ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
08 квітня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/2196/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Принцевської Н.М., Савицького Я.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни м. Одеса
на рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року м. Одесі, суддя першої інстанції Цісельський О.В., повний текст складено та підписано 30.01.2025 року
у справі № 916/2196/24
за позовом: Акціонерного товариства «Акцент-Банк», м. Дніпро,
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни м. Одеса
про стягнення 166 241 грн. 24 коп.-
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
Акціонерне товариство «Акцент-Банк», м. Дніпро звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса, в якій просить суд стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в розмірі 166241 грн 24 коп., з яких: 97105 грн 12 коп. заборгованість за кредитом; 44096 грн 63 коп. заборгованість за процентами; 19039 грн. 49 коп. заборгованість за винагородою; 6000 грн штрафу (1000 грн фіксована складова; 5000 грн змінна складова).
В обґрунтування позову позивач посилається на обставину порушення відповідачем умов укладеного між сторонами кредитного договору від 25.01.2022 № 20.25.0000000295 в частині повернення кредитних коштів, а також сплати процентів та винагороди банку за користування кредитом в повному обсязі та у визначені договором строки.
В зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору (основного зобов'язання), банк звернувся до суду із даним позовом про стягнення грошових коштів з відповідача.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 (суддя Цісельський О.В.) позов задоволено частково, стягнуто з Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса на користь Акціонерного товариства «Акцент-Банк», м. Дніпро загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) в розмірі 97 105 (дев'яносто сім тисяч сто п'ять) грн 12 коп., залишок заборгованості за процентами в розмірі 43 749 (сорок три тисячі сімсот сорок дев'ять) грн 91 коп., залишок заборгованості за винагородою в розмірі 16 669 (шістнадцять тисяч шістсот шістдесят дев'ять) грн 49 коп. та витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 869 (дві тисячі вісімсот шістдесят дев'ять) 23 коп., в решті позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції в частині задоволених позовних вимог послався на те, що відповідачем порушено умови договору щодо своєчасного (в строк, що зазначений в додатку №1 до договору) погашення заборгованості за отриманим кредитом, у зв'язку з чим банк обґрунтовано звернувся з позовом до суду, заявивши до стягнення з відповідача всю суму заборгованості по тілу кредиту, а також проценти та винагороду. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог банку про стягнення з боржника (позичальника) суми заборгованості за кредитним договором.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення 1000 грн штрафу (фіксована складова) та 5000 грн штрафу (змінна складова), суд першої інстанції виходив з того, що заборгованість відповідача виникла після введення в Україні воєнного стану, таким чином, штраф не нараховується, оскільки його нарахування заборонене законом.
Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення процентів за користування кредитом та винагороди за кредитне обслуговування (комісії), суд першої інстанції вказав, що строк користування кредитом закінчився 23.01.2024, а отже, нарахування таких платежів за період з 24.01.2024 по 30.04.2024 є безпідставним.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Фізична особа-підприємець Рагуцька Ольга Святославівна, м. Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодилась, тому звернулася до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 по справі №916/2196/24 скасувати, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Акцент-банк», м.Дніпро до Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м.Одеса про стягнення 166 241 грн 24 коп.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Апелянт зазначає, що судом першої інстанції при вирішенні справи та прийнятті оскаржуваного рішення не з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а також не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, викладені у рішенні суду першої інстанції висновки не відповідають встановленим обставинам справи, судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, що є підставами згідно ст. 277 Господарського процесуального кодексу України для скасування рішення Господарського суду Одеської області у даній справі.
Апелянт вказує, що в обґрунтування розміру заборгованості відповідача перед позивачем, останнім, зокрема, надано меморіальний ордер, виписку по особовому рахунку відповідача та розрахунок заборгованості.
Апелянт вважає, що розрахунок заборгованості за договором про надання банківських послуг не є належним доказом видачі та отримання кредиту, оскільки не є первинним документом, а також не є безспірним доказом розміру заборгованості, а є лише обґрунтуванням позовних вимог щодо розміру заборгованості, яка повинна бути підтверджена саме первинними документами.
Апелянт, оцінивши надані позивачем виписку по особовому рахунку (не містить доказів перерахування коштів відповідачу) та копію меморіального ордеру (не зазначено посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; відсутній особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції), дійшов висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів надання кредитних коштів відповідачу.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача 19 039 грн 49 коп. заборгованості за винагородою апелянт зазначає, що винагорода, передбачена умовами договору, є винагородою банку, яка сплачується за кредитне обслуговування.
Законодавством не визначено можливість отримання банком інших винагород за надання кредиту, окрім процентів за користування ним. Нарахування комісії, як плати за обслуговування кредиту банком, є незаконним, не відповідає вимогам справедливості та суперечить положенням ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.12. 2018 року у справі № 695/3474/17.
Також, апелянт вказує, що позивач вже звертався до суду з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса з тим же самим предметом та з тих же самих підстав (стягнення заборгованості за кредитним договором Ne 20.25.0000000295 від 25.01.2022 у зв'язку з несвоєчасною оплатою кредиту). Єдиною відмінністю між двома позовами є розмір нарахованих штрафних санкцій та відсотків за користування кредитом. При цьому, розмір залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту) і в першій, і в другій справі складає 97 105 грн. 12 коп.
При цьому в позовній заяві позивач зазначає, що вже звертався до суду з аналогічним позовом, при цьому вказує, що там був інший предмет спору, а саме, дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, а не стягнення заборгованості у зв'язку з закінченням строку дії договору.
З таким твердженням позивача апелянт не згодний, оскільки, відповідно до змісту попередньої позовної заяви, підставами подання позову було саме зміна позивачем строку дії кредитного договору № 20.25.0000000295 від 25.01.2022 на підставі п.2.3.2 кредитного договору. Той факт, що позивач не довів суду строк виконання зобов'язання за кредитним договором та він був таким, що не настав, ніяким чином не впливає на предмет та не є зміною підстав другого позову. І в першому, і в другому випадку підставою позову є несвоєчасне повернення коштів за кредитним договором, при цьому зміна порядку визначення відповідачем строку виконання такого зобов'язання за одним і тим же договором не є зміною підстав позову, а всього на всього є іншим трактуванням умов того ж самого кредитного договору № 20,25,0000000295 від 25.01.2022. Подання позивачем нового позову по суті є намаганням за допомогою нових доказів повторно здійснити судовий розгляд правовідносин, які вже були розглянуті судом.
На думку апелянта, подання позивачем нових доказів у цій справі, за відсутності зміни підстав позову, не може бути кваліфіковано інакше, як намаганням переглянути рішення, яке набуло законної сили, за допомогою додатково поданих доказів та доповненням підстав позову; такі нові докази не можуть свідчити про нові підстави позову, оскільки обставини спору, на які посилався позивач у першому позові, залишились незмінними, і подання нових доказів після набрання рішенням суду законної сили не повинно тягнути його перегляд. В цьому випадку відбулося лише доповнення позову у справі, що розглядається, новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин.
Тому, апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно відхилив обґрунтування відповідача, що призвело до ухвалення помилкового рішення.
Враховуючи зазначене, скаржник вважає, що позовна заява Акціонерного товариства «Акцент-банк», м. Дніпро до Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса про стягнення 166 241 грн 24 коп. по справі №916/2196/24 підлягає залишенню без розгляду па підставі п. 3 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24, справу вирішено розглядати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.
02.04.2025 року через засоби поштового зв'язку «Укрпошта» до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Акціонерного товариства «Акцент-Банк», м. Дніпро надійшов відзив, у якому позивач просив суд апеляційної інстанції відмовити в задоволенні апеляційної скарги на рішення Господарського суду Одеської області від 30 січня 2025 року по справі №916/2196/24 за позовом Акціонерного товариства «Акцент-банк», м. Дніпро до Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса про стягнення грошових коштів.
В обґрунтування даного відзиву позивач зазначає, що головним аргументом відзиву є посилання відповідача на недійсність винагороди і посилання на судову практику Верховного Суду по споживчим кредитам, яка не може бути застосована до даних відносин.
Позивач вказує, що у висновках апеляційного суду по справі №916/2842/23 при направленні вимоги про дострокове виконання зобов'язання за кредитним договором виникають інші зобов'язання з іншими строками виконання. І оскільки банк в своєму позові по справі №916/2842/23 просив стягнути заборгованість саме по тим, іншим зобов'язанням з іншими строками виконання, що можуть виникнути лише при направленні вимоги про дострокове виконання зобов'язання за спірним кредитом, то в позові було відмовлено, оскільки банк не довів існування інших зобов'язань та направлення такої вимоги, і звернення з даним позовом до суду було передчасним.
Таким чином, суд у справі №916/2842/23 підтвердив той факт, що банк намагався стягнути заборгованість не за самим кредитним договором в його первісному варіанті, а за іншими зобов'язаннями з іншими строками виконання, які виникають при направлення вказаної вимоги.
В даній же справі - №916/2196/24, банк не просить суд стягнути заборгованість за іншими зобов'язаннями з іншими строками виконання, які виникають при направленні вимоги про дострокове повернення кредиту, а просить стягнути її за первісним варіантом кредитного договору з первісними обумовленими в ньому строками виконання. Тобто, позивач вважає, шо суть спору у вказаних позовах різна і у вказаних справах різний предмет спору, тому посилання на вказану судову практику є необґрунтованим, оскільки жодна з них не містить аналогічного випадку.
Приписи п. 1 ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначають, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму на 01 січня відповідного року (що станом на момент подання позову у даній справі складає 3028 грн.).
В порядку спрощеного провадження за законом підлягають розгляду малозначні справи, і в даному випадку, єдиним критерієм для такого розгляду є саме ціна позову.
Судова колегія дійшла висновку, що у даному випадку справа № 916/2196/24 відповідає ознакам малозначної справи за законом, оскільки ціна позову складає 166 241 грн 24 коп.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Переглянувши у порядку письмового провадження оскаржуване у справі рішення суду першої інстанції, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 є таким, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
25.01.2022 між Акціонерним товариством «Акцент-Банк» (банк, позивач) та Фізичною особою - підприємцем Рагуцькою Ольгою Святославівною (позичальник, відповідач) було укладено кредитний договір № 20.25.0000000295, відповідно до п.1.1. якого банк за наявності вільних грошових коштів зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді згідно з п. А.1 цього договору, з лімітом та на цілі, зазначені у п. А.2 цього договору, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2 цього договору, в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати процентів, винагороди, в обумовлені цим договором терміни. Строковий кредит надається банком в безготівковій формі шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника з подальшим перерахуванням за цільовим призначенням.
За істотними умовами кредитування, передбаченими п. 1.3. договору:
- вид кредиту - строковий кредит (п. А1);
- ліміт цього договору 100 000,00 грн на фінансування поточної діяльності (п. А.2);
- термін повернення кредиту 23 січня 2024 року. Позичальник здійснює погашення кредиту та процентів щомісячно ануїтетними (однаковими платежами в розмірі та в строки згідно з Графіком платежів (додаток №1 цього договору).
Ануїтетний платіж включає в себе погашення частини основної суми кредиту та процентів за його користування.
Згідно ст. 212, 651 Цивільного кодексу України, у випадку порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених цим договором, Банк на свій розсуд, починаючи з 31-го дня порушення будь-якого із зобов'язань, має право змінити умови цього договору, встановивши інший термін погашення кредиту. При цьому Банк направляє позичальнику письмове повідомлення із зазначенням дати терміну повернення кредиту. У випадку непогашення позичальником заборгованості за цим договором у термін, зазначений у повідомленні, уся заборгованість, починаючи з наступного дня від дати, зазначеної у повідомленні, вважається простроченою. У випадку погашення заборгованості у період до закінчення 30 днів (включно) з моменту порушення будь-якого із зобов'язань, кінцевим терміном повернення кредиту є 23 січня 2024 року (п. А3);
- за користування кредитом позичальник сплачує фіксовані проценти у розмірі 33,90% річних (п. А.6);
- нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно, виходячи із фактичних залишків заборгованості за позичковим рахунком, фактичної кількості днів у місяці, 360 днів у році, та процентної ставки, передбаченої договором. При цьому день видачі та день повернення кредиту вважаються одним днем (метод визначення днів для нарахування процентів «факт/360»). Якщо ануїтетний платіж не буде здійснено у відповідну дату згідно з Графіком платежу, то заборгованість за кредитом та/або процентами вважається простроченою на наступний день. Розподіл внесених коштів на погашення кредиту проводиться з відповідну дату згідно з Графіком платежів (п. А8);
- Позичальник щомісячно сплачує банку винагороду за кредитне обслуговування у розмірі 0,79% від суми зазначеного у п.А.2 цього договору ліміту у поточну дату сплати процентів. Сплата винагороди здійснюється у гривні. Розрахунок здійснюється щоденно. Нарахування винагороди здійснюється у дату сплати. Сплата винагороди здійснюється згідно з Графіком платежу та, в разі дострокового погашення кредиту, згідно з фактичним періодом користування кредитними коштами від дати погашення згідно з Графіком платежу до дати дострокового погашення кредиту (п. А10).
Відповідно до умов п. 2.1.2. договору банк зобов'язується, зокрема: надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів позичальнику на цілі, відмінні від платежів на сплату судових витрат, у межах суми, обумовленої п. 1.1 цього договору, а також за умови виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 2.2.12. цього договору. Зобов'язання з видачі кредиту на сплату судових витрат та/або інших платежів виникають у банку у випадку непред'явлення позичальником документів, підтверджуючих сплату судових витрат, та/або інших платежів за рахунок інших джерел.
Згідно із п. 2.2.2. договору, позичальник зобов'язується: використовувати кредит на цілі та у порядку, передбаченому п. 1.1 цього договору (п. 2.2.1.); сплатити проценти за користування кредитом відповідно до пп. 4.1, 4.2, 4.3 цього договору (п. 2.2.2.); повернути кредит у терміни, встановлені пп. 1.2, 2.2.14, 2.3.2 цього договору (п. 2.2.3.); сплатити банку винагороду відповідно до пп.2.3.5., 4.4, 4.5, 4.6, 4.13 цього договору (п.2.2.5.).
За користування кредитом у період з дати списання коштів з позичкового рахунку до дати погашення кредиту згідно з п.п.1.2, 2.2.3, 2.2.14, 2.3.2, 2.4.1 цього договору, позичальник сплачує проценти у розмірі, передбаченому п.А.6 цього договору (п. 4.1. договору).
Сплата процентів за користування кредитом, передбачених пп. 4.1, 4.2 цього договору, здійснюється згідно до п. А.8 цього договору. Якщо повне погашення кредиту здійснюється у дату, відмінну від зазначеної у цьому пункті, то останньою датою погашення процентів, розрахованих від попередньої дати погашення до дня фактичного повного погашення кредиту, є дата фактичного погашення кредиту (п. 4.3. договору).
Позичальник сплачує банку винагороду за кредитне обслуговування згідно з п.А.10 цього договору (п. 4.5. договору).
Пунктом 4.9. договору визначено, що зобов'язання за цим договором, у тому числі строк виконання яких не наступив виконуються у такій послідовності: кошти, отримані від позичальника, а також від інших уповноважених органів/осіб для погашення заборгованості за цим договором, перш за все спрямовуються для відшкодування витрат/збитків банку згідно із пп. 2.2.13, 2.3.13 цього договору, далі для погашення неустойки згідно із розділом 5 цього договору, далі простроченої винагороди, далі винагороди, далі прострочених процентів, далі процентів, далі простроченого кредиту, далі кредиту.
Відповідно до п. 4.10. договору розрахунок процентів за користування кредитом здійснюється щоденно з дати списання коштів з позичкового рахунку до майбутньої дати сплати процентів та/або за період, який розпочинається з попередньої дати сплати процентів до поточної дати сплати процентів. Розрахунок процентів здійснюється до повного погашення заборгованості по кредиту на суму залишку заборгованості по кредиту.
Умовами п. 5.8. договору передбачено, що у випадку порушення позичальником термінів платежів по будь-якому із грошових зобов'язань, передбачених цим договором, більш ніж на 30 днів, що спричинило звернення банку до судових органів, позичальник сплачує банку штраф, що розраховується за наступною формулою: 1 000,00 гривень +5% від суми встановленого у п.А.2 цього договору ліміту на цілі, відмінні від платежів для сплати за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (п.5.8 договору).
Цей договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами (п. 6.1 договору).
Додатком 1 до договору, який є невід'ємною його частиною, сторонами погоджено графік погашення, у якому визначено: термін повернення частини кредиту та сплати процентів за відповідний розрахунковий період; розмір частини кредиту, що підлягає поверненню у відповідну дату; сума процентів, що підлягає сплаті у відповідну дату; сума комісійних винагород; сума кредиту, проценти та комісія, що підлягають сплаті разом.
Відповідно до Графіку погашення кредиту, відповідач мав здійснювати погашення кредиту протягом 24 місяців кожного 25 числа відповідного місяця до 23.01.2024 рівними платежами по 6604 грн 05 коп. (включає повернення частини кредиту, проценти та винагороду у відповідну дату).
Договір та додаток № 1 до нього підписані сторонами без зауважень та заперечень.
На виконання умов укладеного договору, позивач надав відповідачу кредит у розмірі 100000 грн, що підтверджується меморіальним ордером №TR.21765229.35297.64999 від 25.01.2022 із призначенням платежу: «видача кредиту згідно договору №20.25.0000000295 від 25/01/2022».
У виписці з особового рахунку відповідача за період з 25.01.2022 по 04.05.2024 відображено, зокрема, надходження коштів на погашення кредиту та їх розподіл на сплату заборгованості за тілом кредиту, відсотках, комісії (у тому числі прострочених).
Інших належних та допустимих доказів на підтвердження наявних між сторонами спірних правовідносин, матеріали справи не містять.
Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для стягнення з відповідача на користь банку нарахованої останнім суми грошових коштів у загальному розмірі 166241 грн 24 коп., з яких: 97105грн 12 коп. заборгованість за кредитом; 44096 грн 63 коп. заборгованість за процентами; 19039 грн. 49 коп. заборгованість за винагородою; 6000 грн штрафу (1000грн фіксована складова; 5000 грн змінна складова)
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Як убачається зі змісту ст. 626, 628 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Зобов'язання, в свою чергу, за вимогами ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суми позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої якості.
Згідно із ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За вимогами ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.
Колегією суддів встановлено, що укладений між банком та відповідачем договір, який за своєю суттю відноситься до кредитного договору, є підставою для виникнення у сторін за цим договором кредитних правовідносин відповідно до ст.ст. 173, 174 Господарського кодексу України (ст.ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України), і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання його сторонами.
Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Тобто, кредитний договір є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов'язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами договору. Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами шляхом укладення договору. На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Як вважає колегія суддів, на кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Апелянт заперечень щодо викладених у договорі умов не висловила, питання про зміну умов договору не порушувала. Сторони погодили умови договору та встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства. В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Суд першої інстанції вірно вказав, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку. Оспорюваний правочин може бути визнаний судом недійсним за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи (за доведеності порушеного права такої особи), якщо під час вирішення відповідного спору буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.
Як вірно встановлено місцевим господарським судом, між позивачем та відповідачем на підставі кредитного договору від 25.01.2022 №20.25.0000000259 виникли зобов'язальні правовідносини, згідно з якими позивач зобов'язався надати відповідачу кредит, а відповідач, в свою чергу, зобов'язався повернути кредитні кошти, сплатити проценти, та винагороду, в обумовлені цим договором терміни.
Так, відповідно до Графіку платежів відповідач мав погашати кредит та сплачувати банку проценти та комісію кожного 25 числа, починаючи з 25.02.2022 по 23.01.2024 включно, між цим, з наявних у справі виписки по рахунку відповідача та розрахунку суми боргу вбачається, що відповідач порушив вищевказаний Графік, а останній платіж здійснив 19.07.2022. При цьому, 25.04.2022, 17.06.2022, 02.07.2022 та 19.07.2023 банк здійснював автоматичне списання коштів на погашення простроченої заборгованості за комісією.
Отже, апелянтом порушено умови договору щодо своєчасного (в строк, що зазначений в додатку №1 до договору) погашення заборгованості за отриманим кредитом, у зв'язку з чим банк звернувся з позовом до суду, заявивши до стягнення з відповідача всю суму заборгованості по тілу кредиту, а також процентів та винагороди, які нараховані станом на 04.05.2024.
Щодо посилань апелянта, що позивачем не надано належних та допустимих доказів надання кредитних коштів відповідачу, колегія суддів зазначає наступне.
Відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком (ч. 1 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач, на виконання умов договору №20.25.0000000295 від 25.01.2022 надав відповідачу кредитні кошти в розмірі 100000грн, що підтверджується вищезазначеним меморіальним ордером та випискою з особового рахунку за період з 25.01.2022 по 04.05.2024.
При цьому, колегією суддів встановлено, що дійсно меморіальний ордер №TR.21765229.35297.64999 від 25.01.2022 не містить зазначення посади і прізвища особи, відповідальної за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, а також відсутній підпис відповідної особи.
Відповідно до частин першої, другої статті 68 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки зобов'язані вести бухгалтерський облік та складати фінансову звітність відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та міжнародних стандартів фінансової звітності. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам достовірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
У п. 1 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 04.07.2018 № 75 (далі - Положення) терміни вживаються в такому значенні:
- бухгалтерський облік в банках - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передавання інформації про операції банку зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень;
- клієнтські рахунки - особові рахунки, за якими обліковуються кошти клієнтів банку. До клієнтських рахунків належать кореспондентські, поточні, вкладні (депозитні) рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу);
- особовий рахунок - рахунок аналітичного обліку операцій з клієнтами банку, що здійснюються відповідно до укладених між банком і клієнтами договорів;
- первинний документ - документ, який містить відомості про операцію;
- регістри синтетичного та аналітичного обліку операцій - носії спеціального формату (паперові, електронні) у вигляді відомостей, книг, журналів, призначені для хронологічного, систематичного або комбінованого накопичення, групування та узагальнення інформації з первинних документів, що прийняті до обліку.
У п. 42-43 Положення зазначено, що підставою для бухгалтерського обліку операцій банку є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються в бухгалтерському обліку за умов дотримання вимог законодавства України про електронні документи та електронний документообіг.
Відповідно до п. 44 Положення первинні документи банку (паперові та електронні) залежно від виду операції та типу контрагентів класифікують за такими ознаками: 1) за місцем складання: зовнішні (одержані від клієнтів, державних виконавців та інших банків); внутрішні (оформлені в банку); 2) за змістом: касові; меморіальні (для здійснення безготівкових розрахунків із банками, клієнтами, списання коштів з рахунків та внутрішньобанківських операцій).
Касовими документами оформляються операції з готівкою. Касові документи оформляються відповідно до вимог, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України щодо організації касової роботи в банках України (п. 45 Положення).
Меморіальні документи застосовуються банком для здійснення і відображення в обліку операцій банку і його клієнтів за безготівковими розрахунками відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України (п. 46 Положення).
Відповідно до п. 47 Положення внутрішньобанківські операції оформляються меморіальними ордерами та іншими документами, що складаються банком відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку і внутрішніх процедур банку. Операції, що відображаються за позабалансовими рахунками, також оформляються меморіальними ордерами.
Відповідно до п. 48 Положення у первинних документах, на підставі яких здійснюються записи в бухгалтерському обліку, мають зазначатися номери кореспондуючих рахунків за дебетом і кредитом, сума операції, дата виконання, підпис відповідального виконавця, підпис контролера (якщо операція підлягає додатковому контролю), підпис уповноваженої особи (якщо підставою для здійснення операції було відповідне розпорядження).
Пунктами 57-58 Положення про організацію бухгалтерського обліку в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04.07.2018 №75 передбачено, що інформація, що міститься в прийнятих для обліку первинних документах, систематизується на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах синтетичного та аналітичного обліку шляхом подвійного запису їх на взаємопов'язаних рахунках бухгалтерського обліку. Регістри синтетичного та аналітичного обліку ведуться на паперових носіях або в електронній формі. Запис у регістрах аналітичного обліку здійснюється лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа (паперового або електронного). Банк самостійно розробляє форми регістрів синтетичного та аналітичного обліку, які повинні містити назву, період реєстрації операції, прізвища і підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні.
Відповідно до пункту 59 Положення № 75 банки обов'язково мають складати на паперових та/або електронних носіях такі регістри як особові рахунки та виписки з них (в редакції станом на момент укладення кредитного договору та видачі кредиту).
У разі складання регістрів бухгалтерського обліку в електронному вигляді банк зобов'язаний зробити їх копії на паперових носіях на вимогу учасників операції, а також органів контролю та правоохоронних органів відповідно до вимог законодавства України.
Відповідно до п. 61 Положення форма особових рахунків затверджується банком самостійно залежно від можливостей програмного забезпечення. Особові рахунки та виписки з них мають містити такі обов'язкові реквізити: 1) номер особового рахунку; 2) дату здійснення останньої (попередньої) операції; 3) дату здійснення поточної операції; 4) код банку, у якому відкрито рахунок; 5) код валюти; 6) суму вхідного залишку за рахунком; 7) код банку-кореспондента; 8) номер рахунку кореспондента; 9) номер документа; 10) суму операції (відповідно за дебетом або кредитом); 11) суму оборотів за дебетом та кредитом рахунку; 12) суму вихідного залишку.
Відповідно до п. 62 Положення виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій/ електронній формі) із особових рахунків клієнтів обумовлюються договором банківського рахунку, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунку.
Тому виписки з особового рахунка клієнта банку (банківські виписки з рахунку позичальника) є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 910/10254/18, від 19.02.2020 у справі № 910/16143/18, від 26.02.2020 у справі № 911/1348/16, від 19.11.2020 у справі № 910/21578/16, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 554/4300/16-ц, від 21.09.2022 у справі № 381/1647/21, від 07.12.2022 у справі № 298/825/15-ц).
З огляду на це, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виписки по особовому рахунку можуть бути належним доказом заборгованості щодо тіла кредиту за кредитним договором (подібний висновок, викладений у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.12.2020 у справі № 278/2177/15-ц, від 22.04.2021 у справі № 712/4821/16-ц, від 20.04.2023 у справі №910/5174/21).
Отже, виписки з особових рахунків клієнтів є документом, який суду необхідно оцінити відповідно до вимог процесуального закону при перевірці доводів про реальне виконання кредитного договору.
Таким чином, суд першої інстанції вірно зазначив, що надані позивачем меморіальний ордер №TR.21765229.35297.64999 від 25.01.2022 та виписка з особового рахунку відповідача за період з 25.01.2022 по 04.05.2024 в сукупності підтверджують надання банком кредитних коштів, факт здійснення господарських операцій між банком та позичальником, надходження коштів на основний кредитний рахунок, розподілення коштів по рахункам на погашення процентів, винагороди, тіла кредиту та наявність у відповідача заборгованості за кредитним договором №20.25.0000000295 від 25.01.2022 щодо тіла кредиту.
В той же час колегія суддів не приймає до уваги твердження апелянта про те, що банківська виписка не містить платежу про видачу коштів. Так, банківська виписка надана за транзитним рахунком кредитного договору, на який надходять всі кошти на погашення кредиту, які в подальшому розподіляються за цільовими рахункам (тіло, відсотки, тощо). Видача кредитних коштів надавалась з кредитного рахунку, на якому обліковується заборгованість за тілом кредиту на поточний рахунок відповідача, про що свідчить вищезазначений меморіальний ордер.
Дані обставини свідчать про суперечливу поведінку відповідача, оскільки у відзиві та апеляційній скарзі, апелянт посилається лише на відсутність належних та допустимих доказів надання йому кредитних коштів з огляду на певні недоліки в меморіальному ордері, наданому позивачем до суду, разом з тим не заперечує, що кредитні кошти надходили на його рахунок, а факт отримання кредитної суми відповідачем додатково підтверджується і її частковим погашенням.
Зазначене вище спростовує твердження апелянта про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують факт надання коштів за кредитним договором та які вказують на наявність у відповідача заборгованості перед позивачем.
З огляду на викладене вище, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що прострочена заборгованість позичальника перед банком за кредитом становить 97 105 грн 12 коп., що не спростовано відповідачем ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції належними та допустимими доказами у справі, а тому позовні вимоги в цій частині вірно задоволені судом, як заявлені обґрунтовано та правомірно.
Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін, як і положення кредитного договору, які передбачають зобов'язання позичальника сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію за обслуговування кредиту (пп. 2.3.1., 2.3.2. кредитного договору) можуть бути застосовані лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Зокрема, як вбачається з наданого позивачем розрахунку, банк здійснював нарахування процентів за користування кредитом та суми комісійної винагороди також у період після січня 2024 року, тобто після визначеного у пункті А.3. кредитного договору терміну повернення кредиту 23.01.2024, у зв'язку з чим розмір нарахованих позивачем процентів та суми комісійної винагороди є більшим, ніж було погоджено сторонами у Графіку погашення.
В свою чергу, в контексті здійснення нарахування позивачем процентів за користування кредитом та комісії за період після 23.01.2024, тобто, терміну повернення кредиту, суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідно до статті 202 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Так, поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 Цивільного кодексу України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Там чином, строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема, коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання.
У даній справі сторони строк дії кредитного договору окремо не визначили, а погодили термін повернення кредитних коштів в повному обсязі - до 23.01.2024, а також терміни щомісячного виконання зобов'язання по сплаті процентів та комісії. Отже, в даному випадку місцевий господарський суд вірно зазначив, що кінцевим терміном повернення кредиту є саме 23 січня 2024 року.
У постанові від 05.04.2023 у справі №910/4518/16 Велика Палата Верховного Суду наголошує, що проценти відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 Цивільного кодексу України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.
Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.
Разом з цим, зі спливом строку кредитування чи пред'явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто, позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.
За таких обставин, надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Відповідно до доданого до позову розрахунку заборгованості станом на 04.05.2024, позивач здійснює нарахування процентів за користування кредитом за ставкою 33,9% за період з 25.01.2022 по 30.04.2024 у загальному розмірі 44096,63 грн.
Проте, суд першої інстанції вірно не погодився з розрахунком процентів за користуванням кредитом за період з 24.01.2024 по 30.04.2024, оскільки, як встановлено судом вище, строк користування кредитом закінчився 23.01.2024. Зазначення у договорі про те, що проценти за користування кредитом нараховуються до дня погашення кредиту, не спростовують того факту, що сторонами погоджено розмір процентів саме за користування кредитом, тобто, за правомірне користування кредитом. З урахуванням наведеного, у суду відсутні підстави для застосування вказаних вище положень договору до нарахування процентів за неправомірне користування процентів.
Отже, з огляду на вказане, суд першої інстанції вірно зазначив про можливість нарахування банком відсотків за користування кредитом за кредитним договором виключно до моменту спливу визначеного договором загального строку кредитування - тобто, до 23.01.2024, після чого позивач втрачає можливість нарахування та стягнення з відповідача процентів за користування кредитом.
Аналогічні умови сплати винагороди за кредитне обслуговування (комісії) визначені у пункті А.10. кредитного договору, згідно з яким сплата винагороди здійснюється згідно з Графіком платежу, та в разі дострокового погашення кредиту, згідно з фактичним періодом користування кредитними коштами від дати погашення згідно з Графіком платежу до дати дострокового погашення кредиту.
Водночас, можливість нарахування винагороди за кредитне обслуговування за період після закінчення терміну кредитування умовами кредитного договору не передбачена, у зв'язку з чим суд першої інстанції вірно зазначив, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, як і обов'язок позичальника оплачувати комісію за управління кредитом, припиняються після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України.
З урахуванням викладеного, місцевим господарським судом вірно здійснено власний розрахунок заборгованості за процентами та винагородою за період з 25.01.2022 по 23.01.2024, тобто, в межах строку кредитування, з урахуванням здійснених відповідачем проплат у відповідності з випискою по рахунку відповідача, виходячи з визначених у кредитному договорі ставок (пп. А6, А10 Істотних умов кредитування за договором), відповідно до якого сума процентів становить 43749 грн 91 коп. та сума винагороди становить 16669 грн 49 коп., а відтак, позовні вимоги в цій частині правомірно задоволені судом першої інстанції з відмовою в іншій частині цих позовних вимог.
При цьому, апелянт заперечує проти стягнення заборгованості за винагородою, з мотивів, викладених вище.
Вказані заперечення колегія суддів визнає необґрунтованими з таких підстав.
В п. 7 ч.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» вказано, що договір - усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція;
а в п. 22 ч.1 ст. 1 цього Закону визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Відповідно до п.11 ч.1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Кредитний договір № 20.25.0000000295 від 25.01.2022 укладений між банком та відповідачем як Фізичною особою підприємцем, і згідно з п. А2 кредитного договору кредит видавався на фінансування поточної діяльності. Таким чином, спірний кредитний договір не підпадає під дію Закону України «Про захист прав споживачів», так як він укладався з метою ведення господарської діяльності відповідача, а не для задоволення споживчих потреб фізичної особи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються з урахуванням конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова Великої Палати Верховного суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Посилання апелянта на неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у наведеній в апеляційній скарзі постанові щодо застосування, зокрема, статей 73, 74, 79, 86, 236, 238 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів відхиляє в зв'язку з безпідставністю, оскільки вона не є релевантною до правовідносин, які є предметом розгляду даної справи.
Так, у постанові Верховного Суду від 27.12.2018 у справі № 695/3474/17 викладено правові висновки за позовом про визнання недійсним договору про видачу споживчого кредиту та стосовно застосування Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, ця постанова, як вже було зазначено вище, не стосується спірних правовідносин і не є подібною в даному випадку.
Кредитний договір № 20.25.0000000295 від 25.01.2022 не є договором про надання споживчих кредитів, тобто, у спірних правовідносинах позичальник не є споживачем, відповідно, відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття «несправедливі умови договору».
Подібні висновки щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України «Про захист прав споживачів» були викладені в постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 910/6404/18.
При цьому колегія суддів додатково вважає за необхідне зазначити, що висновки суду касаційної інстанції у деяких справах за своїм змістом є загальними вимогами процесуального та матеріального законодавства, певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування. При цьому Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави оскарження судових рішень, передбаченої нормами Господарського процесуального кодексу України.
Так, у даній справі сторони у п. А 10 кредитного договору погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства.
Крім того, апелянт із зустрічним позовом про визнання недійсною вказаної умови договору у цій справі не звертався. Доказів визнання недійсною цієї умови договору в інших судових провадженнях відповідач суду не надав і про їх існування у відзиві не вказував.
Щодо стягнення винагороди за користування кредитом, яку боржник зобов'язався сплатити кредитору за умовами кредитного договору, суд першої інстанції вірно врахував правовий висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, про те, що незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору, не є підставою для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором.
Таким чином, вказані доводи апелянта щодо незаконності нарахування винагороди в порядку п. А10. договору колегією суддів відхиляються.
Приймаючи до уваги, що бездіяльність апелянта у вигляді неповернення кредиту та несплати передбачених договором процентів і винагороди суперечить вищевказаним нормам права та умовам договору, який укладено сторонами в добровільному порядку, без заперечень та зауважень, враховуючи, що тягар доказування виконання зобов'язання в частині сплати заборгованості за кредитним договором в даному випадку покладено на відповідача, і останній не спростував доводів позивача, не надав суду доказів погашення боргу, як вже зазначалося вище за текстом постанови, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем обґрунтовано заявлено до стягнення з відповідача основний борг у сумі 97 105 грн 12 коп., 43 749 грн. 91 коп. заборгованості за процентами та 16669 грн 49 коп. заборгованості за винагородою. При цьому відповідачем розрахунки позивача не спростовані.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 1000 грн штрафу (фіксована складова) та 5000 грн штрафу (змінна складова) на підставі п. 5.8 договору, колегія суддів зазначає наступне.
У позовній заяві позивач не викладає обставин прострочення відповідачем платежів більше, ніж на 30 днів, не зазначає, які саме платежі прострочив відповідач більше, ніж на 30 днів, у позовній заяві не наведено розрахунку штрафу у розмірі 1000 грн та 5000 грн і не додано розрахунків штрафів до позовної заяви, позовна заява не містить періоду нарахування штрафу.
Згідно з п. 8 Прикінцевих положень ГК України у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
17.03.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» № 2120-IX від 15 березня 2022 року.
Вказаним Законом було внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України та доповнено його пунктом 18, що встановлює нові правила звільнення позичальника від відповідальності в разі прострочення виконання ним своїх зобов'язань.
Згідно з п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 за №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (із змінами), в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України (із змінами), який триває до цього часу.
У постанові Верховного Суду від 18.10.2023 у справі №706/68/23 зазначено, що з аналізу положень пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» та статей 1046, 1049, 1050, 1054 ЦК України, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку про те, що на кредитний договір розповсюджується дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.
Із розрахунку заборгованості, наданого позивачем, та банківської виписки по рахунку відповідача вбачається, що заборгованість відповідача виникла після введення в Україні воєнного стану, таким чином штраф не нараховується, оскільки його нарахування заборонене законом.
Отже, враховуючи встановлені обставини справи, наведені вище норми права, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги про стягнення 1000,0 грн штрафу (фіксована складова) та 5000,00 грн штрафу (змінна складова) задоволенню не підлягають.
Колегія суддів не погоджується із твердженням апелянта стосовно того, що судом вже розглянуто справу між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, як і в даному позові, що на думку відповідача, є підставою для залишення позовної заяви без розгляду, враховуючи наступне.
Так, згідно п. 3 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
У даному випадку суд залишає позов без розгляду тоді, коли провадження у іншій справі ще триває. Проте, на момент відкриття провадження у даній справі, у справі №916/2842/23 вже було прийнято рішення, яке набрало законної сили. Тобто, підстави для залишення позовної заяви без розгляду в даному випадку відсутні.
Крім того, колегія суддів не погоджується із твердженням апелянта, що у даній справі та у справі № 916/2842/23 ідентичні предмет та підстави позову. Так, підставами позову у вказаних справах дійсно є невиконання Фізичною особою-підприємцем Рагуцькою О.С., м. Одеса умов кредитного договору №20.25.0000000295 від 25.01.2022 щодо повернення кредиту та сплати процентів і винагороди.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №761/7978/15-ц зазначила, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У постанові Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 908/2065/18 зазначено, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 910/570/21.
Колегією суддів встановлено, що в провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/2842/23 за позовом Акціонерного товариства «Акцент-Банк», м. Дніпро до Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса про стягнення заборгованості за кредитом у розмірі 97 105 грн 12 коп., заборгованості за процентами у розмірі 33 085 грн 82 коп. та заборгованості за винагородою у розмірі 8 769 грн 49 коп.
Водночас, як на підставу позовних вимог банк посилався на те, що у зв'язку з простроченням виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за кредитним договором, позивач скористався правом на дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором шляхом направлення відповідачу відповідної вимоги.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд в рішенні від 25.09.2023 зазначив таке: «З огляду на вищевикладене, враховуючи недоведеність АТ «Акцент-Банк» виникнення у нього права вимагати у відповідача дострокового повернення кредиту у зв'язку з відсутністю належних доказів направлення вимоги, неможливість встановлення судом дійсного розміру простроченої заборгованості за кредитом, відсотками та винагородою господарський суд доходить висновку про необхідність відмови у задоволенні заявлених банком до Рагуцької О.С. вимог про стягнення заборгованості у загальному розмірі 138 960,43 грн.
Таким чином, відмова у задоволенні заявлених банком позовних вимог у межах даної справи пов'язана, в першу чергу, з невиконанням позивачем процесуального обов'язку щодо надання належних доказів. Проте, суд зазначає, що відмова у задоволенні позову не звільняє Рагуцьку О.С. від виконання зобов'язань за кредитним договором, неналежне виконання зобов'язань за яким вочевидь могло мати місце, оскільки сплата на рахунок банку за період з 25.01.2022р. по 21.04.2023р. грошових коштів у розмірі 8 104,56 грн. дає підстави стверджувати про можливе невиконання позичальником прийнятих на себе зобов'язань».
Натомість, звертаючись з позовом у справі №916/2196/24, фактичними підставами позову позивач визначив обставини невиконання кредитного договору № 20.25.0000000295 від 25.01.2022, строк кредитування за яким вже закінчився, та позовними вимогами є відповідне стягнення неповернутих кредитних коштів, а також сплати процентів та винагороди банку за користування кредитом в повному обсязі та у визначені договором строки.
Таким чином, суд першої інстанції вірно зазначив, що фактичні підстави позову в справі № 916/2196/24 відмінні від підстав позову в справі № 916/2842/23, що виключає можливість закриття провадження у справі з підстав, встановлених пунктом 2 частини 1 статті 175 та пунктом 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, враховуючи викладене вище, судова колегія вважає, що доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, є необґрунтованими та такими, що не знайшли свого відображення під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Як вже зазначалося раніше за текстом постанови, надаючи оцінку всім доказам та доводам Акціонерного товариства «Акцент-Банк», м. Дніпро у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані Акціонерним товариством «Акцент-Банк», м. Дніпро на підтвердження неналежного виконання відповідачем умов укладеного між сторонами кредитного договору від 25.01.2022 № 20.25.0000000295 в частині повернення кредитних коштів після закінчення строків, а також сплати процентів та винагороди банку за користування кредитом в частині, що задоволені судом, є такими, що відповідають таким стандартам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв'язку із чим висновок, викладений місцевим господарським судом у рішенні, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Рагуцької Ольги Святославівни, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 30.01.2025 року у справі №916/2196/24 залишити без змін.
Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 08.04.2025 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Н.М. Принцевська
Я.Ф. Савицький