26 березня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - ОСОБА_1
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
секретаря судового засідання - ОСОБА_4
за участю:
прокурор - ОСОБА_5
адвоката - ОСОБА_6
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року,-
Цією ухвалою задоволено клопотання прокурора першого відділу управління процесуального керівництва та підтримання публічного обвинувачення Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального прокурора ОСОБА_5 про арешт майна та накладено арешт на майно, яке було вилучено 06.12.2023 в ході проведення обшуку за місцем проживання ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_1 , в рамках кримінального провадження № 12023000000000626 від 11.04.2023, а саме: грошові кошти в сумі 40 000 доларів США та 60 400 Євро.
Не погоджуючись з вказаним рішенням слідчого судді, адвокат ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року, постановити нову ухвалу, якою відмовити в задоволенні клопотання про арешт майна.
Мотивуючи вимоги своєї апеляційної скарги, зазначає про те, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою, а тому підлягає скасуванню.
Вважає, що прокурором не дотримано вимоги п. 3 ч. 2 ст. 171 КПК України.
Так, на думку апелянта, прокурор безпідставно стверджує, що власник цих коштів не встановлений, а докази їх належності ОСОБА_7 не отримано.
В оскаржуваній ухвалі зазначено, що подальше розслідування зокрема має на меті встановити наявність даних про належність майна, ці твердження прокурора та висновок суду повністю не відповідають дійсності та спростовуються як наявними у справі доказами, так і доказами, які додатково надаються адвокатом і які були вже раніше предметом дослідження судом в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2024 року про скасування арешту майна, наявній у матеріалах справи.
Крім того, апелянт зазначає, що до матеріалів клопотання про арешт майна не долучено жодних належних доказів які давали б підстави стверджувати, що вилучені під час обшуку грошові кошти набуто кримінально протиправним шляхом або отримано внаслідок вчинення кримінального правопорушення та вони мають доказове значення для кримінального провадження.
На думку автора апеляційної скарги, відсутність проведених слідчих дій у цей період 2024-2025 рр. не підтверджує потребу у проведенні досудового розслідування вказаного кримінального провадження, у тому числі щодо вилучених грошових коштів, та збирання доказів, тому твердження прокурора та суду про необхідність виконання досудового розслідування та збору доказів у цьому кримінальному провадженні, що обумовлює необхідність наявності у матеріалах кримінального провадження вилучених грошових коштів, не ґрунтується на наданих до суду доказах.
Наголошує, що до цього часу органом досудового розслідування не повідомлено обґрунтовану підозру у вчиненні кримінального правопорушення будь-яку особу.
З часу скасування судом арешту майна 07.10.24 жодних нових доказів чи даних до матеріалів справи не долучено, не вказано нових доводів та аргументів у поданні прокурора та не зазначено їх в ухвалі суду від 23.01.25.
Вважає, що слідчий суддя не перевірив співмірність втручання у права та свободи власника майна з потребами кримінального провадження, слідчим суддею не перевірено наявність належних підстав для забезпечення заходу кримінального провадження у виді арешту грошових коштів та не взято до уваги відсутність доказів, які обґрунтовують доцільність та необхідність повторного накладення арешту на майно осіб, непричетних до кримінальної справи, що розслідується.
Враховуючи, що оскаржувана ухвала була постановлена без участі власника майна або його представника, а копія судового рішення отримана 17.02.2025, то на думку адвоката строк на апеляційне оскарження дотримано.
Заслухавши доповідь судді, думку адвоката, який підтримав подану апеляційну скаргу та просив її задовольнити, прокурора про законність та обґрунтованість ухвали слідчого судді, а тому необхідності залишення її без змін, вивчивши матеріали судового провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апелянтом не було пропущено строк на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року з огляду на положення абзацу 2 ч. 3 ст. 395 КПК України, а його апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як убачається з матеріалів судового провадження, Головним слідчим управлінням Національної поліції України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023000000000626 від 11.04.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 437 КК України.
15.01.2025 прокурор першого відділу управління процесуального керівництва та підтримання публічного обвинувачення Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального прокурора ОСОБА_5 звернувся до слідчого судді Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про арешт майна, вилученого 06.12.2023 в ході проведення обшуку за місцем проживання ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: грошові кошти в сумі 40 000 доларів США та 60 400 Євро.
Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року клопотання сторони обвинувачення задоволено.
Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого та відповідати вимогам закону.
Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Частиною другою статті 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення : 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Частиною 3 ст. 170 КПК України встановлено, що у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів клопотання, 06.12.2023, на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 13.11.2023, проведено обшукза адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого виявлено та вилучено вказане майно.
В подальшому, постановою старшого слідчого в ОВС 1-го відділу (розслідування злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту) управління організації розслідування злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту Головного слідчого управління Національної поліції України ОСОБА_9 від 06.12.2023 зазначене майно визнано речовим доказом у кримінальному провадженні № 12023000000000626 від 11.04.2023, оскільки воно відповідає критеріям ст. 98 КПК України.
Приймаючи до уваги вищевикладене та враховуючи правову кваліфікацію кримінального правопорушення, за обставинами вчинення якого розслідується кримінальне провадження та в межах якого подано дане клопотання, з метою забезпечення кримінального провадження та збереження вищевказаного майна, яке відповідає ознакам речового доказу згідно ст. 98 КПК України, слідчий суддя дійшов обґрунтованого висновку про наявність достатніх підстави для арешту цього майна.
При цьому, ст. 100 КПК України визначено, що на речові докази може бути накладено арешт в порядку ст.ст. 170-174 КПК України, та згідно ч.ч. 2, 3 ст. 170 КПК України слідчий суддя накладає арешт на майно, якщо є достатні підстави вважати, що воно відповідає критеріям, визначеним в ч. 1 ст. 98 КПК України, що має місце в даному випадку.
Відповідно до ч.ч. 10, 11 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладено у встановленому цим кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, які перебувають у власності або володінні, користуванні, розпорядженні підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна. Заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у випадках, якщо існують обставини, які підтверджують, що їхнє незастосування призведе до зникнення, втрати, знищення, перетворення, пересування, відчуження майна.
Вирішуючи питання про накладення арешту на вказане майно, слідчий суддя, всупереч твердженням апелянта, дотримався вимог ст. 170 КПК України і прийшов до обґрунтованого висновку з приводу наявності підстав для задоволення клопотання сторони обвинувачення та накладення арешту на зазначене в ньому майно.
З такими висновками слідчого судді колегія суддів погоджується та вважає, що стороною обвинувачення доведена необхідність в даному випадку застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна.
Доводи апелянта про те, що вказане майно не відповідає критеріям речових доказів, є безпідставними, оскільки встановлені стороною обвинувачення фактичні обставини кримінального правопорушення у даному кримінальному провадженні, містять сукупність підстав та розумних підозр вважати, що на даному етапі досудового розслідування є підстави для обґрунтованого припущення, що це майно може містити відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а отже відповідають ознакам речових доказів, зазначеним у ст. 98 КПК України, що згідно ч. 3 ст. 170 КПК України дає підстави для його арешту як речових доказів з метою збереження.
Щодо доводів про відсутність повідомленої підозри у даному кримінальному провадженні, то з огляду на положення ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке має ознаки речового доказу повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто є його власником, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, користування, розпорядження) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні
За об'єктивним переконанням колегії суддів, надані матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
Як вважає апеляційний суд, при постановленні оскаржуваного рішення, слідчий суддя дотримався і вимог п.п. 5, 6 ч. 2 ст. 173 КПК України, та врахував розумність, співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, з метою всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх обставин кримінального провадження, так як не накладення арешту на це майно може призвести до негативних наслідків для проведення досудового розслідування, таких як приховування, пошкодження чи псування майна.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б були безумовною підставою для скасування ухвали слідчого судді, судом апеляційної інстанції не виявлено.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду прийнято у відповідності до вимог закону, слідчий суддя при розгляді клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту на майно, а тому ухвалу слідчого судді необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 170-173, 376, 404, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів, -
Ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року, якою задоволено клопотання прокурора першого відділу управління процесуального керівництва та підтримання публічного обвинувачення Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального прокурора ОСОБА_5 про арешт майна та накладено арешт на майно, яке було вилучено 06.12.2023 в ході проведення обшуку за місцем проживання ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_1 , в рамках кримінального провадження № 12023000000000626 від 11.04.2023, а саме: грошові кошти в сумі 40 000 доларів США та 60 400 Євро, - залишити без змін, а апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , - без задоволення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
_____________ _________________ _______________
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
Справа № 11-сс/824/2330/2025 Категорія ст. 170 КПК України
Унікальний № 757/1446/25-к
Слідчий суддя суду 1-ї інстанції: ОСОБА_10
Доповідач: ОСОБА_1