31.03.25
22-ц/812/633/25
Єдиний унікальний номер судової справи 490/1425/25
Номер провадження 22-ц/812/633/25
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
31 березня 2025 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,
з секретарем судового засідання Богуславською О.М.,
за участі: представника заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ухвалу, яка постановлена Центральним районним судом міста Миколаєва 27 лютого 2025 року, під головуванням судді Чулупа О.С., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_3 , про видачу обмежувального припису,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про видачу обмежувального припису, заінтересована особа - ОСОБА_3 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 15 серпня 1981 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2002 року.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 залишився проживати разом з заявницею та їх донькою і онуком в квартирі, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
За час спільного проживання ОСОБА_3 регулярно проявляє відносно ОСОБА_3 безпідставну агресію, погрожує, ображає нецензурною лайкою. Також іноді застосовує фізичне насилля (зафіксовані поліцією епізоди повторювались вже двічі у 2003 році та у 2025 році).
Так, 24 січня 2025 року ОСОБА_3 наніс тілесних ушкоджень заявниці та побив їх онука ОСОБА_4 , який заступився за заявницю. Після чого ОСОБА_3 пішов з квартири.
За фактом даної події внесені відомості до ЄРДР за №12025153020000028 та №12025153020000029 та 25 січня 2025 року розпочато досудове розслідування кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України.
Після вказаних подій ОСОБА_3 не припинив здійснювати відносно заявниці психологічне насильство.
З 20 лютого 2025 року він неодноразово погрожував заявниці, ображав нецензурною лайкою, погрожував її вбити, викинути з квартири її особисті речі, чим завдає значної шкоди її психологічному та фізичному здоров'ю.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила видати обмежувальний припис строком на шість місяців, яким визначити заходи обмеження прав ОСОБА_3 , а саме:
заборонити ОСОБА_3 перебувати в місці спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1 ;
заборонити ОСОБА_3 наближатися на відстань ближче 200 метрів до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_1 ;
заборонити ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому йому, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;
заборонити ОСОБА_3 вести з ОСОБА_1 листування, телефонні переговори або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 лютого 2025 року відмовлено у відкриті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 .
Ухвала суду мотивована тим, що 24 січня 2025 року було зареєстровано кримінальне провадження, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань, а тому питання застосування заходів тимчасового обмеження прав ОСОБА_3 та покладення на нього певних обов'язків не може вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Вказане питання слід вирішувати за нормами КК України та КПК України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального і процесуального права, просила ухвалу районного суду скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга мотивована тим, що порушення кримінального провадження у зв'язку з вчиненням домашнього насильства не замінює розгляд заяви про видачу обмежувального припису в порядку ЦПК України. Розгляд справ про видачу обмежувального припису віднесено ЦПК України виключно до юрисдикції цивільних судів, а їх вирішення в порядку іншого (в тому числі кримінального) судочинства законодавством не передбачено.
Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.
Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає.
Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно із ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини щодо протидії домашнього насильства, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07 грудня 2017 року. Цей Закон України визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з п.п.3,14,17 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи. Фізичне насильство - форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків:
1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою;
2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи;
3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною;
4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою;
5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;
6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб (ч.2 ст.26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Відповідно до положень ч.ч.3,4 ст.26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
Згідно з п.3 ч.1 ст.350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Відповідно до ч.1 ст.350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.
З урахуванням змісту вищевказаних правових норм видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних обставин і наявності ризиків.
Під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису суди мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви.
Також суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Обмежувальний припис використовується як ефективний спосіб захисту від вчинення дій з домашнього насильства, однією з характеристик якого є повторюваність.
У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі №756/3859/19 (провадження №61-11564св19) зроблено висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
Відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству здійснюються без дискримінації за будь-якою ознакою.
Порядок видачі судом обмежувального припису визначається ЦПК України (ч.8 ст.26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Згідно з ч.10 ст.26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» у разі порушення кримінального провадження у зв'язку з вчиненням домашнього насильства перелік заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов'язків на особу, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, пов'язаного з домашнім насильством, або визнана винною у його вчиненні, а також порядок застосування таких заходів визначаються КК України та КПК України.
11 січня 2019 року набув чинності Закон України від 06 грудня 2017 року №2227-VIII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (далі - Закон №2227-VIII) щодо імплементації у кримінальне законодавство норм Стамбульської конвенції про протидію домашньому насильству.
Зазначеним Законом домашнє насильство віднесено до кримінальних правопорушень проти життя і здоров'я особи, КК України доповнено, зокрема ст.126-1, згідно з якою домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров'я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.
Тлумачення поняття «злочин, пов'язаний із домашнім насильством» надав Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі №453/225/19 (провадження №51-4000км19).
Згідно з ч.4 ст.194 КПК України, якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м'який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов'язки, передбачені частинами п'ятою та шостою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.
На підставі ч.6 ст.194 КПК України в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, крім обов'язків, передбачених частиною п'ятою цієї статті, суд може застосувати до особи, яка підозрюється у вчиненні такого кримінального правопорушення, один або декілька таких обмежувальних заходів: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку із роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв'язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження лікування від алкогольної, наркотичної або іншої залежності, від хвороб, що становлять небезпеку для оточуючих, направлення для проходження програми для кривдників.
Стаття 91-1 КК України визначає обмежувальні заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство.
Зокрема, в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених цим Кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв'язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження програми для кривдників.
Таким чином, КК України та КПК України врегульовано як порядок застосування заходів тимчасового обмеження прав та покладення обов'язків, так і їх перелік, у разі порушення кримінального провадження у зв'язку із вчиненням домашнього насильства.
Якщо за заявами особи порушені кримінальні провадження у зв'язку із вчиненням домашнього насильства, то передбачені ч.6 ст.194 КПК України та/або ст.91-1 КК України заходи тимчасового обмеження прав або покладення обов'язків на особу, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні такого кримінального правопорушення або визнана винною у його вчиненні, у разі встановлення підстав для їх застосування, можуть бути застосовані судом або слідчим суддею в межах відповідних кримінальних проваджень.
Разом з тим, повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення не є підставою для закриття провадження у цивільній справі, оскільки сама по собі наявність кримінального провадження не може свідчити про те, що слідчий суддя або суд обере підозрюваному запобіжний захід, в тому числі застосує до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, пов'язаного з домашнім насильством, передбачені частиною шостою статті 194 КПК України обов'язки. Тому порушення кримінального провадження у зв'язку з вчиненням домашнього насильства не замінює розгляд заяви про видачу обмежувального припису в порядку ЦПК України з огляду на встановленні частиною другою статті 350-5 цього Кодексу максимально стислі строки розгляду заяв такої категорії (не пізніше 72 годин після надходження заяви).
Така позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 червня 2022 року у справі №646/2950/20 (провадження №61-2461св21).
До того ж, матеріали справи не містять даних, що у кримінальному провадженні, відомості відносно якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань №12025153020000028 від 25 січня 2025 року, ОСОБА_3 обирався будь-який запобіжний захід під час досудового розслідування, а отже, не встановлювалися обмежувальні заходи, передбачені ч.6 ст.194 КПК України.
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі за п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, ще й з огляду на таке.
Так, відповідно до п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі.
Згідно з ч.5 ст.186 ЦПК України, відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
За змістом наведених норм процесуального права відмова у відкритті провадження в цивільній справі з тієї підстави, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, можливе у випадку, коли ця справа має бути розглянута в порядку іншого судочинства, і при цьому на стадії апеляційного або касаційного перегляду судових рішень суд відповідної інстанції повинен за заявою позивача направити справу на розгляд суду іншої відповідної юрисдикції.
Однак розгляд справ про видачу обмежувального припису віднесено ЦПК України виключно до юрисдикції цивільних судів, а їх вирішення в порядку іншого (в тому числі кримінального) судочинства законодавством не передбачено.
Наявність кримінального провадження у зв'язку із вчиненням домашнього насильства не є перешкодою і не позбавляє потерпілу особу права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства із заявою про видачу обмежувального припису, так само, як і розгляд відповідної цивільної справи не є перешкодою для здійснення кримінального провадження щодо кривдника.
Наведене жодним чином не суперечить положенням вищенаведеної ч.10 ст.26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», так як застосування заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов'язків на особу під час кримінального провадження на підставі положень КПК України не виключає і не забороняє розгляд та вирішення заяви про видачу обмежувального припису в порядку цивільного судочинства.
Тобто навіть наявність кримінального провадження за фактом вчинення домашнього насильства не позбавляє особу, яка вважає себе постраждалою від домашнього насильства, звернутися до суду в порядку, визначеному Главою 13 Розділу ІV ЦПК України.
Оскільки подана ОСОБА_1 в порядку ЦПК України заява про видачу обмежувального припису не може бути предметом розгляду суду кримінальної чи будь-якої іншої, крім цивільної, юрисдикції, то відсутні підстави для відмови у відкритті провадження у справі за п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України.
За такого, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала суду є помилковою, оскільки не відповідає вимогам п.1 ч.1. ст.186 ЦПК України, а тому погоджується з доводами апеляційної скарги про її скасування.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції на підставі положень ст.379 ЦПК України.
Керуючись ст.ст.367,374,379,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва суду від 27 лютого 2025 року - скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.В. Самчишина
Повний текст судового рішення
складено 02 квітня 2025 року