Дата документу 02.04.2025 Справа № 337/1720/24
Запорізький Апеляційний суд
ЄУН 337/1720/24 Пр. № 22-ц/807/317/25Головуючий у 1-й інстанції: Сидорова М.В. Повна постанова складена: 14.11.2024 року Суддя-доповідач: Гончар М.С.
02 квітня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С.
суддів Кухаря С.В., Подліянової Г.С.
за участі секретаря Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Чернявський Владислав Вікторович, про визнання договору дарування недійсним
У березні 2024 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в особі представника ОСОБА_2 звернулась до суду з вищезазначеним позвом (а.с. 1-12), в якому просила визнати недійсним договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 14.02.2020 року між нею та відповідачем, недійсним.
В обґрунтування свого позову позивач зазначала, що на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого 12.09.1995 Хортицькою районною адміністрацією, їй належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Право власті на вказану квартиру було зареєстровано 04.12.1995 ОП «ЗМБТІ» у реєстровій книзі №235 за №36353. Вона є людиною похилого віку, є особою з інвалідністю ІІ групи, страждає низкою тяжких захворювань, внаслідок чого потребує сторонньої допомоги. Розмір її пенсії складає в середньому 3877,05 грн. на місяць, що не дає змоги гідно існувати та оплачувати усі комунальні послуги. У зв'язку з цим позивач домовилась зі своїм онуком - відповідачем ОСОБА_3 укласти договір довічного утримання, за яким останній зобов'язуватиметься доглядати її, допомагати фізично і матеріально, сплачувати комунальні послуги тощо, а вона йому передає вищевказану квартиру. Маючи такий намір, 14.02.2020 вони звернулись до приватного нотаріуса Чернявського В.В. за посвідченням такого договору. Упродовж усього цього дня, вона з відповідачем відвідували нотаріуса та уклали договір. Відповідач постійно говорив про те, що любить та поважає бабусю, обіцяв завжди піклуватись про неї та допомагати, з ним обговорювалися умови догляду за позивачем. Питання передання права власності на квартиру у той день навіть не обговорювалися, оскільки нагальним було питання утримання позивача. Відповідач постійно наголошував на тому, що він у повному обсязі виконуватиме свої обов'язки щодо утримання бабусі, не вірити йому у позивача не було жодних підстав, оскільки він є її рідним онуком. Надалі, після укладання цього договору, відповідач жодного разу не виконав свої зобов'язання щодо надання позивачу як фізичної, так і матеріальної допомоги, що передбачено договором довічного утримання, проте почав наполягати, що квартира його, а позивач не має права власності на неї, у зв'язку з чим повинна її звільнити. У зв'язку з цим позивач звернулась до нотаріуса для отримання копії договору та до Запорізького місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги за отриманням роз'яснень щодо змісту договору, оскільки через похилий вік та юридичну необізнаність, самостійно зрозуміти зміст договору не могла. Після цього їй стало відомо, що між нею та відповідачем укладено договір дарування квартири, а не договір довічного утримання як вони домовлялись попередньо. Отже, 14.02.2020 між нею та її онуком ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 , яка належала їй на праві власності. Хвилюючись за те, що позивач може залишитись без належного догляду, вона наполягла на тому, щоб між нею та відповідачем все ж таки був укладений договір довічного утримання. У зв'язку з цим, 22.02.2020 позивач та відповідач підписали договір довічного утримання позивача. Однак, як з'ясувалось пізніше, 22.02.2020 між сторонами було укладено договір позички (безоплатного користування житлом), згідно з яким вищевказана квартира була передана позивачу безоплатно з метою проживання на 30 років. Отже, 14.02.2020 при укладанні договору дарування та 22.02.2020 при укладанні договору позички вона мала на увазі договір довічного утримання. При цьому, наявні у неї захворювання значною мірою впливають на усвідомлення нею реальності дійсності, знижують її уважність та викликають проблеми з пам'яттю. Через свій вік та стан здоров'я вона помилилась щодо правової природи договорів, у т.ч. договору від 14.02.2020, прав і обов'язків сторін таких договорів, вважаючи їх договором довічного утримання. Таким чином при укладанні спірного договору існувала помилка, яка має істотне значення, оскільки фактично позбавила позивача єдиного житла. За приписами ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Оскільки на час укладання договору дарування позивачка була особою похилого віку, після укладання договору залишилась проживати у квартирі, в якій по даний час зареєстрована, іншого житла не має, фактично передача квартири не відбулась, даний договір встановив обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника дію майнового характеру (передання права власності взамін на довічне утримання), що не є договором дарування, а укладаючи спірний договір, позивачка помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладання між нею та відповідачем, просить визнати недійсним договір дарування вищевказаної квартири.
В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю суду першої інстанції Сидорову М.В.(а.с. 14). Ухвалою суду першої інстанції (а.с. 16)провадження у цій справі відкрито в порядку загального позовного провадження.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2024 року (а.с.171-177) у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій справі відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 182-190) просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.
В автоматизованому порядку 11.12.2024 року для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Кочеткову І.В. та Подліянову Г.С. (а.с. 191). Ухвалою апеляційного суду від 12.12.2024 року (а.с.192) витребувано у суду першої інстанції справу, яка надійшла до апеляційного суду 26.12.2024 року (а.с.195). Ухвалою апеляційного суду від 27.12.2024 року (а.с.196) апеляційну скаргу залишено без руху та надано час на усунення недоліків, які фактично були усунені 30.12.2024 року (а.с.199-202). В автоматизованому порядку 02.01.2025 року суддею Кухарем С.В. замінено суддю Кочеткову І.В. у зв'язку з тривалою відпусткою останньої (а.с. 203 - 204). Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою у цій справі відкрито 03.01.2025 року (а.с. 205), дану справу за апеляційною скаргою призначено до апеляційного розгляду (а.с. 206) з урахуванням відповідного навантаження судді-доповідача і колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, які за рішенням загальних зборів суддів Запорізького апеляційного суду з липня 2021 року також приймають участь у розгляді кримінальних проваджень, штату суддів Запорізького апеляційного суду (10) взагалі, а також відпустки судді-доповідача у період з 17.02.2025 року по 03.03.2025 року включно (довідка - а.с. 116 ).
Відповідач ОСОБА_3 подав апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу сторони позивача у цій справі (а.с. 218-222). Третя особа своїм правом на подачу відзиву на вищезазначену апеляційну скаргу у цій справі не скористалась. Однак, в силу вимог ст. 360 ч. 3 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції апеляційним судом.
Сторона позивача подала апеляційному суду відповідь на відзив відповідача на апеляційну скаргу у цій справі (а.с. 226-251).
Ухвалою апеляційного суду від 02 квітня 2025 року (а.с.255) розгляд цієї справи призначено в режимі відеоконференції в порядку задовлення клопотання від 02.04.2025 року представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Балкового Р.Л. (а.с. 253-254) за дорученням для надання безоплатної вторинної правничої допомоги № 149 від 08.02.2024 року (а.с. 201).
У дане судове засідання належним чином повідомлені апеляційним судом про дату, час і місце розгляду цієї справи, у тому числі позивач ОСОБА_4 додатково через свого представника, що узгоджується із вимогами ст. 130 ч. 5 ЦПК України, (а.с. 214-215, 217, 223) всі учасники цієї справи не з'явились, окрім представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Балкового Р.Л. в приміщенні (залі) суду, а не в режимі відеоконференції (а.с.201), про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотань про відкладення розгляду цієї справи не подавали.
Третя особа - приватний нотаріус Чернявський В.В. подав апеляційному суду заяву (а.с. 224-225), в якій просив апеляційний суд розглядати дану справу за його відсутності.
За змістом ст. 372 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом. В силу вимог ст. 371 ч. 1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
При вищевикладених обставинах, на підставі ст. 371-372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив: заяву третьої особи приватного нотаріуса Чернявського В.В. задовольнити, розглядати справу у даному судовому засіданні за відсутності всіх учасників цієї справи, які не з'явились, за присутності представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Балкового Р.Л. (доручення - копія а.с. 201).
Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні.
Заслухавши у даному судовому засіданні доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Балкового Р.Л., перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у справі підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судовими рішеннями є: … рішення, постанови… (ст. 258 ч. 1 п.2,3 ЦПК України).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України в редакції Закону України № 4173-IX від 19.12.2024, який набрав законної сили з 08.02.2025 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги ухвалює постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу III цього Кодексу з особливостями, зазначеними у статті 382 цього Кодексу.
Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вищезазначеного позову позивача у цій справі, керувався ст.ст. 2, 4 - 5, 12 - 13, 76 - 82, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України та виходив із відсутності підстав для задоволення останнього.
Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалене із додержанням вимог закону, є правильним та законним.
Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України - питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.
Рішення суду першої інстанції вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі відповідає.
Так, суд першої інстанції при вирішенні цієї справи правильно виходив із такого.
Відповідно до ст. ст. 15 - 16 ЦК України, ст. ст. 4 - 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом ст. ст. 3, 6, 627 ЦК України в Україні діє принцип свободи договору, відповідно до якого сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. ч. 2 - 3 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Згідно з ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч. 1 ст. 718 ЦК України).
В силу вимог ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
При цьому, договір є правочином. Загальні вимоги, додержання яких є необхідними умовами для чинності правочину, передбачені ст. 203 ЦК України
Так, відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5).
Ст. 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. ч. 1- 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ст.203 вказаного Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч.1 ст.216 ЦК України).
Ст. 229 ЦК України визначені правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.
Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 229 ЦК України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Ч. 2 ст. 229 ЦК України визначено, що у разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Судом першої інстанції було правильно встановлено, що 14.02.2020 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чернявським В.В. посвідчено договір дарування квартири, реєстровий за № 408, відповідно до умов якого ОСОБА_5 безоплатно передала у власність ОСОБА_6 , а останній прийняв у власність як дарунок квартиру АДРЕСА_2 (копія а.с.8-8 зворот).
Також судом першої інстанції було правильно встановлено, що не оспорюється сторонами (ст. 82 ч. 1 ЦПК України - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню), що відповідач ОСОБА_3 є онуком позивачки ОСОБА_1 .
Позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент укладання цього договору була зареєстрована та фактично проживала в зазначеній квартирі, вказані обставини сторонами також не оспорюються (ст. 82 ч. 1 ЦПК України).
Згідно з умовами договору позички (безоплатного користування житлом) від 22.02.2020 року, який укладений між сторонами у простій письмовій формі, Позичкодавець - ОСОБА_3 безоплатно передав, а ОСОБА_7 прийняла в особисте безоплатне користування квартиру АДРЕСА_2 з метою проживання строком на 30 (тридцять) років (копія - а.с. 9-9 зворот).
Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК від 08.12.2017 (а.с. 10), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою з інвалідністю ІІ групи за загальним захворюванням безстроково.
Відповідно до виписки з медичної карти, виданою 02.12.2022 КНП «Запорізький центр первинної медико-санітарної допомоги №5», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , страждає на хронічні захворювання - ревматоідний артрит 2 ст. НФС 2ст. сумісно з остеоартрозом колінних суглобів, гіпертонічна хвороба 2 ст, дискуляторна енцефалопатія, вестибуло атоксичний синдром, бронхіальна астма, є інвалідом 2 групи. Потребує постійного прийому лікарських препаратів (копія а.с.10-11).
Згідно з випискою з медичної карти, виданою 26.01.2024 КНП «Запорізький центр первинної медико-санітарної допомоги №5» (копія а.с.12), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , страждає на хронічні захворювання - ревматоідний артрит А/форма ІІ ст. серозний варіант, поліартрит, церебральний атеросклероз ІІІ, дискуляторна енцефалопатія ІІ, синдром вестибулопатії, ішемічна хвороба серця дифузний кардіослкроз, СН ІІА, ФК ІІ, сумісно гіпертонічна хвороба ІІІ ст, дуже високий тиск, ішемічний інсульт у правій півкулі головного мозку, руслі ПСМА (29.10.2023), хронічний панкреатит, бронхіальна астма, постійна форма ІІІ ст.ЛН-І-ІІ ст.; з 04.02.2005 - інвалід 3 групи, з 08.12.2017 є інвалідом 2 групи. Потребує постійного прийому дороговартісних лікарняних препаратів.
За змістом виписниого епікризу, який виданий КНП «Міська лікарня №9» ЗМР, ОСОБА_1 , 1943 р.н., знаходилась на стаціонарному лікуванні в інсультному відділені з ліжками загальної неврології з 30.10.2023 по 10.11.2023, де отримувала лікування (копія а.с.88).
Згідно з довідкою №47 від 03.04.2024 та виписним епікризом, які видані КНП «Міська лікарня №9» ЗМР, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходилась у інсультному відділені з ліжками загальної неврології з 25.03.2024 по 03.04.2024 з діагнозом: ТІН (24.03.2024), вестибулярний синдром, гіпертонічна хвороба ІІІ ст., ДВДР, дискуляторна енцефалопатія ІІ-ІІІ ст. (інсульт ішемічний перенесла 29.10.2023), лівобічна пірамідна недостатність, церебральний атеросклероз ІІІ ст., забій І пальця міжфалангового суглобу правої стопи (24.03.2024) (копія а.с.89-90)
За змістом виписки з медичної карти, виданою 06.05.2024 КНП «Запорізький центр первинної медико-санітарної допомоги №5» (а.с.90 зворот), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , страждає на хронічні захворювання - ревматоідний артрит А/форма ІІ ст. серозний варіант, поліартрит, церебральний атеросклероз ІІІ, дискуляторна енцефалопатія ІІ-ІІ ст, лівобічна пірамідна недостатність, Ішеміна хвороба серця дифузний кардіосклероз, СН ІІА, ФК ІІ, синдром вестибулопатії, ішемічна хвороба серця дифузний кардіослкроз, СН ІІА, ФК ІІ, гіпертонічна хвороба ІІІ ст, дуже високий тиск, ішемічний інсульт у правій півкулі головного мозку, руслі ПСМА (29.10.2023), хронічний панкреатит, бронхіальна астма, постійна форма ІІІ ст.ЛН-І-ІІ ст., з 04.02.2005 - інвалід 3 групи, з 08.12.2017 є інвалідом 2 групи. Потребує постійного прийому дорого вартісних лікарняних препаратів.
Відповідно до копій квитанцій АТ «Ощадбанк» від 19.03.2024, 19.04.2024 ОСОБА_1 оплачено комунальні послуги, які були надані за адресою: АДРЕСА_1 , за теплову енергію, управління будинком, водопостачання та водовідведення (копії а.с.91).
Згідно з довідкою, яка видана 10.05.2024 головою правління ОСББ «Запорозького козацтва, 17», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешкає та веде домогосподарство самостійно за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.92).
Свідок ОСОБА_8 в судовому у суді першої інстанції засіданні пояснив, що позивачка ОСОБА_1 є його сусідкою, він її знає з 70-х років, навчався в одній школі з її донькою. З 2016 року він є головою Правління ОСББ, яке було створено у їх будинку. ОСОБА_1 проживає одна, самостійно веде домогосподарство, оплачує комунальні послуги. Ніхто їй з родичів не допомагає і не цікавиться нею. При цьому вона погано пересувається, потребує сторонньої допомоги, в останні роки часто хворіє, потрапляє у лікарню через високий тиск, ліки купляє сама. Вона часто звертається до нього за допомогою для вирішення різних питань, у т.ч. коли потрапляє у лікарню віддає йому ключі від своєї квартири, він з іншими сусідами відвідує її у лікарні. Приблизно у 2017-2018 роках він спілкувався з ОСОБА_1 з приводу даху будинку, і вона поскаржилась, що їй ніхто не допомагає. Тоді ж він запропонував їй, щоб вона пообіцяла квартиру тому, хто її буде доглядати та розказав про договір довічного утримання. В 2020 році, коли він зустрів ОСОБА_1 , вона повідомила йому, що уклала нотаріально посвідчений договір дарування квартири на онука і у зв'язку з цим онук повинен був її доглядати, але і після цього їй ніхто не допомагає та за нею не доглядає. Укладено такий договір був у лютому 2020 року. Про нього він дізнався зі слів ОСОБА_1 . Про інші договори йому нічого не відомо. Також йому відомо, що в 2022 році вона їздила до своєї доньки та онука, які мешкають у Одеській області, вони її покликали, але і там не стали їй допомагати, тому вона через волонтерів повернулась додому. Після цього він розмовляв з ОСОБА_1 і вона казала, що не розуміла, коли підписувала договір дарування, що саме вона підписує і різницю між таким договором та договором довічного утримання, а зараз цю різницю розуміє.
Свідок ОСОБА_9 пояснила суду першої інстанції, що знає ОСОБА_1 приблизно останні 4-5 років, вони живуть в сусідніх будинках, їх спільна знайома попросила допомогти позивачці. Вона допомагає ОСОБА_1 , коли вона її про це просить, а це кожного тижня, зокрема, сходити в магазин за продуктами, в аптеку за ліками, в банк, отримати за неї гуманітарну допомогу тощо. Її онука вона не знає та ніколи його не бачила. ОСОБА_1 розповідала їй, що онук її обманув, та поскаржилась на те, що вона з онуком уклали договір дарування квартири з умовою, що він буде їй допомагати, але він їй не допомагає та не утримує. Вона ж хотіла залишити йому квартиру взамін на його допомогу. Коли саме вони уклали договір не пам'ятає. Також їй відомо, що останнім часом у ОСОБА_1 високий тиск та вона погано пересувається. При цьому повідомила, що позивачка не глупа, при пам'яті.
Відповідно до ст. ст. 12 - 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. ч. 1 - 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», №63566/00).
З'ясувавши повно, всебічно та об'єктивно обставини справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємозв'язку, суд першої інстанції дійшов правильно висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним вищезазначеного договору дарування квартири від 14.02.2020, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню у цій справі.
Так, суд першої інстанції правильно виходив з того, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.
Звертаючись до суду першої інстанції з позовом, позивачка ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Балкового Р.Л. в позовній заяві, вказала на те, що у зв'язку з похилим віком, незадовільним станом здоров'я, складним матеріальним положенням вона потребувала сторонньої допомоги, яку обіцяв їй надавати онук - відповідач ОСОБА_3 , тому мала намір на укладання з ним договору довічного утримання, а не договору дарування квартири, і вважала на момент укладання договору, що саме договір довічного утримання між ними було укладено. Тобто, укладаючи договір дарування, вона помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладання між нею та відповідачем.
В обґрунтування позовних вимог сторона позивача посилалась на норми ч. 1 ст. 229 ЦК України, відповідно до якої: якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
В даному випадку суд першої інстанції правильно врахував, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку: неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
У постанові Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі № 6-372цс16 зроблено правовий висновок, що відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
У постанові Верховного Суду від 15.09.2021 у справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) вказано, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Проте, Верховний Суд наголосив, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Ухвалюючи рішення у цій справі, суд першої інстанції правильно виходив з того, що правовим наслідком укладання договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом договору, та виникнення права власності на нього в обдаровуваної особи. Особливість договору дарування полягає у тому, що цей договір є безоплатним, а тому дарувальник не набуває права на зустрічні дії майнового чи немайнового характеру з боку обдаровуваної особи.
В той же час, відповідно до змісту глави 57 ЦК України «Довічне утримання (догляд)», за договором довічного утримання одна сторона зобов'язується передати другій стороні у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого друга сторона зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача, повинні бути визначені в договорі в грошовій оцінці. Набувач стає власником переданого нерухомого майна з дня державної реєстрації права власності, тобто фактично із дня укладання договору довічного утримання, але не має право до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Набувач може бути зобов'язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду).
Проте, як правильно було встановлено судом першої інстанції у цій справі, 14.02.2020 року позивачка ОСОБА_1 за нотаріально посвідченим договором дарування передала безоплатно у власність (подарувала) ОСОБА_3 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_3 .
Сторони особисто підписали вказаний договір в присутності нотаріуса, що ними не оспорюється, підтверджується копією договору дарування спірної квартири, яка міститься в матеріалах справи, а також поясненнями нотаріуса ОСОБА_10 в суді.
Підписуючи договір, зокрема, дарувальник ОСОБА_1 підтвердила, що перебуває при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміє значення своїх дій, правові наслідки цього правочину, діє добровільно, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального, не знаходиться в становищі, яке б вимушувало її укласти цей правочин (п.1 договору).
Крім того, сторони засвідчили, що зміст та правові наслідки цього правочину нотаріусом їм роз'яснені, вони підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимого, фіктивного та удаваного, дарування здійснюється без будь-яких погроз, примусу чи насильства як морального, так і фізичного (п.3 договору).
В п. п. 5 - 6 договору сторони засвідчили, що право власності на квартиру, що дарується, згідно з ст.722 ЦК України виникає у обдарованого з моменту прийняття подарунка. Сторони підтвердили, що передача дарунка відбулась шляхом передачі ключів та документів від вказаної квартири.
Перед підписами сторін у договорі міститься підтвердження того, що цей договір сторонами прочитаний, зрозумілий та відповідає їх волі.
Зі змісту оспорюваного договору дарування судом першої інстанції правильно встановлено, що договір дарування будь-яких застережень чи вказівок про майнові чи немайнові зобов'язальні умови для його сторін не містить.
Таким чином доводи сторони позивача про те, що даний договір встановив обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника дію майнового характеру (передання права власності взамін на довічне утримання), суд першої інстанції правильно вважав необґрунтованими.
Будь-яких доказів на підтвердження того, що на час укладення оспорюваного договору дарування позивач мала намір укласти інший договір суду першої інстанції у цій справі не було надано.
Суд першої інстанції правильно встановив, що доводи позивачки ОСОБА_1 про те, що вона мала бажання та наміри укласти з відповідачем договір довічного утримання, а помилково підписала договір дарування майже його не читаючи, об'єктивно спростовуються 1) змістом оспорюваного договору та 2) поясненнями в суді першої інстанції приватного нотаріуса ОСОБА_10 , не довіряти яким у суду першої інстанції правильно не було підстав, вони жодними належними та допустимими доказами не спростовані та узгоджуються зі змістом оспорюваного правочину, підписавши який, сторони підтвердили факт надання їм нотаріусом відповідних роз'яснень.
Отже, вказані обставини свідчать про те, що, особисто підписуючи договір дарування квартири, позивачка ОСОБА_1 була ознайомлена з його текстом та змістом і не могла не усвідомлювати, який саме договір вона укладає і які наслідки після цього настануть.
Посилання ОСОБА_1 на наявність помилки під час укладення оспорюваного правочину обмежується її доводами про інше розуміння правової природи правочину, ніж договір дарування. При цьому вирішальним у сприйнятті змісту укладеного правочину ОСОБА_1 визначає, що не мала наміру безоплатно дарувати свою квартиру ОСОБА_3 , а лише за умови її довічного утримання останнім.
Водночас вона не зазначає, які саме положення договору дарування є такими, що спричинили неправильне розуміння правової природи правочину.
Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в дійсності позивачка ОСОБА_1 мала намір укласти з відповідачем договір довічного утримання, тобто передачу квартири у власність взамін на зобов'язання відповідача надавати довічно їй певне матеріальне забезпечення та догляд, але помилилась щодо юридичної природи правочину, уклавши договір дарування квартири, матеріали справи не містять.
При цьому судом першої інстанції дійсно встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є особою похилого віку (на момент виникнення спірних правовідносин - укладання договору їй було 72 роки), тривалий час вона страждає на ряд хронічних захворювань - ревматоідний артрит сумісно з остеоартрозом колінних суглобів, гіпертонічна хвороба, дискуляторна енцефалопатія, вестибулоатоксичний синдром, бронхільна астма тощо, з 08.12.2017 є особою з інвалідністю ІІ групи, пенсіонеркою, проживає в спірній квартирі одна.
Проте, з'ясування таких обставин, як вік позивачки, її стан здоров'я, наявність спірного житла як єдиного, продовження проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки.
Так, сам по собі факт похилого віку ОСОБА_1 та наявності в неї захворювань, які до речі не пов'язані з вадами розумової діяльності, не дає безумовної підстави вважати, що на момент укладання оспорюваного договору вона неправильно сприймала фактичні обставини правочину, помилялася щодо його юридичної природи, прав та обов'язків сторін, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.
Позивачка не надала доказів того, що на час укладення оспорюваного правочину вона перебувала у такому стані, що потребувала сторонньої допомоги та була нездатна усвідомити зміст укладеного договору, який їй було роз'яснено нотаріусом.
Так, підставою для встановлення ІІ групи інвалідності (до якої належить позивачка) є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомоги (п.27 Положення про порядок, умови, критерії встановлення інвалідності, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317).
Медичні документи, які надано суду першої інстанції стороною позивача, свідчать про те, що починаючи ще з 2017 року та станом на час укладання договору дарування (лютий 2020 року) ОСОБА_1 була особою з інвалідністю ІІ групи, проте інформації про необхідність постійного стороннього догляду не містять.
Також суд першої інстанції правильно врахував, що надана представником позивача така медична документація, як виписки з медичної карти ОСОБА_1 від 02.12.2022, від 26.01.2024, від 06.05.2024, виписний епікриз про перебування позивачки на стаціонарному лікуванні у період з 30.10.2023 по 10.11.2023, довідка №47 від 03.04.2024 та виписний епікриз про її перебування на стаціонарному лікуванні з 25.03.2024 по 03.04.2024, датовані після укладання оспорюваного договору (14.02.2020) та також не містять рекомендації щодо необхідності стороннього догляду та не підтверджують обставин, які існували на час виникнення спірних правовідносин укладання договору дарування у лютому 2020 року.
Належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження скрутного матеріального становища позивачки, здійснення нею певних витрат та їх розмір, які ставили би її в скрутне матеріальне становище на час укладання договору дарування (у лютому 2020 року), у зв'язку з чим вона мала потребу у сторонній допомозі та матеріальному утриманні, позивачем також не надано.
Та обставина, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки ОСОБА_1 та вона після дарування квартири відповідачу залишилась проживати в спірній квартирі і до теперішнього часу є зареєстрованою та фактично проживає в ній, не свідчать про укладення договору дарування під впливом помилки.
Проживання позивачки в спірній квартирі, яка за оспорюваним договором дарування належить відповідачу, не суперечить вимогам діючого законодавства і є проявом реалізації власником свого права володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном на власний розсуд.
Саме реалізацією такої волі власника і є укладання між сторонами 22.02.2020, тобто через тиждень після укладання договору дарування квартири, договору позички (безоплатного користування житлом).
З цих же підстав суд першої інстанції правильно відхилив доводи сторони позивача про те, що фактична передача подарованого майна не відбулася. Крім того, як вже зазначалось, сторони у договорі дарування від 14.02.2020 підтвердили, що передача дарунка відбулась шляхом передачі ключів та документів від вказаної квартири.
Також суд першої інстанції правильно врахував, що позивачка не позбавлена права і в подальшому проживати у вказаному житловому приміщенні. Позивачем не доведено і судом першої інстанції не встановлено, що відповідач чинить перешкоди заявнику у можливості користування квартирою та вчиняє дії з її виселення.
Також, в судовому засіданні у суді першої інстанції позивачка пояснила, що укладаючи договір дарування, вважала, що між сторонами було узгоджено надання їй догляду та матеріальної допомоги, про що свідчили попередні домовленості із відповідачем.
Проте, судом першої інстанції правильно у цій справі не встановлено, а стороною позивача не доведено обставин, які б вказували на такі попередні домовленості між сторонами та наявність у обох сторін свідомого наміру на укладання договору довічного утримання, зокрема, бажання надання відповідачем позивачу догляду та матеріальної допомоги.
Також в судовому засіданні у суді першої інстанції позивачка пояснила, що після укладання оспорюваного договору відповідач ніякої їй матеріальної допомоги не надавав, вона за власні кошти купувала собі продукти та ліки, оплачувала житлово-комунальні послуги, що підтвердили в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_8 .
При цьому, судом першої інстанції було правильно встановлено, що конкретних обставин укладання оспорюваного договору цим свідкам достовірно невідомо. За їх поясненнями, вони від ОСОБА_1 знають, що вона з онуком їздила до нотаріуса, де вони підписали договір. Також зі слів саме ОСОБА_1 вони знають про її бажання укласти з онуком договір довічного утримання, але чи було таке бажання і у відповідача свідкам невідомо. Тобто, показання свідків не містять відомостей про факти, які є предметом доказування у цій справі.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у цій справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваного договору дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину
Суд першої інстанції правильно виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
За встановлених фактичних обставин справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість та недоведеність доводів сторони позивача про те, що договір дарування квартири від 14.02.2020 слід визнати недійсним внаслідок його вчинення під впливом помилки.
Доводи відповідача ОСОБА_3 про пропуск позивачкою строку позовної давності при зверненні до суду з цим позовом, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги, оскільки захисту в межах строку позовної давності підлягає лише порушене суб'єктивне право чи інтерес. За відсутності такого порушення, позовна давність застосовуватись не може.
В даній справі суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 , тобто про відсутність порушення прав позивачки, що є самостійною підставою для відмови в позові.
На підставі вищевикладеного, суд першої інстанції правильно вважав, що в задоволенні позову ОСОБА_1 у цій справі слід відмовити повністю.
Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 є такими, що фактично дублюють доводи позову позивача у цій справі у суді першої інстанції, яким суд першої інстанції вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд. Ці доводи є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію позивача, яку вона та її представник вважають такою, що є єдино правильною та єдино можливою.
Суд першої інстанції на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному з'ясуванню обставин цієї справи. Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку з дотриманням вимог ст. 89 ЦПК України. За змістом якої: «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 81 ч. 6 ЦПК України). Підстави для звільнення від доказування позивача, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні. Позивач та представник останньої не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.
Апеляційний суд на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги сторони позивача. Так, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасник справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України). В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Не можуть бути доказами, передбаченими ст. 367 ч. 3 ЦПК України, надані апеляційному суду повторно докази, а саме: - паспорт (копія - а.с. 233), - довідка (копія - а.с. 234) - квитанції (копії - а.с. 236а)? - квитанції (копії - а.с. 237), - довідка (копія - а.с. 237 а), - довідка (копія - а.с. 238), - довідка (копія - а.с. 240), які вже були предметом дослідження в суді першої інстанції у цій справі (а.с. 7 - 7 зворот,10, 89, 91-91 зворот, 143), та яким останній вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд.
Інші докази, надані стороною позивача вперше лише апеляційному суду, які датовані датою після ухвалення оскаржуваного рішення від 12.11.2024 року (довідка від 17.12.2024 року - оригінал а.с. 239, інформаційний листок від 05.12.2024 року - оригінал а.с. 241), не можуть бути прийняті апеляційним судом для перегляду законності та обгрунтованості оскаржуваного рішення рішення у цій справі.
Решта доказів, надані стороною позивача вперше лише апеляційному суду, які датовані датою до ухвалення оскаржуваного рішення від 12.11.2024 року у цій справі (рахунок,копія - а.с. 235, квитанції, копії - а.с. 236, інформаційні листки, оригінали а.с. 241 - 243 а, а.с. 245- 250) або без дати (електронна карта, копія - а.с. 239а, інформаційний листок, оригінал - а.с. 244), не можуть бути прийняті апеляційним судом до уваги у цій справі. Оскільки, в силу вимог ст. 367 ч. 6 ЦПК України апеляційний суд не може надавати оцінку доказам (переглядати по суті докази) у цій справі, які суд першої інстанції у цій справі не досліджував (не розглядав), так як позивач ОСОБА_1 не надавала їх суду першої інстанції для долучення до матеріалів цієї справи на свій власний розсуд, тобто без поважних причин. Так як за змістом ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Однак, при вищевикладених обставинах, у матеріалах цієї справи відсутні та позивачем апеляційному суду не надані докази того, що позивач не мала об'єктивної можливості надати такі докази суду першої інстанції у цій справі з причин, що об'єктивно не залежали від неї (тобто поважних причин).
Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов'язковою підставою для скасування або зміни рішення. В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення. Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи по суті.
При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги сторони позивача не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.
Крім цього, апеляційним судом встановлено, що хоча суд першої інстанції й послався в своєму рішенні у цій справі на ст. 141 ЦПК України, проте, фактично він оскаржуваним рішенням не вирішував у цій справі питання про розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, тому останнє апеляційним судом у цій справі також не могло переглядатись і не переглядалось. Однак, це питання може бути вирішено судом першої інстанції у цій справі у подальшому за власною ініціативою або за заявою учасників цієї справи в порядку, передбаченому ст. 270 ЦПК України.
За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміни.
Також, в силу вимог ст. 141 ч. 1 ЦПК України в разі відмови позивачу у задоволенні її вищезазначеної апеляційної скарги у цій справі, остання не має права на компенсацію за рахунок відповідача будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.
Також, апеляційним судом встановлено, що позивач, як особа з інвалідністю 2 групи (а.с.10), в силу вимог ст. 5 ч. 1 п. 9 ЗУ «Про судовий збір» була звільнена від сплати судового збору за подачу вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду у цій справі.
Керуючись ст. ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 371-372, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 12 листопада 2024 рокуу цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова апеляційним судом складена 07.04.2025 року.
Головуючий суддяСуддяСуддя
Гончар М.С. Кухар С.В.Подліянова Г.С.