач зазначає про те, що під позитивним рішенням сесії Харківської міської ради слід розуміти рішення, аналогічне рішенню Харківської міської ради № 1623/19 від 19.06.2019, яким би продовжили або встановили б новий термін для безоплатного користування відповідачем відповідними нежитловими приміщеннями. Однак, таких рішень Харківська міська рада в подальшому не приймала.
З огляду на викладене позивач зазначає, що строк дії договору, тобто безоплатного користування нежитловими приміщеннями, закінчився 01.07.2022 відповідно до п. 5.1 договору, а з 01.02.2022 введено в дію Закон України “Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-ІХ, відповідно до ч. 2 ст. 9 якого забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку.
Позивач вважає, що оскільки відповідач не повернув йому майно в порядку, визначеному п. 3.1.7 договору, протягом 7 днів з моменту припинення терміну дії договору, тобто до 08.07.2022, після наведеної дати у відповідача відсутні правові підстави для безоплатного користування нежитловими приміщеннями, які були передані згідно договору, як на підставі умов самого договору, так і на підставі Закону.
Як свідчать матеріали справи, відповідач повернув позивачу передане майно за договором 04.11.2024, що підтверджується актом приймання-передачі.
При зверненні до суду з позовом у даній справі позивач стверджує, що відповідач за його рахунок зберіг (набув) кошти, які мав би сплатити за користування нежитловими приміщеннями, які були передані (та не повернуті після 08.07.2022) згідно договору. При цьому, збереження (набуття) вищезазначених коштів відбулося за відсутності правової підстави, адже підстави для безоплатного користування майном за договором після 08.07.2022 відпала.
Балансова вартість нежитлових приміщень, якими, на думку позивача, фактично та безпідставно користується відповідач, становить 83679,93 грн, що підтверджується довідкою КП "ЖИТЛОКОМСЕРВІС" № 6611/2/07-05 від 04.07.2024. Річний індекс інфляції 2022 року становить 126,6%, а 2023 року - 105,1%. Відтак, за розрахунками позивача місячна орендна плата становить:
- за період з 09.07.2022 до 31.07.2022 - 620,85 грн;
- за серпень-грудень 2022 року - 836,80 грн;
- за січень-грудень 2023 року - 1059,39 грн;
- за січень-жовтень 2024 року - 1113,42 грн;
- за період з 01.11.2024 до 04.11.2024 - 148,46 грн.
Згідно з наданим позивачем розрахунком, загальна сума орендної плати за фактичне користування відповідачем нерухомим майном (нежитловими приміщеннями) за період з 09.07.2022 до 04.11.2024 без належних на те правових підстав, становить 28800,19 грн.
У зв'язку з безпідставним збереженням (набуттям) відповідачем коштів, позивач, керуючись ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахував відповідачу: 3 % річних у сумі 958,06 грн за період 16.07.2022 - 04.11.2024 та інфляційні втрати у сумі 2902,76 грн за період липень 2022 - жовтень 2024.
Обставини щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, а також нарахованих в зв'язку з прострочення її оплати інфляційних та річних в наведених вище сумах стали підставами для звернення позивача до суду з позовною заявою в межах даної справи.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд керується наступним.
За змістом ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно з ч. 1 ст. 174 ГК України, господарський договір є підставою виникнення господарських зобов'язань.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 ГК України майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1, 3 ст.827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.
Гл. 58 ЦК України регулює правовідносини, пов'язані з наймом (орендою).
Відтак, до договору позички підлягають застосуванню положення гл. 58 ЦК України, а також інших законодавчих актів, якими регулюються питання оренди комунального майна - Господарського кодексу України, Закону України “Про оренду державного та комунального майна».
Договір позички укладено щодо нерухомого майна, що знаходиться в комунальній власності. Отже, відносини щодо оренди цього майна регулюються, крім того, нормами Закону України “Про оренду державного та комунального майна».
Під час укладення договору оренди сторони керувалися Законом України від 10.04.1992 № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна".
27.12.2019 набрав чинності Закон України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", який введено в дію 01.02.2020, та відповідно до пункту 2 Перехідних положень якого на правовідносини щодо продовження договору оренди після 01.07.2020 поширюється дія саме цього Закону.
Враховуючи те, що спірний договір оренди укладено сторонами на термін з 01.08.2019 по 01.07.2022, суд приходить до висновку, що при вирішенні питання продовження договору оренди до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону № 157-ІХ.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб, строк якого в подальшому був неодноразово продовжений Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 № 259/2022, від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022 та від 16.11.2022 № 2738-ІХ. Зокрема Указом від 16.11.2022 № 2738-ІХ дію воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 21.11.2022 строком на 90 діб, тобто до 19.02.2023.
Отже закінчення строку спірного договору оренди (01.07.2022) припало на час дії воєнного стану в Україні.
Як свідчать матеріали справи, після закінчення строку дії договору позички 01.07.2022 відповідач продовжував користуватися переданими йому у позичку приміщеннями, тоді як від позивача не надходило жодних заперечень щодо такого користування.
Отже, враховуючи вищезазначені норми, договір позички поновив свою дію у зв'язку із подальшим користуванням відповідачем переданим за договором майном після закінчення строку договору та відсутністю жодних заперечень позикодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору.
Щодо тверджень позивача, зокрема у відповіді на відзив, про перевагу спеціального закону у сфері оренди державного і комунального майна - Закону № 157-ІХ над положеннями Цивільного кодексу України, то суд не може погодитися із такими твердженнями, зважаючи на таке.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 зробила правові висновки щодо пріоритетності норм Цивільного кодексу над спеціальним законом із новими вимогами, який прийняли пізніше, - у цій ситуації не застосовується колізійний принцип lex posterior derogat priori (лат. “пізніший закон скасовує попередній»).
Крім того, в зазначеній постанові містяться посилання на Рішення Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі N 5-рп/2012, в якому вказано: "Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п'ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року N 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу".
Також, суд зазначає та враховує, що у зв'язку із запровадженням воєнного стану в Україні, Верховною Радою Законом від 01.04.2022 № 2181-IX внесено зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 157-ІХ та доповнено п. 6-1, яким унормовано, що під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо: продовження договору оренди, шляхом запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.
На виконання вказаних законодавчих приписів Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", яка набрала законної сили 01.06.2022.
У п.5 Постанови № 634 від 27.05.2022 визначено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених ст. 19 Закону. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.
У разі коли граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжується на строк воєнного стану та три місяці з дати його припинення чи скасування (абз. 6 п. 5 Постанови № 634 від 27.05.2022).
Відповідно до пункту 16 Постанови № 634 орендодавцям державного та комунального майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з п. 1 цієї постанови, а також продовження та припинення договорів оренди відповідно до п. 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022.
Отже п.5 Постанови №634 встановлено правило: договори оренди автоматично продовжуються до кінця воєнного стану в країні та ще на 4 місяці і виключеннями з цього правила є лише два випадки: 1) коли балансоутримувач повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження такого договору за 30 календарних днів до дати завершення його строку дії з підстав, визначених ст. 19 Закону України № 157-IX; 2) продовження договору відбулось за результатами аукціону, який було опубліковано до дати набуття чинності Постановою № 634, тобто до 01.06.2022 (в такому разі орендар мав право укласти договір оренди з переможцем такого аукціону).
Разом з цим, ані балансоутримувач не повідомляв ані позивачу, ані відповідачу про непродовження такого договору за 30 календарних днів до дати завершення його строку дії з підстав, визначених ст. 19 Закону України № 157-IX. Також жодного продовження договору позички на аукціоні не відбулося, оскільки його взагалі було укладено в позаконкурентному порядку, тобто без проведення аукціону.
Отже, в даному випадку відсутні обставини, які є виключенням для застосування п. 5 Постанови № 634, а тому договір позички продовжує свою дію також і в силу положень даної постанови.
Дана постанова, як акт органу виконавчої влади, є по суті імперативною нормою, яка носить обов'язковий характер для учасників відповідних правовідносин, не зважаючи на її нижчу юридичну силу порівняно з Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України.
Так, у постанові від 19.04.2024 у справі № 911/1359/22 Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного суду викладено, зокрема, наступні висновки щодо імперативного характеру постанов органів виконавчої влади: “Підпункт 16 пункту 1 Постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332 (у редакції Постанови НКРЕКП від 26.04.2022 № 413) - це імперативна норма, якою держава вказала учасниками ринку електричної енергії, що на період дії в Україні воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення або скасування зупиняється нарахування та стягнення штрафних санкцій, передбачених договорами, що укладені відповідно до Закону України “Про ринок електричної енергії».
Отже, Об'єднана палата дійшла висновку про те, що виконавчий орган, який в силу Закону наділений повноваженнями унормовувати договірні відносини суб'єктів господарювання, може приймати загальнообов'язкові норми, які підлягають виконанню учасниками обороту.
Крім того, приписами ч. 1 ст. 58 Конституції України унормовано, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
При цьому положення ч.1 ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).
Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в п. 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп/1997).
Водночас, цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а, по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в ст. 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта), під час дії якого вони настали або мали місце.
З огляду на викладене та враховуючи вимоги п.16 Постанови № 634 від 27.05.2022, суд зазначає, що вказаними положеннями нормативно-правового акта, який набув чинності 01.06.2022, на орендодавця державного та комунального майна покладено обов'язок забезпечити продовження та припинення договорів оренди відповідно до п. 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022. Тобто, має місце надання зворотної сили нормативно-правовому акту в часі (ретроактивна дія) шляхом прямої вказівки про це в такому нормативно-правовому акті, і такий темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в ст. 58 Конституції України, оскільки ретроактивна дія вказаної Постанови уточнює початкові наміри законодавця забезпечити правову визначеність орендаря в умовах воєнного стану, який запроваджено в Україні з 24.02.2022.
З матеріалів справи вбачається, а сторонами не оспорюється той факт, що після набрання законної сили Законом України “Про оренду державного та комунального майна», позивач не звертався до відповідача з заявами про розірвання договору позички або повернення майна. Крім того, з моменту вступу в дію вказаного закону 01.02.2022 до моменту подання позивачем позову до суду пройшло майже три роки.
Отже, враховуючи встановлені судом обставини, зокрема, що строк дії спірного договору визначено до 01.07.2022, тобто у період дії воєнного стану; а також приписи Постанови № 634 від 27.05.2022, суд вважає, що у спірних правовідносинах також відсутні передумови для припинення договору позички № 1868 під час дії воєнного стану з підстав, визначених у п.5 вказаної Постанови, оскільки такий договір вважається продовженим на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.
Враховуючи викладене суд приходить до висновку, що спірний договір діяв з 01.08.2019 по 04.11.2024, оскільки відповідно до акту приймання-передачі, підписаного уповноваженими представниками сторін та скріпленого печатками, 04.11.2024 приміщення були повернуті відповідачем позивачу.
В даному випадку, як вже зазначалося, позивач вважає, що оскільки спірний договір припинив дію з 01.08.2019, то між сторонами у цій справі виникли правовідносини з безпідставного отримання/збереженням майна, а тому просить стягнути з відповідача безпідставно набуті грошові кошти в сумі 28800,19 грн, як недотриману позивачем орендну плату за фактичне користування нерухомим майном з 09.07.2022 по 04.11.2024
Натомість, суд зазначає, що відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у гл. 83 ЦК України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання гл. 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19)).
Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз положень ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).
При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень гл. 83 ЦК України
Такі висновки щодо застосування положень гл. 83 ЦК України та, зокрема ст. 1212 ЦК України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 грудня 2021 року у справі № 911/1101/21, від 06 червня 2022 року у справі № 903/142/21 та в інших.
Однак, як встановлено судом в межах даної справи, відповідач після 08.07.2022 і протягом спірного періоду (до моменту повернення майна позивачу 04.11.2024) використовував передане йому в позичку майно на підставі договору позички № 1868 від 01.08.2019. Однак, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування положень ст. 1212 ЦК України.
Зазначене свідчать про безпідставність заявленого позову в частині стягнення 28800,19 грн безпідставно набутих коштів у розмірі орендної плати за період з 09.07.2022 по 04.11.2024.
Разом з тим, оскільки позовна вимога про стягнення з відповідача безпідставно набутих коштів не підлягає задоволенню, то не підлягають задоволенню і похідні від неї позовні вимоги про стягнення з відповідача 958,06 грн - 3% річних за період 16.07.2022 - 04.11.2024 та 2902,76 грн - інфляційних втрат за період липень 2022 - жовтень 2024.
При прийнятті рішення суд зазначає та враховує, що аналогічна правова позиція щодо застосування до спірних правовідносин названих вище положень чинного законодавства викладена в Постанові Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2025 по справі № 922/2329/24 в процесі розгляду справи між тими ж сторонами з аналогічних правовідносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з вимогами ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до ч. 1 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Надавши оцінку наявним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, суд, на підставі всебічного, повного, об'єктивного з'ясування обставин справи, приходить до висновку про наявність законних підстав для відмови в задоволенні позову.
З урахуванням вимог ст. 129 ГПК України, судові витрати у справі підлягають покладенню на позивача.
Керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ст.ст. 256, 257 ГПК України, рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Повне рішення складено "08" квітня 2025 р.
Суддя Л.В. Шарко