79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
31.03.2025 Справа № 914/73/25
Господарський суд Львівської області у складі судді З.П. Гоменюк, розглянувши матеріали справи
за позовом Державної екологічної інспекції у Львівській області, м. Львів
до відповідача Комунального підприємства «Водопровідно-каналізаційне господарство м. Хирів», м. Хирів, Львівська область
про стягнення 247396,46 грн збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природнього середовища.
Без участі сторін.
ПРОЦЕС.
На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Державної екологічної інспекції у Львівській області до відповідача Комунального підприємства «Водопровідно-каналізаційне господарство м. Хирів» про стягнення 247396,46 грн збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природнього середовища.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.01.2025, справу №914/73/25 передано на розгляд судді Гоменюк З.П..
Ухвалою від 13.01.2025 позовну заяву залишено без руху, позивачеві встановлено десятиденний строк з дня вручення ухвали для усунення недоліків, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали.
У межах наданого судом строку від позивача через систему «Електронний суд» (документ сформовано 24.01.2025) надійшло клопотання (вх.№2044/25 від 24.01.2025), в якому зазначено запитувані відомості та до якого долучено необхідні докази.
Ухвалою від 29.01.2025 суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та постановив здійснювати розгляд справи без повідомлення (виклику) сторін.
18.02.2025 через систему «Електронний суд» (документ сформовано 18.02.2025) від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№4379/25).
Згідно з положеннями частини 1 статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі, крім випадку, передбаченого частиною другою цієї статті.
31.03.2025, дослідивши наявні у справі докази та викладені у заявах по суті спору пояснення, врахувавши, що сторони належним чином повідомлені про розгляд даного спору, суд дійшов висновку про необхідність прийняття рішення у справі та відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з розглядом справи без повідомлення (виклику) учасників справи підписав рішення без його проголошення.
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ СТОРІН.
Аргументи позивача.
В обґрунтуванні заявлених позовних вимог позивач повідомляє про те, що інспекційною перевіркою дотримання вимог природоохоронного законодавства Комунального підприємства «Водопровідно-каналізаційне господарство м. Хирів» (надалі - КП «ВКГ м. Хирів», відповідач) було встановлено порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, а саме: самовільне використання відповідачем водних ресурсів із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1), який розташований у місті Хирів Львівської області за відсутності спеціального дозволу на користування надрами (підземними водами). Одночасно, позивач також повідомив про те, що інспекцією було встановлено порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, а саме: самовільне використання відповідачем водних ресурсів із водозабору №2 (свердловини №№1-5), який розташований у місті Хирів Львівської області за відсутності спеціального дозволу на користування надрами (підземними водами). Згадані порушення зафіксовані в акті №736/04/990 від 07.10.2021 року.
Відтак, позивач вважає, що відповідачем здійснюється самовільний забір підземних вод із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) та водозабору №2 (свердловини №№1-5), а відтак, такими діями порушив вимоги статей 16, 19, 21, 23 Кодексу України Про надра.
Крім того, позивач повідомляє про те, що відповідно до довідки КП «ВКГ м. Хирів» від 08.10.2021 року №36 у період відсутності спеціального дозволу на користування надрами з 06.10.2018 по 06.10.2021, відповідачем самовільно піднято та використано із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) 66356 куб. м. підземних вод та з водозабору №2 (свердловини №№1-5) - 129083 куб. м. підземних вод.
Згідно Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків , заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, яка затверджена наказом №389 від 20.07.2009 Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, розмір таких збитків становить 83996,74 грн та 163399,72 грн відповідно.
Загальний розмір збитків, заподіяних державі КП «ВКГ м. Хирів» на території Хирівської міської територіальної громади, внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, який позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь становить 247396,46 грн.
Аргументи відповідача.
Відповідач, заперечуючи щодо заявлених позовних вимог, скерував на адресу суду відзив на позовну заяву (вх.№4379/25 від 18.02.2025), у якому зазначив про те, що такі є безпідставними та не підлягають до задоволення з огляду на наступне.
Безпосередньо, відповідач покликається на статтю 17 Закону Україну «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення», яка регулює порядок спеціального водокористування у сфері питної води та питного водопостачання. Крім того, відповідач повідомляє про те, що спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу, який видається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відтак, відповідач зазначає про те, що Кодексом України Про надра встановлено, що спеціальний дозвіл на користування надрами необхідний лише тоді, коли обсяг використання води більше ніж 300 метрів кубічних на добу. З урахування приписів статті 23 Кодексу України Про надра відповідач вважає, що ним не було порушено норм законодавства України. Відтак, за наданими відповідачем розрахунками, останній покликається на те, що КП «ВКГ м. Хирів» використовує менше води ніж 300 метрів кубічних на добу ((66356 куб. м. + 129083 куб. м.)/ 3 роки/ 365 = 178,48 куб. м. на добу). З огляду на все вище згадане, відповідач вважає, що йому не був потрібен спеціальний дозвіл на користування надрами (підземними водами).
Одночасно, відповідач вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності, адже згідно наданого позивачем акта перевірки №736/04/990, такий датований 07.10.2021 роком. З урахуванням викладеного, відповідач вважає, що останній строк на звернення із заявленими позовними вимогами у розумінні статті 261 Цивільного кодексу України у позивача припадав на 07.10.2024. Проте, позивач звернувся до Господарського суду Львівської області з таким лише на початку січня 2025 року.
Таким чином, відповідач просить суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі.
ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
Відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію у Львівській області (надалі - Інспекція, позивач) від 01.03.2023 №42, Інспекція є територіальним органом Державної екологічної інспекції України, який здійснює державний контроль за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища на території Львівської області, зокрема, щодо дотримання вимог законодавства про охорону і раціональне використання вод та відтворення водних ресурсів.
За результатами планового заходу державного нагляду (контролю) щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства Комунальним підприємством «Водопровідно-каналізаційне господарство м. Хирів» (надалі - КП «ВКГ м. Хирів», відповідач) Інспекцією складено акт перевірки від 07.10.2021 року №736/04/990, відповідно до якого вбачається, що КП «ВКГ м. Хирів» здійснює свою діяльність як суб'єкт малого підприємства, високого ступеня ризику, має вид економічної діяльності за КВЕД 36.00 Забір, очищення та постачання води (основний).
Згідно акта №736/04/990 від 07.10.2021 року інспекційною перевіркою дотримання вимог природоохоронного законодавства КП «ВКГ м. Хирів» встановлено порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, а саме самовільне використання КП «ВКГ м. Хирів» водних ресурсів із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) та із водозабору №2 (свердловини №№1-5), які розташовані у місті Хирів Львівської області, при відсутності дозвільного документа спеціального дозволу на користування надрами (підземні води).
Актом планової перевірки №736/04/990 від 07.10.2021 року у розділі «Опис виявлених порушень» згідно ч. 1 ст. 70 Водного кодексу України п. 1 зазначено про те, що до перевірки представлено дозвіл на спеціальне водокористування від 19.08.2014 № Укр-308ДЕП-14/Льв., виданий Департаментом екології та природних ресурсів Львівської обласної державної адміністрації, термін дії дозволу з 19.08.2014 по 19.08.2017. Також, згаданим актом зазначено про те, що надано чинний дозвіл на спеціальне водокористування від 27.04.2018 №252/ЛВ/49д-18, виданий Державним агентством водних ресурсів України, строк дії дозволу з 27.04.2018 по 27.04.2024. Відповідним актом у цьому пункті зроблено висновок, що КП «ВКГ м. Хирів» у період з 20.08.2017 по 26.04.2018 здійснювало самовільний забір водних ресурсів з водозаборів №№1, 2 за відсутності дозволу на спеціальне водокористування КП «ВКГ м. Хирів» надано довідку від 05.10.2021 №32 про фактичний об'єм піднятих підземних вод.
Актом планової перевірки №736/04/990 від 07.10.2021 року у розділі «Опис виявлених порушень» п. 2 зафіксований факт здійснення відповідачем із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) та із водозабору №2 (свердловини №№1, 2, 3, 4, 5), які розташовані у місті Хирів Львівської області, що є порушенням вимог ч. 1 ст. 19 та ч. 1 ст. 23 Кодексу України Про надра.
Відтак, актом №736/04/990 від 07.10.2021 визначено, що забір підземних вод КП «ВКГ м. Хирів» із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) та із водозабору №2 (свердловини №№1, 2, 3, 4, 5), які розташовані у місті Хирів Львівської області, здійснювався відповідачем самовільно, при відсутності спеціального дозволу на користування надрами, що є порушенням вимог статей 16, 19, 21, 23 Кодексу України Про надра та порушенням права державної власності на надра.
Згідно довідки №36 від 08.10.2021 року КП «ВКГ м. Хирів» повідомило позивача про те, що підприємством фактично за період з 06.10.2018 по 06.10.2021 з водозабору №1 піднято та використано 66356 куб. м., а з водозабору №2 - 129083 куб. м..
Позивач зазначає, що в результаті самовільного користування водними ресурсами із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) та із водозабору №2 (свердловини №№1, 2, 3, 4, 5), які розташовані у місті Хирів Львівської області спричинені збитки у загальному розмірі 247396,46 грн.
Розрахунок зазначених вище збитків проведений позивачем у відповідності із Методикою розрахунків розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів п. 9.1, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України №389 від 20.07.2009 та зареєстрованої Міністерством юстиції України №767/16783 від 14.08.2009.
Розмір відшкодування збитків за здійснення відповідачем забору водних ресурсів із водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) становить 83996,74 грн та із водозабору №2 (свердловини №№1, 2, 3, 4, 5) - 163399,72 грн.
Позивач звернувся до відповідача із претензіями №172, №172 від 19.10.2021, у яких зазначено про необхідність перерахувати кошти в доход місцевого бюджету у сумі 163399,72 грн та 83996,74 грн відповідно (247396,46 грн).
Доказів про перерахування відповідачем в доход місцевого бюджету коштів у загальній сумі 247396,46 грн суду не надано.
Оскільки відповідачем у добровільному порядку матеріальний збиток у розмірі 247396,46 грн не сплатив, позивач звернувся до суду із цим позовом.
ПОЗИЦІЯ СУДУ.
Статтею 13 Конституції України унормовано, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Предметом розгляду даного спору є встановлення наявності/відсутності у діях відповідача порушення природоохоронного законодавства і, як наслідок, визначення обґрунтованості заявлених до стягнення грошових коштів за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища України регулюються Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.
Згідно ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» природні ресурси України є власністю Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України, цим та іншими законами України. Громадяни України мають право користуватися природними ресурсами України відповідно до цього та інших законів.
Частиною 1 ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлено, що Державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві ради та виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України.
Пунктом а) частини першої статті 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що одним з основних принципів охорони навколишнього природного середовища є пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності.
Згідно зі статтею 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» використання природних ресурсів в Україні здійснюється в порядку загального і спеціального використання природних ресурсів. В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.
Приписами ст. ст. 149, 151 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.
Статтею 1 Водного кодексу України визначено, що води - усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води; води підземні - води, що знаходяться нижче рівня земної поверхні в товщах гірських порід верхньої частини земної кори в усіх фізичних станах; забір води - вилучення води з водного об'єкта для використання за допомогою технічних пристроїв або без них.
Згідно частини 1 статті 2 Водного кодексу України завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.
Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд (стаття 3 Водного кодексу України).
Водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи (ч. 1 ст. 42 Водного кодексу України).
Згідно із статтею 44 Водного кодексу України, яка передбачає обов'язки водокористувачів, то останні зобов'язані:
1) економно використовувати водні ресурси, дбати про їх відтворення і поліпшення якості вод;
2) використовувати воду (водні об'єкти) відповідно до цілей та умов їх надання;
3) дотримувати встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території;
4) використовувати ефективні сучасні технічні засоби і технології для утримання своєї території в належному стані, а також здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими, сніговими) водами, що відводяться з неї;
5) не допускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам та об'єктам навколишнього природного середовища;
6) утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди та технічні пристрої;
7) здійснювати засобами вимірювальної техніки, у тому числі автоматизованими, облік забору та використання вод, контроль за якістю і кількістю скинутих у водні об'єкти зворотних вод і забруднюючих речовин та за якістю води водних об'єктів у контрольних створах, а також подавати відповідним органам звіти в порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законодавчими актами;
8) здійснювати погоджені у встановленому порядку технологічні, лісомеліоративні, агротехнічні, гідротехнічні, санітарні та інші заходи щодо охорони вод від вичерпання, поліпшення їх стану, а також припинення скидання забруднених стічних вод;
9) здійснювати спеціальне водокористування лише за наявності дозволу;
10) безперешкодно допускати на свої об'єкти державних інспекторів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, а також громадських інспекторів з охорони довкілля, які здійснюють перевірку додержання вимог водного законодавства, і надавати їм безоплатно необхідну інформацію;
11) своєчасно сплачувати збори за спеціальне водокористування та інші збори відповідно до законодавства;
12) своєчасно інформувати центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, центри контролю та профілактики хвороб центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування про виникнення аварійних забруднень;
13) здійснювати невідкладні роботи, пов'язані з ліквідацією наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води, та надавати необхідні технічні засоби для ліквідації аварій на об'єктах інших водокористувачів у порядку, встановленому законодавством;
14) виконувати інші обов'язки щодо використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів згідно з законодавством.
Пунктом 2 частини 2 статті 3 Водного кодексу України визначено, що підземні води та джерела належать до водного фонду України, а згідно з приписами ст. ст. 1, 6 Кодексу України Про надра вони є частиною надр (є корисними копалинами загальнодержавного значення відповідно до Переліку корисних копалин загальнодержавного значення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.94 №827).
Таким чином, підземні води - це природний ресурс із подвійним правовим режимом, а тому, використовуючи підземні води, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.
Відповідно до положень ст. ст. 46, 48 Водного кодексу України водокористування може бути двох видів - загальне та спеціальне. Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських (у тому числі для цілей аквакультури) та інших державних і громадських потреб.
У відповідності до частини 1 статті 95 Водного кодексу України усі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод.
Спеціальне водокористування є платним та здійснюється на підставі дозволу на спеціальне водокористування (ч. 1 ст. 49 Водного кодексу України).
Згідно частини 1 статті 19 Кодексу України Про надра (у редакції від 26.08.2021, чинній на момент спірних правовідносин) надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу на користування ділянкою надр. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу.
Частина 1 статті 23 Кодексу України Про надра (у редакції від 26.08.2021, чинній на момент спірних правовідносин) встановлює, що землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів, а також підземні води (крім мінеральних) для всіх потреб, крім виробництва фасованої питної води, за умови, що обсяг видобування підземних вод із кожного з водозаборів не перевищує 300 кубічних метрів на добу.
Надра у користування для видобування підземних вод (крім мінеральних) і розробки родовищ торфу надаються без надання гірничого відводу на підставі спеціальних дозволів, крім випадків, передбачених статтею 23 цього Кодексу, що видаються після попереднього погодження з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення (ст. 21 Кодексу України Про надра (у редакції від 26.08.2021, чинній на момент спірних правовідносин)).
Відповідно до приписів статті 1 Водного кодексу України: водозабір - споруда або пристрій для забору води з водного об'єкта; ліміт забору води - граничний обсяг забору води з водних об'єктів, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування.
Наказом Держспоживстандарту України 11.10.2010 №457 прийнято та надано чинності Національному класифікатору України «Класифікація видів економічної діяльності ДК 009:2010», відповідно до якого, Розділом 1 «Сфера застосування» передбачено, що класифікація видів економічної діяльності (далі - КВЕД) установлює основи для підготовлення та поширення статистичної інформації за видами економічної діяльності. Основний принцип КВЕД полягає в об'єднанні підприємств, що виробляють подібні товари чи послуги або використовують подібні процеси для створення товарів чи послуг (тобто сировину, виробничий процес, методи або технології), у групи.
Основне призначення КВЕД - визначати та кодувати основні та другорядні види економічної діяльності юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців.
Основний вид економічної діяльності - це визначальна ознака у формуванні та стратифікації сукупностей статистичних одиниць для проведення державних статистичних спостережень. Органи державної статистики розраховують основний вид економічної діяльності на підставі даних державних статистичних спостережень відповідно до статистичної методології за підсумками діяльності підприємств за рік.
З Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань КП «ВКГ м. Хирів» (ідентифікаційний код юридичної особи: 34279407) наявний вид економічної діяльності: 36.00 Забір, очищення та постачання води. Згадане також узгоджується в акті №736/04/990 від 07.10.2021 року.
Цей розділ включає забір, очищення та розподілення води для побутових і виробничих потреб. Забір води з різних джерел, а також її розподілення у будь-який спосіб також включені до цього розділу.
Експлуатація зрошувальних каналів також включена до цього класу; однак надання послуг зі зрошування або з поливання за допомогою зрошувальних систем та пов'язані із цим сільськогосподарські послуги не включені до цього класу. Цей клас включає: забір води з рік, озер, свердловин тощо; збирання дощової води; очищення води для водопостачання; оброблення води для виробничих та інших потреб; знесолення морської води або підземних вод для виробництва води як основної продукції; розподілення води водопроводами, транспортом або іншими засобами; роботу зрошувальних каналів.
Статтею 17 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» (у редакції від 16.10.2020, чинній на момент спірних правовідносин) визначено, що підприємство питного водопостачання провадить свою діяльність відповідно до порядку спеціального водокористування, пов'язаного із застосуванням водопровідних мереж, споруд, технічних пристроїв для забору води безпосередньо з водних об'єктів. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу, який видається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У дозволі на спеціальне водокористування визначаються ліміти та строки спеціального водокористування. Строки спеціального водокористування встановлюються органом, який видає дозвіл на спеціальне водокористування. У разі використання підземних вод для питного водопостачання відповідне підприємство повинне одержати згідно з законом дозвіл на користування надрами.
Статтею 1 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» надано визначення понять, а саме:
- підприємство питного водопостачання - суб'єкт господарювання, що здійснює експлуатацію об'єктів централізованого питного водопостачання, забезпечує населення питною водою за допомогою пунктів розливу (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв) підготовки питної води та/або виробництво фасованої питної води;
- підприємство централізованого водовідведення - суб'єкт господарювання, що здійснює експлуатацію об'єктів/систем централізованого водовідведення;
- питна вода - вода, призначена для споживання людиною (водопровідна, фасована, з бюветів, пунктів розливу, шахтних колодязів та каптажів джерел), для використання споживачами для задоволення фізіологічних, санітарно-гігієнічних, побутових та господарських потреб, а також для виробництва продукції, що потребує її використання, склад якої за органолептичними, мікробіологічними, паразитологічними, хімічними, фізичними та радіаційними показниками відповідає гігієнічним вимогам. Питна вода не вважається харчовим продуктом в системі питного водопостачання та в пунктах відповідності якості питної води;
- фасована питна вода - питна вода підземних джерел питного водопостачання або питна вода централізованого питного водопостачання, додатково оброблена з метою поліпшення її якості, у герметичній тарі.
Відтак, суд враховує, що відповідно до приписів ст. 17 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання», лише у разі використання підземних вод для питного водопостачання підприємство (відповідач) повинно було одержати згідно вимог закону спеціальний дозвіл на користування надрами. Однак, відповідач є підприємством, що забезпечує централізоване водопостачання та централізоване водовідведення у своїй територіальній громаді, а тому одержання ним дозволу на користування надрами здійснюється згідно із законодавством України, зокрема, з урахуванням особливостей, передбачених статтею 23 Кодексу України Про надра.
Під час розгляд справи суд встановив, що за період з 06.10.2018 по 06.10.2021 (1095 діб), відповідачем забрано з підземних джерел (2 водозабори - 6 свердловин та 2 колодязі) 195439 куб. м. води, що підтверджується актом №736/04/990 від 07.10.2021 року. Отже, добовий видобуток складає: 195439 куб. м./1095 діб = 178,48 куб. м із 2 водозаборів. Враховуючи, що з водозабору №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) відповідач використовував 66356 куб. м. підземних вод за період з 06.10.2018 по 06.10.2021, добовий видобуток такого користування відповідачем становить 60,60 куб. м. (66356 куб. м./1095 діб) підземних вод. Відповідно, із водозабору №2 (свердловини №№1-5) відповідачем використано 129083 куб. м. підземних вод за період з 06.10.2018 по 06.10.2021. Таким чином, добовий видобуток підземних вод із водозабору №2, що використовувався відповідачем за спірний період становить 117,88 куб. м. (129083 куб. м./1095 діб).
Факт забору відповідачем з підземних вод за період з 06.10.2018 по 06.10.2021 66356 куб. м. та 129083 куб. м. води протягом спірного періоду було визнано позивачем у самій позовній заяві.
Одночасно, актом №736/04/990 від 07.10.2021 року п. 2 «Опис виявлених порушень вимог законодавства» частини 1 статті 19, частини 1 статті 23 Кодексу України Про надра Інспекцією зазначено про те, що у відповідача відсутні речові права на земельні ділянки, на яких розташовані свердловини (водозабір №1 (колодязі №№1, 2, свердловина №1) та водозабір №2 (свердловини №№1-5)).
З приводу наведеного судом також враховується, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідач є комунальним підприємством, засновником якого є Хирівська міська рада Самбірського району Львівської області, тобто орган місцевого самоврядування, який представляє спільні інтереси територіальної громади.
Суд відзначає, що комунальна власність у законодавстві визначена як одна з трьох форм власності (поряд з державною та приватною). Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності, згідно чинного законодавства перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.
Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач є належним землекористувачем, до якого підлягають застосуванню норми статті 23 Кодексу України Про надра.
Враховуючи вище наведене, суд зазначає, що такий обсяг видобутку води з кожного з водозаборів є меншим, ніж визначений законом - 300 куб. м..
Зважаючи на приписи частини 1 статті 23 Кодекс України Про надра, водокористувач зобов'язаний отримати спеціальний дозвіл на користування надрами за умови, якщо обсяг видобування підземних вод із кожного з водозаборів перевищує 300 кубічних метрів на добу.
Докази того, що відповідачем було допущено перевищення обсягу видобування підземних вод по кожній із свердловин понад 300 куб. м. на добу, у матеріалах справи відсутні.
У постанові Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі №638/8281/15-а суд дійшов висновку, що видобувати підземні води без отримання спеціального дозволу на користування надрами при використанні підземних вод за умови не перевищення продуктивності забору води в обсязі 300 куб.м на добу мають суб'єкти господарювання тільки для власних господарсько-потреб, а видобуток підземних вод для здійснення господарської діяльності вимагає отримання спеціального дозволу уповноваженого державою органу.
Крім того, у Верховний Суд у постанові від 15.05.2019 року у справі №638/8281/15-а також зазначив про те, що однією з обов'язкових умов для звільнення суб'єкта господарювання від необхідності отримання дозволу на користування надрами є видобування води з метою її використання для власних господарсько-побутових потреб.
Водночас, законодавство не містить норм, які б тлумачили поняття «господарсько-побутові потреби».
Проте із аналізу приписів глави 11 (спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення), глави 13 (особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб галузей економіки) Водного кодексу України та приписів глави 2 (надання надр у користування), глави 4 (плата за користування надрами) Кодексу України про надра вбачається, що законодавець відносить господарсько-побутові потреб до потреб населення, натомість виробничі потреби охоплюються поняттями «водокористування для потреб галузей економіки» та «промислові потреби».
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач є комунальним підприємством, яке забезпечує централізоване водопостачання та водовідведення для потреб населення Хирівської територіальної громади, а не здійснює підприємницьку діяльність за рахунок підняття підземних вод з метою виробничих потреб.
З огляду на наведене, суд доходить висновку, що відповідачем не було допущено перевищення обсягу видобування підземних вод по жодному із водозаборів понад 300 куб. м. на добу за період з 06.10.2018 по 06.10.2021, а відтак відповідачу у цей період відповідно до вимог ст. 23 Кодексу України Про надра не був потрібен спеціальний дозвіл на користування надрами (підземними водами), одночасно зважаючи на те, що таке видобування здійснювалось відповідачем з метою забезпечення потреб населення.
У відповідності до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 року у справі №826/4278/14, від 20.02.2018 року у справі №803/1130/17 сам по собі Акт перевірки не породжує правових наслідків для суб'єкта господарювання, оскільки акти є носіями доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог природоохоронного законодавства, на підставі яких приймається відповідне рішення контролюючого органу, а оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо складання актів та проведення перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі актів.
Враховуючи наведене, підстави для нарахування і стягнення збитків з КП «ВКГ м. Хирів» у зв'язку з самовільним використанням останнім водних ресурсів при відсутності дозвільних документів, а саме дозволу на користування надрами (підземні води) відсутні.
З огляду на викладене, вимога позивача про відшкодування відповідачем завданих державі збитків є не доведеною та не обґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Слід зауважити, що Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Позивач доказів на підтвердження наведених ним обставин та обґрунтувань суду не надав. Аргументи позивача не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи та положеннях законодавства.
Також відповідач зазначив про те, що позивачем пропущено строк на звернення до суд із заявленими позовними вимогами, адже акт №736/04/990 складено Інспекцією 07.10.2021 року. Відтак, відповідач просив суд застосувати строки позовної давності відповідно до статті 261 Цивільного кодексу України.
З приводу наведеного суду повідомляє наступне.
Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (12-143гс18)).
Аналогічна позиція міститься також у постанові від 14.08.2018 Верховного Суду у справі №922/1425/17.
Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Суд зазначає, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз понять «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №924/1114/18, від 03.04.2018 у справі №910/31767/15).
Згідно з частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID- 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин.
Строк карантину неодноразово продовжувався.
Пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
З 01.07.2023 в Україні завершилась дія карантину та режиму надзвичайної ситуації у зв'язку з пандемією коронавірусу. Це встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Крім того, 24.02.2022 указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» запроваджено воєнний стан на всій території України.
Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України встановлено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Таким чином, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, суд зазначає про те, що позивачем строк позовної давності не пропущений.
Частина перша статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначає, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Приписами статті 14 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Як встановлено ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною другою статті 74 Господарського кодексу України визначено, що у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Згідно ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частиною 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» суд нагадує, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Суд враховує позицію ЄСПЛ (справи «Салов проти України», «Проніна проти України» та «Серявін та інші проти України»), де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Надавши оцінку наявним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.
СУДОВІ ВИТРАТИ.
Як передбачено п. 2 ч. 5 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
У відповідності до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 10, 12, 13, 20, 73,74,76-80, 86, 91, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 326 Господарського процесуального кодексу України суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складене та підписане 31.03.2025.
Суддя Гоменюк З.П.