Справа № 304/1415/24 Провадження № 1-кп/304/128/2025
04 квітня 2025 року м. Перечин
Перечинський районний суд Закарпатської області у складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_2 ,
прокурора - ОСОБА_3 ,
в режимі відеоконференції обвинуваченого - ОСОБА_4 ,
його захисника - адвоката ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження № 62024140160000143 від 27 квітня 2024 року відносно
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , з професійно-технічною освітою, неодруженого, військовослужбовця, оператора БПЛА, українця, громадянина України, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 332 КК України,
ОСОБА_4 обвинувачується у тому, що будучи службовою особою - працівником правоохоронного органу, інструктором кінологічного відділення відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип В), використовуючи службове становище в силу якого був обізнаним про порядок руху прикордонних нарядів в межах 176 - 178 прикордонних знаків, знаючи ландшафт місцевості, 26 квітня 2024 року близько 21.30 год прибув на транспортному засобі марки «ВАЗ 2109», р/н НОМЕР_1 , на залізничну станцію № 2 у село Дубриничі Ужгородського району Закарпатської області, де зустрів ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителя Черкаської області, якого перевіз до околиць села Новоселиця Ужгородського району, де, перебуваючи у лісі, переодягнувся у темно-зелений одяг, взув берци, взяв воду та продукти і повів ОСОБА_6 у напрямку 176-178 прикордонних знаків з метою умисного незаконного переправлення останнього через Державний кордон України у Словаччину, за що кримінальна відповідальність передбачена ч.2 ст. 332 КК України.
Тридцять першого травня 2024 року у м. Перечин між прокурором Закарпатської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону ОСОБА_7 та обвинуваченим ОСОБА_4 за участю захисника - адвоката ОСОБА_5 укладено угоду про визнання винуватості у відповідності до вимог статті 472 КПК України, згідно з умовами якої обвинувачений визнає свою вину у вчиненні вищевказаного кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 332 КК України. Крім цього сторони дійшли згоди щодо покарання, яке має понести обвинувачений у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій в установах, підприємствах та організаціях будь якої форми власності, а також посади, пов'язані з охороною державного кордону на строк 3 (три) роки, з його звільненням від відбування основного покарання відповідно до ст. 75, 76 КК України з іспитовим строком 2 (два) роки та покладенням обов'язків періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання, а також визначили наслідки укладення, затвердження і невиконання зазначеної угоди.
У підготовчому судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 добровільність наміру щодо укладення угоди підтвердив та просив суд затвердити угоду про визнання винуватості. Повідомив, що в повному обсязі розуміє характер обвинувачення та погоджується з його формулюванням, зазначеним в угоді та обвинувальному акті, беззастережно визнає свою вину у вчиненому кримінальному правопорушенні та щиро розкаюється, готовий понести узгоджене покарання. Разом зі своїм захисником просили затвердити угоду про визнання винуватості.
Прокурор ОСОБА_3 у підготовчому судовому засіданні угоду про визнання винуватості підтримав, просив суд затвердити її, вказавши на відповідність угоди вимогам чинного законодавства, добровільність її укладення, належність кримінального правопорушення до числа тих, щодо яких законом передбачена можливість укладення угод про визнання винуватості, а також, що існують достатні фактичні дані для визнання обвинуваченим своєї винуватості в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, яка підтверджується сукупністю зібраних під час досудового розслідування доказів. Крім того звертав увагу суду на особу обвинуваченого ОСОБА_4 , який позитивно характеризується за місцем проживання, раніше не судимий, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, через що вважав за можливим застосування відносно обвинуваченого звільнення від відбування основного покарання з випробуванням.
Суд, заслухавши думку сторін кримінального провадження, прийшов до такого висновку.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 468 КПК України у кримінальному провадженні може бути укладена угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.
Згідно з ч. 4 ст. 469 КПК України угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні зокрема щодо кримінальних проступків, нетяжких злочинів, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода завдана державним чи суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, не допускається, крім випадків надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на укладення ними угоди.
Частина 5 вказаної статті передбачає, що укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України у підготовчому судовому засіданні суд має право затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468 - 475 цього Кодексу.
Ухвалюючи вирок на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами та оцінених відповідно до ст. 94 КПК України, суд прийшов до висновку, що мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_4 , передбачене ч. 2 ст. 332 КК України як незаконне переправлення особи через державний кордон України, вчинене службовою особою з використанням службового становища. Узгоджене сторонами покарання відповідає загальним правилам призначення покарань, передбаченим КК України.
Окрім цього зі змісту угоди видно, що при узгодженні сторонами покарання ОСОБА_4 було враховано і дотримано положення ст. 65 КК України, а саме: сторони узгодили покарання у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення; при визначенні виду та меж покарання виходили із положень розділів X-ХІ Загальної частини КК України; врахували характер та ступінь тяжкості вчиненого злочину; взяли до уваги особу винного, характер та ступінь участі у вчиненні злочину; врахували поведінку після вчинення злочину; визначили обставини, що пом'якшують та відсутність обтяжуючих покарання обставин.
Узгоджене сторонами покарання за своїм видом та розміром відповідає загальним засадам призначення покарання, застосування відносно ОСОБА_4 позбавлення волі на вказаний в угоді строк з його звільненням від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, відповідатиме меті покарання, передбаченій ст. 50 цього Кодексу.
При цьому суд встановив, що обвинувачений ОСОБА_4 цілком розуміє права, визначені ч. 4 ст. 474 КПК України, наслідки укладення та затвердження даної угоди, передбачені ч. 2 ст. 473 КПК України, характер обвинувачення та вид покарання, яке буде до нього застосовано.
Ухвалюючи цей вирок, суд враховує правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 15.04.2020 у справі № 344/2514/19, згідно з якою, зокрема, право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено діючим кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності.
Також встановив, що прокурор усвідомлює наслідки затвердження угоди, передбачені ч. 2 ст. 473 КПК України.
Крім цього, у судовому засіданні встановлено, що дана угода про визнання винуватості відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу України та відповідно може бути затверджена і на підставі цієї угоди може бути ухвалений вирок, оскільки її умови узгоджуються з вимогами вказаного Закону, не суперечать інтересам суспільства, не порушують права, свободи та інтереси сторін чи інших осіб, потерпілі у провадженні відсутні, укладення угоди було добровільним, наявні фактичні підстави для визнання винуватості. Також судом береться до уваги те, що узгоджені сторонами вид і міра покарання (як основного, так і додаткового) є такими, що відповідають ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого ОСОБА_4 , який є молодим за віком, неодружений, раніше не судимий, а також активне сприяння ним здійсненню досудового розслідування.
При цьому щодо визначеної в угоді про визнання винуватості умови про застосування відносно обвинуваченого ОСОБА_4 положень статті 75, 76 КК України та його звільнення від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки суд зазначає, що у відповідності до ч. 2, 3 ст. 75 КК України рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання вини приймає суд, якщо сторонами угоди узгоджено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлення волі на строк не більше п'яти років, а також узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням.
У випадках, передбачених частинами першою, другою цієї статті, суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов'язки. Тривалість іспитового строку та обов'язки, які покладаються на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, визначаються судом.
Такі ж роз'яснення надані і у пункті 12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 13 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» від 11 грудня 2015 року, за якими тривалість іспитового строку та обов'язки, які покладаються на особу, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням, згідно з ч. 3 ст. 75 КК визначаються виключно судом. У зв'язку з цим визначені сторонами угоди тривалість іспитового строку та обов'язки, що покладаються на особу, яка звільняється від відбування покарання з випробуванням, не враховуються судом, про що зазначається в мотивувальній частині судового рішення та не є підставою для відмови у затвердженні угоди.
Отже, оскільки домовленості сторін угоди при узгодженні покарання не виходять за межі загальних та спеціальних засад призначення покарання, встановлених законом України про кримінальну відповідальність, а сторони, відповідно до частин 2, 3 ст. 75 КК України, досягли домовленості щодо звільнення обвинуваченого ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням, а також враховуючи те, що суд зобов'язаний прийняти рішення про таке звільнення у випадку затвердження угоди про примирення або визнання винуватості за наявності сукупності таких умов: 1) сторонами угоди узгоджено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлення волі на строк не більше п'яти років; 2) узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням; 3) угода відповідає чинному законодавству та відсутні, визначені пунктами 1 - 6 ч. 7 ст. 474 КПК України, підстави для відмови в її затверджені, суд прийшов до висновку, що угоду про визнання винуватості слід затвердити.
Відповідно до ч. 1 ст. 475 КПК України якщо суд переконається, що угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_4 під час досудового розслідування даного кримінального провадження та підготовчого провадження у суді не обирався, на даний час клопотань про обрання такого суду не подано, отже питання щодо нього судом не розглядається.
Вирішуючи долю речових доказів, суд виходить з такого.
Конвенцією, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у національному законодавстві.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Як видно з обвинувального акту, інкримінований ОСОБА_4 злочин вчинено ним за допомогою автомобіля «ВАЗ 2109», р/н НОМЕР_1 , власником якого відповідно до Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 є ОСОБА_8 , мешканець АДРЕСА_2 .
Згідно з ч. 9 ст. 100 КПК України під час ухвалення судового рішення суд повинен вирішити питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів. Відповідно до пункту 1 вказаної норми гроші цінності та інше майно, які підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, конфіскуються, крім випадків, коли власник (законний володілець) не знав і не міг знати про їх незаконне використання. У такому разі зазначені гроші, цінності та інше майно повертаються власнику (законному володільцю).
Матеріали кримінального провадження не містять даних на підтвердження факту того, що власник транспортного засобу ОСОБА_8 знав чи міг би знати про незаконне використання вказаного транспортного засобу ОСОБА_4 , що було б підставою для конфіскації такого.
З приводу мобільного телефону як речового доказу, то оскільки даних про те, що ОСОБА_4 вчинив дане кримінальне правопорушення з використанням такого мобільного пристрою матеріали справи не містять, навпаки, такий переданий органом досудового розслідування на відповідальне зберігання ОСОБА_4 , а тому мобільний телефон марки «iPhone 11 Pro» слід повернути обвинуваченому.
Питання заходів забезпечення кримінального провадження вирішуватиметься у порядку ст. 174 КПК України.
Процесуальних витрат у даному кримінальному провадженні не має.
Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлено.
Керуючись ст. 314, ч. 2 ст. 373, 374, 474, 475 КПК України, суд,
затвердити угоду про визнання винуватості, укладену 31 травня 2024 року між прокурором Закарпатської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону ОСОБА_7 та обвинуваченим ОСОБА_4 .
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 332 КК України і призначити узгоджене сторонами покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій в установах, підприємствах та організаціях будь якої форми власності, а також посади, пов'язані з охороною державного кордону на строк 3 (три) роки.
На підставі статей 75, 76 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням, якщо він протягом 2 (двох) років іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення та виконає покладені на нього обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Речові докази, а саме транспортний засіб марки «ВАЗ 2109», р/н НОМЕР_1 , що переданий на відповідальне зберігання ОСОБА_4 - повернути власнику ОСОБА_8 , а мобільний телефон марки «iPhone 11 Pro» із сім-карткою, що передані на відповідальне зберігання ОСОБА_4 - такому повернути.
Заходи забезпечення кримінального провадження, вжиті ухвалою слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 травня 2024 року у виді арешту майна - скасувати.
Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
На вирок суду може бути подана апеляція до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення з підстав, передбачених ч. 4 ст. 394 КПК України.
Копію вироку суду учасники кримінального провадження можуть отримати в Перечинському районному суді Закарпатської області в порядку, передбаченому ч. 7 ст. 376 КПК України. Копію вироку негайно після проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.
Головуючий: ОСОБА_1